Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

Королівство України-Руси - одна з найбільший і найвпливовіших держав Східної Европи ХІІІ-XІV ст. 
Руське (Давньоукраїнське) королівство було спадкоємцем та безпосереднім наступником Великого князівства Київського (Київської Русі). 

Виникнення Українського Королівства

Давньоукраїнська держава з центром в Києві починає формуватись в ІІІ-ІV ст.
Король антів — союзу племен, що існував з ІІ - до початку VI ст., які мешкали в Північному Причорномор'ї та Середній Наддніпрянщині, й яких більшість істориків вважають прямими попередниками українців — Бож (319-375 рр) згадується в багатьох европейських та східних хроніках того часу, а також в "Слові о полку Ігоревім.
Король антів Бож був вбитий на річці Рось біля села Синява (Рокитнянський район) Київської області під час боротьби з дуже численним військом остготського короля Вінітара.

Князь Баламир (313 - 378) правив союзом племен на теренах Східної Європи. Деякі дослідники вважають, що це утворення було союзом слов'янських племен, який прийшов на зміну антів, й зумів об'єднати племена північного Причорномор'я й лісостепу Дніпра й Дністра в боротьбі з германськими племенами. Розбивши остроготів, Баламир 375 року перейшов річку Дніпро й розгромив військо вестготів. Він взяв остготську столицю — Данарштадт (місто Донара — бога грому і війни), що ймовірно знаходилось на місці сучасного Києва.

Замість зруйнованих укріплень, була заснована нова фортеця Ківи (Київ). Таким чином Баламир покарав готського короля Вінітара за вбивство антського короля Божа.

Син Баламира князь Балтазар розширив свої володіння від Кавказу й Кубані до низів'я Дунаю. Балтазар помер у 390 році і був похований на одному з пагорбів «Kijaw-uruss» (Київ).

Після нього королем білих гунів (північне Причорномор'я, український лісостеп, в тому числі й Київ) став полководець Донат. Правління Доната тривало близько 22 років. Є відомості, що він прийняв християнство.
Вважається що Δονάτον — Donato, це римська форма імені Дано, Данко — ім'я слов'яського походження. За істориком Йорданом, у 412 р. до гунського вождя Донати, ставка якого розмішувалася у степах Північного Причорномор'я, було направлено посольство імператора Східної Римської імперії.

Відомі також літописні князі антів Межемир, Козаріг (560-ті - 580-ті рр.),  Мужок (бл. 592 р.) та інші, які правили союзом праслов'янських племен на Середньому Подніпров'ї та Північному Причорномор'ї.

Давньоукраїнські володарі спочатку носили титули: князь або каган.

Починаючи з князя Кия (бл. 640 р)., а пізніше князі Бравлин (VIII ст.), Аскольд (860 — 882) мали титул Князь Київський.

Правителі українських земель, князі Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий та їх наступники носили титул Великий князь Київський.
В той час українська держава, яка займала територію від Кубані й Керчі, від Дону й Новгороду, до Західного Причорномор'я, Волощини, Галичини, Закарпаття, Холмщини, Волині, Перемишля й Литви називалась Русь, Київська Русь або Велике князівство Київське.

Син Ярослава Мудрого та принцеси Інгігерди (дочки шведського короля Улофа ІІІ) Ізяслав Ярославич, Великий князь Київський в 1054-1068, 1069-1073, 1077-1078 рр. був одружений на польській принцесі Гертруді, дочці короля Польщі Мешка II і принцеси Рихезі Лотаринзької (дочки імператора Священної Римської імперії).

Під час своєї боротьби з іншими князями - претендентами за Київський престол, Ізяслав Ярославич звернувся за допомогою до імператора Священної Римської імперії Генріха IV та Папи Римського Григорія VII.

1073 року Великий князь Київський Ізяслав Ярославич, разом зі своїм сином Ярополком, був прийнятий в Римі Папою Григорієм VII. 

У листі Григорія VII від 17 квітня 1075 року до Ізяслава, Папа іменує його «королем Русі» (regi Ruscorum), а його сина Ярополка Ізяславовича та дружину Ярополка Кунігунду фон Орламюнде Папа Римський Григорій VII урочисто коронував королем Русі-України і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство (булла Папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати королю Ізяславу та його синові Ярополку.

Таким чином першими офіційно проголошеними в 1075 році Папою Римським Королями Русі-України були Великий князь Київський Ізяслав Ярославович та його син Ярополк Ізяславович.

Король Ізяслав, разом з братами (іншими синами Ярослава Мудрого) — Чернігівським князем Святославом Ярославичем і Переяславським Всеволодом Ярославичем — утворив тріумвірат, що спільно правив Руссю-Україною близько 20 років.

Після смерті Ізяслава, його син Король Русі Ярополк не зміг одноосібно зайняти Київський престол, а співправив Українською державою (він був князем Волинським і Турівським) разом зі своїм дядьком Великим князем Київським Всеволодом Ярославичем.

1087 року Ярополка Ізяславича було підступно вбито по дорозі до Звенигорода Галицького. Король Русі Ярополк був проголошений святим православної церкви, а його тіло в Києві зустрічали Великий князь Всеволод Ярославич та митрополит Київський і всієї Русі Іван II з собором духовенства. Похований у церкві Св. Петра, яку він збудував.

1093 року, після смерті Всеволода Ярославича, Великим князем Київський став другий син короля Ізяслава - Святополк Ізяславич, який спільно з сином князя Всеволода й його дружини, доньки Візантійського імператора Костянтина IX, - Володимиром Мономахом намагався протистояти княжим міжусобицями, роздробленості Русі-України та частим набігам половців.

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич. Володимир Мономах стає Великим князем Київським та відновлює централізовану монархію в Україні.
Подібно до Володимира Великого і Ярослава Мудрого, він самовладно правив всією великою українською державою.
Проводив активну зовнішню політику: 1116 року посадив своїх намісників у залежних від Візантії дунайських містах, але потім відновив дружні стосунки з Візантією; успішно протистояв королям Польщі Болеславу III й Угорщини Іштвану II.

Був одружений з принцесою Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда II.
Від них походить род Мономаховичів - українських князів та королів, правителів Русі-України.
Помер 19 травня 1125 р., похований біля свого батька й діда в Софійському соборі. Мстислав Володимирович (також знаний як Мстислав І Великий), Великий князь Київський (1125-1132), старший син Володимира Мономаха та англійської принцеси Ґіти став останнім князем, якому вдалось утримати єдність Київської держави.

Однак другою дружиною Володимира Мономаха була донька половецького хана. Від цього шлюбу народився князь Юрій Долгорукий, який правив на північно-східних землях Великої Київської Русі, де мешкали угро-фінські племена чудь, мордва, мокша, а також половці.

Син Юрія Долгорукого, від шлюбу з ще однією донькою половецького хана, Андрій "Боголюбський", 1169 року пішов війною на Київ.
Захопивши столицю, він не став правити тут, як це робили до нього всі князі,
а зруйнував, спалив й пограбував Київ. Він поводився, як загарбник й окупант, забравши все цінне, в тому числі й Ікону Вишгородської (т.з. "Володимирської") Богоматері, князь Андрій повернувся до себе у Володимир-на-Клязьмі.
Також Андрій "Боголюбський" намагався відділити північно-східну православну церкву від Київської митрополії.

Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». 

Після більш ніж 70-ти років доби боротьби князів Київський Русі, нащадків Мстислава І Володимировича, з князями Суздальсько-Володимирськими, нащадками Юрія Долгорукого та половецьких ханів, правнук Мстислава Великого, Великий князь Київський (1201, 1204 рр.) Роман Великий, з роду Мономаховичів та европейських королів, майже вдалось відновити єдність української держави.

Він був сином Великого князя Київського Мстислава II Ізяславича та його дружини польської принцеси Агнешки (дочки польського короля Болеслава III) та носив титул «самодержця всієї Русі» та «володаря Руської землі».

Його дружиною була принцеса Анна — донька Візантійського імператора Ісаака II та імператриці Ірини Палеолог.
Тому гербом держави Романа, окрім однієї з варіацій Тризубу, був також Візантійський двоголовий орел. Який крім цього ще був гербом Великого князівства Чернігівського та Перемиського князівства.

1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського й Володаря Русі Романа Мстиславича посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі.
Проте Роман відмовився від пропозиції, й замість пропонованого миру пішов війною на Польщу. Загинув в 1205 році під час цього походу.
Став засновником української королівської династії Романовичів.

Після смерті Романа Великого у нього залишилось двоє малолітніх синів Данило (4 роки) та Василько (2 роки).
Розпочалась боротьба за спадщину Романа, яка тривала близько 40 років, і завершилась утворенням Королівства Русі.

Вдова Романа, візантійська принцеса Єфросинія-Анна, уклала угоду з угорським королем Андріашем II про розміщення в стольному Галичі угорського гарнізону заради охорони життя законного спадкоємця престолу малолітнього князя Данила, адже в цей час Галич осадило військо князя Рюріка Ростиславовича разом із половецькою ордою.

Проте, після вторгнення в Україну, угорський король Андраш II у 1205 році почав грати свої гру й прагнув додати до власних титулів, титул "короля Галичини та Волині (Володомерії)".
Андріаш II звернувся до Папи Римського Іннокентія III з проханням дати папське благословіння на управління ним землями Галичини та Волині.

1209 року угорський король Андраш II в союзі з Волинськими князями посадили на Великокняжий престол 9-річного Данила та його мати регентшу Єфросинію-Анну.
Однак галицькі бояри невдовзі підняли бунт та вигнали Романовичей до Угорщини.

Тоді 1214 році Андріаш II, на чолі свого війська захопив Галич і посадив там на трон свого малолітнього сина Коломана.
Осінню 1215 року Коломан був коронований і став титулярним Королем Галичини та Волині (Володомерії).
Від цього часу всі угорські королі додавали до свого титули також "Галичину й Волинь" (лат. Dei gratia Hungariae, Dalmatiae Croatiae, Romae, Serviae, Galliciae, Lodomeriaeque rex).

Після багатьох років протистоянь та боротьби з різними удільними князями України-Руси та угорськими королями, Данило Романович стає Великим князем Київським (1239-1254) та знову об'єднує розділені українські князівства в єдину державу.

1247 року король Угорщини Бела IV видав свою дочку Констанцію за сина Данила - Лева, а українські війська брали активну участь в боротьбі з Богемським князівством за австрійську спадщину, й дійшли аж до Чехії; однак його син Роман Данилович так і не став австрійським герцогом, як планувалось.

Упродовж п'яти років Папські посланці двічі пропонували Данилу королівську корону, проте він відмовлявся.

Нарешті 1253 року Папа Римський Інокентій IV видав свою буллу, а в грудні 1253 року, в місті Дорогочині, з рук Папського легата Данило Романович прийняв королівську корону і скіпетр як Король всієї Русі.


Розквіт Українського Королівства

Королівство Руси-України існувало як одна з потужних держав Східної Європи протягом 150 років, а титул Король Русі або Король землі Руської (Давньоукраїнської), Король Галичини та Волині («Rex Russiae» або «duces totius terrae Russiae, Rex Galicie et Ladimirie») був титулом правителів української держави від 1200-х до 1350-х рр.

Українські королі поширили свою владу на більшість земель нинішньої України, а історик Михайло Грушевський називав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі.

Монголо-татарська навала, яка доруйнувала Київ (після навал Суздальсько-Володимирських князів та половців), змусила українських королів перенести столицю держави подалі від орди. Тому стольними містами в той час були Галич, Володимир (Волинський), а пізніше Львів.

Слід відмінити, що на відміну від українських князів (Київських, Чернігівських та інш), північно-східні князі (що були нащадками половецьких та аланських князів), не воювали з монголо-татарами, а йшли з ними на співпрацю, й отримували від монгольських ханів "ярлик" на правління в Русі.

Після смерті Короля Данила 1264 року, співправителями Руського Королівства стали його молодший брат король Василько та син Шварно Данилович, який 1253 року одружився з дочкою Литовського короля Міндовга.

Король Шварно був прихильником об'єднання Литовської і Української держави для боротьби проти ятвягів, поляків та татар. Він допоміг Великому князеві Литовському Войшелкові в його боротьбі проти опозиції. В роки правління Войшелка (1264-1267) місто Новогрудок був резиденцією Шварна Даниловича як співправителя і спадкоємця Литви.

1267 року Войшелк передав йому повністю владу й Шварно Данилович став Великим князем Литовським.
Проте 1269 року король Шварно Данилович помер.
В 1270 році помер король Василько Романович, який перед смертю пішов у монахи.

Після цього старший син Данила Лев стає Королем Русі та Великим князем Київським.
У 1272 році він переніс столицю держави до Львова, спорудивши Високий замок.
Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.
Приєднав до Королівства Русі частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280) і Люблінську землю (бл. 1292).

1301 року, після смерті короля Лева І Даниловича, його син від угорської принцеси Констанції Юрій I Львович стає королем Русі-України.

З його правлінням закінчується розквіт Руського королівства.
Польща відвоювала у Русі Люблінську землю у 1302 році, а Угорщина — частину Закарпаття. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Волині» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава намагалась відігравати значну роль в міжнародних відносинах.

Зокрема Юрій Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений з принцесою Єфимією, сестрою польського короля Владислава I.
1303 році переконав Константинопольського патріарха заснувати Галицьку митрополію, до складу якої увійшли Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська єпархії.

1308 року, після короля Русі-України Юрія Львовича, співправителями Королівства стали його сини Лев II Юрійович та Андрій Юрійович.

В грамоті 1316 року Андрій і Лев Юрійовичі називають себе королями Руської землі, королями Галичини й Волині. Крім королівських титулів, Лев також титулувався duх Galiciae — ”князь Галичини”, а Андрій — duх Ladimirae — ”князь Волині (Володомерії)” — за назвою міста Володимир (Волинський), тодішньою столицею Волинського князівства.
Збереглася грамота Андрія Юрійовича з печаткою, де він титулував себе королем Галичини та Володимирії.

Королі Андрій і Лев Юрійовичі брали участь у боротьбі краківського і поморського князів проти магдебурзьких маркграфів. Налагодили тісні союзницькі зв'язки зі своїм рідним дядьком польським королем Владиславом I й Тевтонським орденом, намагалися послабити залежність від Золотої Орди. Протистояли все більше зростаючому тиску з боку Великого князівства Литовського.

В цей час Великий князь Литовський Гедимін, об'єднавши більшість білоруських земель в єдину державу, зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець та інші українські міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турово-Пінське, Полоцьке князівства. Вважається засновником Вільнюса.

Гедимін титулував себе "король Литви й Русі" й претендував на землі всього Великого князівства Київського та Королівства Русі-України.
Литовсько-руські літописи XVI століття стверджують, що королі Русі-України Андрій і Лев Юрійовичі загинули у війні з Великим князем Литовським Гедиміном.
Натомість інші джерела вказують, що вони полягли у боротьбі з Золотою Ордою.

Якби там не було, точно відомо, що обидва королі загинули в поході на Подніпров'я 1323 року, після чого Гедимін поставив в Києві свого намісника князя Міндовга.

Номінально в Королівстві Русі правив син короля Лева ІІ - король Русі Володимир Львович, проте державою керувала боярська рада, під головуванням боярина Дмитра Дедька.

Але успіхи Гедиміна у поході проти королівських військ, загроза повномаштабної війни та окупація все нових українських території примусила галицьке боярство запросити на Руський (Український) престол замість слабкого короля Володимира його двоюрідного брата (племінника Лева ІІ Юрійовича та Андрія Юрійовича, сина їх рідної сестри — Марії Юріївни) князя Юрія Болеслава з польського королівського роду П'ястів.

Володимир Львович загинув 1340 року й на ньому перервалась українська королівська династія Романовичів, нащадків володаря Русі-України Романа Великого.

Онук короля Юрія І Львовича (по жіночій лінії), син мазовецького князя Тройдена Юрій II Болеслав був Королем Русі-України в 1325-1340 рр.
Він прагнув зберегти єдність Української держави й вів перемовини як з польським, так і з литовським королями.

1331 року король Юрій ІІ одружився з дочкою Гедиміна, що одночасно була сестрою дружини польського короля Казимира.

Однак його політика не вдовольняла оліґархічно-боярську знать, і 7 квітня 1340 року у місті Володимирі галицькі бояри отруїли короля Юрія ІІ.

Престол Руського (Українського) королівства опинився вакантним.
На нього одночасно претендували Королівства Польське та Угорське й Велике князівство Литовське.
Польський король Казимир III доводив своє право отримати українську корону як представник династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх.
Гедимін підтримував свого сина Дмитра-Любарта, який був чоловіком дочки короля Русі-України Андрія Юрійовича Ганни-Буче.
До суперечки додалося Королівство Угорське, яке мало давні претензії на землі Західної України,  а королі Угорські титулували себе "королями Галичини і Волині".

У 1340 році зять короля Андрія Юрійовича Дмитро-Любарт був проголошений Королем Русі, проте в Галичині владу захопили місцевий оліґархічно-боярський клан на чолі з Дмитром Дедьком.
Польський король Казимир III негайно здійснив похід на Львів.

З цього часу почалась багаторічна боротьба за спадщину Королівства Русі.
Любарт володів Володимиром, Крем'янцем та Белзом.

Польський король Казимир визнав залежності Дядька від польської корони й зайняв Галичину. 1344 року зі смертю боярина Дедька Галицьке князівство частково перейшло до рук Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки.

1350 року угорський король Людовик уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним "паном і дідичем Русі". А після його смерті, якщо у нього не залишиться синів, Польща разом з Галичиною, Холмською та Вододимирськими землями і Крем'янцем мала перейти до Людовика І.
У разі наявності спадкоємця володарі Угорщини повинні були сплатити визначену суму відступного за королівство Руси, яке повинно було до них повернутись.

1352 року король Русі Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів всю Волинь. Проте Казимир ІІІ здійснив новий похід на Литву й Русь, який закінчився підписанням нового польсько-литовського договору 24 червня 1355 року.
За ним Польща отримувала Галицьку, Перемишльську і Сяноцьку землі, а Любарт — Володимирську, Луцьку, Белзьку, Холмську і Берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишався у спільному володінні обох монархій.

Дмитро-Любарт хоча й мав титул володаря Королівства Русі, а 1347 року Візантійський імператор Іоанн звертався до нього, титулуючи "королем Дмитром-Любартом", проте він правив в основному на Волині та деяких прилеглих князівствах.

Після смерті Казимира III угорський король Людовик І став й королем польським. У 1372 року він передав владу над Галичиною своєму наміснику — Князю сілезькому Владиславу Опольчику (правив до 1378), який титулував себе "Пан та дідич Руської землі".
У 1376–1378 роках Владислав Опольчик вів вперту боротьбу з королем Любартом за Західну Волинь.
 У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив забрати від Владислава Опольського «землю нашу Руську (Українську) з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння Своє, своїх дітей і святої корони нашої».

Після смерті короля Угорщини й Польщі Людовика польський престол посіла його донька Ядвіга I, а Королівство Угорське перейшло до іншої доньки Марії І. Після нього всі королі Угорщини до ХХ ст. титулувались королями Галичини та Володимерії на відміну від королів Польщі, що титулували себе "пан та володар" Русі (України).

Поки був живий останній загальновизнаний Король Русі Любарт, це стримували Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель. А 1385 року між Великим князем Литовським Владиславом ІІ Ягайлом та польською королевою Ядвігою була укладена Кревська унія, відповідно для якої всі землі держав об'єднувались в Річ Посполиту. Однак серед українських та білоруських князів було багато тих, хто прагнув зберегти незалежність своєї держави. Їх лідером став двоюрідний брат Ягайла князь Вітовт.

Під час війни 1389–1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства й Ягайло визнав Вітовта довічним правителем Великого князівства Литовського. Вітовт 1394 з'єднав удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське.

А з 1395–1396 рр. Вітовт почав титулувати себе Великим князем Литовським, Руським (тобто Українським) і Жемайтійським, а держава називалась Велике князівство Литовське, Руське (Українське) та Жемантійське.
Офіційною мовою в цій державі була руська (давньоукраїнська) — тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов'янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусі.

Вітовт намагався відновити стару славу Русі — активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор'я. Він хотів також здобути й королівську корону. Папа Римський та Імператор Священної Римської імперії дали свої згоди на коронування Вітовта, як "Короля Литви й Русі", проте поляки завадили цьому процесу офіційно завершитись. 


Історична довідка: Родовід Великих князів Київських та Королів Русі (Королів України).

Читайте також:

* Перші Королі України-Русі.

* Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст. * Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст.* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках датується серединою XIII століття.
* Список Королів України-Руси.
* Герби української шляхти.
* Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.* Історичні українські держави (від Куявії до України).