Чим далі в Європу, тим щасливіші

29% українців, за результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, вважають себе швидше щасливими людьми, ніж нещасними. 23% респондентів вважають себе щасливими людьми, 25% - і щасливими, і ні.
При цьому 11% опитаних вважають себе швидше нещасними людьми, ніж щасливими, 9% - вважають себе нещасними. 3% опитаних не змогли відповісти.
У 2005 році 25% опитаних КМІС вважали себе швидше щасливими людьми, ніж ні, 22% - вважали себе повністю щасливими, 27% - і так, і ні, 14% - швидше нещасними, ніж ні, 11% - вважали себе нещасними, 1% - не змогли відповісти.
Таким чином, у 2006 році українці відчули себе щасливішими. При чому, вперше частка людей, які вважають себе щасливими чи швидше щасливими, ніж нещасними, склала більше п’ятдесяти відсотків громадян.
Одночасно з-поміж жителів країн-членів Європейського Союзу вважають себе щасливими 87% громадян. Найбільше щасливих людей живе у Данії (97%), Нідерландах (95%) та Бельгії, Ірландії і Швеції (по 94%). Найменше щасливих людей, за даними опитування, проживає у Литві (74% вважають себе щасливими), Латвії (72%) та Угорщині (68%).
При цьому дуже щасливими вважають себе лише 26%. Найбільше дуже щасливих людей мешкає у Данії (49% опитаних), Ірландії (46%) та Нідерландах (43%), а найменше – у Литві (13%), Естонії та Латвії (по 12%), у Словаччині (10%). Опитування проводилося TNS Opinion&Social з 17 листопада по 19 грудня. Загалом було опитано 26 тисяч 755 європейців, старших від 15 років. Похибка вибірки становить від 1,9% до 3,1%.

Треба спочатку стати європейцями

Експерт Лабораторії законодавчих ініціатив Денис Ковриженко сумнівається в успішному виконанні Плану дій Україна-ЄС, що є передумовою розгляду нової угоди. На його думку, Україна так і не розпочала судову реформу, не закінчила реформи у сфері місцевого самоврядування, не врегулювала питання з нацменшинами.
Ковриженко: „Сьогодні системних перетворень, на жаль, не має. Значною мірою цьому сприяло політичне протистояння, яке триває й досі, і, яке не дозволило виконати більшість заходів, передбачених Планом дій”. Голова парламентського комітету з питань євроінтеграції Наталя Прокопович погоджується, що Україні поки що не вдається побороти корупцію та покращити інвестиційний клімат, але певні зрушення є, каже вона. Прокопович назвала співпрацю у зовнішній політиці, зокрема посилене співробітництво із врегулювання питань Придністров’я. Керівник українського представництва Фонду Аденауера Ніко Ланґе зазначив, що Україні нині варто більше займатись внутрішніми проблемами.

Давня історія України

Десь біля 8 тис. до н. е. кроманьйонська (борійська) раса увійшла в гостру системну кризу, спричинену демографічним вибухом, вичерпанням природних ресурсів (передусім скороченням поголів’я тварин, що були об’єктом полювання), різкими кліматичними змінами. Існуюча екологічна ніша зазнала обвального руйнування.

Найгостріша ситуація виникла в Борії, коли в 55 ст. до н. е. танення льодовиків підняло рівень Середземного моря й дозволило йому перейти природну загату, якою був Босфор. Солона середземноморська вода з потужністю 200 Ніагарських водоспадів ринула на рівнину і в прісноводне Понтійське озеро, перетворивши його на солоне Чорне море. Вода затопила тисячі квадратних кілометрів навколишніх територій, знищуючи поселення, людей, тваринний світ та рослинність.

За легендами, напередодні Циркумпонтійської катастрофи частина людей послухала лідера на ім’я Ной (що означає «Новий»), покинула припонтійську долину Борії і відійшла на північ — на землю, що лежала вище. Цій захищеній від потопу землі дали епітет «вара», що значить «захист». Нагадаємо, що для окремих територій правобережної України, що лежать на Українському кристалічному щиті (загальна площа біля 200 тисяч кв. км, найбільша ширина 250 км), характерна цілковита відсутність морських відкладів. Це свідчить, що за сотні мільйонів років ці землі взагалі не затоплювалася морем. Подібної ділянки суходолу в світі більше немає ніде, бо навіть на найвищих горах планети науковці знаходять морські відклади у вигляді скам’янілих решток риб та інших морських істот. Тому ці ніколи не затоплювані землі, зокрема Словечансько-Овруцький кряж у Житомирській області, дістали назву «вара», тобто «захист», і розглядалися як Яйце-райце, за оболонкою якого заховалася величезна кількість живих істот.

Матеріальними залишками Гіперборійської цивілізації просто нашпигована українська земля — це передусім славнозвісна Трипільська археологічна культура, найдавніші знахідки якої датуються 55 ст. до н. е. Після свого становлення в Україні арійська спільнота кількома потужними хвилями розселилася по всьому світу, надавши культурного імпульсу народам Західної Європи, Індії, Китаю і всього нині цивілізованого світу.

Головним графічним символом-оберегом арійців, їх «візитною карткою» є сварга (свастика, свастя, коловорот, сонцеворот), що народилась у Гіперборії з протосвастичних меандрів Борії. Цей символ є одним з найпоширеніших на трипільській кераміці: «Найбільшою цивілізацією Східної Європи, в рамках якої відбувається виділення свастики в окремий символ, є неолітична культура Трипілля-Кукутені (VI—III тис. до н. е.)»

Момент істини

Народ, який не має честі, не матиме і хліба.
Д. Рікардо

23 лютого – одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата!

Насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж - влади.

Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…).

"Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія

Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, - тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України.

"Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши" - промовляв перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151).

9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто.

Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого.

Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян:

Эх, яблучко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное...

"Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..."

Пом’янемо жертв. І героїв!
Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р.

Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки.
Давайте більше говорити не тільки про жертви, а насамперед про наших героїв.

Що ми знаємо про них?

Що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського?

І, головне, - а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках.

Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою…

Отже, - будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!
І – за нашу честь!

Слава героям!!!

Окупаційні свята - для окупантів

Сьогодні - 23 лютого - совки, хохли та люди без визначенної національності відзначають своє свято.

В той же час, Львівська міська організація Української народної молоді та ряд організацій, об'єднаних у рамках молодіжної громадської акції «Відновимо історичну справедливість», прийняли звернення із закликом до міського голови Львова Андрія Садового «змінити зденаціоналізоване свято День захисника не відомо чиєї Вітчизни 23 лютого, на День захисника України, яке пропонується відзначати щороку 14 жовтня».

У зверненні вказується на те, що свято «День захисника Вітчизни» свого часу указом запровадив Леонід Кучма, який свідомо «витягнув це «свято» із забуття, лише замінивши його назву. Ця дата обрана тому, що 23 лютого – це колишній день радянської армії», йдеться у зверненні.

В Україні є свої традиційні свята й традиції, які потрібно розвивати та підтримувати. Зокрема 14 жовтня – цей день «є святом українського козацтва, він був визначений Проводом ОУН для відзначення Свята Зброї, а згодом став днем народження Української Повстанської Армії», – підкреслюється у зверненні.

Українці залишають Україну

Українці продовжують масово виїзжати з України в пошуках кращої долі. Одночасно на їх місце приїзжають мігранти з інших країн та континетів.

Внешняя трудовая миграция рискует стать для Украины серьезной демографической проблемой, более опасной, чем естественная убыль населения.
Количество украинцев, предпочитающих зарабатывать деньги не в Украине, увеличивается с каждым годом: медленный экономический рост нашей страны не отвечает ожиданиям граждан, выбирающих путь заробитчанства. Вместе с тем растет продолжительность пребывания на заработках (с 1–6 месяцев в середине 1990-х до двух–трех лет в 2002–2005 годах), равно как и количество мигрантов, старающихся навсегда остаться в стране назначения, перевезя туда свои семьи.

Кроме того, Украина относится к числу стран, в которых за последние 15 лет количество эмигрантов значительно превосходит количество иммигрантов, то есть происходит постоянная убыль трудовых и человеческих ресурсов.

Сьогодні – Міжнародний день рідної мови

21 лютого в світі відзначається Міжнародний день рідної мови, який був проголошений 1999 року ЮНЕСКО та ООН.

Цього дня в 1952 році загинуло п‘ятеро студентів, які боролися за надання рідній їм бенгальській мові статусу державної в Пакистані.

В Україні Міжнародний день рідної мови відзначають із 2002 року, коли Президент підписав відповідне розпорядження.

Заснування Дня рідної мови покликане привернути увагу світової спільноти до збереження та розвитку мовного розмаїття. За оцінками фахівців, із 6000 мов, які нині існують, більшість знаходиться під загрозою зникнення у найближче десятиріччя.

Привертання уваги міжнародної спільноти до цієї теми – важливий крок до визнання необхідності захистити різноманіття культур. Первинна мова або мова наших предків є інтегральною частиною етнічного і національного походження людини. Тому дискримінація мови – це те ж саме, що і дискримінайція за національною ознакою. Найголовніше, що відрізняє нас від інших – це мова.

За даними Всеукраїнського перепису населення станом на 2001 рік українську мову вважали рідною 67,5% населення України. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Частка "інших мов", які були вказані як рідна, становила 2,9%.

NATO дає своїм членам безпеку

In fact, the more time that passes, the better the arguments in favor of enlargement look. There were basically three reasons for expanding NATO, and each has been proved right.

First, NATO enlargement was meant to provide a security shield behind which the countries of Central and Eastern Europe could bury their historical conflicts and peacefully integrate into the West. By taking the lead on enlargement, NATO helped make expansion of the European Union possible as well. The result is that Europe is more democratic, peaceful and secure than ever. All of us -- Europeans, Americans and Russians -- benefit. The threats Russia faces today are not in the West but in the South and to the East. Indeed, Moscow has more stability and less uncertainty on its Western borders than at any time since Napoleon.

Second, we enlarged NATO as a hedge against a Russia that, down the road, might once again emerge as a regional bully or threat. That is exactly what Moscow is in danger of becoming. But the good news for Central Europe is that it is secure now that it is firmly anchored in NATO and the European Union. Just imagine what Central Europe would look like today if we had not enlarged the alliance: Central and Eastern Europe leaders would spend more time worrying about how to stand up to Russian pressure than building democratic institutions and managing robust, free-market economies. Relations with Poland or the Baltic states would look something like the troubled relations Moscow has today with Ukraine and Georgia. We would again have instability in the heart of Europe when we could least afford it.

The third reason to enlarge NATO was broader and more strategic. At the time, President Bill Clinton spoke of his desire to help Europe resolve its continental conflicts and of his hope that this would encourage Europeans to raise their geopolitical sights, assume more global responsibility and become partners with the United States in addressing new threats beyond Europe.

The nations of Central and Eastern Europe are democratic, stable and prosperous. They made this progress precisely because they were able to leave the Soviet orbit and become part of Europe. That dream of joining NATO and rejoining Europe galvanized their populations and caused them to unite in support of tough reforms that were achieved only because they were the price of joining NATO. And today they have the confidence as well as the wherewithal to deal with the rise of a nationalist Russia.

In truth, with NATO's expansion we got much more than the Czech navy. We got a Europe that is whole and free. And we have an alliance that is better able to protect us from the threats of the future precisely because it has buried so many ghosts from the past. That's a pretty good deal.

/The writers served in the State Department during the Clinton administration. Greg Craig was director of the Office of Policy Planning, and Ronald D. Asmus was deputy assistant secretary for European affairs.

Головне - дія

У всьому світі сфери освіти і науки є найоб'єктивнішим показником розвитку держави. Це системний показник, який створюється роками, працею поколінь.

На жаль, українське суспільство за роки незалежності не зробило ключового державотворчого висновку: держава – насамперед ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОДУКТ усього народу.

Всі великі держави і народи будуються починаючи з того, що визначають ту свою ідею, яку вони несуть світові – приклади: Британія, Франція, Іспанія і навіть Польща.

А що несе світові українська держава? Що українці найкращий у світі гній для інших народів? Що наші найкращі вчені і лікарі за помірні гроші працюють по всьому світі? А найкращі оперні співаки співають де завгодно, але не вдома?

Держава успішно розвивається лише тоді, коли має для цього необхідний розумовий потенціал і відповідно та своєчасно його використовує.

Час – це теж дуже важливий ресурс. Про це, при всій своїй контраверсійності, свідчить блискучий приклад Ізраїлю. Українська ж держава із її владою так само блискуче втрачає час, мізки і купу інших ресурсів.

Сподівання на те, що влада отямиться – марні.

Як правило, нас закликають об'єднатися заради того, щоб закликачі змогли досягти якоїсь особистої мети: залежно від рівня і вподобань.

Проте реальне об'єднання потрібне. Можна про нього довго базікати, але слова в цій ситуації – ніщо. Головне – дія.

Стан української діаспори - відзеркалення справ в Україні

Вихідців з України знаходимо нині всюди: в урядах і парламентах провідних держав світу, науці, бізнесі, мистецтві, культурі та спорті.

Про участь українців у формуванні та розбудові Московського царства, а пізніше Російської імперії, яку проголосив 1721 року Пьотр І, СРСР і нинішньої РФ, очевидно, докладно говорити немає сенсу, бо та розповідь фактично не має кінця.

А відкривають російський список видатних українців канцлер Російської імперії князь Олександр Безбородько, народжений у Глухові, що на Чернігівщині, Віктор Кочубей – глава кабінету міністрів (1827), Микола Бунге – реформатор Росії доби Алєксандра ІІІ...

Серед сучасних американських урядовців і конгресменів знаходимо нащадків українських емігрантів до Америки Павлину Добрянську (заступник державного секретаря США), Девіда Боніора, Йосипа Лібермана, Барта Ступака, Арлена Спектора, Марка Сінгела (віце-губернатор Пенсільванії), Петра Терпелюка (посол США в Люксембурзі), Богдана Футея (суддя Верховного суду США) тощо.

Членом британського парламенту, радником прем’єр-міністра Маргарет Тетчер тривалий час працював Стефан Терлецький з Івано-Франківщини.

Прем’єр-міністром Франції в 1991-1992 роках, а до того багаторічним міністром фінансів був П’єр Береґовуа – син вихідців з Ізюма, що на Харківщині, Берегових.

Цей перелік видатних вихідців з України (дуже часто людей неймовірної долі) можна продовжувати й продовжувати, адже він налічує понад дві тисячі постатей.

Але запитаймо себе: чи бодай раз офіційний Київ привітав видатних представників діаспори, чи звернувся до них із пропозицією тісної співпраці?

Щоб завершити тему “Кого дала Україна світу?”, назвемо ще засновника фірми “Давідофф” – народженого в Новгород-Сіверську, що на Чернігівщині, Зіно Давидова, відкривача стрептоміцину (антибіотика для лікування туберкульозу) лауреата Нобелівської премії Зельмана Васкмана (з Вінниччини), авіаконструктора Ігоря Сікорського (з Києва), учасника американського атомного проекту Юрія Кістяківського (киянин), засновника французької автомобільної фірми “Сітроен” Андре Сітроена – сина одесита Лева Цитрона.

Отже, поки ми не усвідомимо, що діаспора – це жива невід’ємна частина українського національного організму, наш шлях до цивілізованого життя буде тяжким і хаотичним. Філософія “моя хата скраю” не приведе до добра, лише може повернути в колоніальне минуле.

Польська інституція “Полонія” географічно поширена в усьому світі. Особливо активно вона діє на Американському континенті. Наслідком тієї роботи стало стрімке просування Польщі, зокрема, до Європи, вступ до НАТО, інтеграція до європейських структур тощо.

Плідною й ефективною є французька політика франкофонії, яка не лише поширює всім світом мову, культуру та духовність цієї країни, а й пропагує та відстоює інтереси одного з європейських лідерів – Франції.

Українська діаспора – це досі мало використовуваний інтелектуальний потенціал закордонних українців. Адже багато вихідців із нашого краю щиро прагнуть взаєморозуміння та співпраці з батьківщиною своїх предків. А багато й працюють для України.

І знову запитання: “А що ми зробили, щоб відповісти на прагнення наших співвітчизників співпрацювати?” Брати слухають нас, а чи ми гукаємо їх?

Зрозуміло, що співпраця з діаспорою залежить від загального стану українських справ. І поки не буде порядку на українській національній території, не буде його й у світовому українстві. Тож швидше позбуваймося не лише філософії “а ля” “моя хата скраю”, а й псевдосвітоглядного гасла “а ля” “я нічого не знаю”.

Українцям не вистачає національної ідеї

Почти 2/3 украинцев считают себя представителями украинской культурной традиции, более пятой части - советской культурной традиции и менее пятой части - русской культурной традиции.

Такие данные были получены в результате социологического опроса, проведенного компанией Research & Branding Group в период с 29 января по 4 февраля 2007 года в 24 областях Украины и Крым. Всего опрошено около 2000 человек. Погрешность исследования не превышает 2%.

Как сообщил учредитель компании и социолог Евгений Копатько на пресс-конференции в понедельник в Киеве, 60% респондентов считают себя представителями украинской культурной традиции, 23% - советской культурной традиции, 16% - русской культурной традиции, 4% - европейской, 1% - всемирной и 7% затруднились ответить.

Е.Копатько отметил, что при распределении по регионам эти показатели очень отличаются. На востоке представителями украинской культурной традиции себя считают только 39%, а русской - 27% респондентов. На западе представителями украинской культурной традиции себя считают 84% опрошенных, в то время как русской только 4%.

Как сообщил Е.Копатько на вопрос о том, кого можно считать моральным авторитетом украинской нации 43% респондентов затруднились ответить, а 11% заявили, что "таких не видят".

Остальные респонденты в качестве морального авторитета нации назвали Тараса Шевченко (11%). Остальные персоналии набрали от 2 до 5% опрошеных.

По мнению респондентов, в Украине также в настоящее время не сформирована суть национальной идеи - так считает 65% опрошенных. 10% считают, что такая идея сформирована и 25% затруднились ответить.

interfax.kiev.ua

Дивись українською

За право дивитись фільми рідною мовою треба боротися гривнею.

До ініціативи «Кіно-переклад», яка полягає в бойкотуванні фільмів у кінотеатрах російською мовою, приєдналося 5 тис. чоловік.

«Ми і вся наша ініціатива виступаємо виключно за можливість вибору дивитися фільми в якісному українському перекладі» сказав Анатолій Бондаренко – координатор громадської ініціативи «Кіно-переклад».

Також, він закликав бойкотувати кінотеатри, які не показують фільми з українським перекладом.

А, якщо, російські компанії, які окупували український ринок кіноіндустрії не хочуть перекладати фільми укаїнською - то дочекайтесь виходу офіційних DVD та дивіться англійською мовою (або іншою мовою оригіналу )).

Ґудбай, Голос Волі

Радіостанція, яка багато років радянською окупації була чи не єдиним джерелом альтернативної комуністичній пропаганді інформації, скорочує свою роботу в Україні

Радіостанція «Голос Америки» після 60 років трансляції має намір з жовтня 2007 року згорнути трансляцію російською, грузинською і узбецькою мовами на території пострадянських держав - України, Росії, Грузії й Узбекистану.

Що стосується України, то віщання українською буде значно скорочено.

Про це говориться в бюджетній заявці адміністрації США, оприлюдненій у Вашингтоні. Причиною такого рішення стала зміна зовнішньополітичного курсу США.

Тепер за рахунок скорочення витрат на трансляцію на території пострадянського простору США мають намір збільшити видатки на віщання на Близькому Сході, Сомалі, Ірані, Афганістані і Пакистані, а також КНДР, Кубі й Венесуелі.

Одночасно американська влада збирається не тільки зберегти, але й розширити російськомовне віщання радіостанції «Радіо Свобода».

Нагадаємо, радіо фінансує уряд США, і з 1947 року російськомовний, а пізнише україномовний «Голос Америки» був чи ні єдиним джерелом альтернативної інформації для громадян колишнього СРСР

Русь - давня назва України

Сьогодні перед українськими істориками стоїть питання не про переписування, а навпаки – про очищення української історії від непідтверджених фактів, нашарувань брехні.

Цю брехню було цілеспрямовано нав'язано за умов тотального ідеологічного терору, коли імперські історики могли говорити все, що схочуть, а за правдиве слово про українську історію і навіть за просте її вивчення сотні українських вчених поплатилися кар'єрою і самим життям.

Одна з ключових імперських містифікацій – теза про те, що нинішня Росія нібито має якесь відношення до історії Київської Русі, крім того, що окремі її території колись були підконтрольні Києву.За часів СРСР вперто замовчувався елементарний факт, що за часів Київської Русі, Русь – це виключно територія Центральної України, тобто сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, Сумської, а також частин Вінницької, Черкаської та Полтавської областей.

З кінця XII століття Руссю починає зватися ще й Західна Україна. Доказів цьому така кількість, що радянська історіографія просто не знала, що з ними робити, і видавала в друк "перекази" літописів, а не їхні оригінали.

Усі дані з першоджерел абсолютно чітко й однозначно свідчать про те, що Суздаль і вся Північно-Східна околиця Київської держави, ані Смоленськ, ані Новгород, ані під час перебування під владою Києва, ані після сепарації, не називалася Руссю.

Русь – це територія сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття і Західної України, і ніяк інакше.

Водночас, у предків росіян внаслідок сепарації від Києва утворилася своя держава – Суздаль, яка потім дістала назву Залісся, а ще пізніше – Московія.
Ця держава стала для предків росіян більш актуальною, ніж колишня метрополія. Із бездержавного статусу колишні фіно-угорські колонії Києва перейшли в державний, ще кілька сотень років після того і не помишляючи називатися Руссю.

Галицько-волинського князя Романа Мстиславича називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, щодо Андрія Боголюбського літопис повідомляє, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".

Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями "Руської землі" або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений титул "короля Русі" (Rex Russiae). І в XV, і в XVI, і навіть у XVIII столітті у літописах географи чітко розрізняють Московію і Русь (див., наприклад, французьку карту 1754 р.).

У самій Московії терміни "Росия", "Россия" на позначення країни вперше і дуже обмежено почали вживати лише в XVI столітті, з того часу, як в Москві з'являється ідея "Третього Риму", а московські царі починають претендувати на землі України.

Московія перейменувалася за царськими командами 1713 і 1721 років. Етнонім "русский" закріпився і того пізніше – лише наприкінці XVIII століття, коли цариця Катерина II "высочайшим повелением" остаточно наказала московському народові називатися "руськими" і заборонила йому вживати назву "московитяне".

Цікаво, що Московщина взяла для своєї нової назви грецьку транскрипцію слова "Русь", хоча, навряд чи є ще народ, який би взяв назву своєї країни з іноземної мови.

До речі, Україна, як і Московія, теж міняла назву, але тільки один раз, і взяла цю назву з власної мови.

Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву в кращому разі в XVIIІ столітті, претендувала на історичний спадок Русі, створений на сімсот років раніше, дав підстави Карлу Марксу стверджувати у своїй праці "Викриття дипломатичної історії XVIII століття", що "Московська історія пришита до історії Русі білими нитками". Додамо, ця праця Карла Маркса – єдина, що ніколи не друкувалася в СРСР без купюр.

Українці ніколи не визнавали крадіжки імені "Русь". Вже в середині 18 століття в Україні з'являється "Історія русів", яка стверджує однозначно український характер Русі. В сучасній українській літературній мові утвердився етнонім "росіяни", у той час як прикметник "руський" залишено для всього давньоукраїнського.

Виходячи з усього вищенаведеного, історія Росії має таке ж відношення до історії Русі, як, скажімо, історія Анголи і Мозамбіку до історії Португалії.

Граф Дракула був українцем

По утверждению львовского историка Юрия Винничука, Влад II был крещен в православной церкви и являлся украинцем. Он - потомок уличских князей, которые правили в Бессарабии под протекторатом Галичского государства. Поэтому Дракула-старший вел всю свою документацию на древнеукраинском языке и предоставлял галичским городам привилегии.

Собственно, речь идет об отце Влада III Дракулы - Владе II. Никакими вампирами ни отец, ни сын не были.
Влад II Дракула был магнатом и носил титул Хозяин Валахии. Это одно из сотен маленьких княжеств в Европе. Современники отзывались о Дракуле как о человеке, обладающем огромной физической силой, прекрасно владеющем оружием. Настоящий рыцарь и прекрасный полководец, преданный чести и вере!

Времена тогда были тяжелые: на эти земли претендовали Венгрия и Османская империя, бушевала преступность. Однако Дракуле-старшему удалось не только отстоять при помощи войн и тонкой дипломатии относительную независимость свого княжества, отвоевать занятые турками дунайские крепости, но и навести в стране практически идеальный порядок. Воров, жуликов, бродяг беспощадно казнили на плахах, колах, сжигали на кострах, живьем сдирали кожу, варили в котлах.
Скорее всего, из-за этого многочисленные недруги и распустили слух о кровожадности отца, а потом и сына Дракулы.

В 1439 году Влад II отправил послание львовским купцам, которое разрешало им свободно торговать с Валахией. Этот документ написан кириллицей, скреплен печатью из красного воска (пользоваться этим цветом имели право только коронованные особы), - утверждают братья Радковец.

Времена тогда были тяжелые: на эти земли претендовали Венгрия и Османская империя, бушевала преступность. Однако Дракуле-старшему удалось не только отстоять при помощи войн и тонкой дипломатии относительную независимость свого княжества, отвоевать занятые турками дунайские крепости, но и навести в стране практически идеальный порядок. Воров, жуликов, бродяг беспощадно казнили на плахах, колах, сжигали на кострах, живьем сдирали кожу, варили в котлах.
Существуют исторические документы, которые свидетельствуют, что несколько лет подобных «зачисток» принесли свои плоды. Скорее всего, из-за этого многочисленные недруги и распустили слух о кровожадности отца, а потом и сына Дракулы.

В 1439 году Влад II отправил послание львовским купцам, которое разрешало им свободно торговать с Валахией.

- Этот документ написан кириллицей, скреплен печатью из красного воска (пользоваться этим цветом имели право только коронованные особы), - утверждают братья Радковец. - В Валахию в первую очередь поставляли изделия, изготовленные в собственных цехах: оружие, продукты питания, кожаные изделия. Потом шли восточные товары, рабы, поставляемые Литвою. Из Валахии во Львов в основном гнали стада домашних животных.

Но летом 1448 года Влада II по приказу регента Венгрии Яноша Хуньяди Корвина казнили. И только спустя восемь лет (по другим данным, через четыре года) на трон Валахии взошел Влад III. Благодаря фантазии ирландского писателя Брэма Стокера он известен всему миру как жестокий вампир Дракула.