Кремль відкрив новий фронт - церковний

Кремль відкрив новий фронт - церковний

В устах патріарха Кирила, як і в устах багатьох російських політиків, цей політичний проект може носити різні назви: «Свята Русь – Росія, Україна і Білорусь», «історична Русь», «східнослов’янська цивілізація», «єдність православних народів». Але під різними назвами криється одна сутність – позбавлення України її незалежності. «Не вважайте мене іноземцем», – з посмішкою пропонує Московський патріарх Україні, ніби його і наша держави – одне ціле.

Але доти, доки він не буде мати українського громадянства – він буде іноземцем. І це не образа для нього – це констатція факту. Бо Україна не є ані частиною Росії, ані «канонічною територією» Російської Церкви.

На підставі Апостольських правил та інших церковних канонів, історичних прецедентів та традицій Церкви кожен православний народ, що має політичну незалежність і власну державу, має право на свою Помісну, тобто автокефальну, адміністративно незалежну Церкву.

Сама Російська Церква є і Помісною, і автокефальною, проте вперто не визнає права на такий статус за Церквою Українською, хоча християнство прийшло в землі нинішньої Росії з Києва, а не навпаки. Ми бачимо, що автокефалію мають навіть ті Церкви, які несуть своє служіння серед народів, що переважно належать до інших конфесій чи навіть релігій. Прикладом цього є древні Патріархати Сходу й порівняно молоді Церкви у Польщі, Чехії й Словаччині, Албанії. Більшість жителів України сповідують православ’я, а сама вона стала незалежнною державою.

Саме тому Московський патріархат вживає всіх можливих заходів з метою підтримувати навколо нашої Церкви штучну зовнішню ізоляцію, лякаючи всіх «розколом» і «анафемами». Саме тому керівництво Російської Церкви відмовляється від будь-яких переговорів з нашою Церквою, хоча ми завжди відкриті до чесного і конструктивного діалогу.

Слід звернути увагу на те, що і за часів СРСР, і зараз кількість православних парафій в Україні і в Росії майже тотожна. Тобто, якщо Московський патріархат визнає незалежну Українську Церкву, то він втратить майже половину своєї структури.У Москві ніколи не приховували того факту, що єдність адміністративної структури РПЦ на території колишнього СРСР там розглядають, як важіль політичного впливу на пострадянський простір, в тому числі – на Україну. Важіль, який використовується з однією метою – повернути втрачену Кремлем у 1991 р. владу над нашим народом.

Важіль, який дозволить втілити середньовічну теорію про «Москву – Третій Рим» – духовний і, що головне, політичний центр для всіх слов’ян і всіх православних. Тому для Москви так важливо за будь-яку ціну і будь-якими методами зберігати владу Московського патріархату над Україною. Як бачимо, це бажання продиктоване не церковними, а суто політичними мотивами. Хочу підкреслити – ми не пропагуємо ненависті до росіян чи Російської держави, як нам це закидають опоненти. Ми лише критично ставимося до дій нинішньої російської політичної і церковної влади, що прагне позбавити Україну незалежності. Український і російський народи ми вважаємо братніми народами, які повинні жити в мирі, як добрі сусіди. Ми маємо багато спільних сторінок історії, ми є носіями схожих мов і близьких культур.

Між нами не повинно бути ворожнечі й протистояння. Але ми – різні народи. Різні, як різними є дорослі брати, що хоч і належать до однієї родини, але прагнуть мати кожен свою сім’ю і будувати своє життя згідно власного світогляду. Всім час нарешті усвідомити: Україна – не Росія!Можливо це не подобається російським політикам чи церковним діячам, але це – беззаперечний факт. Проте, на жаль, у ставленні до України вони часто поводять себе, як ревнива мати, яка ніяк не може відпустити з-під своєї опіки дорослого сина.

З милості Божої волею народу ми маємо незалежну Державу – те, чого не мали від часів падіння княжого Києва, що через чвари й розбрат не змогли зберегти за Гетьманщини і в роки революцій. Наша державна Незалежність була проголошена 24 серпня 1991 року, а 1 грудня 1991 року вона була затверджена на Всеукраїнському референдумі 92 відсотками голосів.

І хоча й зараз у нашому українському домі багато чого ще не до ладу, але бути хазяїном у своїй господі завжди краще, ніж жити у приймах або бути наймитом на чужій праці. Братньому російському народові, його політичним і церковним провідникам час визнати це. Час визнати наше право незалежно будувати власне майбутнє – як державне, так і церковне. Добросусідське, взаємокорисне, але – незалежне. Нам відомо, що всі ці думки і побажання українські громадські діячі письмово й усно хочуть донести до глави РПЦ. Вони хочуть висловити свій протест проти політичних планів керівництва Російської Церкви. Україна – демократична держава, тому громадськість має повне право зробити це у дозволених законом формах. Але, маючи достовірну інформацію про підготовку проросійськими силами і навіть спецслужбами силових провокацій, ми наполегливо закликаємо учасників акцій протесту зберігати витримку, пам’ятати про свою християнську відповідальність, поводитись у межах дозволеного законом, у жодному разі не застосовувати силу і не піддаватися на провокації. Вже зараз навколо візиту патріарха Кирила певні російські ЗМІ прагнуть розгорнути чергову антиукраїнську істерію. Ми не можемо вплинути на совість її організаторів, але закликаємо всіх українських патріотів не давати приводу для звинувачень. Як християни і гостинні господарі, ми повинні виявити належну стриманість навіть перед норовливими гостями.

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

Таджики довели, що вони - НАЦІЯ

Російська мова втрачає статус мови міжнаціонального спілкування в Таджикистані.

Відповідно до проекту нового закону "Про державну мову Республіки Таджикистан", тепер спілкуватися з органами державної влади і управління, підприємствами і установами, отримати інформацію і документи можна буде тільки державною мовою - таджицькою.

Президент Таджикистану Емомалі Рахмон у телевізійному зверненні у середу ввечері з нагоди Дня мови закликав до швидкого ухвалення нового закону про мову. "Про велич нації можна судити, перш за все, з того, наскільки її представники оберігають і поважають свою національну мову", - сказав Рахмон.

За його словами, проект нового закону розроблений з урахуванням сучасних вимог державного управління і з метою підвищення національної самосвідомості і патріотизму таджицького народу. Рахмон сказав, що "наразі таджицька мова широко використовується як мова політики, законодавства і діловодства, науки, культури і засобів масової інформації". На його думку, мова є найважливішою ознакою нації, сполучною ланкою між поколіннями. Президент розкритикував деякі друковані видання за погане знання таджицької мови.

"Сьогодні в Таджикистані є такі газети, мова яких не відповідає вимогам нормативної мови і хорошого смаку. В опублікованих цими газетами матеріалах не дотримуються встановлені норми літературної мови і навіть прийняті правила правопису", - сказав Рахмон. На його думку, деякі журналісти, "свідомо або через незнання" використовують важкі і незрозумілі широким масам слова і терміни. "Це небажане явище призводить до того, що мова засмічується чужими, нерідко штучними і випадковими елементами, - сказав президент. - Настав, нарешті, час, коли нам, подібно до інших розвинених і цивілізованих країн, слід дбати про чистоту своєї державної мови, упорядкувати включення будь-яких нових елементів у мову на основі літературних норм і покласти край усіляким спотворенням мови і правопису".

Президент Таджикистану закликав фахівців-мовознавців відповідальніше підходити до відбору, впорядкування і використання нових міжнародних термінів і понять у таджицькій мові. "Таджицька мова широко використовуватиметься як мова науки і культури лише в тому випадку, якщо цією мовою буде створена наукова термінологія", - сказав глава держави. При уряді Таджикистану планується створити Комітет з мови і термінології, повідомив Рахмон.

Він також висловився за розробку держпрограми розвитку національної мови. З телевізійним зверненням Рахмон виступив з нагоди 20-ліття ухвалення закону "Про мову".

В ухваленому 22 липня 1989 року законі державною мовою республіки визначалася таджицька мова, а мовою міжнаціонального спілкування - російська мова. Закон давав кожному громадянинові гарантію самостійного вибору мови спілкування з органами держвлади й управління, з підприємствами, установами й організаціями, отримувати інформацію і документи державною, російською або іншою прийнятною мовою. Згідно з проектом нового закону, кожен громадянин Таджикистану зобов'язаний знати державну мову, при цьому законопроект не регулює використання мови в особистих стосунках.

Джерело:

МП діє проти України

Московський Патріархат і влада заважають утвердженню Помісної єдиної Православної Церкви в Україні.

Тим часом, на таку Церкву має право кожен православний народ, так само і український, на землях якого проповідував апостол Андрій та з землі якого було просвітлено хрещенням більшу частину Східної Європи.

Українська Церква є Церквою-Матір’ю для Російської Церкви. Київ був охрещений 988 року, коли Москви ще взагалі не існувало на світі навіть у вигляді простого поселення. Через півтора століття після охрещення Києва на майбутніх московських землях язичники вбили Кукшу Печерського, святого нашої Києво-Печерської лаври.

У світі ніколи не існувало «князя Владіміра», «Кієва», «Лєбєді», «Пєщєрной Лавры»... У всіх стародавніх джерелах незмінно стверджувалося, що це наші «Володымер», «Кыив», «Лыбидь» «Печерська Лавра». Навіть засновник Москви Юрій Долгорукий був київським, а не московським князем. В іншому випадку від був би «Дліннорукім».

Московське князівство виникло 1276 року, через три століття після хрещення Київської Русі. Перша кам’яна церква Москви була закладена 1326 року, через три з половиною століття після величних київських соборів. Ми згадуємо все це не для того, щоб доводити свою першість…

Ми це говоримо, щоб застерегти Московський Патріархат і Російську державу від порушення восьмої божої заповіді – «Не вкради». Впродовж сотень років імперія «вбивала через душу», використовувала церкву на згубу українському народові. Українська Автокефальна Православна Церква в 1927 – 1933 роках була тотально знищена не лише у тисячах священників, але й у мільйонах вірян.

Натомість Московська Церква, як і в попередні століття, у руках влад перетворилася на інструмент нищення й руйнування українства.

Повністю заяву можна прочитати тут:

Є. Стахів: УПА - це не лише ОУН

Цей 90-річний чолов’яга, вочевидь, пишається тим, що пережив багатьох своїх ворогів і друзів. А вижити Євгенові Стахіву було нелегко, зважаючи на постійне перебування в епіцентрі подій: 20-річним бореться на незалежність Карпатської України, пізніше керує бандерівським підпіллям на Донбасі, згодом його видали італійським комуністам як «фашиста». Пересічному українцеві, який застав ще радянську школу, він знаний як «зрадник Стахович» із роману Алєксандра Фадєєва «Молода гвардія». Щоправда, сам Стахів себе не вважає зрадником, адже, за його версією, описане Фадєєвим підпілля було саме тим, яке прототип «зрадника» й організував.

Одним із дискусійних питань, яке роз’єднує українське суспільство, є ставлення до боротьби ОУН-УПА. На Заході ставлять пам’ятники Бандері, а на Сході – камені, де «будуть пам’ятники жертвам ОУН-УПА». Що припинить цю «війну пам’ятників», яке місце посідає ОУН-УПА в українському пантеоні?

– Ви повторюєте небилицю, яку КДБ поширив в Україні: ніколи не існувало ОУН-УПА, були ОУН і УПА. Нинішні бандерівці в Україні повторюють далі цю зв’язку, бо для них, звісно, важливішою є ОУН, ніж УПА. УПА перебувала під упливом ОУН, але в УПА більшість становили не оунівці. Одна з причин цього – в ОУН бракувало військово освічених людей. Фахівці, які прийшли після польської армії, були полонофілами; а вже похилий, на той час, вік офіцерів УНР ставав на заваді їхній активній діяльності.

З приводу запитання: я вважаю, що на пам’ятники заслуговує Шухевич, а не Бандера. Останній навіть не знав, що діється, бо сидів у німецькому концтаборі. Це більшовицька пропаганда переконувала всіх навколо, що Бандера не ув’язнений, що то він керує. Для нас це не було таємницею – мій старший брат Володимир сидів разом із ним. Якщо ми підносимо ім’я Бандери, то долучаємося до тверджень більшовиків і віримо, що він із Заксенгаузена віддавав накази. Твердять: Бандера віддав наказ ОУН не вступати до дивізії «Галичина». То ОУН дала такий наказ, а організацією тоді керував Микола Лебедь!

Я в 1948 році виступив на з’їзді ОУН(б), що була вже поділена на питомих бандерівців, які переважно вийшли з-за ґрат, і «угавеерівців» Ідив. біографічну нотуІ, що вийшли з лісів, з України. Ці перші не уявляли, яку ми пройшли під час війни еволюцію від тоталітаризму до демократії. Мої слова: після того як Бандеру посадили до концтабору, ОУН керував Лебедь. Також добре керував, і без Бандери. Оскільки Лебедь не хотів визнати поступу до демократизації, то його місце зайняв Шухевич і керував ще краще без них двох. До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї до Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму.


На Майдані було чимало червоно-чорних прапорів. Ваше ставлення нині до цього прапора?

– Двох національних прапорів бути не може: якщо хтось носить нині інший прапор, він шкодить Україні. Під час війни ОУН вивішувала синьо-жовті прапори (з тією різницею, що мельниківці дотримувалися старого, жовто-блакитного прапора, і за цим можна було визначати, хто тут домінує). Червоно-чорний прапор в Україну з Мюнхена завезли Слава Стецько та інші. А тепер цей прапор працює на КДБ – бо хто носить цей прапор? УНА-УНСО, створена спецслужбами Росії провокативна організація, носить Тягнибок, ну й далі носять бандерівці… Цей прапор ідеологічний, він показує світові, що є українці окремішні – наці, антисеміти тощо.


У. Т.: Що для вас означає соборність?

– У гаслах ОУН Україна називалася «соборною українською державою». Я один із тих, хто воював проти мадярів за Карпатську Україну в 1939 році. Шефом штабу «Карпатської Січі» був полковник Михайло Колодзінський, автор «української військової доктрини». Хоч тоді я його страшно любив і шанував, але тепер, зі становища нинішнього розуму, говорю, що він був українським імперіалістом. Вважав, що соборності замало – до України треба прилучити Кубань, а північно-східний кордон щоб сягав Саратова, – не те щоб там якось дотримуватись етнічної лінії. Так вони бачили соборність ще до початку війни. Лише пізніше я зрозумів, що то великий нонсенс.

Коли я був під час війни під Таганрогом, а там у селах зі мною говорили українською, зауважив одну річ. Запитую їх: Ви українці? – Ні, ми не українці, українці за 10 кілометрів, ми хахли. Оскільки вони адміністративно належали до Росії, мислили вже її державними категоріями.


Деякі українські публіцисти виступають за те, щоб найважче адаптовані до України регіони, як Крим чи Донбас, «відпустити», вважаючи їх баластом демократії.

– Це глупота. В цій ситуації винна центральна влада. Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада, яка цілковито Донбас ігнорує. Перед референдумом 1 грудня 1991 року я поїхав до Донецька. Місцеві українці сконтактували мене з російськомовною газетою, «Вечерний Донбасс» абощо, і вона після розмови зі мною написала: «Молодая гвардия» воевала под желто-синим флагом». Там тоді теж агітувала за незалежність велика група людей із Тернопільщини, – вони працювали як воли, і їхня праця приносила результат.
У 1920-х роках українські письменники їздили на Донбас із літературними читаннями – у Краматорськ, в Сталіно – вони за Радянської України намагались українізувати той край. Чим то все закінчилося, знаємо: Сталін винищив більшість наших письменників, а вони ж були переважно комуністи! «Укапісти», українські комуністи, а не комуністи України.


На еміграції українці вели широку політичну діяльність. Як ви її оцінюєте з перспективи того, що першим президентом незалежної України став таки посткомуніст, – чи не вважалося це за поразку?

– Уже тоді ми мали таке ж нещастя, як і сьогодні. «Рух», який був досить сильною організацією, до виборів прийшов розколотим. Загубила його отаманщина. Коли на президента висунули й Чорновола, й Лук’яненка, я побачив, що Україну тягнуть у різні боки. На першу річницю незалежності приїхав до Києва. Було домовлено, що В’ячеслав Чорновіл головуватиме на офіційному зібранні в палаці «Україна», а на мітингу біля Софії – Михайло Горинь. Горинь дав слово від нас, «угавеерівців», Мирославові Прокопу. І тут із різних боків починають кричати: «Чорновіл! Чорновіл!» Це була авантюра, влаштована Чорноволом і його людьми. Кравчук тільки тим їх зупинив, що дав знак оркестрові заграти «Ще не вмерла...»

В історії ХХ століття особливу роль у політичних справах відігравала брехня. Брехали в Москві й Берліні, брехав західний світ. Чи довго ще такі люди, як Волтер Дюранті, котрий написав неправду про Голодомор, чи той же Алєксандр Фадєєв зі своєю розкрученою фальсифікацією будуть далі на службі політиків?

– Одне застереження: західний світ радше не знав, не розумів. Щоби світ щось знав правдиве про ту ж Україну, вона сама замало працює. Дюранті міг брехати, оскільки на цьому залежало президентові США Рузвельтові, котрий вивів СРСР із міжнародної ізоляції. В політиці Вашингтона було не дратувати «чорта», «ведмедя». Але журналісти з інших країн писали! Римо-католицька церква стала в обороні України: кардинал Теодор Ініцер, голова австрійської церкви, ініціював у грудні 1933 року міжконфесійну конференцію у справі голоду.

На жаль, тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Професор Ігор Шевченко (візантолог із Гарвардського університету. – Ред.) мусив кільканадцять років викладати брехню, оскільки програми університетів були так складені. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?


Євген Стахів
15 вересня 1918 р. – народився в Перемишлі.
1932 р. – членство в юнацьких структурах ОУН.
1934 р. – членство в ОУН.
1939 р. – бере участь у встановленні української державності на Закарпатті, потрапляє до угорського полону, втікає звідти до Німеччини.
1940 р. – працює разом зі старшим братом Володимиром в «Українській пресовій службі».
1941–1943 рр. – член Південно-похідної групи ОУН, організатор нових осередків ОУН у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь).
1944 р. – один із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
1946–1949 рр. – проживає в Німеччині.
1949 р. – емігрує в США. Президент середовища УГВР. Керівник Товариства українсько-єврейських зв’язків.
1997 р. – отримав український орден «За заслуги».
2006 р. – отримав орден Ярослава Мудрого

Джерело: "УТ"

Є вулиця Симона Петлюри в Києві

«Історично справедливо, що в місті Києві вулицю Комінтерну, за рішенням Київської міської ради, перейменовано саме на честь Симона Петлюри», - вважає доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Траса Шевченка Володимир СЕРГІЙЧУК. Саме він був автором ідеї перейменування вулиці Комінтерну на вулицю імені Симона Петлюри.

Симон Петлюра був організатором українських збройних сил, був тим, "хто на чолі створеного ним національного війська в 1917 році не раз входив до Києва як його визволитель якраз ось цією магістраллю, коли прибував на столичний залізничний вокзал" (теперішня вулиця Симона Петлюри виходить до залізничного вокзалу).

В.СЕРГІЙЧУК зазначає, що "19 грудня 1918 року Симона Петлюру вітало все населення Києва від залізничного вокзалу аж до Софійського майдану, де відбувся величний військовий парад на честь відродження Української Народної Республіки, який він приймав як головний отаман військ УНР. Симон Петлюра в найтяжчі часи державницького відродження України завжди залишався послідовним творцем нашого самостійного національного життя. Сповідуючи цю ідею, він дбав постійно про те, аби в незалежній Україні мали всі умови для свого вільного розвитку національні меншини, суворо карав тих, хто вчиняв їм кривду. Зрештою, він виявився переконаним самостійником, справжнім інтернаціоналістом - аж до останніх хвилин свого життя".

"Саме за це С.Петлюру і вбили вороги української державності, - говорить В.СЕРГІЙЧУК. - Але його патріотизм залишається й досі прикладом для тих, хто хотів би стати на чолі українського державотворчого процесу".

Історик глибоко переконаний, що "без повернення до його творчої спадщини, без врахування його настанов щодо розвитку української справи - справжньої України ми не побудуємо".


Як повідомляв УНІАН, 18 червня 2009 р. Київрада вирішила перейменувати вулицю Комінтерну в Шевченківському районі Києва на вулицю імені Симона Петлюри.

Без мови - нема народу

Видатний український та російський філолог, філософ, етнограф, публіцист і письменник Олександр Потебня (1835—1891) був справжнім першопрохідцем наукової думки. Його інтелектуальна спадщина не лише повною мірою зберігає свою цінність і творчу «свіжість» у наші дні — більше того, можна із упевненістю стверджувати:

якби результати досліджень Потебні належною мірою стали визначальною складовою нашої суспільної свідомості, то українці не вважали б проблеми рідного слова, його вдосконалення, очищення від отруйного, шкідливого «мулу», дальшого піднесення - чимось побічним, вигаданим, штучним, мало не другорядним...

Саме праці Олександра Потебні переконливо доводять, що всі ті проблеми безпосередньо впливають на наше майбутнє. А якщо здобуткам ученого ще не приділено в Україні належної уваги, то це є лише яскравим свідченням гострої кризи вітчизняної культури, загальної духовної, інтелектуальної та громадської байдужості, певної обмеженості соціальних перспектив.

Схоже, своєрідною «точкою відліку» в наукових розробках Потебні був аналіз основоположної проблеми: «Що таке мова? Чим є мова для конкретної людини й для цілого народу, для його способу мислення, неповторного сприйняття навколишнього світу, його духовних пріоритетів?» (чи варто говорити, що це залишається воістину «питанням питань» і для нас сьогодні?). Причому до розгляду цієї проблематики наш великий вчений підходив не тільки як фахівець-філолог, а й як філософ, що, безперечно, примножує цінність його праць.

На думку О. Потебні, слово — це не просто мовний засіб, а засадничий, базовий принцип свідомості нації, конкретніше, мовної свідомості; в ній, мові, вже закладене усе розмаїття національного бачення світу (наочного, абстрактного та міфологічного). Кожна з мов світу, як підкреслював Олександр Опанасович, є глибоко відмінною системою прийомів мислення, що й обумовлює її неповторність.

І ось що є дуже важливим: саме Олександр Потебня ввів (ще тоді!) у науковий обіг поняття «денаціоналізація».

Цей страшний процес, підкреслював Потебня, полягає в такому перетворенні народного життя, коли традиції народу, осередком яких є передусім мова, перериваються чи послаблюються такою мірю, що стають другорядним чинником дальшого перетворення, другорядним чинником руху цього народу в майбутнє. Причому (звернімо увагу!) пригноблюваний народ не позбавляється майна, не обертається в рабство, просто йому пропонують (нав’язують, по суті) навчання своїх дітей у школі, що користується мовою гноблячої нації. Така школа, був переконаний Потебня, навчаючи учнів гнобленої нації новій мові, домагається того, аби її вихованці «за рівності інших мов будуть у всіх відношеннях нижчими за тих, які при вступі до неї мали потребу не забувати, а лише вчитися, додаючи шкільні крихти до величезного дошкільного запасу думок». У подальшому ж «народність, що поглинається іншою, вносить у цю останню ростки розкладу, які, звичайно, справляють політичні наслідки тим швидше, чим численнішою й морально дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки».

За таких обставин, продовжимо далі думку Потебні, для зденаціоналізованого народу ніби самою «природною течією» подій створюються вкрай несприятливі умови для існування, що, по суті, визначає його подальшу розумову підпорядкованість панівній нації. Ось чому — про це варто неодмінно пам’ятати, хоча не всі, очевидно, погодяться з таким поглядом — вчений гостро засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції». Інакше кажучи, спочатку дитина, раз і назавжди, повинна непорушно й глибоко засвоїти свою рідну мову, а вже потім можна говорити про вивчення інших мов.

На думку Олександра Опанасовича, «мова тому тільки служить для вияву ідеї (мислі), що вона є засобом перетворення первісних прадавніх елементів думки, і тому вони й можуть бути окресленими як засоби творіння думки».

І далі: «Вселюдські особливості мов криються в тому, що вони є системами символів, що служать мислі (ідеї)». Не випадково таку пильну увагу приділив учений вивченню системи міфологічних уявлень давніх і сучасних слов’ян. Водночас дослідження «вселюдських особливостей мов» поєднувалося в науковій творчості Потебні із абсолютним визнанням значення, вагомості та непорушності національних почуттів людини.

Адже відчуття своєї «народності», або ж усвідомлення національної приналежності особи, є закономірним наслідком вродженого та природного людського «націоналізму» — і це Потебня чудово розумів, про це не раз писав. У листі до Івана Білика, письменника й громадського діяча, ця думка висловлена достатньо прозоро: «І ми теж є частиною тих поколінь, що витворюють цю національну свідомість». Загальне ж ставлення О. Потебні до зазначеної, винятково делікатної проблеми передають такі його слова: «послідовний націоналізм не хоче влади, підтримуваної насильством, і тому не має інтересу в зберіганні темноти (незнання) й убогості, в недопущенні людей до джерел знання».

І в часи Потебні, й зараз набували та набувають поширення псевдонаукові «теорії» різного ѓатунку, котрі виправдовують процеси денаціоналізації, «розчинення» та «поглинання» народів тим, що це, мовляв, є «історично неминучим», «прогресивним», цілком необхідним. Олександр Опанасович відповідав на це: «Так само можна б і людоїдство виправдати...». Дійсно цивілізоване, гуманне спілкування народів, упевнений український вчений, не передбачає жодної асиміляції чи денаціоналізації, більше того, є повністю несумісним із ними. Варто, на думку Потебні, наслідувати світ природи, приміром, відносини між квітами й комахами: квіти годують комах, а комахи опилюють квіти... Чим не привабливий образ міжнаціональної гармонії майбутнього людства? Альтернатива ж цьому, протилежний «полюс» етнічних процесів, тобто та асиміляція, яка невблаганно призводила, призводить і призводитиме, вважає мовознавець, до дезорганізації суспільства, аморальності, деградації й духовного «опідління». Це є природним наслідком застосування насильницьких засобів з боку панівної, імперської нації і нічого доброго не може нести із собою «за визначенням».

Ось що писав один із найбільших учених слов’янського світу Олександр Потебня: «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна — єдність мови. Національна свідомість є великим історичним двигуном, тому що вона — це той зв’язковий, що відтворює єдність даного народу. І тому визнання національної приналежності стає стимулом єднання в середині даної народності».

Газета "День"

ОБСЄ визнало: Сталін = Гітлер

Парламентська асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію «Возз’єднання розділеної Європи», в якій прирівняла сталінізм до нацизму і закликала до засудження тоталітарних режимів на міжнародному рівні.

Таким чином комуністичний режим, який панував в СРСР прирівняно до нациського режиму Гітлера. Це рішення було ухвалене 1 липня.

Автори резолюції відзначають, що в XX столітті європейські країни постраждали від двох тоталітарних режимів, які несли з собою геноцид і злочини проти людства, - нацистського і сталінського.

Для засудження тоталітаризму ОБСЄ пропонує встановити загальноєвропейський День пам’яті жертв сталінізму і нацизму, який пропонується відзначати щорік 23 серпня, тобто в день підписання Московського пакту в 1939 році.

Цим пактом, також відомим в історії як пакт Молотова-Ріббентропа, СРСР і Німеччина розділили Європу і розв’язали Другу світову війну.

Український князь - Чеський король

Мало хто знає, що син чернігівсько-сіверського князя Дмитра Ольґердовича - Жиґимонт Корибутович , який, після батька, також став князем Новгород-Сіверським, згодом став героєм Гуситських війн, якого проголосили Чешським королем та легендарний патрон родів українських князів Збаразьких та Вишневецьких.

Жиґимонт Корибутович народився в Новгород-Сіверському. Батько - князь Новгород-Сіверський Дмитро Корибут, мати - Анастасія, дочка великого князя Рязанського Олега.
Брав участь у битві при Грюнвальді, очолював 51-у хоругву, яка йшла під його власним прапором. Після Грюнвальду користувався великою довірою польського короля Яґайла.
У 1411 – 1417 рр. мав окремий двір у Кракові і розглядався як можливий спадкоємець Владислава Яґайла.

Від Вітовта отримав батьківське Новгород-Сіверське князівство (1418 – 1422).
У 1418 р. разом з князем Федором Острозьким прибув у Чехію до гуситів, які висунули його претендентом на королівську корону, проголосивши королем. Намагався переконати Яґайла виступити на боці гуситів, але невдало, через що втік у землі Ордену, де навчав орденські війська гуситським методам ведення війни.

Чеський намісник (1422 – 1423, 1424 – 1431).

Після смерті чеського короля Вацлава (1419), гусити підняли повстання проти претендента на трон імператора Сигізмунда I Люксембурга, та запропонували чеську корону - Ягайлу. Коли той відмовився, то - Вітовту. Вітовт погодився, але заявив чехам, що сам виїхати не може.

14 липня 1420 року Ян Жижка розгромив війська Сигізмунда під Прагою (битва біля Віткової гори). 1421 року чеський сейм оголосив Сигізмунда І втратившим чеський престол.
1422 року Вітовт послав до Чехії 5-тисячне військо, та призначив своїм намісником у Чехії - Жиґимонта Корибутовича.

З квітня 1422 року - в якості королівського намісника Богемії керував гуситською армією та литовськими підрозділами. Під їх натиском, війська іншого претендента на Чеський престол - Сигізмунда I, імператора Священної Римської імперії, відступили до Угорщини.
16 травня 1422 року Жиґимонт Корибутович увійшов до Праги, де був проголошений правителем Чехії. Тим часом, Папа Римський Мартін V почав тиснути на Вітовта й Ягайла, щоб Жиґимонт покинув Чехію. 24 грудня 1423, відповідно до угоди Ягайла з імператором Сигизмундом, Жиґимонт Корибутович зі своєю армією був вимушений залишили Прагу .

1424 року - чеські посли звернулись до Жиґимонта з проханням повернутися до Чехії.
29 червня 1424 року - Жиґимонт, на чолі з 1,500 загону, знову вступив до Праги. Там він був проголошений королем, але коронований так і не був. Йому вдалося об'єднав два крила гуситів, а після смерті Яна Жижки, став верховним головнокомандувачем всієї армії.
16 червня 1426 року - армія під проводом Корибутовича перемогла імператорські війську у битві біля Усті-над-Лабем. Незважаючи на це, Жиґимонт не хотів продовжувати війну, намагався почати переговори з Сигізмундом, з наміром примирити католиків і гуситів. В своїх листах до Вітовта він просив його стати посередником у цих переговорах. Ця таємна переписка потрапила до рук радикальних таборитів, й вони відняли повстання.

В кінці в 1427 року - Жиґимонта, на чотири місяці, заточили до в'язниці у замку Вальдштайн. Проте, його популярність серед народу була настільки велика, що таборити, що уникнути повстання, вирішили перевезти його під конвоєм до Польщі. Деякий час перебував у Ратиборським князівстві - у своєї сестри Олени. Тут він зібрав своїх пришильників гуситів, поляків, литовсько-руські дружини, до нього приєдналися війська Федора Острозького.

У квітні 1430 року Жиґимонт Корибутович з військом увійшов у Чехію, зайняв місто Глівіцу, й об'явив його своєю резиденцією. Проте Конрад Олесницький напав на місто та спалив його. Ще деякий час, Жиґимонт воював під своєю хоругвою з імператорськими військами у Чехії та Сілезії.

1431 року - новий Великий князь Литовський Свидригайло Ольґердович закликав його до себе на службу. Тим часом, у самій Литві, розпочалась громадянська війна між Сигізмундом Кейстутовичем та Свидригайлом Ольгердовичем за Литовський великокнязівський престол.

1434 року Жиґимонту обхідними шляхами (через Німецькі князівства, Балтійське море та Ригу) вдалося повернутися до ВКЛ. Він став на бік Свидригайла, але за переказом польського хроніста Яна Длугоша, намагався помирити Сигизмунда Кейстутовича і Свидригайла: «наполегливо просив, щоб усю справу, через яку виникла ця війна між великим князем Жиґимонтом і князем Свидригайлом, віддати на з’ясування, суд та вирок Папи, імператора Сигізмунда, кого-небудь з католицьких королів або князів».

Був одним з очільників війська Свидригайла у битві під Вількомиром 29 – 30. 08. 1435 р. Потрапив у полон до поляків і був страчений за наказом великого князя Сигизмунда.

Російсько-українська війна 1658-1659

Передумови війни

Ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Москва почала порушувати умови Переяславського договору. Московський цар та уряд розглядав угоду 1654 р., як приєднання України та встановлення контролю над її територією. Зі свого боку Богдан Хмельницький та більшість козацької старшини розглядали цю угоду, як військово–політичний союз рівних. Українське керівництво і особисто гетьман послідовно виступали проти обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

Московський уряд був не вдоволений, що йому заважали встановити реальний контроль над територією Гетьманщини. Смерть Богдана Хмельницького (27 липня 1657 року), в Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій для закріплення своїх позицій в Україні та перетворення українських земель на частину Московської держави.

11 серпня 1657 року московський цар відправляє в Україну свого посла Василя Кікіна, який повідомив, що в Україну готується прибути царський боярин князь Олексій Трубецькой для організації виборів нового гетьмана. Також козакам сповістили, що царські воєводи візьмуть на себе адміністративні, арбітражні та судові функції і розпочнуть підготовчу роботу щодо введення московського врядування в Україні.

Одночасно йшов наступ на незалежність Української православної церкви. Серед українського духовенства велась агітація за підпорядкування Київської митрополії владі московського патріарха та вимагали недопущення виборів нового Київського митрополита без участі представників Москви. Хоча в договірі 1654 р. не було пунктів про підпорядкування УПЦ Москві, а Київський митрополит Сильвестр Косів та більшість православного духовенства відмовилися присягати на вірність московському царю.

Незважаючи на це, козацька старшина та рядові козаки провели вибори гетьмана на Раді, за давніми козацькими звичаями, а не організованій російським урядом і без участі в ній спеціального царського посланця Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького було обрано Івана Виговського. Після цього гетьману Виговському та старшині було «наказано» приготувати припаси для військ князя Григорія Ромодановського, якого Москва, всупереч волі Чигирина, направляла в Україну. Подібних прав договір 1654 р. Москві також не давав. Усі претензії царського уряду на перегляд відносин були відкинуті на загальновійськовій козацькій раді у Корсуні.

24 жовтня 1656 року московський цар (не попередивши про це Україну, як те передбачала Переяславська угода), уклав у Вільно перемир'я з Польщею, по якому Україна переходила у протекторат Польщі. Одночасно проводиться «намовляння» козацької старшини проти гетьмана Виговського, засилаються московські посли з щедрими дарами та обіцянками до Запорозької Січі та полковників.

Наприкінці грудня 1657 р. полтавський полковник Мартин Пушкар зі своїм полком, за підтримки Москви, виступає проти гетьмана. У цей час бєлгородський воєвода князь Семен Львов і колонтаївський Давид Протасов утримували у в’язницях схоплених вірних гетьману козаків та старшину.

У лютому 1658 р. царський посол Богдан Хитрово, підтримуючи антигетьманських повстанців (лідерам яких були роздані царські дарунки), почав вимагати у гетьмана Виговського згоди на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста й утримання їх за рахунок збору з місцевого населення податку.

3 та 4 квітня 1658 р. виходять царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня — указ про призначення боярина Василя Шереметьєва головою нової московської адміністрації в Україні. В інструкції йому доручено забезпечити передачу адміністративного апарату в містах у руки міщанства, котре прихильно ставилося до самодержавної царської влади. Підтримка міської влади проти козацької адміністрації була ще одним із засобів розхитування основ влади козацької держави.

У битві під Полтавою війська гетьмана Виговського завдали поразки бунтівникам, а Мартин Пушкар – загинув. Зрозумівши, що розв’язати міжусобну війну в Україні лише послами та намовляннями не вдасться, Москва вводить до Гетьманщини війська. В середині червня 1658 р. в Україну під приводом «приборкання» свавільників прибули війська князя Василя Шереметьєва (у Київ) та князя Григорія Ромодановського із 15 тисячами (28 червня був у Веприку).

У серпні 1658 року, знову ігноруючи Переяславський договір, під захистом московських військ, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого.

Московські війська та їхні союзники поводилися на Лівобережжі, як в окупованій країні. У стані князя Ромодановського перебував й ще один лідер розгромленої антигетьманської опозиції Яків Барабаш зі своїми людьми, які при потуранні воєвод стали розоряти лівобережні міста, грабувати і вбивати; по містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилались російські залоги.

У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.


Початок війни

У відповідь на військові дії московських воєвод гетьманський уряд вирішив відповісти військовою акцією на російській території. У серпні — вересні 1658 року гетьманські війська вирушили на українсько–московське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян у Білорусі розпочав полковник Іван Нечай.

Офіційно російсько-українську війну було оголошено сторонами одна одній у вересні 1658 року. Тоді український уряд уклав Гадяцький договір із Польщею, який фіксував відмову Гетьманської держави від підданства царю та видав Маніфест до «володарів Європи» із поясненням причини війни з Росією. У Гадяцькій угоді було проголошено створення Великого князівства Руського. Польща, Литва, Русь-Україна становили три частини Речі Посполитої. Найвища влада в Україні належала гетьману та Великій раді. Україна повинна була мати свій суд, де всі справи велися українською мовою, свій стан, куди йшли всі податі, своїх воєвод, козацьке військо.

Зі свого боку, Московський цар видав грамоту від 21 вересня 1658 року, із закликом усунути неугодного Москві главу Української держави й оголошенням про початок воєнних дій проти гетьманських військ.

Загалом в Україну вступило велике царське військо — за різними джерелами, від 70 до 100 тисяч.


Етапи війни

Перший етап війни проходив від кінця вересня до середини грудня 1658 р. Військам полковника Нечая вдалося вибити московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє вступило 15–тисячне московське військо на чолі з князем Ромодановським із завданням установити військовий контроль Московії над південними і центральними районами Лівобережжя.

Гетьман Виговський розділяє своє військо на дві частини. Полковники Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Оникій Силич роз’язують військові дії проти армії Ромодановського в районі Пирятина, а гетьман вирушає на Київ із метою вибити звідти московський гарнізон. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога Ромодановським козацьких військ на чолі з Гуляницьким у Варві з одного боку, та брак ресурсів, а також підтримки серед місцевого населення, змусила сторони укласти перемир’я.
За умовами перемир’я кн. Ромодановський зняв облогу Варви та відступив до Лохвиці. Взимку 1658 р. обидві сторони активно готувались до продовження війни.

Другий етап війни тривав із середини грудня 1658 р. до другої половини березня 1659 р. У грудні 1658 р., перегрупувавши свої війська, гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні московські окупаційні війська опинилися заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський вирушив на Лівобережжя з метою відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків, в яких уже порядкували московські гарнізони.

Уся зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у постійних сутичках гетьманських і московських військ у прикордонних районах та періодичних — під Києвом. Під час походу гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій зазначених полків. Але остаточної перемоги Виговський домогтися не зміг, оскільки під московським контролем залишалось близько 10 українських міст.

Третій етап війни (кінець березня — початок серпня 1659 р.) почався з походу в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким наприкінці березня.

18 квітня 1659 року – московське військо підходить до Конотопа — стратегічно важливого міста на українському прикордонні в районі Путивля. У Конотопі тоді перебувала найбільш боєздатна на Лівобережжі частина гетьманських військ – три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський та Кальницький) на чолі з сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким.

21 квітня місто опиняється в повній облозі. Оточенні у Конотопі козаки відмовились як здати росіянам місто, так і принести провину царю і повернутись у його підданство. Чисельність російського війська під Конотопом складала близько 70 тисяч осіб.

Одночасно, щоб розширити підконтрольну росіянам територію, Трубецькой, у травні 1659 року, регулярно відправляє рейдові загони проти гетьманських військ: двічі під Борзну (московські війська «місто Борзну штурмом узяли і висікли, і випалили»), в район міст Хорол, Говтва та під Ніжин.


Перемога у війні
Схема Конотопської битвиУ червні 1659 р. запеклі бої між гетьманськими та московськими військами відбулися в районі Глухова. Там путивльський та севський воєводи Григорій Долгорукий та Михайло Дмитрієв понад два тижні тримали в місто облозі, але облога була успішно знята. А поблизу Говтви, московські загони були розбиті козацько–татарським військом.

У Конотопі ж головні сили російські війська у ході вирішальної Конотопської битви отримали нищівну поразку. 24 червня (ст. стиль) на Крупичполі (в 10 верстах на північ від Ічні) об’єднуються гетьманські та татарські війська. З гетьманом тоді було 16 тисяч козаків при 10 полковниках і 3 тисячі поляків, сербів та волохів з А. Потоцьким, С. Яблоновським та Ю. Немиричем. З ханом Мухаммед–Гіреєм — 30—40 тисяч татар.

28 червня московські й козацько–татарські війська зійшлись на Соснівській переправі. Через поразку російських військ, князь Трубецькой наказав відступити від Конотопа, облога міста була знята. зняти обозі.

29 червня - Гетьман Виговський з основними силами підійшов до Конотопа і взяв в облогу табір росіян. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля.

4 липня російські війська залишили територію Гетьманської держави.


Результати війни

Звістка про розгром російського війська під Конотопом та можливість подальшого наступу й загроза нападу татар на московські міста, відповідно до записів у журналі шведського дипломата Мюллера, викликала у Москві паніку. Російський історик Сергій Соловйов писав: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...». У результаті нападів татар на південні повіти Московської держави наприкінці липня — на початку серпня, було захоплено 5 тис. дворів та забрано до полону понад 25 тис. чоловік

Російські війська були розбиті й відкинуті з української території, — гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. Поразка у цій війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план. Накази кн.Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для "приборкання кровопролиття" та "згоди" свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І.Виговського та згідна візнати факт існування козацької держави.

Проте українці не змогли скористатися цією перемогою для зміцнення власної держави. Незабаром, через внутрішні міжусобиці та активну роботу московської послів та воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері.

Події наступних двох місяців (середина серпня — жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни були несприятливі для України. Політична переорієнтація великої частини старшини на Москву (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки українського війська.

У вересні 1659 р. проти І. Виговського виступили полковники Золотаренко, Сомко та Цицюра. Це змусило І. Виговського зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького. Розпочалась українська Руїна.

Таким чином: збройна перемога у війні закінчилась політичною капітуляцією після неї. Остаточні політичні підсумки війни, які суперечили воєнними результатами, були закріплені у нових "Переяславських статтях" 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії.

Джерело: Вікіпедія