Лідери релігій світу зустрілись в Ассізі

27 жовтня в Ассізі (Італія) відбулась зустріч глав та представників всіх релігій світу та атеїстів. Більше 200 делегацій з 50 країн світу взяли участь у «Дні роздумів, діалогу та молитви за мир та справедливість у світі», що відбувся за ініціативи Папи Римського Бенедикта ХVІ.

Спільна зустріч лідерів церковних організацій, що відбулась за у місті Ассіза, на запрошення Папи Римського, була присвячена пошуку діалогу між релігіями та пошуку шляхів до миру в сучасному світі. Захід, на який з’їхались представники більшості світових релігій та вірувань, а також атеїсти, відбулась у формі паломництва та спільних роздумів та медитацій.

Як повідомляє офіційний сайт Ватикану (http://www.news.va), християнство було представлено 31 делегацією, з них 17 делегатів представляли Східні Церкви та 13 делегацій протестантських церков. 48 делегатів-мусульман прибули з Йорданії, Ізраїлю, Єгипта, Лівана, Алжира, Марокко, Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії, Албанії, Боснії-Герцеговини, Болгарії, Азербайджану, Таджикистану та інших країн. До Італії також прибули 67 буддистів, 6 індуїстських лідерів, представники міжнародни єврейських організацій та Головний рабин Ізраїлю, президент конфуціанської асоціації Південної Кореї, президент даоської асоціації прийде з Гонконгу, синтоїстська делегація з Японії, сикхи, зороастрійці, представники традиційних народних релігій з Африки, Америки та Азії, а також чотири науковця-атеїста.Також на зустріч лідерів світових релігій прибули 16 делегацій офіційних делегацій з 11 країн, у тому числі з США та Китаю.

Вселенський Константинопольський патріарх Вархоломій, який очолив православну делегацію, у виступі перед делегатами заявив, що саме релігійні лідери своїми діями повинні показати, що «ми не прагнемо жити один проти іншого, але разом з одним з одним, у спільному прагненні до істини і світу». Розмірковуючи над на драматичними подіями т.з. «арабської весни», Вселенський патріарх відзначив, що роль релігії в розпалі цих заворушень залишається неоднозначною. Він також висловив занепокоєність всіх християнських лідерів для утисків християнських громад на Близькому Сході.

На важливісті для всього світу встановлення миру на Близькому Сході, підкреслив й президент Всесвітньої лютеранської федерації Мартін Юнге. Він також зазначив, що релігійні лідери не повинні оцінювати те, що зараз відбувається тут на форумі, у відриві від того, що прості люди роблять у себе в країнах, "спонукані до цього вірою або релігійними гаслами». Саме знайти можливості сприяти досягненню справедливості й миру було основним лейтмотивом усіх зустрічей релігійних лідерів у Ассізі.

Виступаючи із заключним словом перед делегатами, Папа Римський Бенедикт ХVІ підкреслив, що хто б якої релігії не дотримувався, всі люди «шукають правду, шукають істинного Бога». Тому він закликав учасників зустрічі в Ассізі бути разом на шляху до істини, займати активну позицію у у відстоюванні мирного розвитку суспільства та бути «паломниками істини, паломниками миру".

Нагадаємо, що ця зустріч була присвячена також відзначенню 25-ї річниці першої історичної міжрелігійної зустрічі лідерів світових церков, що відбулась 27 жовтня 1986 року, також в Ассізі з ініціативи Папи Івана Павла ІІ.

На Різдво у Ватикані буде стояти українська ялинка

Цього року до Різдва на площі Святого Петра та в Апостольському палаці Папи Римського будуть встановлені святкові ялинки з України.

Вперше, за всю історію виникнення традиції встановлювати на головній площі Риму ялинки з різних країн, наша держава буде представлена там зеленою красунею з Карпат. Як повідомляє офіційний сайт УГКЦ,  головну ялинку для Ватикана буде доставлено в дарунок Папі Римському Венедиктові XVI із Закарпаття, а ялинки для Апостольського палацу привезуть з Львівщини.

Також, ще однією особливістю офіційної церемонії відкриття цьогорічної Рідзвянної ялинки на площі Святого Петра у Римі буде те, що окрім єпископів католицької церкви латинського обряду, в ній запланована участь українських єпископів візантійського обрядку: представників УПЦ МП та УГКЦ.

Нагадаємо, можливість більш тісної співпраці в гуманітарній та культурній сферах обговорювалась ще на офіційній зустрічі глав двох церков – Святослава (Шевчука) та Володимира (Сабодана), що відбулася 23 серпня 2011 року у Києво-Печерській Лаврі. А 19 жовтня, за ініціативи Патріарха Святослава, відбулась його зустріч з Головою відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП архиєпископом Олександром (Драбинко). На ній обговорювались деталі спільної участі представників двох українських церков візантійської традиції у відкритті Різдвяної ялинки з України в Римі у грудні цього року.

Традиція встановлювати на Різдво ялини з різних країн світу виникла у Ватикані 1982 року, за  понтифікату Івана Павла II. Першою, на площі Святого Петра, була встановлена ялинка з Італії. Пізніше, в різні роки у Ватикані головними святковими ялинками були дерева з Австрії, Німеччини, Словенії, Польщі, Чехії, Хорватії. А 2001 року до Оиму прибула ялинка з переважно православної Румунії.

Ще однією християнською традицією є встановлювати біля ялинки різдвяни ясла, які 24 грудня урочисто освячує Папа Римський. Планується, що цьогорічний вертеп на площі Св. Петра також буде оформленний в українському стилі. В святковому відкритті, зазвичай, беруть участь високопосадовці, державні та громадські діячі та інші представники країни, з якої походить головна Ватиканська ялинка. Торік 94-річне різдвяне дерево, заввишки 34 метри і масою 5 тонн, було доставлено з північноіталійської провінції Больцано-Альто-Адідже. Підбір цьогорічної ялинки ще триває у Карпатах, але вона не буде поступатися своїм попередницям. 

З хрестом та медія у владу

Достаточно неожиданным для меня стала спецтема "С крестом на власть" свежего номера журнала "Власть денег". Если уже общенациональные деловые издания заинтересовались темой влияния церковного лобби на власть и политику, то, наверное, эти тенденции стали явно заметными в нашем обществе.

Хоть и видно, что статью писал, пусть и профессиональный журналист, но несколько далекий от церковной тематики и церковной специфики, в материале есть несколько достаточно интересных моментов:

Среди откровенно «политических» решений, которые были реализованы как раз в ходе таких личных встреч, епископ называет выделение УПЦ МП трех гектаров земли для строительства кафедрального собора. Причем решал данный вопрос едва ли не лично Виктор Ющенко, по удивительному стечению обстоятельств получив перед этим самую высокую награду УПЦ — Орден преподобных Антония и Феодосия Печерских I степени, который ни до, ни после ни одному из видных государственных или политических деятелей не вручался.

Представители религиозных общин давно поняли, что без своих людей во власти добиться нужных решений практически невозможно. Поэтому «окучивание» державных мужей происходит на всех уровнях. Для этого создаются молитвенные группы в органах государственной власти, строятся на их территории часовни. Те, у кого связей больше, могут рассчитывать на некоторые привилегии. К примеру, не так давно УПЦ МП открыла в Верховной Раде свое постоянное представительство, благодаря которому теперь влиять на процессы в парламенте она может куда эффективнее. «Церковь только учится науке работы с парламентом, она учится лоббировать интересы, — говорит отец Георгий Коваленко, пресс-секретарь УПЦ МП. — Но это сложный процесс, который мы не всегда понимаем».

Зато парламентариев активизация церквей на данном поприще радует, суля им хорошую электоральную поддержку. В особенности тех, кто вызвался быть своеобразными глашатаями церквей. Так регионал Вадим Колесниченко, увлеченный идеями доктрины «Русского мира» патриарха Московского Кирилла, уже положил ее главные постулаты в основу проекта Декларации «О достоинстве, свободе и правах человека». Даже при беглом изучении данного документа становится понятно, что он, по сути, ставит под сомнение ценность существующих человеческих прав, отводя роль первой скрипки "ценностям духовного мира". Проект Декларации уже зарегистрирован в парламенте и даже включен в повестку дня сессии. Очевидно, что в случае его принятия, вслед за пересмотром базовых прав человека, парламенту придется менять и саму Конституцию.

Откреститься от участия в политике людей в рясах невозможно. Священнослужители постоянно расширяют арсенал методов влияния на принятие политических решений вплоть до того, что сами идут в депутаты. Молитвенные группы, завтраки с президентом и прочие «уловки» духовенства — лишь ширма для их собственной, по сути политической деятельности в одной из самых верующих стран мира. Процесс стирания границ между политиками и церковниками не остановить. А вот взять его под контроль — самое время.

"Если церковь начинает влиять на принятие политических решений, тогда мы начинаем строить клерикальное общество. В последнее время у меня складывается впечатление, что Православная церковь Московского патриархата уже не совсем отделена от государства."

Еще одним интересным моментом статьи являются данные численности церковных СМИ и общин в Украине.

Так, УПЦ МП при 11790 общинах имеют 108 изданий, на втором месте находятся церкви харизматического направления - 45 изданий при 1300 общинах, на третьем - УПЦ КП - 37 СМИ при 4281 общинах, а на четвертом -УГКЦ 27 - на 3599 зарегистрированных общин.

Если принять во внимание не только то, что чем мощнее и финансово обеспеченней церковь, тем больше у нее СМИ, а и учесть то, что чем больше изданий существует, тем больше информации получают последователи и потенциальные прихожане этих церквей - то харизматические церкви имеют тут явное преимущество.

Что касается трех традиционных украинских церквей, то УПЦ МП имеет условный коэффициент (соотношения изданий к парафиям) 91, УПЦ КП - 86, а УГКЦ - 75.

Естественно, этот показатель очень относительный. Было б правильней посчитать количество прихожан к кол-ву изданий. Также, многое зависит от качества самих изданий, их тиража, количества реальных читателей и т.п.

Но тот факт, что и УПЦ КП и УГКЦ имеют (скажем так) некоторые сложности в наличии авторитетных СМИ и в развитии профессиональной медиа-коммуникаций со своими прихожанами - является бесспорным. Конечно, не всегда количество переходит в качество, и может быть лучше иметь одно-два авторитетных, тиражных и популярных издания, чем более сотни тех, которые никто не читает.

Но в реалиях нашей сегодняшней жизни, все же, эти цифры, в достаточной мере, говорят о том, как украинские церкви относятся к вопросам распространения информации о себе, и кто является наиболее медиа-активным и заметным в глазах общества в целом.

Чим є церква в українському суспільстві

В світлі останніх євроінтеграційних спотикань та союзно-снговських «проривів», залишились в тіні інформаційних повідомлень декілька ключових меседжів представників українських традиційних церков. Хоча, вони є доволі таки важливими для суспільства, особливо враховуючи той вектор розвитку, який обрала для себе сучасна українська влада.

Після судового вироку Ю. Тимошенко, негативної реакції всього цивілізованого світу на недемократичні дії вітчизняних гілок влади (які з трьох: законодавчої, виконавчої та судової, все більше перетворюються на одну – «конкретно проффесійну»), у думаючої частини суспільства та ЗМІ виникло питання, а як ще українські церкви ставляться до цих подій.

Адже церква, якщо й не є совістю нації, то користується чи не найбільшою довірою населення, серед усіх суспільних та державних інституцій. Крім того, як показують приклади націй, що довгий час були бездержавними або окупованими, саме сильна й авторитетна церква та спільна віра в Бога допомогала народам не лише вижити, але й піднятися на новий, більш досконалий, етап розвитку.
Коли владоможці або «державні» діячи стають далекими від народу й починають використовувати його на свою власну користь, саме духовні лідери нації або загальновизнані інтелектуали ставали тими провідниками, що очолювали та спрямовували продуктивні сили нації на її користь та поступ.

Отже, реагуючи на суспільні запити, провідні релігійні діячи українських традиційних церков також висловили своє ставлення до останніх подій в державі. При цьому, найбільш неприємною для влади можна назвати заяви Патріарха Української греко-католицької церкви Святослава (Шевчука), що охарактеризував сьогоднішній стан судочинства, як одну з найглибших реальних виразок нашої держави. «На жаль, в Україні довгі роки як під слідством, так і в тюрмах дуже часто перебувають ні в чому не винні люди, які потребують наших молитов та підтримки», − сказав предстоятель УГКЦ. А Україна, за його словами, «ще живе в радянському стереотипі, де є використання правосуддя як засобу, щоб утвердити ту чи іншу панівну силу чи ідеологію, виправдати винних і засудити невинних».

Такий опис ситуації може явно не сподобатись нашим керманичам, які й до закордонних високопосадових «критиків» їх дій відносяться з ледь стримуванним незадоволенням. А українські фігури дещо меншої політичної ваги, явно з подачи своїх паханів, розповідають, що Європа нам не указ, й ми самі розберемось що в своїй країні робити. Й як би потім представники УГКЦ не уточнювали, що їх критика конструктивна й спрямована лише на благо, й тому вони «просто не могли не висловити своєї стурбованості тими процесами, які відбуваються в Україні. З вуст нашого Президента ми не раз чули аналогічну з нашою стурбованість. Наприклад, він не раз жорстко критикував судову систему в Україні» - це їм навряд чи допоможе. Адже, ще з античних часів відомо, що те що дозволено імператору – не дозволено більше нікому. Тому, одна справа, самому себе покритикувати, покаятись, й піти далі займатися «державними справами», а зовсім інша – чути критику з вуст тих, хто (за розумінням сучасних можновладців) повинен допомагати їм в «служінні народу» й відпускати всі гріхи, які вони під час цього служіння накоїли та ще накоять.

За класичним уявленням нашої політичної еліти, церква повинна просити в них допомоги в побудові чергового храму, видачі дозволу на виділення землі, в крайньому випадку – лобіювати збереження пільг та зниження комунальних тарифів для церковних організацій.. Але аж ніяк не вимагати звільнення політв’язнів або дотримання демократичних свобод. Й наші чиновники, в принципі, в цьому не винні. Їх так привчили, так було прийнято.

Так і залишається дотепер у відношеннях влади з неофіційною державною церквою – УПЦ МП. Це підтверджує й недавня заява прес-секретаря УПЦ МП Георгія Коваленко: «церква не оцінює дії влади й судів, якщо вони не пов’язані напряму з релігійною діяльністю». Чудове credo.

Якщо треба на весь голос заявити про збереження низьких тарифів або пільг для церкви, УПЦ МП мовчати не буде; якщо треба закликати до «захисту і розвитку російської мови» в Україні, то православні митрополити попереду; якщо треба висловитись за передачу Софіївського собору або відбудову Десятинної церкви на користь однієї з конфесій, то цю конфесію чують в усіх коридорах влади.

Коли ж йдеться про порушення загальнолюдських цінностей, цивілізаційних прав та свобод, в тому числі й порушення законів Божих, то тут УПЦ МП «не дає оцінку діям влади». Звісно, вони ж собі не вороги, а інші хай самі за себе турбуються.

Або ж – хай їх Бог рятує, якщо почує…

В Україні повинна сформуватись "моральна більшість"

До свого 85-річчя видатний громадський та політичний діяч Богдан Гаврилишин презентував книгу мемуарів «Залишаюсь українцем», отримав привітання від глав двох Церков та орден Св. Володимира.

У своїй новій книзі спогадів «Залишаюсь українцем» радник президента Л. Кравчука, чотирьох голів Верховної Ради та трьох Прем‘єр-Міністрів України  Богдан Гаврилишин розповів про свій життєвий шлях, становлення й досягнення, а також дав характеристики не лише колишнім, але й багатьом нинішнім вітчизняним можновладцям.

Презентація спогадів знаного мецената та громадського діяча Б. Гаврилишина «Залишаюсь українцем» відбулась в день 85-ювілею автора в Українському домі. Привітати іменинника прийшли колишній Глава УГКЦ Любомир (Гузар) та нинішній Патріарх УПЦ КП Філарет.

Блаженніший Любомир відзначив, що незважаючи на те, де б не перебував Богдан Гаврилишин, й в якій країні не досягав визначних здобутків – він завжди, перш за все, залишався українцем. Свого часу, Б. Гаврилишин отримував благословення від Митрополита Андрія Шептицького, підтримував тісні зв’язки з Патріархом Йосипом Сліпим, та багато прислужився для розвитку духовності та демократії в сучасній Україні.

Відзначив важливість праці на благо держави Богдана Гаврилишина й Патріарх Київський і всієї України Філарет. Він також вручив ювіляру церковну нагороду – орден Св. Рівноапостольного Князя Володимира.

У промові Богдан Гаврилишин зазначив, що біда наших теперішніх можновладців полягає в тому, що вони замість служити Україні та своєму народу, служать «мамоні». А гроші ніколи не повинні ставати самоціллю. «Спочатку я зрозумів, що матеріальні блага, самі по собі, не приносять радості. Потім дійшов до того, що для того, щоб жити достойно, гроші все-таки потрібні. А пізніше зрозумів, що їх треба заробляти, щоб робити добрі справи,» – зазначив глава благодійного фонду, що опікується великою кількістю суспільно-важливих проектів. Богдан Гаврилишин сподівається, що нова українська інтелектуальна еліта, що формується в нашій державі, буде притримуватись саме таких принципів.  

Також автор книги «Залишаюсь українцем» вважає, що майбутнє України – це нова генерація. Й не так важливо, щоб вона складала більшість населення держави, а щоб була «моральною більшістю». Тобто, тією активною меншістю, яка веде за собою все суспільство й розбудовує нову успішну країну.

«На превелике щастя, у нас є і духовна «моральна більшість»: Блаженніший Любомир (Гузар), який відіграв таку значну роль у відбудові Української Греко-Католицької Церкви та є великим моральним авторитетом для цілої України, і Патріарх Філарет, який великою рішучістю та відвагою зумів зберегти частину Української Православної Церкви українською»,  – підкреслює в своїй новій книзі Богдан Гаврилишин.

Привітати іменинника прийшли також академік Іван Дзюба, народний депутат Леся Оробец, народний артист України Богдан Бенюк, співак Святослав Вакарчук, координатор Альянсу християн-професіоналів Ростислав Семіков та ін.

Довідка:

Богдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року. Перед кінцем Другої світової війни потрапив до Німеччини, 1947 році виїхав до Канади.
Очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, у 1972 році став членом Римського клубу, у 1973— членом Міжнародної академії менеджменту, 1975 року — членом Світової академії мистецтва та науки.

З кінця 1988 року переїздить в Україну. Створює Міжнародний інститут менеджменту (МІМ-Київ), який першим в колишньому СРСР почав навчати за програмою МВА. За його активної участі в Україні було створено Міжнародний благодійний фонд «Відродження». Сприяв створенню Міжнародного центру перспективних досліджень. Меценат та засновник «Благодійного фонду Богдана Гаврилишина». 

Історія Буковинської митрополії

Християнство на Буковину, як і до всієї України-Руси, приходило різними шляхами, але в основному з Візантії та Болгарії. За часів найбільшого розквіту Київської Русі, Буковинська церква була підпорядкована главі Київської митрополії (як складова частина Вселенського Константинопольського патріархату).

З початком міжусобиць, а особливо після зруйнування 1240 року Києва монголо-татарами – ці церковні та державні зв’язки порушуються. Проте, з постанням Руського королівства  та розширенням його кордонів на схід та південь, територія Буковини також входить до його складу. Коли 1303 року на теренах Королівства Русі була утворена Галицька Митрополія (у складі Константинопольського патріархату), до неї увійшли й парафії краю.
Із занепадом Руського королівства, та зайняттям Галичини польськими військами, Буковина підпадає під владу Молдавських господарів. Тут слід відмітити, що у Молдавії, так само як і у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемантійському офіційною мовою та мовою богослужінь була церковно-сло’вянська мова. Так й сама Молдавія в багатьох документах того часу іменувалась Русо-Валахія (Ruso-Vlahia).

Крім того, й становлення православної Молдавської митрополії, до складу якої деякий час відносились й землі Буковини, відбулось за сприяння української митрополії. Після 1371 року, на прохання молдавського воєводи Петру Мушата, Галицький митрополит Антоній рукоположив для Молдавії двох єпископів - Йосипа та Мелетія. Вони були фактичними керівниками молдавської церкви аж до кінця ХІV cт.

1401 року Константинопольський патріарх Матфей І призначив главою  Русо-влахської (Молдавської) митрополії Йосифа Мушата, з кафедрою в Сучаві. Тоді ж Молдавський володар Олександр Добрий розділив територію митрополії на 3 округи з центрами в Сучаві, Радауцах і Романі. З того часу більша частина Буковини ввійшла до складу Радауцької єпархії. Так тривало аж до 1775 року, коли ці терени увійшли до Австрійської імперії, й знаходились у складі Королівства Галичини та Володимерії (історичного спадкоємця Королівства Русі). А 1849 року ці землі перетворено на окремий коронний край Австро-Угорської імперії – Герцогство Буковина.

Одночасно, зважаючи на відмінний етнічний склад більшої території Ясської митрополії (у XVII столітті столицю Молдавії було перенесено з Сучави в Яси) та Буковини, 1781 року Австрійський імператор Йосиф II видав указ, відповідно до якого всі парафії Буковини було об'єднано в одну єпархію, та виведено з підпорядкування Ясського митрополита. Буковинським єпископом було призначено Досифея Херескулу, а єпископську катедру перенесено до Чернівців. Таким чином, Ясський митрополит відмовився від своєї юрисдикції над Радауцькою єпархією та парафіями Буковини, а єпископ Досифей відмовився від церковної влади над парафіями Радауцької єпархії, які залишилися за межами Буковини.
При цьому, з 1783 року єпископ Досифей перебував під юрисдикцією Карловацького митрополита  (з 1848 року — Сербського Патріарха), що був главою всіх православних Австрійської імперії. Але в середині XIX століття, після «Весни народів» та поширення національно-визвольних рухів на теренах імперії, як з румунського, так і з українського боку почались виступи за створення окремих церковних організацій.

1864 року відбувся Синод, на якому було вирішено об’єднати всі румунські єпархії Австро-Угорщини в єдину Семигородську (Румунську) митрополію. Румуни доволі активно виступали за те, щоб й Буковинська єпархія увійшла до її складу, але завляки протидії українського православного духовенства та культурних діячів, особливо єпископа Євгена Гакмана, цього не сталось.

Більше того, Буковинська митрополія фактично стала автокефальною церквою. Адже, після утворення Румунської православної церкви та підпорядкування інших православних Сербському патріархові, неприєднаними залишились Буковинська й Далматинська єпархії. 1870 року Далматинська єпархія була розділена на дві частини й підпорядкована Чернівецькому єпископу, який одержав титул архієпископа. А з 1873 року Євгеній Гакман став йменуватися архієпископом Чернівецьким, митрополитом Буковини та Далмації, який був незалежним як від румунської, так і від сербської церков. Цей час був розквітом Буковинської митрополії. Саме тоді була побудована відома резиденція митрополитів, яка 28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету Світової спадщини ЮНЕСКО внесена до списку Світової спадщини.
Після закінчення І Світової війни, розпаду Австро-Угорщини та входження Буковини до складу Румунії, Буковинська митрополія переходить до складу Румунської православної церкви. А вже 1940 року Буковину займає Червона армія, а  Чернівецька єпархія автоматично (без всяких канонічних приписів) стає частиною Російської православної церкви. З наступом румунських військ, у 1941-1944 роках, це знову стає «канонічна територія» румунської церкви. Проте у червні  1944 року, разом з радянськими військами, приходить на Буковину й юрисдикція Московського патріархату.

Цікаво, що на відміну від інших територій, де РПЦ хоча б намагалось надати видимість якоїсь «канонічності» своїм діям, юридичні питання щодо церковного підпорядкування Буковинської митрополії було вирішено просто - в результаті переговорів між владою СРСР та Румунії.

Кого захистить Покрова?

«Неісповидимі шляхи Твої, Господи!».  Релігійне свято, яке відзначають з часів порятунку Константинополя від нападів наших предків-русичів, тепер вважається чи не найбільш національно-патріотичним днем в Україні. При цьому, майже повністю забувається духовна складова цього церковного дня.

Саме православне свято Покрови зародилось у Візантії на початку Х століття, коли ця імперія почала потерпати від постійних набігів з одного боку від сарацинів-мусульман, а з іншого – від агресії з моря слов’янських племен, що мешкали на теренах Північного Причорномор’я. Деякі дослідники стверджують, що це були саме давні русичі-українці. 

910 року велика флотилія ворожих кораблів підступила до Константинополя, й лише заступництво (Покрова) Пресвятої Богородиці врятувало місто. Русичі, переживши це диво, були глибоко вражені та перейняли пошанування Святого Покрову Пресвятої Богородиці. Є й інші легенди про те, як в різні часи при нападі з моря, за заступництва Діви Марії, здійнялась велика буря й розвіяла кораблі, не давши нападникам взяти Константинополь.

На підтвердження версії, що вороги Візантії були саме русичі, а не араби (чи інші азійські племена), свідчить і той факт, що з історії відомо мало про практику війни мусульман із моря. В той час, як київські князі та запорозькі козаки протягом багатьох століть здійснювали свої набіги на Константинополь на кораблях. Хоч як би там було, але Свято Покрови вважалось у греків місцевим, а після падіння столиці Візантії 1453 року взагалі втратило своє значення.

Інша доля була у свята на теренах України-Русі. Вважається, що саме з волі Ярослава Пресвята Богородиця стає офіційною заступницею та покровителькою Київської держави. Ця давньоруська (тобто давньоукраїнська) традиція знайшла своє логічне продовження за козацької доби. Покрова стає покровителькою Козацької держави, а всі головні храми козаки будували саме на честь Божої Матері.

Отже, з давніх-давен свято Покрови набуло в Україні не лише релігійного, а й загальнонаціонального та державного значення. А в ХХ столітті воно отримало нове звучання. Саме 14 жовтня 1942 року є офіційною датою створення Української повстанської армії, яку борці за волю також вважали своєю заступницею.
Нині кожна з політичних партій та кожен державний діяч вважає за необхідне виступити із якоюсь заявою або промовою у цей день. Організовуються мітинги, походи… Червоні протистоять жовто-блакитним, а кожен із нащадків великих подвигів вояків УПА намагається влаштувати власну ходу та зібрати більше народу й телекамер, ніж у його конкурента на одному електоральному полі.

Й на тлі всіх цих подій, перипетій та історичних фактів на задньому плані опиняється те, що перш за все це – Божий день та велике релігійне свято на честь Божої Матері.
Звісно, в церквах проспівають: «Прийдіть, всі любителі празника, і прославмо чесний покров Божої Матері. Вона бо до Сина благально руки простерла, а її святим покровом весь світ покритий...». Проте мало хто почує, а ще менше хто зрозуміє значення цих слів. Не на таких піснях нас виховували, не Божими заповітами сповнені думки, дії, вчинки більшості.

На початку ХХ століття Папа Римський Пій під час зустрічі з єпископами Української греко-католицької церкви говорив: «Ваш народ не може загинути, тому що має дві запоруки: ваш народ любить Євхаристійного Ісуса і Пречисту Діву Марію. З цими запоруками народ не може пропасти».

То чи є зараз у нас ці дві запоруки? Чи виживе наш народ, чи загине, як багато величних народів в ході історичного розвитку людства... Чи український народ, його керманичі, лідери, влада й опозиція знає Бога, чи живе за його заповідями, чи хоча б намагається за ними жити?

Чи церква, віра, свята й традиції служать за їхнім прямим призначенням? Чи вони є лише для того, щоб допомогти найбільш винахідливим та спритним досягти своєї, цілком конкретної, але такої далекої від Бога, мети їхнього земного життя.

Читайте також: 

Покрова — свято релігійне, національне, родинне..

Візит лідера РПЦ на Буковину

Без президента  по неканонічній території Завершився черговий візит глави Російської православної церкви Кирила в Україну. Незважаючи на анонсування зустрічі Московського патріарха з президентом України, в останній момент через «важливі обставини» В.Ф. Янукович прислав замість себе на богослужіння міністра енергетики Ю. Бойка. Це виглядає тим більше дивно, що за оцінками аналітиків, на цій зустрічі повинно було обговорюватись питання, хто стане наступником глави УПЦ МП - митрополита Володимира Питання хто буде наступним очільником «самостійної з широкими правами автономії»  Української православної церкви, є чи не найбільш важливим для російської церкви. Вірогідно, що саме задля позитивного вирішення (для Москви) цього питання й влаштовує постійні тури по всіх регіонах України патріарх Кирило. Адже, окрім «остаточного подолання питання розколів» та активізації місцевих властей на «пояснення» представникам УПЦ КП до якої церкви їм варто приєднатися (бо все одно храми заберуть), головною метою цих частих візитів є бажання на місті поспілкуватись з кожним з єпископів, знайти спільників, й проштовхнути вигідну для РПЦ кандидатуру. Недарма ж, навіть з такого міцного інформаційного моноліту, як МП долітають до нас чутки, то про те, що сам патріарх Московський хоче стати Києво-Московським, й безпосередньо очолити Київську митрополію, то про те, що настоятелю Києво-Печерської лаври Павлу пропонують підтримати  єпископа Донецького і Маріупольського Іларіона, після якого саме Павло стане наступним митрополитом Київським та всієї України. Але неявка на анонсовану зустріч з дорогим гостем нашого президента, може говорити про те, що й сам Янукович почав замислюватись, а чи потрібна йому вся ця імперія під назвою «русскій мір», в якій він явно буде не в ролі «лідера нації». А останні заяви Януковича під час святкування ювілею Софії Київської, що він хоче повернути до України прах Ярослава Мудрого та що «для всіх довколишніх народів Київ з його святинями став другим Єрусалимом» - говорять аж ніяк не на користь того, що він приміряє на себе мундир Малоросійського генерал-губернатора у великом та могучем «русском міре». Отже, боротьба йде серйозна й ґрунтовна. На кону не лише посада глави УПЦ МП, а взагалі – майбутня доля Російської православної церкви. Недарма ж під час кожного приїзду в Україну, патріарх Кирило повторює як мантру заклики про «єдиний духовний простір» та єдність народів. Бо, як казали класики й сучасники: без України не буде й Російської імперії. От і зараз, у Чернівцях глава Російської православної церкви видав чергове заклинання: «Нехай у свідомості нашій ніколи не зникає Велика Свята Русь — від півночі до півдня і від сходу до заходу — омита кров'ю мучеників і сповідників, сльозами, потом і молитвами святих преподобних отців. Спадкоємцями цієї Русі є всі ми з вами..» Звісно, як завжди лідер РПЦ видає бажане за дійсне. Але якщо на теренах історичної Київської митрополії, тільки вітчизняні знавці давнини та богослови, а закордоном - тільки лідери п’яти древніх патріархатів, знають, що Українська православна церква не належить до «канонічних земель»  РПЦ, то про Буковинську митрополію з впевненістю можна сказати, що до 1940 року вона взагалі не мала ніякого відношення до Московського патріархату. Отже, чому Патріарх Московський та всея Русі Кирило вирішив, що Буковина відноситься до «Русского міра» залишається загадкою. Читайте також: Буковинська церква не належить до "русского міра"

Зустріч Януковича з патріархом Варфоломієм – політика чи духовність

Під час свого державного візиту до Греції президент Янукович зустрівся з Вселенським Константинопольським патріархом Варфоломієм. Глава держави запросив патріарха відвідати Україну, а патріарх в чергове підкреслив, що Константинополь є «матір’ю-церквою» для Української православної церкви.


Цілком несподіваний, для сторонніх спостерігачів, релігійний аспект державного візиту президента України до Грецької республіки може виявитись набагато вагоміший ніж економічний, евроінтеграційний, візовий та інші, раніше анонсовані, разом узяті.

Нагадаємо, що за повідомленням російських та українських ЗМІ, з посиланням на Афінську агенцію новин, під час відвідин Святої гори Афон, Віктор Янукович мав зустріч з Вселенським патріархом Варфоломієм. Ця зустріч виглядає ще більш знаковою, якщо врахувати, що лише тиждень тому президент через «поважні причини» не зміг зустрітися з Московським патріархом Кирилом, незважаючи на всі старання, яка прикладала для організації цієї зустрічі російська сторона.

Вагомими були й результати зустрічі - український президент запросив Константинопольського патріарха відвідати нашу державу. Коли подивитись на це запрошення не з точки зору світської, а з точки зору міжцерковних відносин, то це є явним нехтуванням амбіцій МП. Адже, саме Російська православна церква з усих сил намагається довести, що Україна є її канонічної територією, а значить, щоб відвідати її, Варфоломій мав би отримати запрошення від Кирила. Проте ця «канонічність» існує тільки в заявах відповідальних осіб РПЦ, а спільне комюніке п’яти найдавніших патріархів говорить дещо про інше.

Тому, для того щоб відвідати Україну, Вселенському патріарху може вистачити й запрошення президента. Звісно, краще аби подібна пропозиція надійшла й від глави УПЦ МП, як такої, що визнана іншими помісними церквами. Проте, у крайньому випадку можна обійтись й запрошеннями від УПЦ КП або УАПЦ. Як повідомила «УП», патріарх чудово знає, що окрім УПЦ МП в Україні існують також «невизнані» Українська православна церква КП та Українська автокефальна православна церква. Й подібний візит може служити для зміцнення зв'язків між українськими церквами та «матір'ю-церквою, і для того, щоб знову допомогти з боку матері-церкви усуненню розколів, які, на жаль, продовжують існувати в лоні українського православ'я».

Такі преценденти, хоча й не на таком високому рівні, вже існували. У жовтні 2009 року Священний Синод Вселенського Патріархату надсилав свою офіційну делегацію у відповідь на звернення єпископів Української Автокефальної Православної Церкви з проханням долучити цю невизнану українську автокефалію до Вселенського Патріархату на правах автономії. Тоді питання поставлене УАПЦ було «вивчене», але остаточного рішення не прийнято. Також, нагадаємо, що нещодавно глави УПЦ КП та УАПЦ заявили про бажання активізувати діалог щодо єдності. Тому, якщо візит патріарха все-таки відбудеться, це може досить серйозно вплинути на розстановку сил в українському православ’ї, в тому числі й всередині самої УПЦ МП.

Проте, існує ще одне важливе питання – чим викликані подібні дії з боку самого президента. Якщо це еволюція державного керманича, й усвідомлення їм того, як повинно розвиватися православ’я в Україні – це одне. Якщо ж це кулуарна гра проти Росії з намаганням надавити на її чутливі місця - це зовсім інше. Відомо, що під час загострення конфлікту між білоруським лідером та російським керівництвом 2010 року, Лукашенко також зустрічався з патріархом Варфоломієм. Тоді в пресі навіть пройшли повідомлення, що Білоруська митрополія може проголосити свою автокефалію. Проте, після того як минула гостра фаза білорусько-російського конфлікту всі ці розмови припинились.

Тому, що мав на увазі президент України, коли зустрічався з Константинопольським патріархом – дійсне бажання подолати розколи в українському православ’ї та посприяти тому, щоб УПЦ перебувала в єдності зі Вселенською церквою, а не була частиною неоімперського «русского міра»? Чи Янукович просто використовує релігійний козир при переговорах із Кремлем – покаже найближче майбутнє.


В той же час, зараз відбувається візит патріарха Московського Кирила до Молдови. 

Глава УГКЦ розповів про майбутнє церкви та критично оцінив дії влади

5 жовтня Патріарх Української греко-католицької церкви Святослав (Шевчук) презентував столичним журналістам стратегію розвитку церкви на період до 2020 року. Основний акцент планується зробити на розвиток парафій, соціальну, місійну діяльність та роботу з молоддю. Також очільник УГКЦ розповів про сучасні проблеми з якими стикається український нарід, зважаючи на ту політику, яку проводить влада.

Повернувшись після майже місячної відсутності в України – предстоятель УГКЦ головував на Соборі та Синоді церкви в Бразилії, перебував з візитом у США та брав участь в конференції католицьких єпископів Европи  в Албанії – Святослав (Шевчук) провів прес-конференцію в УНІАН, щоб розповісти про плани церкви на майбутнє. Він наголосив, що основним видом діяльності, для будь-якої християнської церкви, є «проголошення Доброї Новини» - тобто євангелізація. А Українська греко-католицька церква, як невід’ємна частина Вселенської Церкви, повина брати найактивнішу участь в цій місії. Нагадаєм, що Стратегія розвитку УГКЦ до 2020 року була прийнята на Соборі цієї церкви, що проходив в середині вересня в Бразилії.

Відомо, що маючи велику кількість приходів на західній Україні, греко-католики стикаються з проблемою отримання землі під побудову храмів в багатьох містах східних та південних регіонів країни. Тому, головним у питанні розбудові Церкви на найближчі роки є саме питання парафій, на становлення й розвиток яких планується звернути особливу увагу. Водночас, як наголосив патріарх Святослав, для ефективного функціонування парафій потрібні також й «християнські лідери» - добре подготовленні священики та активні парафіяни, які сприймають один одного, як єдину сім’ю. Ще одним напрямком роботи, яку в УГКЦ називають надзвичано важливою, є праця з молоддю та дітьми. І тут церква має ті ж самі проблеми - є кваліфіковані кадри, є діти та підлітки, що хочуть навчатись у недільних школах, але нема приміщень в яких це можна зробити. При цьому місцева влада всіляко затягує вирішення данних питань.

Ще одним документом, який був прийнятий на Соборі церкви, і який прокоментував Святослав (Шевчук), стало звернення до президента України єпископів УГКЦ. Зважаючи, з одного боку на заяви Януковича, про те, що «до всіх конфесій в нас однакове ставлення», а з іншого – на оцінки українських експертів та міжнародних організацій, про те, що українська влада надає явні преференції тільки одній церкві, у зверненні єпископів сказано: «відносини між Церквами та державою повинні будуватися на принципах рівності усіх конфесій перед законом, дотримання автономії в діяльності держави і Церков». Також владики наголосили на важливості недопущення спекуляцій на мовному питанні, адже на порозі парламентських виборів в Україні «знову ставиться розмінною монетою питання української мови». Також викликає стурбованість в єпископів УГКЦ стан справ в країні щодо соціально-економічної політики, застосування вибіркового правосуддя, утиски української мови, зокрема про звуження її застосування, масове закриття шкіл з українською мовою навчання. «Ми  переконані, що ця вкрай недалекоглядна і безвідповідальна політика не служить утвердженню української державності» – мовиться у звернені до Януковича.

Коментуючи сучасний стан справ в України, патріарх Святослав процитував недавнє висловлювання Папи Римського Бенедикта: «Уряд без закону перетворюється на шайку розбійників». Глава УГКЦ наголосив, що Церква не може стояти осторонь всіх цих питань, адже йдеться про саме існування української нації та держави. На переконання Святослава (Шевчука) - найкращі умови для розвитку українців повинні бути в Україні, але наразі, нажаль, ми цього не спостерігаємо. Тому дуже важливо, щоб Україна, все-таки, відбулася як європейська держава.

УАПЦ висунуло вимоги УПЦ КП

Не встигли прихильники єдиної помісної православної церкви  опритомніти від радості, що охопила їх після досягнутої  домовленості між очільниками УПЦ КП та УАПЦ про відновлення  діалогу, як практичні дії цих церков свідчать про протилежне

Відповідно до повідомлення офіційного сайта УАПЦ, 23 вересня відбулося чергове засідання Архиєрейського Собору. На ньому були схвалені рішення, які, якщо не гальмують міжцерковний діалог від самого початку, то дуже його уповільнюють. Зокрема, йдеться про те, що «об’єднання української церкви має відбуватися на чіткій канонічній основі, з відома та схвалення Вселенського Патріархату, який, з огляду на історію, є Матір’ю – Церквою для давньої Київської митрополії».

Практично цей пункт означає, що як саме об’єднання, так і діалог про нього,значно розтягується у часі та просторі. «З відома та схвалення» Константинополя – це фактично за його участю в переговорному процесі. Але ж такі дії безумовно викличуть активне й агресивне невдоволення з боку Російської православної церкви, яка остаточно заблокує підготовку до Всеправославного Собору. А саме на важливості проведення цього Собору в найближчий час наголошувалось на засіданні п’яти найдавніших православних патріархатів світу.

Ще один пункт постанови УАПЦ говорить, що «передумовою об’єднання повинна стати відмова УПЦ Київського патріархату від необґрунтованої критики Вселенського Патріархату, а також абсолютна відмова від молитовного спілкування з церковними спільнотами, альтернативними до вселенського православ’я». Чим це загрожує на практиці? Відмова від молитовного спілкування з іншими альтернативними церквами означає повну ізоляцію УПЦ КП від всього православного світу. Адже саме завдяки контактам із невизнаними православними церквами, зокрема Македонською, Чорногорською тощо, Київський патріархат ще якось підтримував міжнародні православні контакти.

Що ж стосується «необґрунтованої критики Вселенського Патріархату», то всі пам’ятають, що саме через позицію, яку мав патріарх Філарет, не відбулось визнання УПЦ КП під час візиту Вселенського Патріарха Варфоломія до Києва 2008 року. На початку 2009 року в інтерв’ю журналу «Український тиждень» Філарет особисто це підтвердив: «…Бо в нас і у Вселенського Патріарха була різна мета. Наша – увійти на короткий термін до Константинопольського патріархату і вийти звідти автокефальною церквою. Його – зробити Київський патріархат частиною Константинопольської церкви й таким чином зміцнити її. А автокефалію нам дати в майбутньому, коли – невідомо…Коли я прочитав ці умови, то сказав – ні».


Чи змінилась позиція глави УПЦ КП відтоді? Можливо. Нещодавно він заявив, що готовий залишити посаду, якщо буде створена об’єднана Автокефальна українська церква. Але ж знову-таки, піти з посади за умови, «якщо буде створена» помісна церква, та задля того, щоб розпочався діалог про створення помісної церкви, – це дві великі різниці.

До того ж іще одним пунктом умов для діалогу з УПЦ КП єпископи УАПЦ називають «залучення до переговорного та об’єднавчих процесів також і Української православної церкви». Натомість в УПЦ МП неодноразово заявляли, що готові до діалогу, але не з Філаретом, якого вважають розстриженим монахом, а не Патріархом всієї України-Русі.
Отже, ще навіть не почався діалог, а відбулася лише його декларація, а питань поставлено значно більше, ніж можна дати на них відповідей.

Проте найцікавішим із ухвал Архиєрейського Собору УАПЦ є аж ніяк не рішення про умови та принципи їх переговорів з УПЦ КП, а, як здавалось на перший погляд, зовсім недотичне до цього питання. Комісії з канонізації святих УАПЦ запропоновано почати дослідження матеріалів у справі канонізації «православних подвижників останніх часів», зокрема Святішого Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка).
Той, хто хоч трохи знайомий з релігійною картиною 1990-х років, зрозуміє, в чому неординарність такого рішення. По-перше, патріарх Володимир був главою УПЦ КП, а після його смерті (за нез’ясованих обставин), новим патріархом був обраний саме Філарет.По-друге, тоді в УАПЦ був свій патріарх Дмитрій (Ярема), наступником якого й став митрополит Мефодій (нинішній глава УАПЦ).

Крім того, відразу після смерті Володимира (Романюка) в пресі з’являлись публікації про те, що він неодноразово звертався до міліції зі скаргами на дії Філарета та просив силові органи захистити його. Та й самі похорони патріарха Володимира перетворились на чорний вівторок, коли загони «Беркута» влаштували справжнє побоїще на Софійській площі. До речі, ще тоді деякі аналітики припускали, що насправді причиною нічим не спровокованої силової дії міліції було намагання деяких кіл переключити увагу громадськості з питань, пов’язаних з обставинами смерті патріарха Володимира, на іншу гучну подію.

Чи було рішення УАПЦ про початок канонізації патріарха УПЦ КП Володимира «привітом Філарету», чи просто єпископи вирішили віддати належне видатному релігійному діячу православ’я – невідомо. Однак точно можна сказати, що озвучена «низка принципових для УАПЦ зауваг» щодо міжцерковного діалогу може покласти край цьому діалогу на самому старті.

"Тиждень"