Без мови - нема народу

Видатний український та російський філолог, філософ, етнограф, публіцист і письменник Олександр Потебня (1835—1891) був справжнім першопрохідцем наукової думки. Його інтелектуальна спадщина не лише повною мірою зберігає свою цінність і творчу «свіжість» у наші дні — більше того, можна із упевненістю стверджувати:

якби результати досліджень Потебні належною мірою стали визначальною складовою нашої суспільної свідомості, то українці не вважали б проблеми рідного слова, його вдосконалення, очищення від отруйного, шкідливого «мулу», дальшого піднесення - чимось побічним, вигаданим, штучним, мало не другорядним...

Саме праці Олександра Потебні переконливо доводять, що всі ті проблеми безпосередньо впливають на наше майбутнє. А якщо здобуткам ученого ще не приділено в Україні належної уваги, то це є лише яскравим свідченням гострої кризи вітчизняної культури, загальної духовної, інтелектуальної та громадської байдужості, певної обмеженості соціальних перспектив.

Схоже, своєрідною «точкою відліку» в наукових розробках Потебні був аналіз основоположної проблеми: «Що таке мова? Чим є мова для конкретної людини й для цілого народу, для його способу мислення, неповторного сприйняття навколишнього світу, його духовних пріоритетів?» (чи варто говорити, що це залишається воістину «питанням питань» і для нас сьогодні?). Причому до розгляду цієї проблематики наш великий вчений підходив не тільки як фахівець-філолог, а й як філософ, що, безперечно, примножує цінність його праць.

На думку О. Потебні, слово — це не просто мовний засіб, а засадничий, базовий принцип свідомості нації, конкретніше, мовної свідомості; в ній, мові, вже закладене усе розмаїття національного бачення світу (наочного, абстрактного та міфологічного). Кожна з мов світу, як підкреслював Олександр Опанасович, є глибоко відмінною системою прийомів мислення, що й обумовлює її неповторність.

І ось що є дуже важливим: саме Олександр Потебня ввів (ще тоді!) у науковий обіг поняття «денаціоналізація».

Цей страшний процес, підкреслював Потебня, полягає в такому перетворенні народного життя, коли традиції народу, осередком яких є передусім мова, перериваються чи послаблюються такою мірю, що стають другорядним чинником дальшого перетворення, другорядним чинником руху цього народу в майбутнє. Причому (звернімо увагу!) пригноблюваний народ не позбавляється майна, не обертається в рабство, просто йому пропонують (нав’язують, по суті) навчання своїх дітей у школі, що користується мовою гноблячої нації. Така школа, був переконаний Потебня, навчаючи учнів гнобленої нації новій мові, домагається того, аби її вихованці «за рівності інших мов будуть у всіх відношеннях нижчими за тих, які при вступі до неї мали потребу не забувати, а лише вчитися, додаючи шкільні крихти до величезного дошкільного запасу думок». У подальшому ж «народність, що поглинається іншою, вносить у цю останню ростки розкладу, які, звичайно, справляють політичні наслідки тим швидше, чим численнішою й морально дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки».

За таких обставин, продовжимо далі думку Потебні, для зденаціоналізованого народу ніби самою «природною течією» подій створюються вкрай несприятливі умови для існування, що, по суті, визначає його подальшу розумову підпорядкованість панівній нації. Ось чому — про це варто неодмінно пам’ятати, хоча не всі, очевидно, погодяться з таким поглядом — вчений гостро засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції». Інакше кажучи, спочатку дитина, раз і назавжди, повинна непорушно й глибоко засвоїти свою рідну мову, а вже потім можна говорити про вивчення інших мов.

На думку Олександра Опанасовича, «мова тому тільки служить для вияву ідеї (мислі), що вона є засобом перетворення первісних прадавніх елементів думки, і тому вони й можуть бути окресленими як засоби творіння думки».

І далі: «Вселюдські особливості мов криються в тому, що вони є системами символів, що служать мислі (ідеї)». Не випадково таку пильну увагу приділив учений вивченню системи міфологічних уявлень давніх і сучасних слов’ян. Водночас дослідження «вселюдських особливостей мов» поєднувалося в науковій творчості Потебні із абсолютним визнанням значення, вагомості та непорушності національних почуттів людини.

Адже відчуття своєї «народності», або ж усвідомлення національної приналежності особи, є закономірним наслідком вродженого та природного людського «націоналізму» — і це Потебня чудово розумів, про це не раз писав. У листі до Івана Білика, письменника й громадського діяча, ця думка висловлена достатньо прозоро: «І ми теж є частиною тих поколінь, що витворюють цю національну свідомість». Загальне ж ставлення О. Потебні до зазначеної, винятково делікатної проблеми передають такі його слова: «послідовний націоналізм не хоче влади, підтримуваної насильством, і тому не має інтересу в зберіганні темноти (незнання) й убогості, в недопущенні людей до джерел знання».

І в часи Потебні, й зараз набували та набувають поширення псевдонаукові «теорії» різного ѓатунку, котрі виправдовують процеси денаціоналізації, «розчинення» та «поглинання» народів тим, що це, мовляв, є «історично неминучим», «прогресивним», цілком необхідним. Олександр Опанасович відповідав на це: «Так само можна б і людоїдство виправдати...». Дійсно цивілізоване, гуманне спілкування народів, упевнений український вчений, не передбачає жодної асиміляції чи денаціоналізації, більше того, є повністю несумісним із ними. Варто, на думку Потебні, наслідувати світ природи, приміром, відносини між квітами й комахами: квіти годують комах, а комахи опилюють квіти... Чим не привабливий образ міжнаціональної гармонії майбутнього людства? Альтернатива ж цьому, протилежний «полюс» етнічних процесів, тобто та асиміляція, яка невблаганно призводила, призводить і призводитиме, вважає мовознавець, до дезорганізації суспільства, аморальності, деградації й духовного «опідління». Це є природним наслідком застосування насильницьких засобів з боку панівної, імперської нації і нічого доброго не може нести із собою «за визначенням».

Ось що писав один із найбільших учених слов’янського світу Олександр Потебня: «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна — єдність мови. Національна свідомість є великим історичним двигуном, тому що вона — це той зв’язковий, що відтворює єдність даного народу. І тому визнання національної приналежності стає стимулом єднання в середині даної народності».

Газета "День"