Христос Воскрес !

Великоднє Послання Конференції Українських Православних Єпископів поза межами України.

Всечесному Духовенству, у Христі Дияконству, Преподобному Монашеству і Побожним Мирянам
Української Православної Церкви Поза Межами України і на Рідних Землях.
Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Дорогі Улюблені Брати і Сестри у Христі Ісусі!

Вітаємо Вас в цей “урочистий і святий день” Воскресіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Сьогодні Свята Церква радісно сповіщає нам неперевершену подію, що Христос Своєю смертю, смерть переміг і воскресши –“пекло полонив, Адама викликав, прокляття знищив, Єву звільнив, смерть умертвив і нас оживив.” (Стихира на св. Утрені). Вона кличе всіх до Господньої трапези покуштувати з плоду благодаті – “Всього доволі – нехай ніхто не відійде голодним! Всі насолодіться святом віри, всі споживайте з богатства добротливости... Нехай ніхто не засумується гріхами, бо прощення з гробу засяло. Нехай ніхто не лякається смерти, бо смерть Спасителя нас визволила. “(Слово св. Івана Золотоустого). Воскресіння Христове розбило кайдани гріхів які приковували нас до землі й дало нашій душі духовні крила якими вона підноситься до небес. Настала весна для нашої душі яка оживлена благодаттю Божою й підкріплена Святим Тілом і Святою Кров’ю Спасителя починає процес доспівання, щоб повернути Творцеві рясні плоди добрих діл милосердя супроти нашого ближнього – “що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, - те Мені ви вчинили”. (Мт.25:40)

Сьогодні ми бачимо ворожі наступи проти Христової Церкви в формі нового поганства, матеріалізму, гуманізму філософії Нового Віку, пантеїзму, а також зі сторони воюючого Ісламу. Але найбільш шкідливим для християнства це особисті, гріховні недотягнення самих християн – недбальство, лінивість, неохота вивчити навіть елементарний катехизис своєї віри, не говорячи вже про якесь вище богослов’я, не дотримування приписів Церква про участь в богослуженнях і святих таїнствах, в збережені постів, відмова від духовних постанов проводу Церкви які даються для лікування наших парафій як і окремих їх членів, вбачення в Церкві тільки чинник певних політичних цілей а не засіб до вічного життя. Все це разом не творить доброго прикладу до наслідування для молодшого, підростаючого покоління яке втікає від Церкви і віри. Церква тоді примушена виховувати кожне нове покоління з нуля.

Дорогі Брати і Сестри, наш Господь казав, що Він збудує Церкву Свою, - і сили адові не переможуть її (Мт.16:18). Але ж ми також як співтворці й співробітники Господні маємо обов’язок віддати всі свої сили й резурси для росту й розвою нашої Святої Церкви. Зберігаймо нашу духовну спадщину яка веде нас до спасіння.

Нехай Велике Свято Христового Воскресіння буде спонукою та натхненням для оновленого й оживленого духовного життя в Господі. З нагоди Світлого Воскресіння ми, ваші архиєреї вітаємо Вас у діаспорі і всіх наших братів і сестер в Україні і прохаємо для Вас Божого благословення на нове життя повне віри в Бога, надії на краще завтра і любов поміж вами. “Світися, світися новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла”. (Ірмос 9-ої пісні Великоднього канону).

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Константин
Митрополит Української Православної Церкви в США
і в діаспорі

+ Іван
Митрополит Української Православної Церкви в Канаді

+ Антоній
Архиєпископ Української Православної Церкви в США

+ Іоан
Архиєпископ Української Православної Церкви в діаспорі

+ Юрій
Архиєпископ Української Православної Церкви в Канаді

+ Єремія
Архиєпископ Південно-Американської Єпархії
Української Православної Церкви

+ Іларіон
Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

+ Андрій
Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

+ Даниїл
Єпископ Української Православної Церкви в США

Як гетьмани Петро ДОРОШЕНКО та Івіан МАЗЕПА Крехів захищали

Петро Дорошенко був гетьманом Правобережжя з 1665 року, і з того часу не припиняв боротися за відновлення та збереження досягнень Хмельниччини – вільної України з чітко визначеними кордонами та без постійних втручань Польщі чи Московщини у свої внутрішні справи. Проте ані Польща, ані Московщина не хотіли втрачати те, що вважали за свою власність, а боротись на два фронти, до того ж відволікаючись на внутрішні негаразди, Дорошенко не міг, через що і вирішив податись до турків на вигідних (як йому здавалось) умовах.

Проте далеко не всім така позиція буа до душі. Козакам, звиклим величати себе захисниками віри, важко було піти на такий компроміс – християнам йти разом з невірними проти християн. Частина козаків покинула Дорошенка та обрала гетьманом Уманського полковника М. Ханенка, який визнав зверхність Речі Посполитої. Великий коронний гетьман Ян Собеський, сам русин за походженням, рушив на Правобережну Україну та захопив кілька міст, які визнавали зверхність Дорошенка. Водночас, запорізький кошовий отаман Іван Сірко, ідейний супротивник будь-якого союзу з бусурманами, не припиняв боротьбу проти турків і татар у Причорномор’ї, зв’язуючи руки татарським союзникам Дорошенка.

Успіх Дорошенка (як і турків) не мав великих наслідків. Хоча за Бучацьким договором Поділля та Правобережжя залишались за Туреччиною, але цю угоду, підписану королем, не визнав сенат Речі Посполитої. Цю хрестоносну опозицію очолив Ян Собеський, тепер вже коронний гетьман. Він домігся визволення Сірка з Сибіру та дав туркам у 1673 році переможний бій під Хотином, а згодом – відвоював у Дорошенка та турків кілька міст. Сірко тим часом не менш успішно шарпав татар, не даючи їм надовго вийти з Криму. Турки кілька разів ходили походами на Собеського, але ніякої користі з того не мали, крім великих ясирів. Дорошенко коли міг, вступався за полонених українців, але за усім не простежиш... Дорошенка втратив колишній авторитет та владу і через рік змушений був присягнути на вірність московському цареві. Присягу від нього приймав Сірко, який робив все, щоб зберегти владу і пошану до гетьмана та обіцяв йому підтримку запорожців. Сірко, хоча і не міг простити Дорошенкові угоду з невірними, але не міг також і не шанувати його як борця за вільну Україну. Проте Москві було замало присяги на вірність – на Лівобережжі гетьманував ставленик Москви Іван Самойлович, а мати двох гетьманів цар не хотів. У 1676 році Дорошенко зрікається гетьманства. Незважаючи на колишнє бажання гетьмана закінчити своє життя в Україні, царські урядовці вивозять його до Москви, а згодом – до Вятки, де призначили його воєводою та дарували маєток в Ярополці. Разом з ним переїхала до Ярополця і його родина. Онуки колишнього гетьмана зростали на його очах, і майже всі вони зв’язали своє життя з Росією, невід‘ємною частиною якої на довгі століття стала колишня Гетьманщина. До речі, праправнучкою гетьмана була Наталія Миколаївна Гончарова, дружина Пушкіна. В Ярополці Дорошенко і помер у 1698 році, овіяний славою борця за Україну та водночас ганьбою зрадника віри. Все ж таки, далеко не для всіх політична незалежність своєї землі була важливішою за свободу віри та єдність християн у боротьбі за цю свободу.

Захисник монастиря Іван Мазепа відвідав Жовківщину ще раз, вже в якості гетьмана обох берегів України. Коли у 1707 році Річ Посполита піддалася шведському королю Карлу ХІІ, він з козацьким військом за наказом царя Петра І зайняв Волинь, Поділля і Галичину. Цареві це було потрібно, щоб зробити з Польщі союзника в війні проти Швеції, а Мазепі – щоб возз’єднати Лівобережну і Правобережну Україну. Шлях його лежав через невеличкий Верхратський монастир, якому Мазепа подарував Апостол, – розкішне видання з цінними гравюрами. Деякі гравюри були виконані художником Никодимом Зубрицьким, який починав свої творчі праці в Крехові. Пізніше, у 1810 році, коли монастир був ліквідований австрійцями, монахи переселилися до Крехова. Разом з ними до монастиря-фортеці потрапив і мазепинський Апостол.

А на військовій нараді у Жовківському замку російський цар повідомив Мазепу про свої плани щодо скасування української автономії та повернення Правобережжя полякам. Бажаючи врятувати Україну, гетьман почав таємну переписку зі шведами та їхніми союзниками. Цей вибір став початком великої трагедії великого гетьмана, який востаннє в ті бурхливі часи намагався об’єднати та визволити Україну силою зброї та дипломатичного хисту – як і Дорошенко тридцять років тому. Захисники Крехівського монастиря не змогли захистити країну, хоча і робили для цього більш ніж будь-хто.

Щодо інших захисників віри та землі, Ян Собеський та Іван Сірко, не змінивши своїх переконань, решту життя воювали проти турків і татар – і воювали успішно. Собеський після блискучої Хотинської перемоги легко здобув корону Речі Посполитої. Жовква стала однією з його головних резиденцій, дбав король і про землі навколо Жовкви. Не залишився без його опіки і Крехів – в роки королювання Собеського монастир був посилений надбрамною вежою в східному мурі. Татари підходили під стіни монастиря ще кілька разів – у 1675 та 1688 роках,, але жодного разу успіху вони не мали. Монастир залишився неприступним, а гармата, з якої було вбито татарського провідника, залишалася в монастирі в якості реліквії ще майже півтораста років.

Забрали її війська Наполеона, вирішивши, що старовинна шмиговниця ще може стати в пригоді на війні. Тоді монастир вже не був фортецею: оборона віри більш не потребувала шабель чи фортець, а турки з татарами не загрожували більш нашим землям. Хрестові походи остаточно відійшли у минуле, і боротьба проти невірних за свободу християн та християнських земель не входить більш в обов’язки вірних будь-якої церкви.

Повністю стаття тут: РІСУ.

Перстень чи кайданки

http://www.ut.net.ua/art/166/0/3654/


В обіймах III Риму

Подарований Вікторові Януковичу перстень символізує перебування Києва
в політичному та ідеологічному просторі великого сусіда

На тлі урочистостей, по-в'язаних із інавгурацією новообраного
президен--та, сталася подія цілком другорядна, можна сказати навіть
приватна, але така, що набула певного розголосу.

Історія цього незвичайного подарунка викладена в промові прес-
секретаря митрополита Володимира протоієрея Георгія Коваленка та в
дипломі, що супроводжував цей надзвичайний історичний дар: Каблучку зроблено візантійськими майстрами на замовлення візантійського імператора Константина ІХ Мономаха й подаровано на честь примирення, підписання мирної угоди 1043 року між Візантією та Київською Руссю, скріпленої шлюбом між донькою Константина й сина Великого князя Київського Ярослава Мудрого та внука князя Володимира - Всеволода. Син Володимир, який народився від цього шлюбу 1053 року, отримав від батьків прізвище за дідом - Володимир Мономах.

Така докладна (хоча й історично малодостовірна) легенда, викладена в
дипломі, свідчить, що дарителям надзвичайно важливим здавався навіть
не так подарунок, як те, що він знаменує для них та нового президента.
Тому не має сенсу зациклюватися на факті, що ця каблучка є навіть не
копією, а бездарною з точки зору сфрагістики фальшивкою - на це
вказує, зокрема, археолог Максим Левада. Важить не річ - важить
символ, який вона несе - так можна стисло сформулювати один із законів
сфрагісти-
--ки та геральдики - наук, що вивчають такі речі, як знаки, герби,
печатки тощо.

Остання русько-візантійська війна

Війна 1043 року, про яку йдеться в дипломі, остання в двохсотрічній
історії походів руських князів на Візантію. Ці походи знаменували
собою вихід новопосталої держави Русь у світ тогочасної великої
політики - наслідком стало не лише укладання торговельних та
політичних угод між Руссю та Візантією, але й, врешті-решт, прилучення
Київської держави до християнства та поступове поширення здобутків
більш ніж тисячолітньої історії грецького світу на її терени. Похід
989 року Володимира Святославича на Корсунь (Херсонес) спричинив шлюб
між київським князем та пор-фирородною сестрою імператора - акт, який
в очах тогочасної Європи та в очах самого Володимира дозволяв руському
монархові наблизитися до імператорів Візантії та Священної Римської
імперії германської нації.

Та з Візантії статус нової християнської держави бачили трошки інакше
- Русь зараховували до низки напівзалежних від імперії держав, якими
були Болгарія, Угорщина, Сербія, Вір-менія чи Грузія. Київські та
головні удільні князі мали придворні візантійські ранги, які
відповідали статусу варварських царьків, що мали допомагати Імперії
військом. Та найголов-ніше, підлеглий статус таких держав гарантувала
церква: місцева верхівка церковної ієрархії - митрополит - призначався
з Константинополя, де предстоятель церкви - патріарх - за давньою
традицією політично залежав від імператора.

Саме ці два різних погляди на статус Русі в міжнародній політиці й
стали головною причиною міждержавного конфлікту 1043 року. По-різному
оповідають про цю війну руські та візантійські джерела. В останніх
ідеться про першопричину конфлікту. Виявилося, що імператор намагався
розпустити русько-варязький корпус найманців, аби позбутися військової
залежності від Києва та посилити політичний тиск на нього. З іншого
боку, відомо, що саме в ці роки митрополитом Русі без згоди
Константинополя призначено русина Іларіона - таким чином Ярослав хотів
позбутися церковної залежності від Візантії.

Вінцем цих суперечок і став військовий конфлікт 1043 року. Ярослав
зазнав у ньому поразки - варязький корпус розпустили, а коли князь
помер, Іларіона змістили, його місце посів митрополит-грек. Хоча син
Ярослава Всеволод отримав у дружини візантійку з імператорської сім'ї,
проте статус її незрозумілий - науковці так і не змогли відшукати
жодного історичного джерела, в якому б ішлося про те, що дружиною
Всеволода була саме порфирородна дочка імператора (доля кожної з них
добре відома). Тож дослідники дійшли згоди, що дружиною Всеволода
стала або непор-фирородна (що надзвичайно принижувало статус шлюбу),
або навіть побічна дочка імператора. Про передачу імператорської
печатки навіть і мови йти не могло - адже всі дипломатичні церемонії
імператорського двору детально описані в тогочасних політичних
трактатах.
Ч

Історія повторюється

Загальновідомо, що шапка Мономаха й досі зберігається в Москві.
Наукові дослідження вже давно спростували її візантійське походження,
проте вона й сьогодні належить до головних символів російської
державності. Важлива не річ - важливий символ, що вона несе.
Претендуючи на символізм, чужоземний носій (чи, може, власник)
імператорських інсигній (хай і сфальшованих) передає новопосталому
володарю київського столу (принаймні, він себе вважає за такого)
символ влади - каблучку-печатку. І знову ці символи влади, а також
спільна віра мають знаменувати наступні сторіччя перебування Києва в
політичному та ідеологічному просторі великого сусіда - цього разу вже
не Другого Риму, але Риму Третього.

І не важливо, чи справжній той перстень, так само як не важливо, чи
справжня та шапка Мономаха, - важливий той сенс, який вкладають
політики у, здавалося б, буденні речі - жести, ритуали або подарунки.
Така вже, мабуть, доля ментальності православного світу -
середньовічні символи та традиції тут і досі живі.

MediaBarCamp 2010

Цього року знову відбудеться цікава та непересічна подія - MediaBarCamp 2010.






http://mediabarcamp.com/





Роман Шухевич був ще й креативним рекламістом

Слово «Fama» з латинської означає «чутка», «поголоска» - саме так назвав свою рекламну фірму майбутній командир УПА.

За два роки (Шухевич створив фірму у 1937-ому) його рекламна компанія стрімко розвинулася і показувала стабільні прибутки.

Фінал у вересні 1939-го…

Розвинутися далі "ФАМІ" не дозволив прихід більшовиків у вересні 1939 року - хоча Богдан Чайківський згадує, що саме тоді вони хотіли оптимізувати розгалужену систему представництв. З того часу Роман Шухевич припиняє свою кар'єру бізнесмена і знову переходить у підпілля.

Більше можна прочитати можна тут: