Українській державності понад IV тис. років

«Велесова книга» – найдавніша пам’ятка українського народу, написана на дощечках, що слугували сторінками книги. Літери, зображені на дощечках (гліфи), складають давньоукраїнську абетку, що побутувала на Україні-Русі до так званої "кирилиці". Вона складається з 25 букв та знаків для написання трьох подвійних звуків: оі – іо – іа.

«Велесова книга» розповідає, як давні українці - анти опанували терени Царства Антів (майбутньої Київської Русі) у ІІ тисячолітті до нашої ери. Цар антів – старотець Ор (Орій) – батько легендарних братів – Кия, Щека, Хорива, – ввійшов в історію Стародавнього Світу у VІІ ст. до н.е. як представник етнічних антів-русичів, що перебували у степах Північного Причорномор'я, де, вірогідно, ним було засноване відоме на сьогодні місто Перекоп (давня назва «Ор»).

Згідно історичних подій того часу, греки у VІІІ-VІІ ст. до н.е., зруйнувавши й підкоривши Трою,  почали захоплювати землі русичів на узбережжі Руського (Чорного) моря, звідки русичі відступили на північ після навали скіфів у VІІ ст. до н.д. Отець Орій повів наших праотців на північ України-Руси, «де завжди лиху годину перебували».

Кий укріпив на Дніпрі стародавнє місто Куяву – сучасний Київ у VІІ ст. до н.д., а Щек і Хорив розбудували Старокарпатську державу, яка постала заслоном від римлян, «що хижачили на ягнят, які бо є дітьми Сонця» (анти-русичі, вони ж славії – сучасні слав'яни, вважаються дітьми Сонця). В подальшому тут розвилась держава Куявія, про яку є згадки в багатьох арабських джерелах V-VІІ ст. н.е.

Історичні події, які описані в "Велесовій книзі", охоплюють великий проміжок часу, вподовж якого наші пращури вирізнялися поміж народів Старого Світу, прибравши багато найменувань. Орії - орійці - оріяни - трипільці - трояни - теукри (одні з "Народів моря") - пелазги (дослівно «лелеки») - гіперборейці - кияниди - кияни - кімерійці («кім-орії», згідно «ВК») - анти - славії - слави - славени - слав’яни - русини - русичі - руси – все це неповний перелік назв українського народу дохристиянської доби. Напевне жоден народ у світі не має стільки назв, як українці, але й жоден народ у світі не має такої давнезної історії та цивілізації, яка обчислюється десятком тисячоліть і сягає поза межі існування будь-якого іншого народу на землі.

Упорядковуючи історичні події, зазначимо вікопомні дати, відомі в сучасній історіографії, що мають пряме відношення до території сучасної України-Руси:

VІІ – ІV тисячоліття до н.е. – Трипільська цивілізація, одна з найдавніших у світі землеробських цівілізацій, яка знала письмо, користувалась колесом, високо була розвинута культура й міський уклад життя.
VІ тисячоліття до н.е. – з'єднання Чорного моря з Середземним (так званий «Всесвітній потоп») і затоплення великої території Причорномор'я, що зумовило розселення мешканців Причорномор'я по повколішнім краям;
V тисячоліття до н.е. – розбудова Шумерської держави в Месопотамії переселенцями орійцями з Подніпров'я;
ІV-ІІІ тис. до н.е. – розбудова культових святилищ-обсерваторій Гіпербореї слідом за розселенням племен (від українських Кам'яної могили, Буртів і Козаровичів – найбільш досліджених святилищ обсерваторій під Чигирином і Києвом – до англійського Стоунгенджу, а на початку ІІ тис. до н.д. – зауральського Аркаїма під Челябінськом);
ІІІ тисячоліття до н.е. – розбудова славнозвісної Трої (2750 рік) вихідцями з Оріани-України на честь бога Трояна (переселення очолив старотець Ман, ведійний "Муж, Чоловік" – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила);
ІІІ – ІІ тисячоліття до н.д. – освоєння переселенцями з Подніпров'я долини Інду в Індії, біля історичного Пенджабу, та створення індійського епосу, що описує події, які відбувалися на теренах сучасної України-Руси у ІV-ІІІ тисячоліттях до н.д.;
ІІ – І тисячоліття до н.д. – доба Кімерійців («кім-оріїв», згідно «ВК»), найдавнішого з народів, згаданих у світовій історії на теренах України-Руси (згідно «ВК», кімерійці й анти – це один народ, бо цар антів Ор був кімерійцем);
І тисячоліття до н.д. – повернення пращурів українців-русичів (пелазгів) з Малої Азії після Троянської війни, оспіваної Гомером і датованої приблизно 1260-1250 роками до н.д., та розбудова міста-фортеці Голунь на річці Ворсклі, інша частина троянців переселились до Італії, й були відомі під іменем - етруски.
VІІ ст. до н.е. – навала войовничого іранського племені скіфів (скитів), які витіснили Кімерійців-Антів з Причорномор'я;
V ст. до н.д. – «батько історії» грек Геродот відвідав Сарматію і описав її населення (вони, поза сумнівом, були індоєвропейці);
ІV – VІІ ст. н.д. – утворення й існування військового угрупування "Київська Троянь", згадана у "Слові о полку Ігоря" як «тропа Трояні; віки Трояні; земля Трояні», про що варто сказати окремо:
– після перемоги русичів над готами, що хлинули з норманських країв на схід, ватажок готів Вінітарій запросив руського царя Божа (Буса) і його князівське оточення на банкет, буцімто перед тим, як податися геть з землі русичів. Зустріч відбулась на річці Рось (с.Синяви, Рокитнянського р-ну), де готи підступно схопили і стратили царя антів Божа з синами і сімдесятьма вельможами. Українська історіографія датує вбивство готами царя Божа 375 роком, після чого анти-русичі, лишившись без воєначальників, відійшли з південної степової зони до Києва, навколо якого утворили військове угрупування "Троянь", котре очолив князь Велемир. У 382 році русичі розбили готів ущент і вигнали за межі Руської землі (розбиті готи частково осіли поза Доном, а більшість подалась назад на захід, де згодом утворили державу "Германію", названу на честь їхнього ватажка Германаріха, неодноразово згаданого у «ВК»).

Повністю про "Велесову книгу" можна прочитати тут:

Багатовекторна канонічна територія впливу

Отже – сталося. Україна де-факто й офіційно стала територією на якій присутня не одна, а декілька «канонічних» церков, які визнаються світовим православ’ям.


В селі Камишівка Ізмаїльського району Одеської області було відкрито храм в юрисдикції Румунської православної церкви. Ще 1995 року Румунський Патріархат дав митрополитові всієї Бессарабії Петрові (Педурару) статус екзарха «нових земель» із правом створювати парафії за межами Румунії. Першою такою парафією стала зареєстрована в 2003 році в селі Камишівка парафія храму святих Петра й Павла. А 2007 року Синод Румунської Православної Церкви утворив 7 нових єпархій. Зокрема, було відновлено 3 єпархії Бессарабської митрополії, які існували до 1944 року на території України. Наразі їх центри знаходяться в молдавських містах Бельци, Кантемирі та Дубоссарах. Румунська Церква прямо заявляє, що з часом хоче перенести єпископські катедри в Хотин, Ізмаїл та Білгород-Дністровський. За словами представників Рум.ПЦ, «коли складуться сприятливі обставини», вона планує мати єпархії у відповідних українських містах.

З відкиттям храму в Камишівці в Україні не лише на папері, за рішеннями румунського патріарха, але й фактично починають розбудовуватись структури канонічної православної церкви, яка може створити альтернативу «русскому миру» від Московської патріархії.
Нагадаємо, що коментуючи недавній конфлікт між Рум.ПЦ та Єрусалимським патріархатом, Румунський патріарх заявив наступне: «в сучасних умовах неможливо зі всією строгістю буквально слідувати територіальному розмежовуванню Помісних Церков». Схоже, що подібну тактику «неможливості буквальному слідуванню» Бухарест вирішив застосувати й до українських теренів.

До цієї боротьби «канонічних» за Україну завжди може підключитися й Вселенський Константинопольський патріархат. Константинополь неодноразово заявляв, що не визнає правомірним підпорядкування Руської православної церкви (Київської митрополії) до Московського патріархату. Ще у своєму Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII пише: "вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу".

Під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату з президентом України 24 березня 2005 р. глава делегації Вселенського престолу архиєпископ Скопельський Всеволод (Майданський) заявив: "Матір Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка - Московський патріархат - має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року». Підпорядкування Київської Митрополії під Московську Церкву (1686) було здійснено Патріархом Діонiсієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової". А 26 липня 2008 року у своєму Зверненні до Українського народу Патріарх Варфоломій каже: «..Українська Церква сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687). І справді, Церква-Мати, за відомих несприятливих обставинах, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи.»   Таким чином, за тих же сприятливих обставин й Вселенський патріархат завжди може пред’явити свої аргументовані права на Київську церкву.

Ще одним вектором в розвитку українського християнства візантійської традиції є вектор спрямований на Рим. Українська греко-католицька церква є церквою східного (православного) обряду й називає себе прямою спадкоємницею Київської церкви "Володимирового хрещеня". Адже саме православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі з більшістю єпископів православної Київської митрополії провели собор та прийняли Берестейську унію з католицькою церквою. А Софіївський собор якийсь час був резиденцією унійних Київськиїх митрополитів.
Але якщо в діях Константинополя і Ватикану політична складова видається невеликою, то Румунська й Російська церкви досить сильно влиті в великодержавні інтереси цих країн. Обидві церкви, влада їх країн, розглядає як складову національних ідеологій та інструментів захисту  національних інтересів.

А що ж Україна? Вона як завжди залишається лише розмінною картою в руках геополітичних імперських «миров». За пасивної (а деколи активної) підтримки чинною владою московської церкви, постає ще одне питання - Чи можливе постання автокефальної української церкви без міцної державності. Відомо, що остаточне прийняття християнства як державної релігії в Київській Руси було закріплено саме силою державної влади Володимира. Відкол Московської митрополії від Київської 1458 року (й фактичне утворення РПЦ) також відбувалась за активної підтримки Московських царів. Після прийняття унії православною Київською митрополією (1596 р.), саме військова й державна підтримка гетьмана П. Сагайдачного дозволила створити нову православну Київську церкву в підпорядкуванні Константинопольського патріархату 1620 р.. Всі інші кардинальні події в історії українського православ’я також пов’язані не так з рухами в середині церкви, як з зовнішньополітичними чинниками.

Тому, як показує історія, саме влада вирішує, що буде з православною церквою в їх  державі, й чи буде вона мати автокефалію, або буде підпорядковуватись закордонним центрам впливу. І дивлячись на поведінку сьогоднішніх лідерів нації, можна зробити висновки, що вони в чергове обирають «багатовекторність». А на практиці – пасивно споглядають за боротьбою, що активно точиться за душі українських віруючих.

Більше того, можна сказати, що якщо помісний статус церкви на території держави, яка стала незалежною, не тільки не визнається іншими патріархатами, але й ці патріархати вирішують між собою хто тут найбільш «канонічний», то це свідчить про опосередковане не визнання й самої державності України.

Голос Росії: розкол в Україні подолано

Завжди цікаво послухати - що кажуть про тебе сусіди, якщо впевнені, що ти їх не чуеш. 

Ось і я вирішив послухати (а вірніше почитати) «the Voice of Russia», що англійською мовою розповідає на весь світ про візит патріарха Московського Кирила в Україну.

Виявилось, що те, що знають українці про мету й результати візитів, не зовсім співпадає з тим, про що віщають на весь світ.

Так зі статті під промовистою назвою «Unity of faith, unity of cultures», я дізнався, що князь Владімір 988 року зробив  християнство офіційною релігією в Россії (Prince Vladimir, who made Christianity Russia’s official religion in the year 988). Тільки, Цікаво - де й якій формі тоді ісувало государство Россійское..

Також цікаво було дізнатися, що росіяни, українці й білоруси дуже близькі за походженням, мовою і культурою (The Russian, the Ukrainian and the Belarusian peoples are very close in origin, language and culture, and confess the same religion – Orthodox Christianity). Не зрозуміло тільки, навіщо не допускати українську мову до богослужіння? Раз вона так близька російській, то можна всюди служити,писати й говорити українською, а росіяни її чудово зрозуміють.

Але, залишимо історичні й лінгвістичні питання на потім, адже найбільш цікавим в цій статті був аналіз сьогоднішньої міжконфесійної ситуації в Україні. Й те, з якою метою так часто приїздить Кирило в нашу державу. Виявляється:

«His Holiness Kirill first came to Ukraine soon after he was elected Patriarch in 2009. His previous visits were long missionary tours over Ukrainian cities and villages. In the 1990s, some part of the Ukrainian Church declared its independence from the Russian Patriarchy. Kirill’s tours over Ukraine were, in fact, attempts – and rather successful ones – to bring Ukrainians back to religious organizations which are subordinated to the Russian Patriarchy.

Now, when the schism in Ukraine is, to a big extent, a thing of the past, the visit of the Russian Patriarch will be short – only from July 26 till 28. Besides taking part in the festivities, His Holiness will open the meeting of the Holy Synod (the supreme body) of the Ukrainian Orthodox Church in Kiev and will meet with the Ukrainian intelligentsia». 

Отже "з 1990-х років частина Української Церкви оголосила про свою незалежність від Російської Патріархії. Й, виявляється, тільки героїчні й довгі місіонерські тури Кирила по містах і селах України були, по суті, тими - досить успішними діями – які повернули українців до релігійних організацій, які підпорядкованні Російській Патріархії.

Тепер, коли розкол в Україні пішов у минуле, візит Кирила був коротким - лише з 26 по 28 липня. Окрім цього Його Святість відкрив засідання Священного Синоду й зустрівся з українською інтелігенцією".

Мабуть для того, щоб після подолання розколу поясними цим інтелігентам, як саме вони повинні будувати «Русский мир».

Отже, думаю, вже досить дискусій з приводу того, чим є часті візити Кирила в Україну, що він тут робить, й для чого. Все розповів «Голос Россії» - Кирил приїздив, щоб подолати розкол, його подолано, тепер потрібно зробити щоб всюди була спільна мова, спільна культура й спільна духовність. Або як писали класики: «Сдесь русский мир, сдесь Руссью пахнет»…

П.С. і як казали ще одні класики: «вивчайте першоджерела» та «вчіть мови».

Це буває дуже корисно. 

Святий Павло Руський (тобто Український)

Святий Павло Руський - православний святий мученик, що походив з України-Руси й прийняв кончину від турків 1683 року в Константинополі.

Дата народження невідома. В юних роках він був поведений татарами з Русі в полон татарами до Криму, а потім проданий в Константинополь. Після важких праць святий отримав свободу і одружився на одній руській дівчини, що також знаходилася в полоні. Від важких праць у неволі святий Павло захворів падучої хворобою (епілепсії). Його дружина і сусіди - християни вирішили відвести його в храм Пресвятої Богородиці Муглунійской, де подібні хворі отримували зцілення.

Святий Павло в припадках хвороби пручався і кричав: "Я агарянін, я став агаряніном ". Турки, розгнівані тим, що християни насильно вели до храму людини, що прийняла іслам, й доповісти про це візирові. Візир викликав святого Павла, але він з'явився до нього вже здоровим.

Марно намагався пояснити св. Павло, що він припадочний і слова свої виголосив несвідомо. Йому не повірили і погрожували йому смертю. На допиті святої твердо сповідав себе християнином і, зміцнюваний дружиною, не піддався погрозам мусульман. На Страсному тижні, у Велику п'ятницю 1683 року святий Павло був обезголовлений за віру Христову. Дружина його теж зазнала катування, але за викуп була випущена з ув'язнення.

День пам'ять - 6 квітня, в день мученицької загибелі.

Джерело: тут

Україна - це Русь. Середньовічні документи європейських університетів

В офіційних документах середньовічної Європи Україну називали Русь, Рутенія, 

або Роксоланія.

Середньовічні списки студентів провідних університетів  Європи  дають  нам багатющий  матеріал  про  те, що знав світ про наш край, наш народ і як офіційно тоді називалась Україна.

Після занепаду Королівства Русі (Галицько-Волинської держави) та входження українських земель до Польщі та Великого князівства Литовського, виникли питання не тільки з ідентифікацією наших співвітчизників за кордоном, але й з самоіндефікацією. Аналізуючи статистичні записи різних європейських університетів, можна зробити висновок, що  на  різні  власні  назви своєї  батьківщини українці  дуже  багаті.

Через відсудність власної національної держави, сталої загальновизнаної назви свого  народу ніхто з середньовічних студентів-українців не знав. Кілька прибулих чоловік з однієї  землі,  навіть з одного міста і однієї мови, записували себе по різному. Один говорив, що  він - рус,  другий  називав себе рутенцем, третій роксоляном і т. п.

Проте, переважна більшість вихідців з українських земель все ж таки записували себе рутенцями, а країну звідки  прибули - Рутенією. Потім слідує назва Русь, затім – Роксоланія, багато українців записувались за місцем походження: Волинь, Поділля, Київ і т.д.

У  найдавнішому відомому на сьогодні документі, в якому згадані українські студенти, зазначено: «Магістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії». Документ датовано 6 квітням 1353 року у Парижі, Сорбонський університет. Писали  це кияни, і свою вітчизну вони називають так, скоріш за все під західними (католицькими) впливами. Адже в документах Ватикану ще Київська Русь іменувалась саме як Рутенія.  Поряд з цією назвою, вихідці з українських земель використовували й самоназву – Русь, й східну назву – Роксолянія. Від 1389 року у Сорбоннських  архівах зберігся  запис про бакалавра і ліценціата мов Германа Вілевича  «рутенської  нац ії з Києва».

У  XIV — XV  століттях майже у всіх європейських університетах наших  студентів  послідовно  називали рутенцями. І тільки у  XVI  під впливом  багатьох видань та публікацій,  присвячених  подвигам  козаків, що з'явилися у  Франції , Італії ,  Німеччині,  починає з’являтись  термін Україна, українець, але паралельно залишається й стара назва Русь.  Так, Андріана Загорикуса 1567 року у Сорбонні  записують як студента «нації рутенської з України». Таке поєднання зустрічається і в інших записах. Взагалі терміни Рутенія, рутенець, рутенська мова відносно України й українців зберігався в західних джерелах аж до XX століття.

Друга  поширена назва, якою позначали  українських  студентів була  — рус, рос, русин, русіецкі й т. д. Так, наприклад записували в XV столітті відомих вчених Юрія Дрогобича та Григорія з Самбора.  Оскільки багато українців записували себе русичами, руськими, то це дало привід пізнішим «російським великодержавним» дослідникам називати всіх цих студентів «русскими». Хоча до Петра І -  Россія всюди називалась Московією, а росіяни (русские) – московитами. Крім того, Москва, боячись  занесення на свої землі «єресі», активно не дозволяла  своїм юнакам йти на навчання до західних університетів.

Також, в середньовічних документах, поряд з назвою русин часто ще додавали територію походження: русин з Литви, русин з Польщі, русин з України (тобто із Наддніпрянщини). Дуже рідко, але зустрічається термін «роксолянус».

Нарешті  найцікавіше. Хоча назва «Україна», терміни «українські  землі», «українські  козаки»  в писемних  пам'ятках  Західної Європи  зустрічаються ще з XV столітя, але студенти з українських земель почали активно й масово записувати себе українцями тільки з середини XVI  століття  (очевидно,  під  впливом визвольної  війни 1648  року), і  найперше такі нотатки вдалось знайти в реєстрах університетів Падуї, Кенігсберга, а потім і в інших закладах. Дехто  називає себе також «козаком» або «старшиною», чи ще якось, але пов 'язує своє походження з козацьким  станом, з січовиками.

Слід також відзначити, що оскільки багато українців були православними, то вони обирали для навчання ті університети, де панував дух вольності і демократії, й де не переслідувались не католики.

У  XVII  столітті проглядається й інша тенденція, якщо вихідці з Західної України продовжують називати себе «русин», «роксоланус», «русиняк» або до імені додавали  — «з руської  провінції». То студенти з Центральної України часто записують себе «українець». Так, вже в списках 1660  року зустрічаємо  д ані: «Йозеф Данило Дзик, національність —  українець, Київський дистрикт». Це, поки, найдавніша віднайдена згадка, в якій нашу національну приналежність офіційно записано в сучасній транскрипції.  У наступні роки  українцями визнавали себе студенти Кеніґсберзького та інших університетів.

Також, з XVI  століття у списках студентів неодноразово  можна  побачити  запис «з України», хоча  свою націю вони продовжуються називати рутенською. Цікаво, що деякі  вихідці  зі східної  Словаччини також визнавали себе українцями. Хоча так в більшості записувались спудеї з Києва і Лівобережжя  (Полтава, Миргорода, Харкова,  Чернігова та  інших міст ). Окрім українець зустрічаються також й самоназви русо-українець. З 1700  року  вступники з Лівобережної  України також додають  до свого імені приписки: «козацького  стану»,  «козак з (місто)»,  «з Украіни - Русі».

Отже, ці дослідження ще раз підтверджують, що давньої назвою України є Русь (Рутенія), й що в ХVІ – ХVІІ в західних джерелах ці назви використовувались паралельно.

Повністю дослідження: Г. Нудьга "ПЕРШІ (українські) БАКАЛАВРИ ТА ДОКТОРИ. СЕРЕДНЬОВІЧНІ УНІВЕРСИТЕТИ ЄВРОПИ" можна прочитати тут.

Григорій з Самбора - видатний поет Відродження

„Częstochowa” – poemat Grzegorza z Sambora

Григорій з Самбора або Григорій з Русі – видатний і відомий свого часу український вчений, поет епохи Відродження (писав латиною), гуманіст, професор Краковського університету. Щоправда в західних джерелах він числиться «польським поетом».

Майбутній талановитий вчений народився 1523 р. у Самборі в родині місцевого швеця. Дуже рано проявив здібності до наук. Оскільки родина була небагата, заробляв тим, що був мандрівним вчителем у Влоцлавку, Черську та інших містах Мазовії. Після повернення до Самбора, за підтримки місцевого шляхтича Івана Сисковца (Jana Cyskowiusza) поїхав вчитися до Краківського університету. У 1553 році отримав ступінь бакалавра, одночасно став дуже відомим в університетських колах, як обдарований поет, що писав на латині.

Григорій був викладачем і ректором шкіл у Перемишлі (1547-1550), Львові (1550-1553) та Кракові (з 1559).  1561 року отримав ступінь магістра. А з 1563 почав читати лекції в Краковській академії з поетики і схоластичної філософії, з 1568  - з теології. У 1569 році він був висвячений і став деканом церкви Святої Анни в Кракові; а 1572 року став каноніком колегіуму Св. Флоріана.

Григорій Самборчик писав латиною, й став уславленим завдяки своїй поезії, зокрема: елегіям, ідиліями та епіграмам. На місцевий ґрунт він адаптував й переспівував італійські та латинські панегірики, епіграфи, писав прощальні й вітальні послання для єпископів, членів королівського двору, сановників, шляхти. Дуже популярними стали його збірки латинської поезії: «Theoretis tertia» (1561) та «Elegiae et epigrammata» (1567).

Не забував митець й про рідний край. Знаними є його вірші на честь мерів (старостів) Перемишля й Самбору, а свої твори він підписував Gregorii Samboritani або Gregorii  Rusin. Багато років він присвятив написанню парафразу з латинської Біблії (т.з. Bibliady).

Найбільшу популярність цьому видатному діячу епохи Відродження принесли дві поеми на релігійну тематику. Перша з них - це Житіє Станіслава Костка. Майбутній святий, якому Григорій Самборчик викладав у школі в Клодава (1554-1560 рр.), став згодом покровителем Польщі та покровителем Львова за часів Речі Посполитої. Поема була писана латиною й називалась «Vita divi Stanislai Costali» (1570 р.). 

Проте найвідомішим та найвеличнішим твором Григорія стала поема «Censtochova», присвячена Ченстоховській іконі Богородиці Діві Марії. Оригінальне видання латиною вийшло 1568 року й автор там назвався: Vigilantii Gregorii Samboritani Russi.

У першій частині твору, поет яскраво й талановито описує ключові факти з життя Марії. Ґрунтуючись на Євангелії та християнській традиції він розповідає про: Непорочне Зачаття, Благовіщення, Введення, Різдво Ісуса Христа, Обрізання, прихід Ісуса у храм та Успіння Пресвятої Богородиці. Таким чином ми заглиблюємось у всю історію життя Марії, та дізнаємось про всі Богородичні свята.

Далі  Григорій з Самбора пише про Богоматір, як духовний приклад для наслідування, та підкреслює її важливе місце у всій християнській Церкві.

Ілюстрацією цієї істини є опис історії постання свята Марії Сніжної (5 серпня), в поєднанні з поетичним поданням середньовічних легенд про чудесний вибір місця для будівництва Санта Марія Маджоре - однієї з чотирьох головних базилік Риму. В одну з літніх ночей 352 року Папі Римському Ліберію  явилася уві сні Мадонна й наказала побудувати церкву на тому місці, де назавтра випаде сніг. На наступний ранок, 5 серпня 352 року, на Есквіліні (одному з семі пагорбів Риму) лежав сніг. Виступаючи проти нападів діячів реформації, поет утверджує святість Матері Божої, та її роль заступниці перед Христом за всіх нас.

Друга частина поеми присвячена чудотворній іконі Белзької (пізніше – Ченстоховської) Богоматері. Митець проводить паралель між Богоматір’ю Сіжною й церквою Санта Марія Маджоре й чудотворним образом Марії на Ясній Горі. Поет згадує стародавню легенду, яка говорить, що автором цього образу є св. Апостол Лука. Живописною й барвистою мовою він описує історію створення ікони, її перенесення з Єрусалиму до Константинополя за імператора Карла Великого (742-814), звідки її перевіз Великий король Русі Лев Данилович (1228-1300) і помістив у своєму замку в Белзі. 

Автор детально описує перебування чудотворної ікони на землях Руського королівства, та її перенесення, за часів титулярного короля Русі й Ополя (намісника польського короля) Владислава, до заснованого ним у 1352 році монастиря на Ясній Горі. Також докладно розповідається про шлях чудотворної ікони з Русі до Польщі: з Белзя, через Родло, Грубешів, далі через Тишовецьку землю, Замостя та Люблін до Ченстохова.

Після ранньої історії Образу Богоматері, Григорій присвячує частину поеми чудотворній дії ікони, перелічує чудеса й дива, які відбуваються за її допомогою. Поет говорить про глибокий досвід паломництва людей до Ясної Гори. Він знає, що на шляху до Бога люди потребують благодаті, сили і щедрості, які можуть отримати звертаючись до Діви Марії. Найкращим доказом цього є численні чудеса, які відбуваються перед її зображенням.  Посилаючись на особистий досвід, поет стверджує, як багато доброго може зробитись для життя людини, коли вона відкриє своє серце й думки для благодаті Божої. 

Завдяки духовному наверненню та чистому зверненню по допомогу до Пресвятої Богородиці, тут спасаються  не тільки поляки. Божу допомогу й дива мають й «…литовці, й мешканці гір і всі наші з Полісся, люд з Москви, Куявії, Мазурії.  Тут  заможні з Моравії, угорці багаті, німці, словенці,  русини. Тут з Померанії та Волині, з Фракії, Ливонії, Жмуді, з Саксонії, Прусії, Богемії, Сілезії йде багато людей…».

Григорій Самборчик підкреслює всеосяжність Божої Любові, й поетично показує це на прикладі, обличчя Богородиці, яке завжди світиться ніжністю і добротою. Адже Божа Матір, а за її милостивого заступництва й Бог, нікого не зневажає, за всіх завжди дбає і всіх, хто щиро прохає його, наділяє благодаттю й допомогою.

Великий християнський гуманіст епохи Відродження Григорій з Самбора, був співцем істини й справжньої Божественної доброти й любові. В своїй поемі, він щиро звертається до Богоматері й довіряє їй свої долю, й просить заступництва за себе, свою родину, друзів й Батьківщину. Він не лише детально й талановито описав історію життя Марії та чудотворного ЇЇ образу, але й подав модель християнського життя для наслідування. 

Вільний переклад з польської. Оригінал: niedziela.pl