Порядок престолонаслідування в Королівстві Русі

Престолонаслідування в Королівстві Руси-України.

У Великому князівстві Київському (Київськiй Русi) вже існувала усталена традицiя успадкування Князiвського престолу. 
Навіть ті писемні пам’ятки, що збереглися: раннi угоди з Східною Римською імперією (Вiзантiєю), рiзнi редакцiї “Руської правди”, деякі статутні грамоти, свiдчать про наявнiсть та строгу регламентацiю спадкового права. 

Детальніше читайте: 

Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі)

Крiм того спадкове право iснувало практично у всiх правлячих династiях Европи, з якими Володимировичі-Ярославичі спілкувались або були спорiдненi. 

Отже, Київська Русь принципово не відрізнялася від сусідніх держав, подібно як правляча Київська династія існувала за тими ж правилами, що й сусідні монарші династій. 

Взаємини всередині велико-князівської та королівської династії Київської держави базувалися на традиційному родовому праві старшого, тобто того, хто був ближчим до засновника роду за родовою лінією. 

Описана в попередній статті практика успадкування Київського трону доводить, що у Х-ХІІ ст. в Київський Руси існувала усталена практика успадкування престолу відповідно до т.з. ліствичого (родового) права. 

Саме родове право було головним критерієм, згідно якого старший у роді Ярославичів (пізніше Мономаховичів, Романовичів) успадковував Київський престол і сюзеренітет над Великим князівством Київським (Київською Руссю). 

На практиці це означало, що старший син не міг успадкувати батьківський престол, якщо живими залишалися його дядьки - молодші брати померлого Володаря.
Саме тому старенький Судислав Володимирович (син Володимира Великого) залишався небезпечним для його племінників – Ярославичів і вони змусили його прийняти чернецтво. 

Але діти старшого брата зберігали перевагу над своїми двоюрідними братами. 

Таке ж саме правило діяло і в удільних князівствах Ізяславичів, Мономаховичів, Ольговичів, Ростиславичів, Мстиславичів, тощо. 

З часів правління Триумвірату Ярославичів, Володимир Мономах першим порушив його, скориставшись "рішенням"  народного віча, коли після смерті Великого князя Київського Святополка Ізяславича організував своє “закликання” на Князівський престол, всупереч існуючому тоді правилу спадкування трону. 

Що розпочало новий етап в престолонаслідування Київського трону, коли відбувалось постійне протистояння Мономаховичів з Ольговичами, пізніше - старших Мономаховичів з молодшими...

Це стало початком міжусобиць в державі та розвалу Київської Русі, 

коли тих хто мав законне право на престол або усували (вбивали, отруювали), або просто зміщали з трону шляхом збройної агресії. 

Нащадки тих старших князів, що були, всупереч законних прав, усунуті від спадщини, ставали князями-ізгоями. 

Крім того існувала практика, за якою онук втрачав право на Київський престол, якщо його батько (син правителя) вмирав раніше за діда (монарха).
Це обмеження права спадкоємців походить ще від звичаєвого права доби племінних вождів та міжплемінних об’єднань, коли спадкоємець князя-вождя мав опиратися на його авторитет і славу.

Ця ж практика успадкування була закріплена у т.з. “заповіті Ярослава Мудрого”, який дійшов до нас в обробці книжників Володимира Мономаха та його сина Мстислава І Великого. 

Це правило діяло не лише у Великому князівстві Київському, але у Королівстві Руси та Великому князівстві Руському.

Так, князі Острозькі: коли їх предок князь Роман Данилович загинув бл. 1260–1261 рр. (за життя батька),  то син Романа – Василько був вилучений з числа спадкоємців трону Королівства Русі короля Данила, й мусив вдовольнитися Слонімським удільним князівством у володіннях діда по материнській лінії.

Любецький з'їзд (снем) князiв 1097 р. закріпив за кожною гілкою удільних князів їх батьківські володіння. 

З того часу це нерегулярне зiбрання (снем) старших князів пiд головуванням Великого князя Київського (а пiзнiше й окремих старших князiв) займалося врегулюванням мiжкнязiвських вiдносин та залагодженням міжусобних суперечок. 

Рiшення снему скрiплювалося клятвами його учасникiв, як i мiжнароднi угоди, i на перших порах мали силу загальнодержавних законiв.
Так проти порушника рiшень Любецького снему 1097 р. Волинського князя Давида Iгоревича виступила коалiцiя, яку мусив, навiть всупереч власним бажанням, підтримати Великий  князь Київський Святополк Iзяславич. 

Тоді порушника було покарано, а ухвали Любецького снему пiдтверджено на князівському з'їзді 1100 р. у Витичевi. 

Витичівський снем навiть вiдновив у Смоленську нащадка князя Iгоря Ярославича, таким чином визнавши рішення Триумвірату Ярославичів незаконним і декларуючи право кожної гiлки володiти батькiвським спадком.

Всерединi своїх удільних князівств князi Київської Русі продовжували перемiщатися з “молодшого” столу на “старший”, подiбно до того як це було загалом на Русi до Любецького снему, коли старші сини (або інші першочергові спадкоємці Київського престолу) перебували на Новгородському престолі, як другому за значенням. 

У Великому князівстві Чернігівському другим за значенням було Новгород-Сiверське князівство.

В багатьох випадках для підтвердження переходу князів з престолу на пристіл збиралися князівські з'їзди (снеми) і давалися відповідні клятви та присяги. 

Ольговичі у 1206 р. поширили принципи Любецького снему на Чернігівську землю, тобто кожна лінія обох гілок династії Ольговичів отримав свою “отчину”. 

Подібне було здійснено у Полоцькій землі після повернення місцевої династії із заслання. 

У Володимирському (Волинському) князівстві - 1170 р. вмираючий Великий князь Київський Мстислав ІІ Ізяславич (син Великого князя Київського Ізяслава ІІ, онук Мстислава І Великого) з братом Великим князем Київським Ярославом ІІ Ізяславичем розділили Волинь на дві частини: Луцьку (Східну) та Володимирську (Західну).

Претенденти на трон з числа дальніх родичів (двоюрідних, троюрідних) розглядалися тільки при відсутності спадкоємців по материнській лінії, тобто “по кужелю”. 

Успадкування “по кужелю” (за материнською лінією) відбувалось якщо не було спадкоємців за прямою чоловічою лінією.  

Причому успадковувати можна було навіть за мачухою, яка за церковними канонами вважалася матір’ю. Так отримали Галицьку землю Ігоревичі. 

Але в успадкуванні “по кужелю” першість мали дочки останніх володарів в порядку старшинства (тобто їх мужі), а далі діти найближчих родичок останнього володаря (дочок, сестер в порядку старшинства і т. д.). 

Відома також практика передачі влади "за заповітом", що прийшла з візантійської традиції, напевно за часів Володимира Мономаха. 

Заповiт померлого князя мав незаперечний авторитет й пріорітет у визначені спадкоємця престолу. 

Так, Володимир Василькович заповiв Володимирське i Берестейське князiвства молодшому з двоюрiдних братiв – Мстиславові, i тому навiть король Лев Данилович не наважився порушити цього заповiту. 

За подiбної ситуацiї Юрійовичі отримали Переяслав-Залiський. 

Як і у Візантії, успадкування за заповітом відкривало дорогу до влади байстрюкам. Прикладом може служити Олег Ярославич, син Ярослава Осмомисла вiд Настi з Чагрович.

Важливе значення при визначенні спадкоємця престолу мала й послідовність шлюбів та дружин, й легітимність розлучення або шлюбу.
Так князь Ростислав Рюрикович міг претендувати на Галицьку спадщину лише як старший брат дружини князя Романа Мстиславича - Предслави Рюриковни, в якої не було синів, й то за умови, що розлучення Романа Мстиславича з Предславою його тесть Великий князь Київський Рюрик Ростиславич вважав нелегітимним (другий шлюб Романа Мстиславича відбувся ще до насильного постригу його першої дружини Предслави), а, значить, і дітей від цього другого шлюбу могли вважати байстрюками. 

Подібні підстави для висунунення своїх претензій на трон Королівства Русі могли використати й князі Чернігівський Михайло Всеволодович, що був одружений з донькою Володаря Русі Романа Мстиславича та Предслави - Оленою Романівною, та його син князь Ростислав Михайлович.

Отже боротьба старших Мономаховичів з іншими гілками князівських династій в 1180-1230-х роках точилась не лише за трон Великого князівства Київського, але й за землі новопосталого Галицько-Волинського князівства.

В цю боротьбу, використовуючи свої родинні зв'язки з Великими князями Київськими, князями Володимирськими (Волинськими) і Галицькими, активно ключились також королі Польщі й Угорщини.

Титул короля Галичини (rex Galiciаe), відповідно до грамоти від 2 травня 1189 р., носив ще угорський король Бела ІІІ, що був онуком Мстислава Великого та правнуком Святополка Ізяславича.
Крім того Угорщина намагалася протягом ХІІІ-ХIV ст. приєднати Західну Україну до свого королівства на підставі особистої унії, визнаної галицьким боярством, як це їм вдалося раніше здійснити з Хорватією.

Королями Галичини та Володимерії (Волині)  “rex Galiciae et Lodomeriae” титулувалися син Бели ІІІ - угорській король Андрій ІІ (1205– 1235) та його син Калман (1215–1222), який був офіційно коронований у Галичі, що було визнано Папою Римським (посідав Галицький престол у 1215–1219, 1220– 1221 рр.). 

Ще від часів онука Ярослава Мудрого - Св. Ярополка Ізяславича існував титул Король Русі, наданий Папою Римським Великим князям Київським у 1075 році. 

Держава що від початку називалась Київський каганат, а пізніше Київська Русі (Русь) з ІХ ст. або Велике князівства Київське, в іноземнi джерела мала назву: Rus, Rus(s)ia, Rucia, Ruzzi, Rutzeland, Ros i тощо.

Великий князь Київський Роман Мстиславич 1204 року міг також отримати титул Короля Русі, який йому пропонував Папа Римський Інокентій ІІІ, але через політичні мотиви він відмовився, а 1205 р. загинув під час походу на Польщу.

Роман Мстиславич, що також титулувався Володар всієї Русі та Самодержець Землі Руської - вів боротьбу за Галицькі землі зі старшим сином Ярослава Осмомисла  Володимиром Ярославичем, вважаючи себе законним спадкоємцем Ярослава Осмомисла;
та за Київський престол зі Святославом ІІІ Всеволодовичем, представником Чернігівської династії Ольговичів.

Самодержцю Руси Роману Мстиславичу вдалось об'єднати майже всі давньоукраїнські землі під своїм правлінням та стати Великим князем Київським у 1201 році. 
Після його загибелі, старшому сину та спадкоємцю Данилу Романовичу було всього 4 роки, тож почалась нова міжусобна боротьба за Київський та Галицько-Волинський престоли.

Галицьке боярство вигнало з престолу малолітнього Данила Романовича (4 роки) та Василька (2 роки) з їх матір'ю Ганною - донькою Візантійського імператора Ісаака II Ангела та запросило на князювання Сіверських князів з Ольговичів. 

“По кужелю” на Галицький престол претендували Мстислав Удатний - син князя Мстислава Ростиславича Хороброго (з династії Ростиславичів) та його дружини - доньки Галицького князя Ярослава Осмомисла, 

а також угорський принц Андрій, онуком Єфросинії Мстислави.

Одночасно у 1205-1235 рр. тривала міжусобна боротьба й за трон 

Великого князівства Київського між Данилом Романовичем, як представником старшої лінії Мономаховичів, союзниками якого були Ростиславичи, зокрема сини Мстислава ІІІ Удатного;
молодшою гілкою Мономаховичів (від шлюбу з дочками половецьких ханів) - представників Залєсько-Суздальських князівств;
та представниками Чернігівських Ольговичів.

Данило Романович, як i його батько Роман Мстиславич, дiд Мстислав ІІ Ізяславич та прадiд Ізяслав ІІ Мстиславич, намагався стати сюзереном та господарем всiєї Руси, тобто Великим князем Київським. 

У підсумку, після десятиріч боротьби, це йому вдалося, спочатку шляхом повернення батьківської спадщини і повторного об’єднання Галициких і Володимирських (Волинських) земель,
а потім й посідання Київського престолу.
1239 року Данило Романович стає Великим князем Київським.

Монгольська навала зупинила цей поступ по відновленню цілісності Київської Русі.
Після зруйнування Києва та інших міст, всі українські землі опинилися у залежності від Причорноморського улусу Золотої Орди, який охоплював Північне і Західне Причорномор’я, Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра.
Його тримав Мауці (Moucy), як писали в давньоукраїнських літописах "Могуцій" - другий син Чагатая і зять Бату (Батия) . 

Побачивши спроби Данила Романовича повернути під свою владу Київ та зміцнити єдність своєї держави, Мауці зажадав від нього Галич. 

А Данило Романович був змушений здійснити поїзду до ставки Батия.
Проте, через інтриги та підкуп монголів суздальськими князями (т.з. Юрійовичі)  “князю бувшому великому, володiвшому Руською землею, Києвом, i Володимиром, i Галичем” не вдалося отримати вiд монгольського владики ярлика на столицю. 

Хоча Батий відмінив вимоги Мауцi, але дав зрозуміти, що монголи не бажають відродження цілісної Київської Русі навіть як васальної держави.

У 1253 р. Данило Романович прийняв вiд Папи Римського Iнокентiя IV королiвську корону й  став титулуватись Королем Руси. 
Починається новий етап в історії української державності, коли Велике князівство Київське та його правителі Великі князі Київські змінились Королівством Руси та королями Руси. 

Данило Романович був незалежним володарем, до кiнця залишаючись вiрним своїй полiтицi відродження великої Київської держави. 

Після смерті короля Руси Данила (1264 р.) його спадкоємцем та Королем Руси стає його молодший брат Василько Романович, що формально титулується також Великим князем.
Таким чином ще зберігається давня традиція престолонаслідування Великого князівства Київського (Київської Руси), коли трон посідає не старший син, а молодший брат правителя. 

Але фактично Василько княжив лише у Володимирі (Волині) і правив королівством спільно зі Даниловими синами Шварном і Левом. 

Василько зосередився на внутрішніх справах, уникав війн з сусідами, намагався миром вирішувати конфлікти з Польщею, Литвою і ятвягами. 

Ще близько 1253 року Шварно Данилович одружився з донькою короля Литви Міндовґа, чим розпочався союз між Україною та Великим князівством Литовським. 

Після смерті Данила Романовича у 1264 році, Шварно володів Галицьким, Холмським, Дорогочинським князівствами і Чорною Руссю; був прихильником об'єднання сил Королівства Литви і Королівства Русі для боротьби проти ятвягів і поляків. 

Допоміг Великому князеві Литовському Войшелкові (сину короля Литви Міндовґа) в його боротьбі проти опозиції за литовський трон. 

У 1264-1267 рр. місто Новогрудок був резиденцією Шварна Даниловича як співправителя Великого князівства Литовського і спадкоємця трону. 

1267 року Войшелк передав Шварно Даниловичу владу повністю й він офіційно став Великим князем Литовським. 

1269 року помер правитель Русі Василько Романович, а невдовзі й Шварно Данилович. 

Трон Королівства Русі успадкував Лев Данилович. Він передав Холм і Дорогичин своєму старшому сину Юрію. 

Він спробував підкорити собі й Велике князівство Литовське, але зазнав невдачі.

Лев Данилович підтримував союзні стосунки з Золотою Ордою та значно розширив територію королівства Русі. 

В його підпорядкуванні знаходився Київ, а сам він носив титул не лише Короля Русі, Короля Галичини і Волині, але й титул Великого князя Київського.

1272 року переніс свою столицю до Львова. Підтримував союзні зв'язки з Брянським князем Романом Михайловичем, Смоленським князем Глібом Ростиславичем, Турово-Пінськими князями.  

До Королівства Русі входили не лише Київ та Правобережжя Дніпра, але й Причорномор'я, Придністров'я, Буковина, Закарпаття, Поділля, Берестейщина та інші українські землі.

1279 король Лев намагався здобути Краків, зайняв Люблінську землю, яка до 1302 р. знаходилась у Галицькому князівстві.

Докладав багато зусиль до створення Галицької митрополії (незалежної від митрополитів, що мали титул "Київські", але перебували у Сараї, Суздальських землях та Володимирі-на-Клязьмі), 

яка постала 1303 року, вже за короля Юрія I Львовича. 

1301 року, після смерті батька, короля Лева Даниловича, спадкоємцем престолу став його син Юрій І, під владу якого перейшли всі землі Королівства Русі. 

Юрій Львович продовжував підтримувати союзницькі зв'язки з Золотою Ордою, а його правління було відносно мирним та спокійним.

Він титулувався «королем Русі, князем Володимерії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie). В літописі сказано: «муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшилася спокоєм і славилася своїм богацтвом».

1303 року постала Галицької митрополії до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Холмська і Турівська.

Однак, з 1310-х років починається протистояння Королівства Русі з набираючим силу Великим князівством Литовським часів Гедиміна. 

Після смерті свого батька, короля Юрія I Львовича (бл.1314 р.), співправителями Королівства Русі стали його сини Андрій Юрійович та Лев II Юрійович. 

Титулувались також королями Руської землі, королями Галичини та Володимерії (Волині). 

Брати намагались встановити союзні відносини з Тевтонським Орденом; а закарпатські феодали і шляхта закликали їх поборотися за Угорську корону.

Однак, Великий князь Литовський Ґедимін у 1320 р. зайняв Берестейщину і Дорогичин й пішов походом на інші землі Королівства Русі. 

1323 року в бою з литовцями загинули співправителі Королівства Русі Андрій Юрійович та Лев ІІ Юрійович.
З того ж 1323 року Ґедимін почав титулувати себе "Король Литви і Русі". 
1324 року війська Ґедиміна зайняли Київ. 

Деякий час ослабленим Королівством Русі номінально правив Володимир Львович, приблизно до кінця 1324 - початку 1325 р. Він був сином короля Лева ІІ Юрійовича від шлюбу з Ольгою Романівною, дочкою брянського князя Романа Старого. 

На Володимирі Львовичі перервалася чоловіча лінія королівської династії Романовичів.

Успішний наступ Ґедиміна у поході проти Королівства Русі примусила Галицьке боярство запросити на престол Королівства Русі замість слабкого Володимира його двоюрідного брата (племінника Лева ІІ Юрійовича та Андрія Юрійовича, сина їх рідної сестри — Марії Юріївни) князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича.

Успадкувавши "по кужелю" престол  Королівства Русі, король Юрій ІІ Болеслав якийсь час не дозволив захопити трон Королівства Русі литовському чи польському претендентам.

Деякі дослідники дружиною Литовського князя Ґедиміна і матір’ю Дмитра-Любарта називають Леоніду, яку вважають донькою короля Руси Лева ІІ Юрійовича. А за таких умов підстави Дмитра-Любарта Ґедиміновича на королівську спадщину Романовичів стають ще більш вагомими.

Хоча 1323 року Любарт-Дмитро був наймолодшим серед головних претендентів на трон Русі (йому було 11–12 років),  литовське військо тоді виступило на Волинь і зайняло Берестя . 

В той час відбулись перемовини між угорською, польською і мазовецькою сторонами, що претендували на королівську спадщину Романовичів, за участі місцевого боярства, що привели до влади онука короля Русі Юрія І – Юрія ІІ Болеслава Тройденовича. 

Перша грамота Болеслава-Юрія ІІ, датована 1325 р. (схоже восени), а текст грамоти вказує на недавній початок його правління . 

При цьому, Любарту Ґедиміновичу передавалася східна частина Волині з Болеховим, де він розмістив свою столицю - місто Любартів (Любар) . 

1331 року українсько-литовський союз було скріплено шлюбом Болеслава-Юрія ІІ з Євфимією Ґедимінівною, сестрою Дмитра-Любарта. 

Болеслав-Юрій ІІ був цілком самостійним правителем Королівства Русі й вдало протистояв зазіханням Польщі, що призвело до домовленостей Угорщини та Польщі на Вишеградських зустрiчах 1335 р. i 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унiї. 

Юрій ІІ Болеслав карбував власну монету: срібні денарії – анепіграфні (тобто, без написів), з одного боку яких був зображений – хрест святого Юрія, а на другому – лев (герб Королівства Русі).

У 1337 р. Юрій ІІ Болеслав, спільно з Ордою він напав на Люблiнську землю й тримав Люблiн в облозi 12 днiв. Лише пiсля загибелi Ординського воєначальника облогу було знято. 

А 29 червня 1338 р. до Вишеграду, на польсько-угорські перемовини прибув “Лотко, князь Руський” (“Lothka dux Rutenorum”), очевидно князь Владислав Земовитович, син Добжинського князя Земовита І та Анастасії Львівни, якого польська сторона хотіла протиставити Юрію ІІ Болеславу Тройденовичу.
Існує також версія, що це міг бути князь Володимир Львович, якого Польща могла виставити як законного претендента на трон Руси.

Вбивство (отруєння) короля Юрiя-Болеслава II у 1340 р. та наступне захоплення Львова військом польського короля Казимира ІІІ, який вивіз до Кракова скарбницю Романовичів з усіма коронаційними регаліями та королівськими клейнодами і короною, призвело до появи “управителя або старости землі Русі” Дмитра Детька, а отже Королівство Русі номінально та юридично продовжувало існувати.  

Слід підкреслити, що згідно літописів: Володимир Львович, місце якого зайняв Юрій ІІ Болеслав, загинув під час оборони Львова 1340 р.

Смерть Болеслава-Юрiя ІІ у 1340 р. могла бути пов’язана як з Вишеградською угодою 1338 р. Польський король, якому смерть Болеслава-Юрія ІІ була найбільш вигідною, виявився добре пiдготованим до його отруєння i на першу звiстку "зумiв" зiбрати вiйсько (подібні заходи потребували декількох місяців) та оволодiти Львовом. 

Схоже, що побоювання короля Польщі Казимира ІІІ щодо Владислава Земовитовича, який міг продовжить політику свого попередника, підштовхнули короля Казимира ІІІ до спроби самому виступити претендентом на спадщину Романовичів. 

Після загибелі останнього з чоловічої лінії Романовичів - Володимира Львовича та отруєння Юрія-Болеслава ІІ, найбільше прав на трон Русі мав Дмитро-Любарт Ґедимiнович, як зять короля Руси Лева ІІ Юрiйовича (його дружиною була донька Лева ІІ - Ганна). 

Король Польщі зробив ставку на галицьке боярство, яка змусило його суперника князя Любарта-Дмитра піти на значні поступки та надати лідеру бояр Дмитрові Детьку високий сан місцеблюстителя "управителя" (provisor чи proconsul)  та старости (capitaneus) Руської Землі.

А Волинська елiта визнала своїм правителем претендента на трон Королівства Руси Любарта-Дмитра Ґедимiновича

Хоча насправді останнiм прямий нащадок Романовичiв був Острозький князь Данило Василькович, що походив з гiлки, яка втратила право на успадкування найстаршого (королівського) престолу зi смертю князя Романа Даниловича, який помер за життя батька (короля Данила).
Тому, відповідно до традицій престолонаслідування, вiн мiг претендувати на престол Русі, як близький родич, пiсля всіх претендентiв “по кужелю”, яких було багато.

Король Польщі Казимир ІІІ претендував на престол Королівства Русі, не лише як далекий родич Великих князів Київських. 

Його батькові - Польському королевi Владиславові Локєтку - Андрій та Лев ІІ Юрiйовичi доводилися рідними племiнниками (по материнській лінії).
Крім цього, вони були правнуками й Угорського короля Бели IV. 

Отже, і польський i угорський королi були легітимними претендентами на трон Королівства Русі,  як близькi родичi останніх представників Романовичів. 

Свої претензiї на спадщину Королівства Русі заявили й Глогувськi (Глоговські) князi Генрiх IV та його брат Ян.

Їх претензiї визнав навіть Папа Римський. До того ж, Глоговськi князi пов’язувалися ще з першою галицькою династiєю, як правнучатi племiнники князя Ярослава Осмомисла. 

Їх дiд Конрад I був одружений із Соломією, донькою Владислава Одонича, чиєю матiр’ю була Вишеслава, дочка Володимирка Володаревича. 

Але ця далека спорiдненiстьне могла давати підстави для претензій лише на спадщину Галицького князівства, а не всього Королівства Русі.  

В той же час, сестра Глоговських князiв Генріха та Яна - Аґнеса була видана за баварського князя (герцога) Отто III, який претендував на угорську корону i був союзником короля Юрiя Львовича. А цей союз, схоже, був скрiплений шлюбом між представниками цих династій.

Вагомими, з огляду тогочасного спадкового права, були претензiї на спадщину й трон Королівства Русі Добжинського князя Владислава Земовитовича, сина молодшого брата Владислава Локєтка та Анастасiї, дочки короля Русі Лева Даниловича. 

Адже подібними були й права Болеслава-Юрія Тройденовича, що був сином удiльного Мазовецького князя Тройдена i Марiї, доньки короля Русі Юрiя Львовича.

До 1340 р. Королівство Русі продовжувало зберігати хоча б умовну єдність.
Після цього розпочалась активна боротьба угорсько-польського союзу з одного боку та претендента на престол Русі Дмитра-Любарта, якого підтримувало Велике князівське Литовське.

В середовищі галицьких бояр Казимир ІІІ знайшов прихильників, яких використав у своїх спробах підкорити Галицькою землею в 1340–1350 рр. 

У 1343 р. з допомогою місцевих бояр король Польщі оволодів Сяноцькою землею. 

З 1346 р. Казимир ІІІ почав титулуватися "Паном і дідичем Русі" (Володарем і спадкоємцем Русі). 

1361 р. титулувався: милістю Божою король Краківської землі, Судомирської землі, Серадської землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Руської землі, господар і вічний дідич землям тим володар, король велебний. 

Казимир ІІІ декларував унійне (на умовах персональної унії) об’єднання королівства Русі з Польщею.

Польський король, на рівні з іншими претендентами, мав певні підстави на спадщину Романовичів, а його політика була цілком в дусі тодішньої європейської династичної політики. 

При цьому Казимир ІІІ проявив себе далекоглядним і вмілим дипломатом, й добре використав амбіції галицького боярства собі на користь.

Не маючи спадкоємців трону, в 1350 р. польський король Казимир ІІІ визнав право Угорщини на спадщину Романовичів і та Корону України-Руси. 

Родиннi зв’язки Арпадiв, спадкоємцями яких виступала Анжуйська династiя, з другою галицькою династiєю були ближчими вiд родинних зв’язкiв Казимира III з цiєю династiєю. 

Перша дружина угорського короля Карла Роберта походила з династії Романовичів і його син Людовик Анжуйський виступав як спадкоємець Романовичів “по кужелю”. 

Одночасно він був i спадкоємцем Казимира III, сестра якого Єлизавета була його матiр’ю. 

За польсько-угорською угодою 1350 р. Польща визнала за Людовиком Анжуйським “спадкове право” на королівство Русі, яке він передавав у довічне володіння Казимирові ІІІ. 

У 1349–1351 рр., відбувалось активне військове протиборство Любарта-Дмитра з Польщею, який повернув собі назад Володимир, Белз, Берестейську землю та Холмщину. 

У 1352 р. у війну вступили угорські війська. При облозі Белза короля Людовика було поранено і, зазнавши великих втрат, він відступив. 

На допомогу Любартові прийшли литовські дружини князів Кейстута і Євнута Ґедиміновичів та інших князів, яким Любарт почав роздавати на Волині уділи.

У 1353 р. Любарт-Дмитро Ґедимінович здійснив кілька походів на Галичину. Зокрема від зайняв Львів, але не зміг втримати столицю краю. 

Перманентна війна не припинялася. Любарт-Дмитро послідовно боровся за відновлення Королівства Русі. Одним зі союзників Любарта був князь Данило Острозький. 

1366 року Казимир ІІІ здійснив новий похід на Русь. Внаслідок нього Польща підписала новий договір з Великим князівством Литовським, за яким Казимиру відійшла Західна Волинь з Холмом, Белзом, Володимиром та Ратним.

1370 року, після смерті Казимира ІІІ, король Угорщини Людовик Анжуйський став також й королем Польщі, та приступивши до активної анексії Королівства Русі.
Для цього він залучив одного зі своїх найближчих соратників Опольського князя Володислава, онука доньки Белзького князя Гремислави Всеволодiвни (з династії Великих князів Київських Мстиславичів), який також міг претендувати на спадок Королівства Русі. 

Владислав Опольський по кужелю (тобто по жіночій лінії) також був спадкоємцем Волинських Мономаховичів.

Саме йому 1372 р. було надано лен на відділене від Польщі “королівство Руське з містами і населенням”. 

Володислав Опольчик прийняти титул “Господаря Руської землi, вiчного дiдича i самодержця” та почав карбувати власнi грошi з гербом Королівства Русі (лев) та зображенням корони Королівства Русі. 

Претендент на трон Королівства Руси Дмитро-Любарт не визнав цього титулу, що й привело до вiдновлення вiйни. 

У 1370–1371, 1372, 1376–1377 рр. Любарту-Дмитру Ґедиміновичу вдавалося зайняти частину Галицької землі, але втриматися там він не зміг.

У грудні 1378 року король Людовик Угорський видав у Вишеграді грамоту, якою постановив підібрати від Володислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння своє, своїх дітей і святої корони нашої».

Спеціальні монети для Королівства Русі карбували також королі Казимир ІІІ і Людовик Угорський.

У січні 1379 року Людовик призначив Володислава Опольського палатином (намісником) королівства Польщі у Краків. 

У Львові перебував генеральний руський (український) староста. Безпосередню владу на місцях також мали призначені угорським королем старости; у великих містах стояла угорська залога. Таким чином король Угорський Людовик Анжуйський узяв під своє пряме керування Руське королівство, а Польським поставив управляти свого намісника. 

Помер Людовик 11 вересня 1382 року, він не мав синів-спадкоємців, а тільки двох дочок.

Після його смерті династична унія між Угорщиною і Польщею розпалась. 

Угорською королевою стала його старша дочка Марія, яка у 1382-1385 рр. ще утримувала владу над Руським королівством (Галичиною), та титулувалась Королевою Русі.

А польська шляхта захотіла власного, окремого монарха. Внаслідок Громадянської війни у Великопольщі (1382-1385) рр., на польський трон запросили молодшу дочку Людовика І, Ядвігу (1374-1399 рр.), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року як "короля Польщі". 

Поки був живий Дмитро-Любарт, це стримувало Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель. 

До самої смерті 4 серпня 1383 р. Любарт-Дмитро Ґедимінович в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом за суперенітет над Королівством Русі. 

Він правив не лише Великим князівством Волинським (1340–1383), але й Галицькою землею (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377). 

Він не мав титулу "короля Русі", але носив титул Великого князя (Руського), який у той час означав суверенного володаря . 

1347 р. він домігся відновлення Галицької митрополії, а Митрополитом став ставленик Любарта-Дмитра – Феодор. 

Як суверенний монарх Любарт-Дмитро карбував власну монету із зображенням хреста (герб Волині) та лева (герб Королівства Русі). 

Сином та спадкоємцем Дмитра-Любарта був князь Федір Любартович, що був Великим князем Волинським (1383-1387) , Володимирським (1387-1393), князем Сіверським (1393-1405).

Він деякий час вважався претендентом на престол Королівства Русі, проте політична ситуація і в Польщі і у Великому князівстві Литовському суттєво змінилась. 

Рубежем його правління є 1380-1390 рр., якими датуються випуск власних монет Великим князем Федором Любартовичем. 

На одному боці монети розміщено зображення хреста (герба Волині), на іншій – лев (герб Королівства Русі), що стоїть на чотирьох лапах з повернутою назад головою.  

18 лютого 1386 королева Польщі Ядвіга вийшла заміж за Великого князя Литовського Ягайла (коронований королем Польщі 3 березня 1386 під ім'ям Владислава II).

Внаслідок укладення унії в Польщі встановилася система співправління королеви Ядвіги I та Владислава II.

В цей час в Угорщині чоловік королеви Угорщини і Русі Марії - Сигізмунд Люксембург захопив владу в державі й арештував свою дружину. В країні почалась боротьба за владу.

Скориставшись цим, 1387 року королева Ядвіґа, разом з польським військом, вирушила в поход на Королівство Русі.
Ядвіга перейшовши кордон і прибувши до Ярослава, титулуючись вже "спадкоємицею Русі", видала грамоту, якою гарантувала попередні права та привілеї населенню Перемишльської землі. Пізніше те саме вона зробила у Львові, Галичі та інших містах.

Таким чином, лише у 1387 р. приєднанням Галичини та Холмщини до Польщі, фактично завершується історія Королівства Руси.
Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства, а Поділля, Волинь, Київщина та інші українські землі увійшли до сладу ВКЛ, яке за часів Вітовта (з 1395 р.) почало називатись Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське. 

Федір Любартович змушений був стати васалом Великого князя Литовського і Руського (Українського) Вітовта Кейстутовича і у 1390-х р. був переміщений ним з Волині у Новгород-Сіверський. 

У 1405 – 1431 рр. він тримав невелике Жидачівське князівство, створене у Прикарпатті на тих землях Галицької частини Королівства Русі, які угорські війська утримували аж до 1392 р. 
Тут він був став васалом короля Владислава ІІ Ягайла

Хоча ще в "Хроніці Констанцького собору 1414–1418 рр". Ульріха фон Ріхенталя згадується “посольство Королівства Червоної Русі” (“das küngrich von rot Rusen”), яке ймовірно представляло Федіра Любартовича або когось іншого з українських князів, що були законними спадкоємцями й претендентами на трон Королівства Русі. 

Також в "Хроніці Констанцького собору" вказано, що на Соборі був присутній “високородовитий шляхетний князь Червоної Русі” і поданий його герб у вигляді розділеного навпіл чорно-білого щита з трьома червоними хрестами у верхній половині і двоголовим орлом – у нижній.

Відомо, що до того, як стати гербом Перемишльської землі, двоголовий орел був гербом Мономаховичів, а також гербом Романа Мстиславича і Данила Романовича (сина доньки імператора Східної Римської імперії). 

В цей час жив представник династії Романовичів – князь Федір Данилович Острозький. 

У 1386 р. під тиском Великого князя Литовського Ягайла Федір Любартович змушений був звільнити Федора Острозького від васальної присяги. 

Федір Данилович Острозький був намісником Луцького князівства у 1387- 1392 рр. 

Пізніше, разом з Сіверським князем Жиґимонт Корибутовичем брав участь у боротьбі за Чеський престол проти імператора Сигізмунда Люксембурга. 

Повернувшись в Україну, він долучився до боротьби проти Польщі нового Великого князя Руського Свидригайла Ольґердовича, якому його син Дашко Федорович допоміг у 1418 р. втекти з ув’язнення у Кременецькому замку.

Його батько Данило Василькович, був вірний соратник претендента на трон Королівства Руси Дмитра-Любарта та тримав Холмське князівство. 

Саме цей князь міг бути у складі делегації Великого князівства Литовського і Руського на соборі в Констанці з титулом “високородовитого шляхетного князя Червоної Русі” і з гербом, у якому були об’єднані елементи давніх гербів його предків короля Данила Романовича (двоголовий орел) і короля Юрія Львовича (хрест). 

На початку 1400-х років Польща та Велике князівство Литовське остаточно поділили між собою спадщину Королівства Русі.

Ґедиміновичі закріплялися на українському престолі завдяки одруженню з дочками останніх королів Руси.

У 1434 р. з земель Королівства Русі, які увійшли до сладу Польщі утворили Руське воєводство, завершивши, таким чином, їх анексію.

Українські землі в складі Великого князівства Литовського (Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Сіверське та інші удільні князівства) за часів князя Свидриґайла утворили Велике князівство Руське (Українське).

Зображення герба Королівства Русі (лева) присутнє на монетах Ягайла-Володислава (1386-1388 рр.) та Великого князя Литовського і Руського Витовта Кейстутовича (1392 р.).

Крім цього лев був присутній, окрім державної печатки й монетах Великого князя Руського (1340-1384) Любарта-Дмитра Гедиміновича та його сина Федора Любатровича, також у Полоцькій й Смоленській велико-княжій геральдиці. 

Смоленські князі ще від першої половини XІV ст. використовували на своїх печатках фігуру лева, зокрема, – Федір Святославич, Юрій Святославич та Федір Юрійович. 

А в “Хроніці Констанцького собору” гербом одного з князів "Червоної Русі" є перетятий щит: в горішній частині – на золотому полі блакитний лев, в долішній – на блакитному полі золотий лев.

Зображення лева також є на печатці Полоцького князя Скиргайла-Івана Ольґердовича у 1382-1387 рр.

Королі Польщі почали титулуватися також "пан та дідич Русі" або "володар і спадкоємець Русі".

А Великий князь Литовський з 1398 року почав титулуватись Великий князь Литовський, Руський (Український) і Жемантійський.

Пізніше, королі Речі Посполитої, в яку входили землі Польщі, України, Литві і Білорусі носили титул: король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський (Український), Пруський, Мазовецький, Жмудський, Київський, Волинський, Подільський, Підляшський, Інфлянський, Чернігівський, Сіверський, Смоленський, тощо. 

 

Родовід Королів Руси-України 

Родовід Великих князів Київських та Королів Руси-України

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Українські королівські та шляхетські титули

Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі)

Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі).

В ІХ-Х ст. на Русі не існувало затвердженого порядку престолонаслідування.
Хоча традиційно Київський престол мав посідати старший син володаря.
Після загибелі Великого князя Київського Святослава Хороброго Ігоровича (972 р.), його наймолодший син Володимир, матір'ю якого була не законна дружина князя, а наложниця Малуша, повстав проти спадкоємця престолу Великого князя Київського Ярополка.
Міжусобиця закінчилася об'єднанням земель Київської Русі під владою Володимира (978 р.) і загибеллю двох інших синів Святослава Хороброго. 

Ця ситуація повторилася й після смерті Володимира Святославича (1015).
Київський трон мали успадкувати або Святополк - старший з синів Володимира, або законні сини Володимира, що народились після його хрещення та одруження з Візантійською принцесою - Борис і Гліб (що були онуками імператора Східної Римської імперії). 

Однак, ще у 1014 році Ярослав, що був князем Новгородським, відмовився від щорічної плати Києву й найняв два загони варягів на чолі з Еймундом і Рагнаром, у відповідь на що Володимир Великий почав підготовку до каральному походу на Новгород.

Проте невдовзі Володимир помер, а Святополк був проголошений народом і боярами Великим князем Київським.
Борис Володимирович, який повертався з військом з походу на печенігів, відмовився від боротьби проти Святополка та визнав його Київським князем, а невдовзі Борис і Гліб були вбиті варязькими найманцями Ярослава; інший їх брат Святослав Володимирович втік до Чехії, але також був вистежений вбивцями.

Розпочалась нова міжусобиця в Київській Русі (1015-1019) під час якої троє синів Володимира Великого були вбиті і один загинув, один був посаджений в поруб (в'язниця без дверей, що будували навколо ув'язненого) на 23 роки, а двоє:
Ярослав Мудрий та Мстислав Хоробрий поділили Русь по Дніпру.

Величезні землі Чернігівського та Тмутороканського князівства Мстислава Хороброго були приєднані назад до Великого князівства Київського після смерті Мстислава 1036 року (не залишив нащадків, син Мстислава загинув 1033 р. за нез'ясованих обставин).

А Ярослав Мудрий став "самовладцем у всій Руській землі".

Після смерті Ярослава Мудрого (1054) р. живими були його 5 синів:

Ізяслав-Дмитро (1024-1078) - одружений з Гертрудою, польською принцесою та сестрою польського короля Казимира I.

Святослав (1027-1076) - князь Чернігівський, одружений з австрійською принцесою Оді, онукою імператора Священної Римської імперії.

Всеволод (1030-1093) - князь Переяславський, одружений на доньці імператора Східної Римської імперії (Візантії) Костянтина IX Мономаха, від шлюбу з якою народився князь Володимир Мономах.

В'ячеслав (1033-1057) - князь Смоленський.

Ігор (1036-1060) - князь Волинський.

Розподіл влади в Київської Русі, за заповітом Ярослава Мудрого в 1054 році, мав за мету визнання молодшими синами та іншими удільними князями верховенстав трьох старших синів.
Також, на відміну від минулого періоду, визнавалося право одночасного володіння Києвом старшим князем і іншими столами (князівствами) - молодшими князями, при збереженні єдності цілої держави.

Вперше мирним шляхом, за домовленістю, стали окремими князівськими центрами інші найбільші, крім Києва, міста Київської Русі: Чернігів і Переяслав.

При цьому кожен з трьох старших Ярославичів володів і частиною периферії:
Київський князь - південно-західними землями,
Чернігівський - південно-східними,
а Переяславський - північно-східними землями. Причому в третьому випадку контрольовані володіння не мали спільних кордонів з основним (Переяславом).

Тріумвірат старших князів постійно розширював сферу свого впливу.
Зі смертю В'ячеслава Ярославича в Смоленську (1056 р.) туди з Волині був виведений Ігор Ярославович, а на Волинь з Ростова переведений Ростислав Володимирович - син Володимира Ярославича (1020-1052), старшого сина Ярослава Мудрого, що помер до смерті батька, а тому його сина Ростислава позбавили права на успадкування Київського трону - який не став миритися з таким залежним становищем і захопив Тмутаракань у Святослава Ярославича (1065), але був отруєний. 

Після смерті Ігоря Ярославича Смоленські землі були поділені між трьома старшими Ярославичами. Їм також вдалося відновити Київську владу в Полоцькому князівстві (1067-1071), де в попередній період закріпилися та правили нащадки Ізяслава Володимировича (сина Володимира Великого).
Ці землі були приєднані до володінь Київського князя, проте після цього стався розкол в Тріумвіраті в 1073 р..

Хоча до цього, часи правління Ізяслава Ярославича, як Великого князя Київського характеризувалися рівною участю в державному управлінні його, Святослава і Всеволода.
Брати разом володіли ядром Київської Русі на Подніпров'ї, спільно розподіляли інші землі та удільні князівства, разом зробили реформу кодексу законів «Руської правди» (прийнявши так звану «Правду Ярославичів»), а також заснували окремі митрополії в своїх князівствах. 

У 1068 році Великий князь Київський Ізяслав разом з братами зазнав поразки на річці Альті від половців.
У Києві почалось народне повстання, під час якого двоє братів не підтримали князя, й Ізяслав був вимушений втекти до Польщі, до свого двоюрідного брата і племінника своєї дружини - князя Болеслава II.

Ізяслав вирушив на Київ з польськими військами, а кияни закликали до себе Святослава і Всеволода, які хоча й погодились повернути Ізяслава на Київський престол, почали проводити самостійну політику, а Святослав встиг посадити в Новгороді свого старшого сина Гліба.

У 1073 році молодші брати Святослав і Всеволод остаточно вступили в змову проти Великого князя Київського Ізяслава, й Триумвірат Ярославичів перестав існувати.
Святослав захопив Київ і княжив там (та на всій Правобережній Україні) до 1076 р.,
а Всеволод перейшов до Чернігова, віддавши Переяслав Давидові Святославичу.

Ізяслав знову поїхав до Польщі, але цього разу Святослав і Всеволод услали союз з Болеславом. Польський князь не лише вигнав Ізяслава з країни, але й залишив у себе більшу частину його коштовностей.
Ізяслав попрямував до імператора Священної Римської імперії Генріха IV, де попросив у нього допомоги в боротьбі проти братів; проте імператор, сили якого були розпорошені внутрішньою боротьбою в Німеччині, також не підтримав його.

Тоді Ізяслав відправив 1075 року свого сина, Волинського князя Ярополка до Риму, де той був прийнятий Папою Римським Григорієм VII.

Папа коронував у Римі Ярополка Ізяславича на Короля Русі й надав йому лен на Руське Королівство від Святого Престолу (Папський лист від 17 квітня 1075 року),
за яким влада в Києві повинна була належати королю Русі Ізяславові та його синові королю Ярополкові.
Через три дні після написання цієї булли Папа звернувся з посланням до польського князя Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава і закликав допомогти йому 

Під впливом Папи Римського Болеслав був змушений помиритися з Ізяславом, так як це стало однією з умов для отримання ним польської корони.
25 грудня 1076 року король Русі Ізяслав з дружиною та синами взяли участь в коронації Болеслава в Гнєзно.

Слід відмітити, що Святослав вважався нелегітимним правителем (узурпатором) не лише католицькою церквою, але й православною. 

Так, архімандрит Києво-Печерської Лаври Феодосій Печерський активно боровся зі Святославом, викриваючи його у своїм промовах. Спочатку він навіть не дозволяв поминати його в церквах. Пізніше він дозволим поминати Святослава в молитвах, але тільки після Ізяслава. 

 

27 грудня 1076 року Святослав помер, і незважаючи на те що Святослав помер на Київському князюванні, похований він був в Чернігові. 

Київський престол зайняв Всеволод, який незабаром повернув його королю Русі Ізяславу Ярославичу.
Святославичи, що до цього сиділи в Новгороді, Тмутаракані, Володимирі (Волинському) та низці Чернігівських удільних князівств, у 1077-1078 роках втратили всі володіння, крім Тмутараканського князівства.
І лише тільки після запеклої боротьби за рішенням Любецького з'їзду князів (1097) змогли отримати Чернігівську землю (що включає Чернігів, Новгород-Сіверський, Сіверщину, Муром, Рязань і Курськ).

Отже, Всеволод залишився в Чернігівському князівстві, а в боротьбу тепер включилися сини Святослава

3 жовтня 1078 року в околицях Чернігова у битві зі Святославичами при Нежатій Ниві загинув король Русі Ізяслав. 

Всеволод повернувся до Києва, й почав титулувати себе "Великий князь Київський і всієї Руси", при цьому залишивши за собою Чернігівське і Переяславське князівства.

Отже, Всеволод залишився єдиним сином Ярослава Мудрого та став верховним правителем Руси і з'єднав під своєю владою Київ, Чернігів і Переяслав (з усіма залежними землями), але змушений був миритися з тим, що вся Західна Україна, Волинь і Берестейщина залишилася під владою титулярного Короля Руси Ярополка Ізяславича, який після смерті батька став самостійним правителем. 

Ярополк Ізяславич, який мав титул Короля Русі - залишався основним легітимним претендентом на Київський трон.

22 листопада 1086 року він був підступно вбитий під Звенігородом (на Галичині).
Перевезений та урочисто похований у Києві, й невдовзі був проголошений православною церквою Святим.

Слід підкреслити, що з усіх правителів часів Київської Русі лише Борис і Гліб (як законні нащадки Володимира Великого) та Ярополк Ізяславич (як коронований особисто Папою Римським Король Русі) були незпосередньо після їх смерті канонізовані православною церквою. Всі інші канонізовані князі були проголошені такими набагато пізніше після дати своєї смерті. 

Після вбивства Короля Русі Ярополка (1086),  Перемишль і Теребовля опинились під владою ізгоїв - синів Ростислава Володимировича, а Волинь була віддана синові Ігоря Ярославовича Давидові.

У 1088 році Турів отримав молодший брат Ярополка - Святополк Ізяславич, який при цьому поступився Новгородським князівством онуку Всеволода Ярославича - Мстиславу (сину Володимира Мономаха).

Слід відзначити, що за традицією, що на той час вже склалась в Київській Русі офіційним спадкоємцем Великого князя Київського вважався його старший син (або старший онук), який за життя батька правив у Новгороді - колишньому княжому домені.
Так само, наприклад, як князь (герцог) Вельський є спадкоємцем престолу Великобританії.
Тому, по тому, хто в той чи інший час займав Новгородське князівство, можна також прослідкувати, хто саме перебував на троні в Києві. 

Таким чином, з другої половини XI століття у Великому князівстві Київському починає застосовуватися родове право (система Ліствиці): князі займали престоли по черзі - молодший брат після старшого, син старшого брата після молодшого дядька і т.д.,
за винятком нащадків тих, хто в силу тих чи інших обставин, був позбавлений цього права.
Такі князі називались ізгоями. Найчастіше саме виключення таких князів з лінії претендентів на трон призводило до відокремлення їх володінь.

Після смерті Великого князя Всеволода Ярославича (квітень 1093 р.) його син Володимир Мономах, перебував біля батька, проте не намагався зайняти Київський престол.
Святополк Ізяславич, син короля Русі Ізяслава Ярославича, приїхав з Волині (Турова), де княжив, й став Великим князем Київським.

У 1094-1097 роках Святополк Ізяславич і Володимир Всеволодович Мономах, продовжили політику їхніх батьків щодо спільного управління великою державою.
Однак в боротьбу вступив Олег Святославич, син Святослава Ярославича, названий у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем за розпалювання міжусобиці в Київський державі.

Олег Святославич став засновник роду Ольговичів - князів Чернігівських. Він вступив у союз з  імператором Східної Римської імперії (Візантії) Никифором III Воніатом й був одружений з Візантійською принцесою Феофанією Музалон. 

Олег титулував себе «архонтом Матрахи, Зіхії і всієї Хозарії».

Великому князю Київському Святополку Ізяславичу, за пітримки Володимира Мономаха, не вдалося утримати Чернігівське князівство, але вони домоглися, виключення Ольговичів із переліку спадкоємців Київського престолу. 

Отже, у 1096-1097 роках тривала запекла боротьба на сході Київської Русі між Олегом Святославичем і Володимиром Мономахом, за якого билися новгородці на чолі з його старшим сином Мстиславом (який продовжував бути князем Новгородським й за Святополка Ізяславича).
При цьому фактична влада Великого князя Київського Святополка поширювалась на Київ, Правобережну та Західну Україну. 

А сини Володимира Мономанаха - князь Новгородський Мстислав Володимирович і князь Переяславський В'ячеслав Володимирович боролися з Олегом Гориславичем за Муром, Рязань, Суздаль і Ростов.

Зважаючи на те, що жодна зі сторін не могла здобути вирішальну перемогу, а міжусобні війни ослаблювали Київську Русь перед загрозою нової навали кочовиків зі сходу, 

князями було вирішено провести перемовини.

Любецький з'їзд 1097 року було проведено в Любичі на Дніпрі (Чернігівське князівство). 

На з'їзді були присутні шість головних князів.  

Святополк Ізяславич підтвердив свій титул Великого князя Київського та затвердені Київське,  Турівське і Пінське князівства;

Володимиру Мономаху - Переяславське князівство, Суздальсько-Ростовська земля, Смоленськ і Белоозеро;

Олегу і Давидові Святославичам - Чернігівське князівство і Сіверська земля, Рязань, Муром і Тмутаракань;

Давидові Ігоровичу (син Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого) - Володимир (Волинський) з Луцьком;

Василькові Ростиславичу (син Ростислава, онук Володимира Ярославича) - Теребовль, Червенські міста, Перемишль.

Також з'їзд проголосив абсолютно новий принцип успадкування князями земель своїх батьків. Тепер права на спадкування кожного зі сформованих на той момент удільних князівств були обмежені рамками певної династичної гілки Ярославичів. 

Це фактично констатувало появу нового політичного ладу в Київський державі, основою якого було сформоване велике феодальне землеволодіння та закріплене удільне роздрібнення. 

А Святославичи (в подальшому династія Ольговичів), які отримали за рішеннями з'їзду у володіння Велике князівство Чернігівське, були остаточно виключені із списку спадкоємців Київського трону.

Втім міжусобиця в Київській Русі не закінчилась. Великий князь Київський Святополк Ізяславич вважав (небезпідставно), що має династичні права на Волинь і Галичину, тому пішов війною на Ростиславичів. У цьому конфлікті його підтримав угорський король Кальман І Книжник.

Але двоюрідні брати Святополка - Володимир Мономах, Давид Святославич і Олег Святославич у 1098 року зібралися на з'їзд у Городці і під загрозою війни зажадали від Святополка припинити розширювати свої володіння. 
Великий князь Київський Святополк Ізяславич зміг поставити на правління у Володимирі (Волинському)  свого сина Мстислава.

Проте вже в червні 1099 р. Давид Ігорович (син Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого) прийшов з військом половецького хана Боняка під Володимир (Волинський).
В битві за місто був убитий син Святослава Ізяславича - Мстислав. 

За ініціативи Володимира Мономаха у серпні 1100 р. був скликаний новий з'їзд князів Київської Русі, у місті Витичеві (нині Витачів, Обухівського району) . 

На ньому між Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом, Давидом і Олегом Святославичами було укладено мир. 

Князя Давида Ігоровича Витичівський з'їзд позбавив Володимирського (Волинського) князівства. Натомість йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ.

За рішенням з'їзду Святополк Ізяславич отримав Волинь, а князем Володимирським (Волинським) став інший його син Ярослав Святополкович. 

Після цього, син Короля Русі Св. Ярополка Ізяславича - Берестейський князь Ярослав Ярополкович, змушений був відстоювати свої права на династичну спадщину.
1101 року Святополк Ізяславич пішов на нього війною і захопив Ярослава (свого рідного племінника) в полон, після чого помістив в ув'язнення в Києві.
Проте за спадкоємця Короля Русі заступились митрополит і духовенство Київської митрополії й  Святополк незабаром випустив Ярослава, з вимогою, щоб він перебував у Києві.

Через рік Ярослав Ярополкович спробував втекти до Польщі, але його схопили, повернули до Києві і незабаром вбили.  

1102 року Святополк Ізяславич захотів поставити на князювання в Новгороді свого сина Ярослава, що відповідало двовіковий традиції посідання Новгородського князівства спадкоємцем Київського престолу.
Однак Володимир Мономах був проти цього й зумів зберегти у Новгороді свого сина Мстислава.  

Після смерті (квітень1113 р.) Великого князя Київського Святополка Ізяславича у Києві відбулось повстання проти прихильників Святополка, яке закликало на Велике княжіння Володимира Мономаха.

Син Святополка Ізяславича - Ярослав Святополковича, що також був спадкоємцем престолу,
4 роки продовжував правити на Волині, але в 1117 році Володимир Мономах перевів сина Мстислава з Новгорода в Білгород (Київський), що стало претензією на володіння й спадкові права Ярослава на Київський престол.
А місце Мстислава у Новгороді зайняв його старший син Всеволод Мстиславич.

1118 року Володимир Мономах в союзі з Ростиславичами вигнав Ярослава з Володимира-Волинського, а Волинським князем зробив свого сина Романа Володимировича.
Ярослав Святополкович намагався повернути володіння та захистити свої спадкові права за допомогою угорських і польських військ, але 1123 року він загинув під час облоги Володимира (Волинського) від рук найманих вбивць. 

Захопивши владу Володимир Мономах став Великим князем Київським, а також почав титулуватись "архонт (володар) всіє Руси".

У період правління Володимира Мономаха суттєво посилилась централізація Київської держави, а через своїх синів він безпосередньо керував 3/4 території величезної країни. 

Його син Святослав Володимирович став намісником в Переяславі, а його місце в Смоленську зайняв В'ячеслав Володимирович. Турів Мономах отримав у своє безпосереднє управління.
У 1119 році Володимир Мономах силою зброї заволодів Мінським князівством. 

Окрім цього Володимир Мономах укріплював своє правління укладаючи династичні шлюби між своїми доньками та онучками з представниками інших гілок династій Ярославичів: Ольговичів, Ростиславичів, тощо.  

Таким чином йому вдалось сконцентрувати більшу частину земель Київської Русі в своїх руках.

Після смерті Володимира Мономаха (1125 р.) його старшому сину та спадкоємцю
Мстиславу Великому вдалось без боротьби зайняти престол Великого князівства Київського. 
Він зумів зберегти єдність держави, хоча удільні князі з Ольговичів та Ростиславичів й намагались послабити централізацію Київської Русі.

У 1128-1130 рр. Мстислав Великий здійснив низьку походів на Полоцькі князівства, здолав місцевіх князів, а в Полоцьку посадив свого сина Ізяслава Мстиславича. 
Приєднав до своїх особистих володінь 

Успішно воював з литовцями, підкорив чудь, розгромив половців, загнавши їх за Волгу та Яїк.

1132 р. після смерті Великого князя Київського Мстислава Володимировича наступником на Київському троні став його брат Ярополк, що не зумів зупинити розпад держави на окремі удільні князівства.

Спочатку суперництво викликала родова столиця Мономаховичів - Переяславське князівство. За усталеною практикою на Переяславський престол зазвичай сідав старший в роду. 

Після переходу Ярополка на престол в Києві, згідно з родового (ліствичого) Переяслав мав перейти старшому після Ярополка серед нащадків Мономаха - його молодшому брату В'ячеславу. Але, ймовірно, за попередньою домовленістю з Мстиславом Великим, Ярополк після переходу до Києва надав Переяслав сину Мстислава - Всеволоду Мстиславичу.
Молодша гілка Мономаховичів - Юрій Долгорукий та Андрій Володимирович виступили проти цього.

Тут слід відмітити, що на відміну від Мстислава Володимировича (також знаний як Мстислав І Великий) та інших старших синів Володимира Мономаха та його дружини англійської принцеси Ґіти;
у Володимира Мономаха була друга дружина - донька половецького хана. Від цього шлюбу народився князь Юрій Долгорукий, який правив на північно-східних землях Великої Київської Русі, де мешкали угро-фінські племена чудь, мордва, мокша, а також половці.

А сином Юрія Долгорукого, від шлюбу з ще однією донькою половецького хана, був князь Андрій "Боголюбський", що 1169 року пішов війною на Київ.

В рамках всієї Київської Русі почали формуватися дві коаліції князів - під проводом старших Мономаховичів та молодших Мономаховичів.

Старші Мономаховичі намагались залишити Київський трон у володінні найстаршої лінії династії - Мстиславичів, а молодші Мономаховичів під проводом Андрія і Юрія Долгорукого, за підтримки Чернігівських Ольговичів та інших удільних князів, намагались захопити владу в Києві. 

Згодом Всеволодовичі князі Чернігівські та Київські бояри визнавали переважне право на Київський престол тільки за найстаршою гілкою Мстиславичів, що вже було безпосереднім проявом прімогенітури (правило успадкування престолу за правом першородства) у Великому князівстві Київському.

Боротьба що тривала між старшими Мономаховичами (нащадками Володимира Мономаха і англійської принцеси) та молодшими (нащадками половецьких ханів) тривала майже століття й призвела до остаточного поділу Київської Русі на Руське королівство (теріторія України і південної Булорусі) за східні князівства (Суздаль, Переяслав-Заліський, Володимир-на-Клязмі, тощо). 

1149 року, скориставшись черговими міжусобицями, Юрій Долгорукий пішов на Київ разом з половцями, біля Переяслава розбив війська Великого князя Київського Ізяслава Мстиславича (сина та спадкоємця Мстислава Великого) та захопив Київський престол. 

1151 він повернувся до Суздаля.
Але 1155 року знову захопив Київ й залишився там до смерті (1157 р).

У 1159-1167 рр. Великим князем Київським був четвертий син Мстислава Великого - Ростислав Мстиславович. 

Протистояння між старшими і "молодними" Мономаховичами досягло свого апогею за часів сина Юрія Долгорукого від доньки половецького хана Аепи - Андрія "Боголюбського".

1167 року Великим князем Київським було обрано Мстислава ІІ Ізяславича, сина Ізяслава Мстиславича, онука Мстислава І Великого.
Проти цього виступив Андрій "Боголюбський", який розпочав криваву війну.
На боці Андрія стали князі Мурома, Рязані, Смоленська, Полоцька, при цьому всі князі, які брали участь в поході проти Києва, були нащадками або свояками половецьких ханів. 

Захопивши столицю, Андрій не став правити тут, як це робили до нього всі князі,

а зруйнував, спалив й пограбував Київ.
Він поводився, як загарбник й окупант, забравши все цінне, в тому числі й Ікону Вишгородської (т.з. "Володимирської") Богоматері, князь Андрій повернувся до себе у Володимир-на-Клязьмі.
Також Андрій "Боголюбський" намагався відділити північно-східну православну церкву від Київської митрополії. 

На Київський престол він призначив свого молодшого брата Гліба Юрійович.

1170 року суздальські війська були розбиті під Новгородом молодим (тоді) Новгородським князем Романом Мстиславичем (син Мстислава ІІ Ізяславича). 

Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». 
Дійсно, після спалення й пограбування Києва його значення сильно підупалой майже кожен рік тут змінювались Великі князі Київські. 
Столичний трон займали то Мстиславичі, то Ольговичі або Юрійовичі.

На Волині закріпились старші Мономаховичі - нащадки Ізяслава Мстиславича, які продовжували розуміти важливість існування об'єднаного Великого князівства Київського та знали, що  Київський престол є їх державним спадковим володінням.
Чернігівське князівство тримали Ольговичі.
А Ростов і Суздаль перебували у володінні Юрійовичів (нащадків Юрія Довгорукого і половецьких ханів). 

Ще 1140 року, при об'єднанні Перемишльського і Теребовльского князівств в єдине Галицьке князівство всі найбільші удільні столи сконцентрував в своїх руках Володимирко Володарович з династії Ростиславичів (син Перемишльського князя Володаря Ростиславича).
1153 року, після смерті Володимирка Володаровича Галицький престол, незважаючи на те, що відповідно до ліствичого права його мав зайняти Іван Ростиславович Берладник, за що виступав й Великий князь Київський, зайняв син Володимирка - Ярослав Осмомисл.
А після нього - останній з Ростиславичів князь Галицький Володимир Ярославович. 

Таким чином вже з 1150-х років у Галицькому князівстві закріпилась не ліствиче право престолонаслідування, а від батька до сина. 

1170 року, після смерті Великого князя Київського Мстислава II Ізяславовича, Волинські землі були поділені між його синами: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червень, Володимир — Берестя.

Поступово Роман Мстиславич об'єднав всю Волинь, а 1199 року посів також і Галицьке князівство. 

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі та боровся за єдність держави.
Він також був ініціатором офіційної зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату (престолонаслідування старшим сином). 

З 1204 року Роман Мстиславович став Великим князем Київським.
Він також титулувався "Самодержцем всієї Руси" та "Володарем Руської землі". 
Того ж року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати королівську корону та титул Короля Русі.
1205 року Роман Мстиславович вирушів походом на Польщу, але загинув у бою. 

Після смерті Романа Мстиславича залишилося двоє малолітніх синів Данило Романович (4 роки) та Василько (2 роки). 

Галицьке боярство вигнало малих князів з їхньої матір'ю Ганною - донькою Візантійського імператора Ісаака II Ангела та запросило на князювання Сіверських князів з Ольговичів.

Романовичі (старші Мономаховичі - Мстиславичі) не здалися й почали боротьбу за свою спадщину Великого князівства Київського і Галицько-Волинського князівства, яка тривала близько 40 років, і завершилась їхнім утвердженням у відновленому Королівстві Руси.

З 1239 року Данило Романович став Великим князем Київським,
а 1253 року Папа Римський Інокентій IV видав свою буллу, відповідно до якої у грудні 1253 року, в місті Дорогочині, з рук Папського легата Данило Романович прийняв королівську корону і скіпетр та був коронований як Король всієї Руси.

І навіть після монголо-татарської навали, у 1263-1301 рр. син короля Данила Романовача - Лев І Данилович мав титул не лише Король Русі, але й Великий князь Київський.

Королівство Руси стало безпосереднім наступником державності Великого князівства Київського (Київської Руси) та займало терени від Закарпаття , Холма і Перемишля до Києва і Переяслава, від Берестя й Волині до Північного Причорномор'я й Буковини. 

При цьому у Королівстві Руси збереглась система престолонаслідування, що існувала в пізньому Великому князівстві Київському та Галицько-Волинському князівстві, яка включала передачу престолу від батька старшому синові. 

Родовід Великих князів Київських

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Українські королівські та шляхетські титули

Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)