Поширення християнства в Україні-Руси

Київська Православна Церква довгий час була найбільшою за територією Митрополією Вселенського Константиннопольського Патріархату. Лише з 1685 року українська церква була (в неканонічний спосіб) переведена під юрисдикцію Москви. Але ніколи за всю понад тисячолітню історію духовна дочка - Київська митрополія - не зрікалась свого зв'язку зі своєю Матір'ю - Константинопольською Патріархією.

Церковний переказ подає, що після Зіслання Святого Духа на Апостолів Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. На південному березі Руського (Чорного) моря був Синоп. Із Синопу морем шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де Апостол довідався, що близько лежить Дніпрове гирло. Апостол Андрій «рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі», де тепер столиця України - Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє «благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог» та поставив хреста.

Київ, як і Єрусалим, Константинополь і Рим - найважливіші духовні центри світового Християнства - стоїть на семи горбах, і це єднає Київ з давніми апостольськими столицями.

Про поширення у свідомості давніх українців-русів імені (хоч прямо і не названо) Святого Апостола Андрія як одного з перших місіонерів свідчить лист візантійського імператора Михайла Дуки до сина київського князя Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича (близько 1073/74 року): «Духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що одне і те саме слово спасіння поширене в обох (державах), одні і ті ж самовидці божественного таїнства і його вістуни проголосили у них слово Євангелія».

Відомий український історик Михайло Брайчевський вважав, що «перебування апостола Андрія в Криму (в Керчі та Херсонесі) цілком правдоподібне». Вчений зробив висновок: «Незалежно від часу введення цього [про Апостола Андрія] переказу до київського літописання маємо розглядати його як <...> документ епохи, набагато давнішої за часи Нестора і Сильвестра».

Найранніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скіфами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято «давно» пишуть в «Церковній історії» Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в «Короткій хронографії».

В історії залишилось ім'я князя слов'янської держави антів (територія Південної України) Божа, якого разом із синами і сімдесятьма воєводами, як християн, розп'яли ґоти на хрестах.

Візантійські джерела повідомляють, що полянський князь Кий (в оригіналі Кувер) в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніяна І, у Константинополі прийняв Християнство, тут же здобув освіту. «Мав велику честь від царя», одержав бенефіцій у Нижньому Подунав'ї, де заснував «градок Києвець», але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Тому Кий повертається додому, де «заклав» (напевно, розбудував або переніс з іншого міста) свою столицю Київ.

За іншими свідченнями візантійців, Кий був сучасником імператора Іраклія. Як докладно пише його сучасник Іоан з Нікіу, силою Святого і Животворного Хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів і язичників». Про дружні зв'язки давньоукраїнського князя з візантійським імператорським двором свідчить і «Повість временних літ».

Друга половина VII-VIII століття, коли на імператорському престолі сиділи імператори-іконоборці, були важкими для Східної Церкви. Північно-Східний Крим став місцем заслання або схованки для шанувальників ікон. Із Криму завдяки місіонерській діяльності таких постатей, як Стефан Сурозький Ісповідник та інші, поширювалось Християнство у його православній формі серед навколишніх язичників. Збережений давньоруський переклад поширеної редакції «Житія Стефана Сурозького» (грецький оригінал втрачено) свідчить про хрещення князя Бравлина наприкінці VIII - на початку IX ст. Найцікавіше те, що правдивість свідчень «Житія» про несподівану хворобу і чудесне зцілення Київського князя Бравлина.

У середині - другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дир, про яких є думка, що вони були останніми нащадками князя Кия. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західноєвропейських джерелах.

Про хрещення українців-русів пишуть Патріархи Фотій та Ігнатій, імператор Константин Порфироґенет. Тогочасні документи засвідчують бурхливу діяльність князя Аскольда, часто підкріплювану силою зброї. Вже тоді Київська Русь стала поважним суперником Візантійської імперії і зайняла значну позицію у тогочасній Ойкумені. Язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Дира та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Києвій династії прийшла династія Рюриковичів і почався період язичницької реакції. Забігаючи вперед, скажемо, що навіть в ХІ-ХІІ ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття.

Імператор Михайло III 861 року відрядив у так звану «хозарську місію» Костянтина Філософа. Найоптимальніше для місіонера було б плисти безпосередньо до Меотиди (Азовського моря), але майбутній Учитель слов'ян чомусь їде до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де знаходить монаха-русича, у якого «обріте» (знайшов? придбав?) релігійні книги, «руськими письменами писані». А потім, 863 року, була моравська місія, для якої святі брати Кирило (Костянтин) і Мефодій переклали слов'янською мовою Новий Заповіт і богослужбові книги. Навіть при сучасному розвитку можливостей перекладу і наявності величезної кількості граматик і словників праця перекладача є подвижництвом. А що тоді говорити про час, коли цього всього ще не було, коли треба було виробити власну слов'янську термінологію для передання специфічних понять, подібних до слова «рай» (до речі, у західноєвропейських мовах для цього поняття вживається запозичене слово, а не власне). Отже, напевно, Костянтин Філософ придбав потрібні книги, дещо їх відредагував, але ще довгий час після нього у римських джерелах їх називають «руськими», а не загально «слов'янськими». І ще одне: логічно з Криму було б їхати на Русь для місійного служіння, оскільки в той час Київ був важливіший з політичного боку, ніж Моравія і Паннонія. Та Русь на той час вже була християнською державою, отже, нема жодного смислу нести Християнство християнам.

Після язичницької реакції у Києві утверджується династія Рюриковичів, яка ставиться вороже до християн. Але сама Християнська Церква не пропала. Під час укладення договорів між Києвом і Константинополем за князя Ігоря ми бачимо русичів-християн, які присягають на Євангелії, у час княгині Ольги на Подолі - одній з частин Києва - діє соборна церква Святого Пророка Іллі. Та й сама княгиня Ольга і її син Уліб є християнами.

Новий період у розвитку християнського життя Київської Русі настав за онука княгині Ольги Володимира. 988 чи 989 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабки і відновлює офіційний статус Християнства як державної релігії. Тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім'ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурґзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського володаря. Після відновлення Християнства у Києві були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі. Прикметно, що про схрещення тих земель, на яких проживають сучасні українці і білоруси, ніде нема згадки. Отже, на них збереглось Аскольдове хрещення.

Навіть у нинішній непростий час, коли Українське Православ'я розділене на три гілки, Церкви, що відроджують і зберігають українську традицію, не виявляють нерозумної нетерпимості і агресивності щодо своїх єдиновірних братів.

Терпіння і віра будуть у свій час винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна Церква, до якої прагнуть дійсні християни і патріоти своєї землі.

Джерело: матеріал підготовлено Вселенським патріархатом