Марко Вовчок - цікаві факти

Уривки з твору Соломії Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)». 

За прикладом інших всесвітньовідомих жінок-письменниць ХІХ ст. Марія Вілінська  (за першим чоловіком Маркович) обрала для себе чоловічий псевдонім – Марко Вовчок. Очевидно це мало легітимізувати її в «чоловічій» культурі того часу. В кінці 1850-х років вона була єдиною в українській літературі жінкою. 

Росіянка за походженням, вона дебютувала як українська авторка, й швидко завоювала значну славу, зайнявши своє місце між таких титанів, як Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, і донині належить до найвідоміших класиків української прози. Одночасно, вона довгий час була однією з найяскравіших постатей російської аристократичної еліти.

Окрім її творчості, цікавим феноменом є життя письменниці, її біографія і загадкова натура. Цю натуру намагалися збагнути її знамениті шанувальники. Тарас Шевченко і Олександр Герцен порівнювали її з Жорж Санд. Іван Тургенєв і Микола Добролюбов – з Гарієт Бічер-Стоу.

На порівняння з Жорж Санд наштовхувала її краса, стиль життя, поведінка, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, вона захоплювала грала фатальну роль у житті багатьох українських і російських літераторів, роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток.

Марія Олександрівна Вілінська народилась в небагатій дворянській родині в Орловській губернії. Після смерті батька, її мати вдруге вийшла заміж. Це був невдалий шлюб, новий чоловік вів розгульне життя й розорив родину. 

Майбутня письменниця часто жила у різних родичів, навчалась в пансіоні в Харкові, пізніше переїхала в Орел. Тут вона познайомилась з Опанасом Марковичем, українським культурним діячем, який був засланий вглиб Росії за участь у Кирило-Мефодіївському Товаристві (пізніше, познайомившись ближче з Марією, найвідоміші братчики – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров спричиняться до культу Марка Вовчка, як нової зірки української літератури).

У 1851 році Марія та Опанас Маркович одружилися проти волі її тітки. Під впливом чоловіка, його молода дружина стає не просто колекціонером народного фольклору, але й українським патріотом, й пізніше популярною письменницею. Пізніше, ставши відомою і покинувши Марковича, вона пояснювала свій шлюб з ним не почуттям, а бажанням якнайшвидше завоювати незалежність. Однак на початку її кар’єри вона бере його прізвище за основу псевдоніма, переймає його естетичні смаки і використовує літературні зв’язки, зокрема з Пантелеймоном Кулішем, який і видає 1857 р. в Петербурзі її «Народні оповідання».

Коли Марко Вовчок (покинувши чоловіка) переїзжає до російської столиці 1859 р., вона одразу стала знаменитою. Цього року окремими книжками вийшли «Рассказы из народного руського быта», «Народні оповідання» в перекладі і з передмовою Тургенєва, а також окремі оповідання в журналах «Народное чтение», «Русская бесіда», «Русский вестник», «Современник», альманасі «Хата», журналі «Основа».

В цей час Марко Вовчок стала гостею і окрасою столичних літературних салонів. Шевченко кокетливо називав її своєю «дочкою», а вона його «батьком», а Куліш смертельно закохався в неї і запрагнув вести її і надалі по літературній дорозі.

Куліш божеволів від свого кохання. Багато сучасників у листах і мемуарах казали, що вона викликала кохання в чоловіках, сама залишаючись спокійною. І все ж вона прийняла любов Куліша, і вони домовились про спільне життя за кордоном. У 1859 р. Куліш їде за нею до Берліна, щоб застати її там з Тургенєвим. Куліш повернувся додому ображений. Впродовж тридцяти років він пам’ятав цю образу, виливаючи на Марка Вовчка гори бруду і непристойностей.

Тургенєв заспокоював її: «Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров – можливо кинеться в воду, - але , повторюю, що ж робити?...»

Саме тоді тема села, етнографія, стиль вироблений під впливом Марковича, змінив новий стиль «модної народницько-інтелігентської белетристики», на формування якого вплинув Тургенєв. Знайомі Тургенєва стали її колом. Тургенєв багато прислужився до популяризації її імені, перекладав і популяризував її твори, допомагав у видавничій справі, знайомив з видатними людьми. Серед них були Лев Толстой і Олександр Герцен. «Читати я Вам буду багато – писав Герцен – але в чотири ока. Мені дуже рідко хочеться кому-небудь читати те, що я Вам прочитаю».

Мандруючи з Тургенєвим по Європі, вона ще деякий час зберігала з ним близькі стосунки. Він познайомив її з французьким видавцем Етцелем, редактором журналу, в якому друкувався Жуль Верн. З 1866 р. майже на сорок років вона стала постійним співробітником журналу. Пізніше, всі твори Жуля Верна, що виходили російською мовою були в її перекладі. Завдяки її паризьким контактам, такою була умова їх видання в Росії. Це стосується й романів Віктора Ґюго та багато інших.

Невдовзі Тургенєв був покинутий, як і Куліш. У 1861 р. вона зійшлась з блискучим молодим чиновником Олександром Пассеком, який за дорученням уряду приїхав до Європи, і жила з ним в Парижі аж до його смерті 1866 р. Цей роман став справжньою сенсацією. Спочатку і Герцен, ні Тургенєв не вірили в його можливість. Тургенєв пише до неї ревниві листи, хоча в листах до інших обороняє її від нападок. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення» - пише Тургенєв.

Катерина Юнґе, дочка графа Толстого, писала: «.. Всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

1861 р. вона познайомилась з Добролюбовим і все більше виявляла симпатії до позиції «нігілістів». Добролюбов не тільки пише про неї велику статтю, але й, як ще недавно Тургенєв, бере на себе турботи про видання творів Марка Вовчка та її фінансові справи.

У 1862 р. в Парижі вона зустріла Миколу Бакуніна, і навіть нібито переклала одну з його прокламацій українською мовою. А в наступні роки вона також зустрічалась з польськими емігрантами, які втекли з Росії після повстання 1863 року, писала під псевдонімом Євгенії Тур і дотримувалась досить радикальної політичної лінії.

1867 р. Марко Вовчок повернулась в Петербург (Марії було 34 роки). Її популярність у цей час була уже значно менша. Однак, скандальна слава стала ще більшою завдяки новому любовному захопленню. Це був критик і публіцист (що з 1862 до 1866 перебував у Петропавлівській в’язниці), а крім того, далекий родич Дмитро Писарєв. Під впливом Писарєва вона перекладає російською «Походження людини» Дарвіна і «Життя тварин» Брема. 1868 року Писарєв втопився під час купання в Балтійському морі, де він відпочивав разом з Марком Вовчком.

В кінці 60-х вона працювала в журналі «Отечественные записки», надрукувала романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», «Теплое гнездышко», цикл нарисів «Мрачные картины». В цей час припадають її зустрічі з народниками Миколою Михайловським і Петром Лавровим.

1870 року Марко Вовчок звернулась до уряду по дозвіл видавати журнал. Видання планувалось як таке, що має допомагати інтелігентним жінкам. Раніше вона зредагувала статтю Джона Міла «Поневолення жінок».  Журнал почав виходити, Вовчок писала: «щопонеділка в мене натовп жінок. Усі шукають праці. Багато приїздить з провінції. Всі хочуть праці. І це е примха, а потреба. Приїздять не лише молоді, а всякі: і літні, і зрілі, і навіть старі. Це поголовне повстання…»

У 1872 р., однак, сталася подія, яка істотно пошкодила репутації Марка Вовчка. Її звинуватили в плагіаті одного з її перекладів, і виправдатися їй не вдалося.  Після цього її літературна роль стає дедалі меншою, і вона взагалі перестає писати і друкуватися.

1878 р. Марко Вовчок (їй було 45 років) назавжди залишає Петербург і живе в різних провінційних містах Росії та України, де працює її новий чоловік – дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко. В наступні десятиліття вона вже повністю відірвана від російського літературного життя.

Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі 1907 року, будучи людиною іншої політичною і культурної епохи, що не викликала інтересу ні в російських, ні в українських своїх сучасників.

З твору Соломії Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)». 

В Римі відбулась зустріч представників УПЦ МП та УГКЦ

Верховний Архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав та керівник делегації УПЦ МП архиєпископ Полтавський і Миргородський Филип провели зустріч у Римі. Про деталі зустрічі не повідомляється, проте відомо, що вона пройшла в дусі християнства та братерства.

Про це, 19 грудня, розповів Блаженніший Любомир Гузар, під час презентації своєї нової аудіо-книги "Суспільство і бізнес". 

Коментар архиєпископа УПЦ МП Филипа для Радіо Ватикану можна послухати тут.

Як підкреслив о. Ігор Яців: було важливо, щоб головна ялинка, на площі Святого Петра в Римі, представляла не просто - УГКЦ або Закарпатську область. Ця ялинка мала стати Різвядим дарунком від всієї країни, й презентувати всю Україну. Тому ми дуже раді, що на запалення ялинки прибула офіційна делегація від УПЦ МП.

Нагадаємо, що під час візиту до Ватикану, відбулась аудієнція зі Святішим Отцем, в якій взяли участь глава УГКЦ Блаженніший Святослав ШЕВЧУК; голова Конференції Римо-Католицьких єпископів України Високопреосвященний Мечислав МОКШИЦЬКИЙ;  єпарх Мукачівський (УГКЦ) преосвященний Мілан ШАШІК; представники Православної Церкви на чолі з архиєпископом Полтавським і Миргородським Филипом, Головою Місіонерського відділу та Відділу релігійної освіти і катехизації при Священному Синоді УПЦ МП. Урядову делегацію очолював віце-прем’єр-міністр України Борис Колесников, а також міністр культури, голови Закарпатської та Львівської ОДА, міський голова Львова та інші.

Цього року вперше, за всю історію виникнення традиції встановлювати на головній площі Риму ялинки з різних країн, наша держава буде представлена там зеленою красунею з Карпат. Головну ялинку для Ватикана було доставлено в дарунок Папі Римському Бенедиктові XVI із Закарпаття, а ялинки для Апостольського палацу привезли з Львівщини.

Громадськість виступає за якісне оновлення влади

Громадські діячі вирішили відгукнутись на заклик трьох традиційних церков

Ініціативна група, до якої входять представники вітчизняної  інтелігенції, вирішила  розпочати об’єднавчу роботу в українському суспільстві, до якої закликали 1 грудня у спільному зверненні представники  УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ.

Неполітична ініціатива, що отримала робочу назву «Перше грудня», проголосила Декларацію в якій закликала до відродження українського суспільства. «Нашою метою є становлення вільного народу України, об’єднаного спільними духовними цінностями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та соціальне благо. У державі слід встановити нові правила гри» – йдеться у документі, підписаному В’ячеславом Брюховецьким, Богданом Гаврилишиним, Семеном Глузманом, Володимиром Горбуліним, Іваном Дзюбою, Мирославом Мариновичем, Євгеном Сверстюком, Мирославом Поповичем, Вадимом Скуратівським, Ігорем Юхновським та колишнім главою УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром. 

Учасники ініціативи закликають співвітчизників об’єднатися й чинити опір руйнівним тенденціям, що особливо загострилися в останній час. Метою своєї діяльності ініціатори бачать - домогтися встановлення нових «правил гри» в державі шляхом послідовної громадської взаємодії та суспільного консенсусу. «Зараз в Україні людина, людська гідність перестали бути цінністю» - відзначив знаний науковец, член Римського клубу Богдан Гаврилишин. На його переконання, сьогодні Україна потребує навіть не реформ, а докорінної трансформації.

Саме тому люди, яких в суспільстві називають – моральними авторитетами – вирішили об’єднати зусилля задля утвердження принципів примату свободи та людської гідності,  верховенства права та справедливого судочинства, рівності перед правосуддям,  замість вибіркового застосування закону, партнерства та  кооперації у сфері національного господарства, замість олігархічного монополізму, чесної конкуренції, замість хижацького взаємознищення, а також взаємної відповідальності влади й суспільства.  

Учасники ініціативної групи «Першого грудня» мають намір започаткували загальносуспільний діалог в усіх регіонах країни та сферах професійної діяльності людини. А на березень 2012 року заплановано провести Національний круглий стіл, який повинен виробити практичний план реалізації задекларованих цілей ініціативи. 

Відбулась 10 Генеральна асамблея Ради Церков Близького Сходу

На Кіпрі відбулась 10-та Генеральна асамблея Ради Церков Близького Сходу  (MECC). Сімдесят делегатів, які взяли участь у засіданні Ради в місті Пафос обговорили стан та перспективи християнства в регіоні, після революційних подій останніх часів.
Варто відзначити, що до Ради Церков Близького Сходу (Middle East Council of Churches) входять представники чотирьох християнських гілок: православні, католики, лютерани та дохалкидонські церкви.

У роботі Генеральної Асамблеї взяли участь Блаженніший Патріарх Олександрійський та всієї Африки Феодор ІІ, Блаженніший Патріарх Єрусалимський Феофіл ІІІ, Католікос всіх Вірмен Його Святість Арам І, Патріарх Сирійської католицької церкви Антіохії Блаженніший Ігнатій Йосип ІІІ, президент Лютеранської церкви Йорданії та Святої Землі Муніб Юнань, Архієпоскоп Кіпру Блаженніший Хризостом ІІ, інші представники християнських церков з Сирії, Лівану, Ізраїлю та Єгипту. Делегатам асамблеї було також зачитано вітання Святішого Вселенського Патріарха Варфоломія.
Рада наголосила, що, в даний час, церкви покликані відігравати більш активну роль в регіоні, оскільки відбуваються події т.з. "арабською весни", які роблять роль церкви ще більш важливою не тільки в церковній області, але й в соціальній, культурній та політичній.

За словами Патріарха Єрусалимського Феофіла III, Голови Генеральної Асамблеї Ради Церков, християнська присутність у всіх країнах Близького Сходу є одним з тих чиннів, що найбільше відчуває прояви крайнього релігійного фанатизму".

Також було підкреслено, що зараз на Близькому Сході мають місце порушення прав християн в різних державах, які в році, що минає набули масового характеру. Одночасно, звернення Церков закликає всіх до любові, примирення та мирного співіснування", сказав Патріарх Єрусалимський.

В рамках роботи Генеральної Асамблеї Ради Церков Близького Сходу відбувався пошук шляхів більш ефективного захисту прав людини та поваги до свободи віросповідання в регіоні.

Основною метою засідань Ради стало обговорення можливості зміцнення єдності між християнами на Близькому Сході, в дусі Біблійного вислову: "А люди, що увірували, мали серце одне й одну душу" (Діян. 4, 32), який став девізом цієї Генеральна Асамблеї МЕСС.
На 10-й Генеральної асамблеї Ради церков Близького Сходу були обрані керівні органи та затвердженні представники церков у цій організації. 

Джерело: http://www.churchofcyprus.org.cy/article.php?articleID=2048Переклад: Павло Берест

Де брати гроші на релігійні ЗМІ

Під час зустрічі спільноти медіа-інноваторів MediaNext з редактором Олексієм Шалайським, одна з починаючих журналісток задала питання: "хочу працювати релігійним журналістом, але в редаціях за це мало платять, де брати гроші релігійним ЗМІ?".

На що була відповідь: - Сайт "Наші Гроші" вирішили цю проблему через гранти. Якщо цього не вирішив сайт, то людина мала б змінити уявлення про логіку добра. Добра, яке можна потримати в руках.

- Чи зможу я отримати гроші від власного сайту?

Логіка така. Ви використовуєте майданчик сайту, для того щоб зростав не майданчик, а зростали ви. Коли до нас приходять люди, я їм кажу – я думаю, що ти коштуєш 300 доларів. Але в нас 300 доларів нема, а є 500. Тому ти "висиш" нам – фігурально – 200 доларів. Потім 100. А потім коли приходжу і хочу сказати: – ти вже коштуєш 650, журналіст відповідає – знаєш, а мені нову роботу запропонували.
Людина заробляє вагу на ринку, не ходячи по вулиці чи пишучи у Фейсбуку. Треба майданчик. Напишіть такий текст, щоб підірвати ринок релігійних текстів. Є купа видань, які хочуть такі тексти. Але їх нема. Є люди, які знають, але не вміють писати – а переписувати їх з усіма цими хіротоніями нереально. Ви не думайте про те, як має заробити гроші власник сайту. Думайте про те, як використати цей майданчик собі на добро, а від цього і їм буде добре.


Також цінуються журналістські розслідування. Колись у бюджеті Києва був колектор, про який казали – ми цей колектор ремонтуємо раз врік. Бо на ньому заробляє конкретний чиновник. А насправді цього колектора в природі нема. Будь-який журналіст, який поїхав би на нього подивитися, побачив би, що його нема. Але ніхто не поїхав.

Іноді це стосується паперів. Читаєш бюджет, і ніхто не бачить, що там фінансуються три церкви. Українські редакції бідні, і є купа тем, які взагалі ніхто не чіпає. Але це можливість для журналістів. Куди не плюнь, можеш робити розслідування.

Тезу можливості працювати в Україні незалежній редакції лише за ґранти від міжнародних фондів підтвердив у своїй недавній статті й журналіст Микола Малуха. Він з'ясував, що популярний релігійний сайт РІСУ має змогу існувати завдяки америнкаським грантам, які надаються за здійснення моніторингу релігійної свободи в країні. 

"Ukrainian Catholic University  - $56,000
To support the Religious Information Service of Ukraine (RISU), an online news agency that covers the issues of church-state relations, freedom of conscience, and conflicts between Ukraine’s various faith communities."

Також в статті був поданий перелік багатьох ГО, які отримують чималенькі кошти на свою діяльність, але цієї діяльності ні в державі, ні в пресі, ні в інтернеті... - ніде не видно.

Мабуть, більшість коштів йде на утримання громадського апарату цих організацій..

Створена Львівська Митрополія

Під час Архиєрейської Божественної Літургії, яка відбулась у Архикатедральному соборі св. Юрія, з нагоди урочистого проголошення Львівської митрополії Української Греко-Католицької Церкви та інтронізації Митрополита Львівського, проповідь виголосив Блаженніший Сятослав (Шевчук).

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні у княжому граді Льва  велике свято. Сьогоднішнім днем тішаться минулі, теперішні та тішитимуться майбутні покоління. ...

Подібної події мабуть давно не було у Львові. Ми можемо сказати, що подібною подією двісті років тому тішився Львів, коли тут створювалася Галицька Митрополія, але радше з відчуттям смутку, оскільки наші єпископи, наші єпархії були від’єднані від свого отця і глави у стольному граді Києві. Але сьогоднішня подія є особливою, оскільки новостворена Львівська Митрополія у своїй природі і своїй структурі продовжує традицію, спадкоємство і правонаступництво цього славного княжого града.  

Я пригадую, як тоді, коли Блаженніший Любомир, згідно з історичною справедливістю, повернувся до Києва як отець і глава УГКЦ, княжий Львів почувався трохи осиротілим. Здавалося, що Львів перетворився на якусь віддалену церковну провінцію. З колишнього центру нашої Церкви він перетворився на звичайне єпископство. Я пригадую, як я читав цей декрет, в якому було написано, що задля того, що Львів довгі роки був осідком Глави Церкви, то цьому єпископству надається особливу почесть – його піднесено було до рівня Архиєпархії, але влада цього єпископа, Архиєпископа цього осідку обмежувалась тільки межами Архиєпархії.

Але Господь не хоче, щоб ми почувалися осиротілими навіть у нашому княжому Львові. І сьогодні цей єпископський осідок отримує надєпископську власть. Саме для того, щоби наші владики, які служать в межах Львівської області, не почували себе далекими від Глави Церкви, сьогодні мені Господь посилає особливого помічника – митрополита, який буде чувати над церковним життям у цих єпархіях. Тому сьогодні ми радіємо і кажемо: «Господи, дійсно, ти покликав, вірного, віруючого і мудрого управителя, ми з радістю ввіряємо наше життя – дочасне і вічне – і наше спасіння у руки цього душпастиря, бо знаємо, що він кожному з вас, мені в тому числі, дасть денну мірку поживи у свій час.

Високопреосвященний Архиєпископе і митрополите, ми сьогодні особливо вітаємо Вас і  молимось за Вас, ми сьогодні прикликаємо благодать Духа Святого, щоби спочила на Вашій особі , який має попровадити другий за гідністю і честю єпископський осідок після стольного града Києва.

Нехай Всемилостивий Господь у день, коли прийде, щоби спитати з Вас, побачити наскільки повно Ви давали поживу своїм вірним, міг Вам сказати: «Мій добрий слуго і вірний, в малому був ти мені вірний, над великим тебе поставлю, увійди у радість Господа твого». Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Скорочено. 

Повністю розшифрування у "Католицького Оглядача"

УПЦ МП хоче рівноваги

УПЦ МП виступає за рівновагу інтересів та моральність українського суспільства

Українська православна церква намагається дотримуватись балансу та рівноваги різноманітних інтересів в українському суспільстві й прагне зробити його більш моральним. Про це заявив  Керуючий справами УПЦ МП  архієпископ Митрофан.

«Україна сьогодні є державою поліконфесійною. Тут є різні церкви, з якими ми повинні навчитися жити разом та працювати для людей. Головне завдання церкви – це виховання більш духовно зрілих людей. А люди в нас одні, й Україна – одна», про заявив Керуючий справами Української православної церкви, архієпископ Білоцерківський та Богуславський Митрофан на зустрічі з представниками Альянсу християн-професіоналів.

Зараз в суспільстві діють старозавітні принципи – око за око, зуб за зуб. Потрібно, щоб всі ми ставали дійсно християнами. Адже, якщо ми будемо більш моральні, то багато чого зміниться в нашому житті. Завданням же церкви є робити так, щоб все це конкретно можна реалізувати в нашому суспільстсві, підкреслив владика Митрофан.

А в разі, коли зусилля церкви буде підтримувати й саме суспільтсво, то таки зміни стануть ще реальнішими. «Добре, коли ініціативи виходять від самих мирян різних конфесій та різних професій», - сказав співробітник відділу зовнішніх церковних зносин, протоієрей Микола Данилевич. Церква не має бути провідником якихось геополітичних чи геокультурних ідеологій. Церква перш за все повинна залишатись церквою.

У нас є велика кількість єпархій як на сході, так і на заході країни, тому ми повинні всіх цих людей об’єднувати, а не роз’єднувати. Якщо ми робимо якусь офіційну заяву від імені УПЦ, то враховуємо, як до цього поставлять в усіх куточках держави. Тому цього балансу думок та поглядів й намагається дотримуватись Українська православна церква під керівництвом Митрополита Володимира, наголосив протоієрей Микола (Данилевич).

Pavlo Berest

Моніторинг світських ЗМІ за першу половину листопада

Моніторинг висвітлення світськими виданнями найбільш резонансних подій релігійного життя України за період 1-15 листопада 2011 року

У матеріалі проаналізовані публікації онлайн-ресурсів – загальноукраїнських інформаційних агенцій, новинних сайтів, електронних версій всеукраїнських і регіональних друкованих видань, телеканалів і радіостанцій.

Центральною темою, пов’язаною з церковним життям, для всіх засобів масової інформації стало загострення хвороби глави Української Православної Церкви Володимира. Не переказуючи новин, зупинімось на деяких особливостях висвітлення цієї ситуації та аналітичних матеріалах про майбутнє УПЦ, які подали деякі видання. УНІАН-релігії і«Левый берег» 4 листопада пишуть про те, що за здоров’я Митрополита Володимира молився Предстоятель Російської Православної Церкви Патріарх Кирило.

У своїй колонці «Митрополит усієї України» від 6 листопада на шпальтах «Українського тижня» журналіст Павло Берест наголосив, що від долі Митрополита Володимира залежить також цивілізаційний вектор розвитку не лише Церкви чи суспільства, але й держави. Автор стверджує, що «в Москві вже давно склали план дій, виписали й затвердили концепцію того, як з «самоуправної з широкими правами автономії» УПЦ зробити просто окремі єпархії РПЦ». За словами Павла Береста, в ЗМІ давно просочується інформація про те, що Патріарх Кирило може отримати титул Патріарха Києво-Московського або ж наступним Митрополитом стане ставленик РПЦ, що призведе до поширення «русского мира» на всю Україну.

Цій темі присвячено великий матеріал того самого автора «Куди йде УПЦ», розміщений у №46 друкованої версії «Українського тижня». П. Берест перелічує найбільш вірогідних наступників Митрополита Володимира і наголошує, що «російське лобі» в УПЦ є досить чисельним, утім, більшість церковних діячів намагаються не афішувати своєї особистої позиції та готові підтримати того, хто виявиться сильнішим. Цікавими є й коментарі від представників інших конфесій України. Так, голова інформаційного управління Київської Патріархії єпископ Євстратій (Зоря) наголосив, що від того, хто буде наступником владики Володимира, залежить, чи існуватиме УПЦ (МП). Він додав, що на Церкву впливає не тільки влада, а й великий бізнес, що може відбитись на майбутніх виборах митрополита. Керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ архиєпископ Ігор (Ісіченко) припустив, що весь єпископат УПЦ (МП) об’єктивно становить промосковське лобі, однак висловив сподівання, що вирішальною буде позиція українського єпископату. На переконання архиєпископа, найоптимальнішим було би повернення УПЦ (МП) під омофор Вселенського Патріарха, а відтак – входження до єдиної Української Православної Церкви.

На об’єднавчій ролі постаті Митрополита Володимира в УПЦ МП, за умов боротьби тенденцій зближення і віддалення від Москви, наголошує єпископ Євстратій (Зоря) (КоммерсантЪ.ua,Корреспондент.net).

Про те, що Українська Православна Церква обов’язково втратить свій відносно незалежний статус, йдеться у статті «Православні готуються до чергового розколу» Лукерії Жабкіної у «Коментарях» (републікована порталом УНІАН-релігії). Автор наголошує, що найбільш вірогідною перспективою для УПЦ є рух за московським сценарієм, що призведе до скорочення нинішньої широкої автономії. Автори матеріалу наголошують, що у влади і великого бізнесу немає чітко сформованої позиції щодо церковних справ, що вплине на посилення позицій Московської патріархії в Україні. У статті названо й найбільш вірогідних наступників Митрополита, серед яких митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, що користується особливою пошаною у нинішньої влади.

Чимало інформаційних приводів створила іУкраїнська Греко-Католицька Церква, не в останню чергу завдяки активності її лідерів – Патріарха Святослава (Шевчука), що 8 листопада провів інтернет-конференцію на порталі Точка.нет, та Любомира Гузара, який 1 листопада побував в ефірі 5 каналу. ЗМІ звернули увагу як на внутрішні події в Церкві, так і на її заяви щодо ситуації в країні. Чимало видань («Український тиждень», Zaxid.net,«Коментарі») повідомили про створення нових митрополій, «Zaxid.net» написав про засідання керівників комісій і відділів УГКЦ, що відбулося у Львові 1 листопада.

Тим часом, діяльність протестантських церков, на відміну від православних чи УГКЦ, майже не висвітлюється у ЗМІ. Головною новиною стало повідомлення порталу УНІАН-релігії від 4 листопада про відставку генсека Всесвітньої лютеранської федерації пастора Ішмаеля Ноко. 3 листопада «Сегодня» і «Коментарі» повідомили про перебіг судового процесу над Сандеєм Аделаджею («Посольство Боже»).

Світські ЗМІ не раз звертались до теми стосунків Церкви і влади. 4 листопада портал «Сегодня» розмістив дуже неоднозначну новину про те, що Патріарх Кирило мирить київських бізнесменів і, за словами підприємців, допомагає їм «не сплачувати данину». Цитуємо видання: «В среде киевских бизнесменов ходит слух, что единственный, кто может помочь спастись от наезда, — это православная церковь и патриарх Кирилл. Из уст в уста передается история собственника одного из крупных киевских заводов (видного мецената православной церкви), к которому якобы также пришли с предложением «поделиться». Он обивал многие пороги, но его проблему никто не взялся решать. Наконец, от отчаяния он обратился к патриарху Кириллу и буквально через несколько дней его оставили в покое. «Я не знаю ситуации вокруг именно этих фирм. Но если дело правое, если людей действительно несправедливо обижают, то патриарх Кирилл может вступиться за них. Прецедент был, когда к патриарху обратились украинские химики. И он помог наладить кооперацию между российскими и украинскими химиками. Помощь безвозмездная, конечно», — говорит руководитель Ассоциации православных экспертов Кирилл Фролов» Ця інформація не дублюється у інших ЗМІ. Складається враження, що це або свідома провокація, або необачне оприлюднення не перевіреної належним чином інформації.

«Дзеркало тижня» наголошує, що ініціатива з відбудови храму до 2013 року з одночасним відновленням права власності Православної Церкви на нього належить депутату від Партії регіонів Юрієві Мірошниченку.

«Україна молода» 9 листопада розміщує великий матеріал Максима Савчука, де також ідеться про ініціативу депутата, який вніс пропозицію щодо відбудови Десятинної церкви, «щоб «примирити» конфесії і повернути православним «відібране майно», попри застереження науковців і архітекторів. Журналіст наголошує, що Мірошниченко пропонує «створити на території Національного православного комплексу Духовно–просвітницький центр православної культури, передбачивши в його складі навчальний заклад та бібліотеку», при цьому зауважуючи, що в Україні Церква відділена від держави. У матеріалі наголошується на розходженнях у оцінці ситуації між депутатом і археологами. 

Аналізуючи матеріали світських ЗМІ, присвячені релігійному життю України, можемо зробити висновок, що основні теми, які цікавлять засоби масової інформації, це стосунки Церкви з владою та майнові конфлікти з громадою. Те, що в період 1-15 листопада однією з центральних тем стала тема самопочуття Митрополита Володимира, можна пояснити тим, що Предстоятель Української Православної Церкви є персоною загальнонаціонального масштаба. Як показує моніторинг, ЗМІ активно висвітлюють активність Української Греко-Католицької Церкви, натомість діяльність інших конфесій фактично не згадується. Засоби масової інформації не часто звертаються і до висвітлення просвітницької і благодійницької діяльності Церкви. Найактивніше про релігійне життя в Україні пишуть такі світські ЗМІ як УНІАН, «Сегодня», «Коментарі», «Zaxid.net» та «Український тиждень».

Повністю моніторинг читайте на РІСУ.

Куди піде УПЦ МП ?

Останні події, що пов’язані з погіршенням здоров’я предстоятеля Української православної церкви (Московського Патріархату) митрополита Київського та всієї України Володимира, наочно продемонстрували, що змін бояться не тільки в середині самої УПЦ. З явним напруженням очікують змін й представники інших гілок українского православ’я, й греко-католики. Якихось різких коливань в релігійному житті країни побоюється вітчизняна влада й політикум. Єдиним, хто активно очікує цих змін є Москва, якій вже давно не терпиться розібратися з «самостійністю» УПЦ.

Становлення самоуправства.

Офіційно історія УПЦ МП починається з Архієрейського Собору Російської православної церкви 1990 року, коли українській церкві було надано «незалежність і самостійність в управлінні». Наданням статусу з таким розмитим формулюванням, Москва прагнула нейтралізувати бажання українських церковних діячів отримати канонічний автономний або автокефальний статус. Тоді ж було скасовано попередню назву церкви - «Український Екзархат» .

Фактично історія Української православної церкви, а саме так люблять себе називати багато її діячів – без приставки МП, почалась з Харківського собору 1992 року. На якому, за активної підтримки Москви, частина українського єпископату відійшла від «розкольника» - тодішнього митрополита Київського та всієї Україні Філарета, та обрала заочно (сам він був закордоном) нового предстоятеля - митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Подальший розвиток історії довів, що праві були ті російські діячі, що стверджували, що «этим хохлам вообще доверять нельзя».

Митрополит Володимир, який деякий час сприймався багатьма як рука Москви, зайняв цілком незалежницьку, хоча й доволі обережну, позицію. Отримавши, відповідно до рішень РПЦ, статус «самоуправляємої церкви з широкими правами автономії», Українська православна церква має право вести всі свої внутрішні справи самостійно. В тому числі, без згоди Москви, відбувається призначення або звільнення не лише священників, але й єпископів та митрополитів. Також і обрання глави церкви – митрополита Київського та всієї України – повинно відбуватися серед ієрархів УПЦ й самими українськими єрархами, без втручання або погодження кандидатури в Москві.

Поки був живий патріарх Алексій ІІ, вплив на внутрішнє життя УПЦ (МП) був обмеженим, це пов’язували як з внутрішньополітичними проблемами в самій Росії, так і з, начебто, існуючими домовленностями між патріархом Московським та митрополитом Київським. Свою роль в мінімізації впливів РПЦ зіграли й достатньо однозначна позиція Леоніда Кучми в цьому питанні, та протидія (хоча б моральна) цьому впливу з боку Віктора Ющенка.

За ці 20 років в середовищі УПЦ МП виросли й закріпились на своїх посадах, цілий ряд священослужителів, які не були напряму пов’язані з РПЦ ще радянського вишколу, й які більш прихильно ставляться до ідеї закріплення автономії (якщо не автокефалії) УПЦ де-юре. Проте, це здебільшого молоді люди, які тільки починають підніматися по церковній ієрархії. В той же час, на найвищих посадах в УПЦ МП та серед членів Синоду залишились ті люди, які активно боролися з «розкольниками» з УПЦ КП та УАПЦ, й бачать свою місію в збереженні повної єдності з РПЦ.

Пошуки наступника

Відкрито називати імена можливих предендентів на Митрополичий престол, або говорити про фактичний розподіл сил всередині самої УПЦ МП, представники цієї церкви відмовляються. Проте, в неофіційних розмовах, більшість з них щиро підкреслюють ту думку, яку було офіційно об’явлено відразу після погіршення стану здоров’я Володимира  - церква молиться за його здоров’я.

Дійсно, за двадцять років своєї наполегливої й плодотворної праці, митрополит Володимир зумів встановити такий статус-кво, зумів так поєднати розрізнені, а часто й протилежні інтереси різних угрупувань всередині церкви, що будь-який, навіть наймешний повштовх може призвести до т.з «ефекту доміно», коли може завалитися вся її велична й відлагодження структра.

Хоча Москва й є тим, хто є найбільш підготовлений та тим, хто найбільш очікує на прейдешні зміни, але й вона їх також боїться. Вірніше боїться того, що щось піде на за її сценарієм. Цей страх найкраще продемострували події й реакції, які можна було спостерігали влітку цього року, під час проведення Собору УПЦ МП. Тоді в РПЦ злякались, що Київ задумав провести операцію «наступник», й обрати нового митрополита Київського, замість Володимира, який добровільно піде у відставку. Саме при таких розкладах, за пливу та авторитету Володимира, могла бути обрана найбільш незручна для Московської патріархії кандидатура. Але на Соборі нічого такого не відбулось, окрім чергового підтвердження самостійного статусу УПЦ, яка без дозволу патріарха, а лише з його «благословення», може проводити Собори, ухвалювати статути, та вирішувати інші питання життєдіяльності церкви.

Якщо ж все-таки казати, про можливих кандидатів на посаду митрополита Київського та всієї України, то серед найбільш вірогідних зараз називають: митрополита Донецького Іларіона, Митрополита Одеського Агафангела й Митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла. Якщо перші два займають явну проросійську позицію, то намісник Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь), хоча й не був помічений в проукраїнських настроях, проте й намагається дистанціюватись від Москви. І це, може бути пов’язане, не стільки з бажанням відстоювати самостійсність українського православ’я, як з тим, що він розуміє, що будь-яка особа підтримана Московою рано чи пізно поставить питання про те, щоб контролювати Києво-Печерську лавру. А митрополит Павло, як достатньо вправник керівник, не може дозволити комусь це зробити. Тому він, як і багато інших ієрархів УПЦ МП, які знайшли своє власне місце в церкві, зацікавленний, щоб всі питання вирішувалось тут в Україні, а не за її межами. Адже саме в Україні вони мають вплив в церкві й знають як домовлятися з владою з усіх питань, в тому числі й про бюджетну допомогу на «реставрацію та відбудову» храмів. А якщо прийде «рука Москви» зі своїми зобов’язанями та завданнями перед Білокам’яною, то багатьом доведеться позбавитись своїх поважних місць.

Що ж стосується саме тих ієрархів, яких прийнято називати проросійськими (або прокремлівськими), то серед них, окрім вже згадуваних Іларіона та Агафангела, є ще митрополит Дніпропетровський Іриней, «великий друг Путіна» архієпископ Тульчинський Іонафан, архієпископ Львівський Августін та архієпископ Сумський Євлогій. До промосковських діячів, але з особливою позицією, відносять Митрополита Чернівецького Онуфрія.

Якщо московське лобі є в УПЦ достатньо чисельним, впливовим й дуже галасливим у просуванні своїх (а точніше – чужих) інтересів, то проукраїнська позиція тут виглядає набагато слабшою. Єдиним ієрархом, який дозволяє собі відкрито виступати за автокефалію УПЦ та на захист всього українського в церкві є митрополит Черкаський Софроній.

Більшість же церковних діячів в УПЦ МП намагаються ніяк не афішувати свою особисту позицію, й готові підтримати (під певні гарантії) того, хто виявиться сильніший. Хоча й тут виділяється група найбільш наближених до митрополита Володимира, яких хоча й не розглядають, як основних претендентів на обрання, проте при сприятливих обставинах, вони можуть ними стати. Це голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександр та керуючий справами УПЦ  архієпископ Білоцерківський Митрофан. Саме ці кандидатури є тими, хто здатен буде зберегти існуючий в церкві статус-кво, в збережені якого зацікавлені багато священослужителів УПЦ МП. Проте, наскільки зацікавленні в збережені цього стану в Москві - ми вже казали.

Що скажуть в Києві?

Головним для Російської православної церкви є не стільки нейтралізувати можливий рух УПЦ МП в напрямку автономії, й навіть не стільки проштовхнути на місце глави української церкви промосковського кандидата, скільки взяти під свій контроль все життя церкви. Й в канцелярії патріарха й в Кремлі розуміють, що час грає не на їх користь. Ще 5-10 років самостійсного плавання, й в українська православна церква стане українською не лише за назвою, але й по суті.

Проте, якщо в Москві вирішать піти на радикальні кроки, й надати патріарху Кирилу титуту «Патріарха Московського, Київського і всієї Русі» або проштовхнути на Київську митрополію праву руку глави РПЦ митрополита Іларіона Алфеєва, то це може призвезти не тільки до зростання напруження в середині УПЦ МП, але й до червого розколу. Хоча ситація навколо призначення нового митрополита Харківського, яке вже декілька разів анонсували, й декілька разів відкладали – а нагадаємо, що саме на цю посаду може бути призначений з Москви митрополит Іларіон, а потім, як «український» ієрарх претендувати на Київський престол – й говорить про серйозну боротьбу, що відбувається не тільки всередині УПЦ МП, але й між Києвом та Москвою, проте вирішальним можуть виявитись не ці чинники.

Позиція української влади, й особисто президента – ось те, що може мати вирішальний вплив на долю УПЦ МП. Зрив останьої запланованої зістрічі між Віктором Януковичем та Кирилом, під час візиту патріарха до Чернівців, наочно показав, що сторони не можуть знайти порозуміння.

І в президента, і в його оточення вже пройшов період єйфорії від інтеграції з Росією, період наівної віри в те, що в обмін на добрі кроки в бік Москви, її влада зробить відповідні кроки на зустріч. Нинішня українська влада почає на власній шкурі розуміти, що готова приймати, але дуже рідко готова щось віддавати. Тому якщо Віктор Федорович Янукович хоче бути президентом України, а не просто певною фігурою, якою керують ззовні, то він повинен дбати про те, щоб українська церква була керована сама собою, а не була інструментом зонішнього втручання або зовнішнього впливу.  За ці два роки, він значною мірою зрозумів, що є намагання використовувати УПЦ МП саме як інструмент російської політики і російського впливу.

А враховуючи те, що українська влада вона декларує стрункість владної вертикалі й порядок й контроль в усіх процесах, то вона зацікавленна й в тому, щоб мати вплив й в духовній сфері. Тим більше, на відміну від влади, церкві довіряє до 70 % населення України. Тому, якщо ні російська церква, ні російська влада не буде стояти осторонь питання обрання Митрополита Київського та всієї України, то щонайменше для того, щоб нейтралізувати ці негативні для себе впливи, українська влада має зробити адекватні за впливом й результатом кроки, щоб хоча б вирівняти ситуацію. Адже можлива дестабілізація церкви, особливо такої великої й впливової в суспільстві як УПЦ МП нікому, а в першу чергу українській владі непотрібна.

Коментарі:

Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський УПЦ КП, голова Інформаційного управління Київської Патріархії.

Від того, хто буде наступником Володимира залежить чи буде існувати сама УПЦ (МП). Теоретично може розглядатися варіант, коли пришлють й продавлять якогось наближеного до патріарха кандидата. Проте й в самій церкві Московського патріархата в Україні є десятки єпископів, які достойні зайняти цю посаду.

Митрополит Володимир не тільки зберігав баланс сил в середині УПЦ (МП), він йшов на діалог з іншими українськими православними церквами, щодо подолання розділення, а це багатьма в Москві сприймалось негативно. Але він вважав за потрібно спілкуватися зі своїми співбратами й шукати шляхи для примирення. Якщо ж зараз Москва буде поводитись занадто грубо в Україні, то може виникниту ще одне розділення, тепер вже в середині УПЦ (МП).

Також потрібно враховувати вплив на церкву не тільки з боку влади, але й з боку великого бізнесу. Всім відомий Віктор Нусенкіс, який бачить свої місію, в тому, щоб тримати Україну в єдності з Росією. А враховуючи його фінансові можливості, він (а також інші) можуть спробувати якимось чином вплинути на майбутні вибори митрополита.

Iгоp (Ісіченко),  Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ 

Що стосується ситуації в УПЦ МП, то здається некоректним переоцінювати національний чинник у неминучих інтригах довкола предстоятеля. Політична риторика, якою маскуються амбітні цілі
учасників змагання за владу, - лише засіб здобути підтримку або принаймні прихильність позацерковних середовищ. Реальні перспективи суспільного служіння УПЦ МП прямо залежать від майбутньої політичної доктрини Києва та потужності Кремля.

Самостійною - позиція УПЦ МП в осяжному майбутньому навряд чи зможе стати. Навряд чи можна говорити про промосковське лобі в церкві, належній до Московського Патріярхату. Вона вся, в усякому разі її єпископат, об’єктивно складає промосковське лобі.

З кон’юнктурних міркувань декому вигідніше вдавати в певні моменти прихильників більшої незалежності, але це не більш як "вольнодумствування в шинку" (коли пригадати Шевченка).

І хоча Московський Патріярх і його кремлівські покровителі матимуть безперечний вплив на визначення майбутнього предстоятеля УПЦ-МП, сподіваюся, що все ж вирішальною буде позиція українського єпископату.

На моє глибоке переконання, найоптимальнішим для України й Православної Церкви в цілому є повернення її здорової частини під омофор Вселенського Патріярха, а відтак входження до єдиної Української  Православної Церкви без додатків КП чи МП.

"Український тиждень"