Чим є церква в українському суспільстві

В світлі останніх євроінтеграційних спотикань та союзно-снговських «проривів», залишились в тіні інформаційних повідомлень декілька ключових меседжів представників українських традиційних церков. Хоча, вони є доволі таки важливими для суспільства, особливо враховуючи той вектор розвитку, який обрала для себе сучасна українська влада.

Після судового вироку Ю. Тимошенко, негативної реакції всього цивілізованого світу на недемократичні дії вітчизняних гілок влади (які з трьох: законодавчої, виконавчої та судової, все більше перетворюються на одну – «конкретно проффесійну»), у думаючої частини суспільства та ЗМІ виникло питання, а як ще українські церкви ставляться до цих подій.

Адже церква, якщо й не є совістю нації, то користується чи не найбільшою довірою населення, серед усіх суспільних та державних інституцій. Крім того, як показують приклади націй, що довгий час були бездержавними або окупованими, саме сильна й авторитетна церква та спільна віра в Бога допомогала народам не лише вижити, але й піднятися на новий, більш досконалий, етап розвитку.
Коли владоможці або «державні» діячи стають далекими від народу й починають використовувати його на свою власну користь, саме духовні лідери нації або загальновизнані інтелектуали ставали тими провідниками, що очолювали та спрямовували продуктивні сили нації на її користь та поступ.

Отже, реагуючи на суспільні запити, провідні релігійні діячи українських традиційних церков також висловили своє ставлення до останніх подій в державі. При цьому, найбільш неприємною для влади можна назвати заяви Патріарха Української греко-католицької церкви Святослава (Шевчука), що охарактеризував сьогоднішній стан судочинства, як одну з найглибших реальних виразок нашої держави. «На жаль, в Україні довгі роки як під слідством, так і в тюрмах дуже часто перебувають ні в чому не винні люди, які потребують наших молитов та підтримки», − сказав предстоятель УГКЦ. А Україна, за його словами, «ще живе в радянському стереотипі, де є використання правосуддя як засобу, щоб утвердити ту чи іншу панівну силу чи ідеологію, виправдати винних і засудити невинних».

Такий опис ситуації може явно не сподобатись нашим керманичам, які й до закордонних високопосадових «критиків» їх дій відносяться з ледь стримуванним незадоволенням. А українські фігури дещо меншої політичної ваги, явно з подачи своїх паханів, розповідають, що Європа нам не указ, й ми самі розберемось що в своїй країні робити. Й як би потім представники УГКЦ не уточнювали, що їх критика конструктивна й спрямована лише на благо, й тому вони «просто не могли не висловити своєї стурбованості тими процесами, які відбуваються в Україні. З вуст нашого Президента ми не раз чули аналогічну з нашою стурбованість. Наприклад, він не раз жорстко критикував судову систему в Україні» - це їм навряд чи допоможе. Адже, ще з античних часів відомо, що те що дозволено імператору – не дозволено більше нікому. Тому, одна справа, самому себе покритикувати, покаятись, й піти далі займатися «державними справами», а зовсім інша – чути критику з вуст тих, хто (за розумінням сучасних можновладців) повинен допомагати їм в «служінні народу» й відпускати всі гріхи, які вони під час цього служіння накоїли та ще накоять.

За класичним уявленням нашої політичної еліти, церква повинна просити в них допомоги в побудові чергового храму, видачі дозволу на виділення землі, в крайньому випадку – лобіювати збереження пільг та зниження комунальних тарифів для церковних організацій.. Але аж ніяк не вимагати звільнення політв’язнів або дотримання демократичних свобод. Й наші чиновники, в принципі, в цьому не винні. Їх так привчили, так було прийнято.

Так і залишається дотепер у відношеннях влади з неофіційною державною церквою – УПЦ МП. Це підтверджує й недавня заява прес-секретаря УПЦ МП Георгія Коваленко: «церква не оцінює дії влади й судів, якщо вони не пов’язані напряму з релігійною діяльністю». Чудове credo.

Якщо треба на весь голос заявити про збереження низьких тарифів або пільг для церкви, УПЦ МП мовчати не буде; якщо треба закликати до «захисту і розвитку російської мови» в Україні, то православні митрополити попереду; якщо треба висловитись за передачу Софіївського собору або відбудову Десятинної церкви на користь однієї з конфесій, то цю конфесію чують в усіх коридорах влади.

Коли ж йдеться про порушення загальнолюдських цінностей, цивілізаційних прав та свобод, в тому числі й порушення законів Божих, то тут УПЦ МП «не дає оцінку діям влади». Звісно, вони ж собі не вороги, а інші хай самі за себе турбуються.

Або ж – хай їх Бог рятує, якщо почує…