Поширення християнства в Україні-Руси

Київська Православна Церква довгий час була найбільшою за територією Митрополією Вселенського Константиннопольського Патріархату. Лише з 1685 року українська церква була (в неканонічний спосіб) переведена під юрисдикцію Москви. Але ніколи за всю понад тисячолітню історію духовна дочка - Київська митрополія - не зрікалась свого зв'язку зі своєю Матір'ю - Константинопольською Патріархією.

Церковний переказ подає, що після Зіслання Святого Духа на Апостолів Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. На південному березі Руського (Чорного) моря був Синоп. Із Синопу морем шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де Апостол довідався, що близько лежить Дніпрове гирло. Апостол Андрій «рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі», де тепер столиця України - Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє «благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог» та поставив хреста.

Київ, як і Єрусалим, Константинополь і Рим - найважливіші духовні центри світового Християнства - стоїть на семи горбах, і це єднає Київ з давніми апостольськими столицями.

Про поширення у свідомості давніх українців-русів імені (хоч прямо і не названо) Святого Апостола Андрія як одного з перших місіонерів свідчить лист візантійського імператора Михайла Дуки до сина київського князя Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича (близько 1073/74 року): «Духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що одне і те саме слово спасіння поширене в обох (державах), одні і ті ж самовидці божественного таїнства і його вістуни проголосили у них слово Євангелія».

Відомий український історик Михайло Брайчевський вважав, що «перебування апостола Андрія в Криму (в Керчі та Херсонесі) цілком правдоподібне». Вчений зробив висновок: «Незалежно від часу введення цього [про Апостола Андрія] переказу до київського літописання маємо розглядати його як <...> документ епохи, набагато давнішої за часи Нестора і Сильвестра».

Найранніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скіфами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято «давно» пишуть в «Церковній історії» Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в «Короткій хронографії».

В історії залишилось ім'я князя слов'янської держави антів (територія Південної України) Божа, якого разом із синами і сімдесятьма воєводами, як християн, розп'яли ґоти на хрестах.

Візантійські джерела повідомляють, що полянський князь Кий (в оригіналі Кувер) в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніяна І, у Константинополі прийняв Християнство, тут же здобув освіту. «Мав велику честь від царя», одержав бенефіцій у Нижньому Подунав'ї, де заснував «градок Києвець», але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Тому Кий повертається додому, де «заклав» (напевно, розбудував або переніс з іншого міста) свою столицю Київ.

За іншими свідченнями візантійців, Кий був сучасником імператора Іраклія. Як докладно пише його сучасник Іоан з Нікіу, силою Святого і Животворного Хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів і язичників». Про дружні зв'язки давньоукраїнського князя з візантійським імператорським двором свідчить і «Повість временних літ».

Друга половина VII-VIII століття, коли на імператорському престолі сиділи імператори-іконоборці, були важкими для Східної Церкви. Північно-Східний Крим став місцем заслання або схованки для шанувальників ікон. Із Криму завдяки місіонерській діяльності таких постатей, як Стефан Сурозький Ісповідник та інші, поширювалось Християнство у його православній формі серед навколишніх язичників. Збережений давньоруський переклад поширеної редакції «Житія Стефана Сурозького» (грецький оригінал втрачено) свідчить про хрещення князя Бравлина наприкінці VIII - на початку IX ст. Найцікавіше те, що правдивість свідчень «Житія» про несподівану хворобу і чудесне зцілення Київського князя Бравлина.

У середині - другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дир, про яких є думка, що вони були останніми нащадками князя Кия. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західноєвропейських джерелах.

Про хрещення українців-русів пишуть Патріархи Фотій та Ігнатій, імператор Константин Порфироґенет. Тогочасні документи засвідчують бурхливу діяльність князя Аскольда, часто підкріплювану силою зброї. Вже тоді Київська Русь стала поважним суперником Візантійської імперії і зайняла значну позицію у тогочасній Ойкумені. Язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Дира та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Києвій династії прийшла династія Рюриковичів і почався період язичницької реакції. Забігаючи вперед, скажемо, що навіть в ХІ-ХІІ ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття.

Імператор Михайло III 861 року відрядив у так звану «хозарську місію» Костянтина Філософа. Найоптимальніше для місіонера було б плисти безпосередньо до Меотиди (Азовського моря), але майбутній Учитель слов'ян чомусь їде до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де знаходить монаха-русича, у якого «обріте» (знайшов? придбав?) релігійні книги, «руськими письменами писані». А потім, 863 року, була моравська місія, для якої святі брати Кирило (Костянтин) і Мефодій переклали слов'янською мовою Новий Заповіт і богослужбові книги. Навіть при сучасному розвитку можливостей перекладу і наявності величезної кількості граматик і словників праця перекладача є подвижництвом. А що тоді говорити про час, коли цього всього ще не було, коли треба було виробити власну слов'янську термінологію для передання специфічних понять, подібних до слова «рай» (до речі, у західноєвропейських мовах для цього поняття вживається запозичене слово, а не власне). Отже, напевно, Костянтин Філософ придбав потрібні книги, дещо їх відредагував, але ще довгий час після нього у римських джерелах їх називають «руськими», а не загально «слов'янськими». І ще одне: логічно з Криму було б їхати на Русь для місійного служіння, оскільки в той час Київ був важливіший з політичного боку, ніж Моравія і Паннонія. Та Русь на той час вже була християнською державою, отже, нема жодного смислу нести Християнство християнам.

Після язичницької реакції у Києві утверджується династія Рюриковичів, яка ставиться вороже до християн. Але сама Християнська Церква не пропала. Під час укладення договорів між Києвом і Константинополем за князя Ігоря ми бачимо русичів-християн, які присягають на Євангелії, у час княгині Ольги на Подолі - одній з частин Києва - діє соборна церква Святого Пророка Іллі. Та й сама княгиня Ольга і її син Уліб є християнами.

Новий період у розвитку християнського життя Київської Русі настав за онука княгині Ольги Володимира. 988 чи 989 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабки і відновлює офіційний статус Християнства як державної релігії. Тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім'ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурґзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського володаря. Після відновлення Християнства у Києві були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі. Прикметно, що про схрещення тих земель, на яких проживають сучасні українці і білоруси, ніде нема згадки. Отже, на них збереглось Аскольдове хрещення.

Навіть у нинішній непростий час, коли Українське Православ'я розділене на три гілки, Церкви, що відроджують і зберігають українську традицію, не виявляють нерозумної нетерпимості і агресивності щодо своїх єдиновірних братів.

Терпіння і віра будуть у свій час винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна Церква, до якої прагнуть дійсні християни і патріоти своєї землі.

Джерело: матеріал підготовлено Вселенським патріархатом

Геогриевская ленточка - символ империи

"Символом Победы" сейчас все называют георгиевские ленточки, и хотят заклеймить позором всех, кто отказывается их носить.
А вообще-то георгиевские ленты является символом Российской империи и ее завоеваний.

Георгиевская лента не имеет никакого отношения к победителям ВОВ, к наградам СССР и солдатам РККА, ибо она крепилась к Ордену Св. Георгия, которым официально награждали в Российской империи (возродили эту награду лишь в РФ).

На самом деле во времена ВОВ в СССР награждали Орденом Славы (с 1943 г.) и к нему прилагалась гвардейская лента.
Георгиевская лента имеет прямое отношение к побежденным ВОВ, к наградам КОНР и солдатам РОА (армии Власова).
Многие офицеры РОА были кавалерами Ордена Св. Георгия и получили его еще в Российской империи.
Кавалерами Ордена Св. Георгия являются такие одиозные личности:

генерал Петр Краснов, начальник главка казачих войск 3-го Рейха
Комитет Освобождения Народов России

маршал Финляндии Маннергейм (Георгиевский крест виден на фото под Рыцарским крестом)

группенфюрер СС Рудольф Бангерский

майор Александр Альбов, начальник отдела пропаганды штаба ВВС КОНР

генерал-майор Антон Туркул, командир II корпуса Вооруженных Сил КОНР


Кавалером Золотого Георгиевского оружия является также группенфюрер СС Андрей Шкуро

как говорится - вас обманули, вам дали гораздо лучше...

Св. Михайло Чернігівський - борець з монголо-татарами

Великий князь Київський Михайло Всеволодович, що також відомий як Святий кн. Михайло Чернігівський - був одним з небагатьох князів, який відкрито виступив проти хана Батия (на відміну від Олександра Невського та інших північних князів, що ходили на поклон до хана). Великий князь Михайло проводив політику самостійності Української (Руської) Православної Церкви, й сприяв обранню Митрополитом Київським і всієї Русі українця Петра Акеровича. Саме Петро Акерович представляв Київську митрополію на І Вселенському Ліонському Соборі.

Чернігівський князь Михайло Всеволодович, страчений разом зі своїм боярином Федором в Орді за наказом хана Батия за відмову виконувати язичницькі обряди, став одним з найбільш шанованих руських (українських) святих. Його подвиг уособлював незломленість давньої Русі-України, давав людям надію на позбавлення від рабства.

Великий князь Київський Михайло був сином князя Всеволода Святославича, з роду чернігівських князів, одного із самих діяльних і войовничих князів того часу. У 1223 році брав участь у битві з монголо-татарами на Калці. Після загибелі свого дядька, князя Мстислава Святославича, у трагічній битві на Калці (у якій руські-даньоукраїнські князі вперше воювати з монголо-татарами), Михайло зайняв чернігівський престол. Крім того, він княжив у різний час в Переяславі, Новгороді, Києві, Галичі; майже безперервно воював, часто міняв союзників. Довгі роки Михайло боровся за князювання в Новгороді з князем Ярославом Всеволодовичем, батьком Олександра Невського. Він двічі займав місто (у 1224/25 і 1229 роках), але обидва рази змушений був залишати його.

У 1228 році, разом з київським князем Володимиром Рюриковичем, Михайло воював з Данилом Галицьким - незважаючи на те, що останній доводився йому швагром (Михайло був одружений із сестрою Данила); ця війна закінчилася невдало для союзників. У 1235, в союзі зі своїм двоюрідним братом Ізяславом Володимировичем, Михайло почав війну проти свого недавнього союзника Володимира Рюриковича і Данила Галицького. На деякий час Михайло зайняв Галич, а в 1236 році - і Київ, в якому чернігівський князь залишався до кінця 1239.

А найстрашніше для Руси-України було те, що навіть нашестя татар не зупинило усобиці і чвари руських князів. Наприкінці 1239 татарські загони вперше з'явилися біля стін Києва. Татари вступили в переговори з князем Михайлом, але той відмовився від будь-яких переговорів. Під натиском татар та тих північних князів, що перейшли на їх бік, Михайло відступив в Угорщину, де вже перебував його син Ростислав. А потім до Польщі, де намагався отримати допомогу (у тому числі від Римського Папи Інокентія IV) для боротьби з ординцями.

Київ перейшов спочатку до смоленського князя Ростислава, але потім стольний град відвоював Данило Галицький, який посадив у місті свого воєводу Дмитра (майбутнього героя трагічної київської оборони від татар). Втечею Михайла скористався і його давній недруг, союзник татар князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського). Він захопив у місті Кам'янці дружину і бояр князя.

Не знайшовши допомоги на Заході, Михайло направляє послів до свого швагру і недавнього ворога Данила в Галич з проханням надати притулок. Данило прийняв вигнанців. Однак взимку 1240 почалося вторгнення в південну Русь полчищ Батия. У грудні упав Київ, і татари кинулися в Галицьку землю. Михайло знову втік до Польщі, звідти - До Силезії. 1241 року Михайло з сином повернувся до Київ, на згарищі. У 1245 Ростислав одружився з дочкою угорського короля Бели IV. Дізнавшись про виконання своєї давньої мрії, Михайло поспішив до Угорщини. Однак ні сват, ні син не надали йому гідного прийому. Ображений Михайло повернувся на Русь, в рідний Чернігів.

В 1241 (за ін. дан., 1245) повернувся до зруйнованого Києва та Чернігова. Князь Михайло Чернігівський, як тодішній Великий князь Київський, після зруйнування столиці татарами 1240 року (й смерті митрополита), зайнявся обсадою Київської Митрополії та настановив митрополитом Київським і всієї Русі - архиєпископа Петра Акеровича, ігумена монастиря св. Спаса на Берестовій під Києвом. Незабаром митрополит Петро Акерович вирушив на Вселенський церковний І Ліонський Собор, де також намагався переконати Папу Римського й західних володарів в необхідності спільної боротьби проти татар.

Тим часом, Хан Батий вимагав від руських князів бути до нього з поклоном і отримувати з його рук особливу грамоту (ярлик) на володіння тим чи іншим князівством. "Не личить вам сидіти на цій землі Батиєвій, не вклонившись йому", - передають літописі слова татар, звернені, зокрема, до князя Михайла. За звичаєм, прийнятому у татар, коли князі руські були до Батия, їх спочатку проводили між вогнями. для очищення, і вимагали, щоб прийшли вклонилися "куща, і вогню, і ідолам їх ". Також і частина дарів, які князі приносили з собою, спочатку кидали у вогонь. Тільки після цього князів вели до хана. Багато князів з боярами проходили крізь вогонь, сподіваючись отримати з рук Батия міста, в яких вони княжили. І хан давав їм те місто, про яке вони просили.

У 1246 році князь Михайло з боярином Федором приїхали до ставку Батия. Разом з князем був і його онук, юний Ростовський князь Борис Василькович (син його доньки Марії). Князь рішуче відмовився здійсювати поганські ритуали. Татари схопили святого князя Михайла, і вбили його. А один з убивць, колишній перш християнином, а потім відкидає християнської віри, на ім'я Доман, вийняв ніж і відрізав голову святому князю і кинув її геть. Сталося ж це зле вбивство 23 вересня. Тіла обох мучеників були кинуті на поживу псам, і тільки через кілька днів християнам вдалося вкрити їх.

Тіла святих мучеників князя Михайла і боярина Федора перевезли на Русь: у Чернігів. Вже незабаром після смерті їх стали почитати як святих. Київська Церква почитала цих мучеників, як борців з монголо-татарами за Русь-Україну та віру православну.

В 1572 році московські війська захопили Чернігів, й вивезли мощі святих до Москви. Тоді ж московська церква проголосили їх святими.

Александр Невський - справжня історія

Князь Александр Невский, якого російська (русская) православна церква проголосила святим, й якого дуже шанують в Московії, як "захисника Росії" - був сатрапом й прислужником хана Золотої Орди й захищав окраїни монголо-татарської імперії й її інтереси.

Монгольський сатрап Олександр „Невський” - лютий ворог слов’ян
Народився Олександр в Переяславлі-Заліському, тобто в Залешанській землі, серед мері. Відразу відзначимо, що в роки навали Батия на землю Суздальську в 1237-1238 роки, ні Олександр, ні його батько Ярослав Всеволодович, ні молодші брати Ярослава зовсім опір не чинили, тому і не були знищені монголами. Здавшись Хану Батию „на капітуляцію”, князь Ярослав з родичами в тому ж році поступив на службу до монголів.
Першу, так звану „велику перемогу” Олександр, згідно російських писань, отримав 15 липня 1240 року. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, що висадилися на берег Неви, і „розбив їх в пух і прах”. З обох боків в тій бійці взяло участь не більше 300 чоловік. І Олександр в тій сутичці не переміг з тим блиском, як нам казали. „Битва припинилася, мабуть, з наступом темноти. Під покривом ночі залишки ворожого війська завантажилися на кораблі й відплили геть. Втрати з російського (??) боку були невеликими - всього 20 чоловік”. /Журнал „Батьківщина” №11, Москва,1993 рік, стр.27./
У тому і полягає секрет російської державної казки, що нам ніколи не дозволяли знати письмові джерела протилежної сторони. Навіщо підносити матеріал для роздумів. Хай людина вірить брехливим державним „оповідям”.
За старих часів в Московії траплялися бійки і більше Невської, коли на святках йшло битися село на село. Таких „битв” за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі і з інородцями, але жодному російському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще - доленосними.
Майже такого ж рівня була і „битва” Олександра з німцями і естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпат’євський літопис просто не підтверджує її „буття”. „В лето 6750 не бысть ничтоже”, - свідчить літопис. Тим часом, 6750 - це 1242 рік.
За даними Ордена, Чудська сутичка все ж мала місце і втрати Ордена склали 20 лицарів убитих і 6 лицарів полонених. Проте про розгром не йдеться. Такий масштаб „Чудської битви”.
Здавалося б, навіщо ця брехня російської історії? І тут скринечка відкривається просто. Олександр, так званий Невський, в реальності що народився десь в 1230 році, в 1238 році був забраний ханом Батиєм в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокняжий стіл. Князь же Ярослав, після повернення Батия з Європи в 1242 році, був відправлений до Каракоруму на коронацію Гуюка.
Так от, пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1249 рік, а можливо і по 1252 рік, коли був посланий на великокняжий стіл до Владимира, Олександр не приймав участі ні в одній з серйозних битв. Але так вже склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Чому і довелося шукати „перемоги”, інакше предок російських государів опинявся зовсім в негожому світлі.
Після викладених вище фактів, нам повинно стати зрозумілим бажання московської еліти приховати теперішній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання „ушляхетнити” родоначальника московії - Олександра Ярославовича, тим більше, що поруч в Київській Русі в ті роки воістину блищав Данило Галицький, що було зафіксовано істориками і літописами Європи.
Історія Російської держави почала письмово викладатися, по суті, з XVIII століття під строгим „оком” і по велінню государів (Формування її було завершене при Катерині ІІ). Московські царі навіть думки не допускали розповісти світу про монгольське походження своєї державності. У тому і полягав секрет, який велено було приховати і заховати у вигадках і фантазіях.
До речі саме Хан Золотої Орди, внук Батия, Менгу-Тімур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису населення Суздальського, зробленого в 1272 році. А в 1277 році по досягненню Данилом (сином Олександра Невського) повноліття (за монгольськими законами в 16 років) посадив сього князя на „московський стіл”.
У чому дійсно досяг успіху князь Олександр, так це в інтригах і підступах проти своїх рідних братів і сусідніх князів. „Андрій Ярославович (брат Олександра. - В.Б.), ставши князем володимирським (Великим князем. - В.Б.), уклав союз з сильним князем Південної Русі (Київській Русі; такими хитрощами нас намагаються переконати, що існувала і інша Русь. - В.Б.) Данилом Романовичем Галицьким, одружившись на його дочці, і спробувавши вести незалежну від Золотої Орди політику. Але в 1251 році великим ханом став друг і ставленець Батия - Мунке. Це розв’язало руки золотоординському ханові, і наступного року він організував військові акції проти Андрія і Данила. На галицького князя Батий послав рать Куремси, що не добилася успіху, а на Андрія - рать під командуванням Неврюя, що розорила околиці Переяславля. Володимирський князь втік, знайшовши притулок в Швеції (пізніше він повернувся на Русь (?!) і [з дозволу Хана] княжив у Суздалі). У тому ж році ще до походу Неврюя (зверніть на цей факт особливу увагу! - В.Б.) Олександр поїхав до Батия, отримав ярлик на володимирське велике княжіння і після повернення… сів у Володимирі. З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський. - В.Б.) був великим князем володимирським”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.29./ Олександр відкинув союз з рідним братом і став на сторону татаро-монголів. Це безперечний факт.
Значить, дійсно, князь Олександр отримав перед Золотою Ордою великі заслуги. У чому ж ці заслуги полягали? Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не піднімав меч проти татаро-монголів.
Не зуміли монголи мечем і силою підкорити великої гордості Київської Русі - Новгород і Псков. Слов’янські святині підніс монголам „на блюдечке с каемочкой” Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старшого сина Василя, що відмовився покорятися батьку-зраднику, віддав на розтерзання Хану, аби задобрити своїх панів.
Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав всі вимоги Золотої Орди і відправився в Сарай востаннє.
У історії Московії-Росії дійсно немає князя, що більш попрацював на Орду, як князь Олександр. Як виявилось, „дарунки” Олександру Невському були гідні його вчинків. З найбільшого веління Хана з 1272 року і стала заселятися Москва, цей глухий тайговий кут. А з 1277 року тут засів перший московський князь - Данило, син Олександра Невського.
Існує декілька точок зору на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що „…саме колабораціонізм Олександра по відношенню до монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі іга Золотої Орди”. /Журнал „Батьківщина” № 11, 1993 рік, стр.30./
Послухай, читачу: „…Александр сделал судьбоносный выбор между Востоком и Западом в пользу Востока. Пойдя на союз с Ордой (як незрозуміло сказано, адже пішов-то до Орди в рабство, ставши Золотоординським Улусом. - В.Б.), он предотвратил поглощение Северной Руси (майбутній московії. - В.Б.) католической Европой и тем… спас русское православие”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.30./
Ці думки є священним постулатом Російського православ’я. Жодні людські якості або їх відсутність не приймалися Російською церквою до уваги, коли сього князя зводили в сан „святаго Русской Православной церкви”. Всі малодушні підлості князя Олександра пробачили і забули, а з часом - збочені і виправдані всього лише за послуги перед Російським православ’ям.
Не слід забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами стала разом з князем на коліна і преклонила голову - за що була винагороджена Ханом.


Розвінчання міфу про Олександра Невського.
Російська історіографія ретельно приховує рік його народження. Але якщо елементарно проаналізувати біографію князя в контексті історичних подій, пов’язаних із його життям, то виходить, що під час битви на Чудському озері та Неві йому було не більше як 6–8 років!
Як свідчать історичні факти, Олександр був кревним братом прямого нащадка Чингізхана – Сартака. Брататися на крові з ним князя не примушував ніхто і ніщо, окрім його рабської ментальності. Олександр жив заручником у столиці Золотої Орди Сараї кільканадцять років після того, як монголо-татари завоювали Володимиро-Суздальське князівство та залишили після цього князювати в ньому його батька Ярослава.
Потім Олександр сам був там князем і служив своїм хазяям-завойовникам вірою та правдою, придушуючи всі повстання проти татар не тільки у своєму, але й у сусідніх князівствах (улусах) та чітко і своєчасно збираючи при цьому десятину зі своїх співвітчизників для Орди.
Неодноразово для отримання та підтвердження свого ярлика на княже правління Олександр Ярославович повзав у ярмі перед сарайськими ханами та підступно вбивав інших князів, які були до тих ханів не настільки лояльні, як національний герой сучасної Росії.
Висновок із цього очевидний: раб може бути в героях тільки для ментальних рабів, які не знають і не бажають знати своєї правдивої історії, яким для імперської пихи достатньо замість неї цинічної брехні, яка завжди вела їх і поведе в разі необхідності на нові завоювання тих земель, на які вкаже «родіна-мать».
У тій же радянській шкільній історії Куликовська битва трактувалася як вирішальна перемога Русі в її визвольній боротьбі з монголо-татарами. Як з’ясувалося, насправді це була лише сутичка за владу двох ханів, на боці одного з яких був князь-васал.
Подібних прикладів відвертої брехні в радянській та російській історіографії забагато, щоб вважати їх правдивими. Ось за що у першу чергу слід було б вибачатися сьогодні російському керівництву. І не перед поляками, а в першу чергу перед власним народом –за те, що цілі його покоління були виховані й виховуються досі на суцільній історичній брехні.



За матеріалами: h.ua та RISU