Українець на І Олімпійських іграх 1896 року

Перший українець на Перших олімпійських іграх в Афінах 1896 року.

Поки українські чиновники продовжують жити радянсько-кремлівськими міфами про те, що Україна почала свій олімпійський шлях лише разом з іншими спортсменами від СССР 1952 року, історики та дослідники відшукують тих українців, хто в складі команд Російської імперії, Польщі, Чехословаччини та інших країн брали участь в Олімпійських іграх починаючи з 1896 року. 

Микола Ріттер - учасник І Олімпійських ігор

На офіційній сторінці Національного Олімпійського комітету України, в розділі "Виступи українців на Олімпійських іграх" некомпетентно сказано, що "всього за 60-річний період участі в Олімпійських іграх українські спортсмени завоювали  603 медалі (станом на 2010 рік).

Проте, чомусь "українські" чиновники забувають, що до 1952 року українські землі також входили до складу різних держав, а українські спортсмени виступали на різноманітних спортнивних турнірах під прапорами цих країн.

А першим, хто прийняв участь в І Олімпіаді в Афінах 1896 року був київський спортсмен Микола Ріттер, який самостійно поїхав до Греції для участі в олімпійських змаганнях.

Народився Микола Сергійович 27 серпня 1865 року в Полтавській губернії у сім'ї дрібнопомісного дворянина. Батько - відставний поручик Сергій Олександрович фон Ріттер, мати - Софія Іванівна.

У січні 1888 р. 23-річний Микола Сергійович після завершення навчання приїхав до Києва й поступив на службу до Київської казенної палати. У вільний від роботи час займався боротьбою, стрільбою та фехтуванням, які поширювалися серед української молоді. 

У березні 1896 р. Микола Сергійович пішов за власним бажанням у відставку в чині колезького секретаря. Залишивши службу, перед початком І Олімпійських ігор спробував пошукати щастя на Олімпіаді.

У березні 1896 року М. С. Ріттер їде до Греції і подає заявку до секретаріату Олімпіади на участь у змаганнях з греко-романської (римської) боротьби, стрільби з карабіна і фехтування на рапірах. У газеті "Кіевлянинь" у кількох номерах за 1896 р. уміщено публікації про ігри І Олімпіади в Афінах. їх автором був М. С. Ріттер - офіційний кореспондент цієї щоденної газети на Олімпійських іграх. У кореспонденції під назвою "Олімпійські ігри", підготовленій 28 березня 1896 р., автор так розповідає про свою участь в Олімпіаді: "Росіян майже немає, із учасників я один. Про себе можу повідомити, що на спробному випробуванні зі стрільби по рухливій мішені та з боротьби я пройшов першим: усі кулі вдало влучили в мішені, а бажаючих позмагатися у боротьбі вдалося здолати. ...Того самого дня увечері всі вечірні газети дали звіти. Сьогодні вранці, на свій подив, я побачив власне зображення в різних позах в усіх великих газетах".

На жаль, у подальших олімпійських змаганнях М. С. Ріттер з певних причин участі не брав, а перебував на Олімпіаді як офіційний кореспондент газети "Кіевлянинь". Однією з причин відмови від подальшої участі в Олімпійських іграх була втрата ним напередодні фінальних поєдинків медальйона. Як людину віруючу це, можливо, й змусило призупинити участь у змаганнях. "Проте маємо всі підстави вважати, зазначається в книзі "Золоті сторінки олімпійського спорту України" (К.: Олімпійська література, 2000. - С. 20), київського спортсмена-любителя М. С. Ріттера єдиним учасником ігор І Олімпіади від тогочасної Російської імперії". Про подання заявки на його участь в Олімпійських іграх свідчить і лист російського члена Міжнародного Олімпійського комітету (українця за походженням) Олексія Бутовського від 7 квітня 1896 р., в якому він пише: "Росіян - жодного. Щоправда був тут молодий чоловік із солідною статурою (це про Миколу Сергійовича) і навіть записався на боротьбу, та в день боротьби відмовився від участі". До написання цього листа О. Д. Бутовський ще не знав, що М. С. Ріттер брав участь у попередніх відбіркових змаганнях Олімпіади і виграв їх.

Саме під час перебування на Олімпійських іграх М. С. Ріттер близько познайомився з генералом О. Д. Бутовським, з яким домовилися проводити після повернення додому цілеспрямовану агітаційно-пропагандистську роботу щодо популяризації новітнього олімпізму на теренах України та Росії.

Після повернення з Олімпіади М. С. Ріттер доклав чимало зусиль для перенесення благородної ідеї П'єра де Кубертена на вітчизняний ґрунт. Він активно пропагував ідеї олімпізму та олімпійського руху в Києві та інших містах через публікації в періодиці, читання лекцій та виголошення доповідей про побачене ним на І Олімпійських іграх в Афінах. 

У першій половині 1897 р. М. С. Ріттер подав декілька листів до Міністерства народної освіти Росії з пропозиціями створити Російський атлетичний комітет або Російський комітет тілесного виховання та народного оздоровлення. Такі комітети, на думку М. С. Ріттера, треба було б організувати при Міністерстві народної освіти Росії. Проте всі його проекти були відхилені через відсутність у цих міністерствах фінансування, а то й просто через всеросійську інерцію до нового, небажання апаратних працівників займатися невідомою для них справою.

У 1897 р. М. С. Ріттер отримав дозвіл на відрядження до Франції для участі в Міжнародному олімпійському конгресі, який проходив з 23 по 31 червня 1897 р. в Гаврі. Конгрес був присвячений педагогічним, історичним, гігієнічним та іншим проблемам розвитку в світі олімпізму та олімпійської ідеї. Перебування Миколи Сергійовича на конгресі значно збагатило й розширило його погляди на ці питання. Він продовжує активно агітувати українську молодь займатися боротьбою та іншими олімпійськими видами спорту і починає працювати над підготовкою книги про розвиток і методику занять атлетичними видами спорту.

Відомому українському вченому в галузі історії важкої атлетики та боротьби Василю Васильовичу Дразі вдалося розшукати в журналі "Всемирная иллюстрация" публікацію, в якій повідомляється, що з 1897 р. М. С. Ріттер мешкає в Петербурзі. В журналі за 1897 р. було надруковано кілька малюнків з боротьби із короткою анотацією до них і повідомленням: "Найближчим часом вийде у світ цікава книга М. С. фон Ріттера, присвячена атлетичному спорту. З дозволу автора подаємо із неї кілька найбільш характерних малюнків". Проживаючи в Петербурзі, Микола Сергійович вступає до атлетичного товариства графа Г. І. Рібоп'єра, де продовжує займатися боротьбою. Про це засвідчив художник, важкоатлет Микола Іванович Кравченко в статті про атлетичні змагання цього товариства в 1897 р., опублікованій у журналі "Новое врємя".

У результаті пропаганди О. Д. Бутовським, М. С. Ріттером та петербуржцем Алексєєвим ідей сучасного олімпізму 17 жовтня 1897 р. в Петербурзі було зібрано представників 10 спортивних і гімнастичних товариств міста для обговорення участі в іграх II Олімпіади в Парижі команди спортсменів Росії та затвердження комітету для її підготовки. Проте їхні зусилля були марні. На II Олімпійських іграх у Парижі 1900 р. від Росії були присутні тільки спостерігачі, хоча заявки надійшли від трьох осіб.

Джерело: Микола Зубалій, Владислав Зубалій "Фізичне виховання в школі" № 3, 2004 Видавництво "Педагогічна преса"

Апостол Павло хрестив Русь-Україну

Вже давно обґрунтовано й доведено, що Русь-Україну хрестив не Великий князь Київський Володимир, не Ольга, й навіть не Аскольд або Кирило та Мефодій. 
Перших християн на теренах України слід шукати серед учнів апостола Павла.

Можна з впевненістю стверджувати, що християнство в Україну прийшло ще за апостольських часів. Найбільш поширені перекази твердять, що апостол Андрій Первозванний перебував на теренах Криму. Багато джерел свідчать про те, що апостол Андрій проповідував на північному узбережжі Руського (Чорного) моря для народів Скіфії , й навіть доходив до Київських пагорбів. Ця літописна традиція прийшла до нас під впливом та на противагу Візантії. Таким чином, Українська Православна Церква також вважалась апостольською й ставилась в один ряд з іншими великими церквами. 

Проте, хоча апостолом Русі-України й проголошується Андрій Первозванний, більш давня, але менш вивчена традиція стверджує, що християнство в нашу країну прийшло від апостола Павла. 

Беззаперечним є те, що цей учень Христа став одним із найбільших проповідників свого часу. Він був названий апостолом язичників. І якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо: більшість з книг написані саме апостолом Павлом — це його послання до різних церков. Він проповідував на величезних землях Римської імперії від Єрусалима до Балкан, Болгарії, Італії, Греції, Македонії. Відомо також, що частина сучасних українських земель також входила до складу Римської імперії.

Про проповідування християнства у Скіфії (так називалась південна Україна за тих часів) Павло пише навіть у своєму «Посланні до Коринфян», зазначивши, що в Церкві «немає ані елліна та юдея ... варвара, скіфа, раба, вільного, але все та у всьому – Христос» (Кор. 3, 11). Просто так апостол не став би згадувати про скіфів поруч із народами, яким він проповідував, що першими прийняли християнство. 

Відповідно, вже в другій половині I століття були відомі скіфи-християни. Джерела говорять про те, що вже на I та II Вселенських Соборах були присутні Єпископи Скіфської кафедри. Таким чином, якщо сам апостол Павло дійшов до земель Македонії, Греції та Болгарії, то звідти християнство поширювалось його учнями на українські землі.

А вже в ІІ столітті, коли Римський імператор зіслав до Криму Папу Римського Климента, він знайшов у Херсонесі багаточисельну християнську громаду. Християнство розвивалось й в Боспорській державі. На Нікейському соборі (325 р.) був присутній єпископ Теофіл з Боспору. 360 року на Константинопольському соборі брав участь готський єпископ Ульфіля, який переклав Св. Письмо готською мовою. В той час Готська держава займала терени північного причорномор’я. Відомі також т.з. Скифські ченці, а також виходець зі Скіфії (Нижнього Дунаю) Іван Касіян, щор мав титул "Учитель західного чернецтва".

Тому вже в IV — VІІ століттях християнство починає активно ширитись на давньоруській (українській) території. Гуни, які були в союзі з антами, мали таких християнських князів, як Донат, Грод, Мугел. З історичних джерел відомо про охрещення Київського князя Бравлина. Коли в 860-х роках проповідники Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані „руськими буквами”, і християн, розмовляючих "по-руськи" (давньоукраїнською мовою).

З часом і церква, й історична наука зміцнюється, прилучаєт нові, раніше невідомі факти та докази. Тому, можливо, колись й буде загальнознаним те, що наші пращури знали відпочатку: християнство в Русь-Україну прийшло не тільки від апостола Андрія, але й від апостола Павла та його учнів.

75 років тому почався "Великий" сталінський терор

В результаті масових репресій були засуджені, вислані та розстріляні сотні тисяч українців.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло абсолютно секретну постанову «Про антирадянські елементи» (№ П51/94), що ініціювала так званий Великий терор - масові репресивні операції НКВД. Після чого Йосип Сталін направив наркому внутрішніх справ Миколі Єжову і регіональному партійному керівництву припис розпочати загальнодержавну кампанію переслідування розкуркулених осіб і «злочинців». Для реалізації кампанії, зокрема, створювалися суди-трійки, до складу яких входили представники НКВС, партійних органів, а також прокурор, повідомляє сайт "Коментарі".

Наступним етапом проведення кампанії масових репресій став Наказ НКВД № 00447 (Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів») від 30 липня 1937 року, до реалізації якого органи НКВД приступили 5 серпня 1937 року. У підсумку за різними даними в 1937-38 роках були засуджені більше 1 мільйона осіб, з них понад 600 тис. розстріляні. В ході реалізації кампанії наркомом НКВД Єжовим був підписаний наказ № 00486 «Про операцію з репресування дружин та дітей зрадників батьківщини». В результаті дружини і діти репресованих підлягали арешту і ув´язненню на строк від п´яти до десяти років. Паралельно з боротьбою з куркулями і антирадянськими елементами органами НКВС проводилась зачистка радянської партійної і військової еліти, а також проводилися репресії проти національних меншин. Після проведених масових репресій їх виконавці - сам Микола Єжов, а також його ставленики в НКВД - протягом 1939-40 років були заарештовані та розстріляні.

Роки Великого терору забрали і сотні тисяч українців. Зокрема, 3 листопада 1937 року були розстріляні представники української творчої інтелігенції, відомі як «розстріляне відродження»: Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер´ян Підмогильний, Григорій Епік, Валер´ян Поліщук, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко та багато інших.

Спеціально в цей день Російська громадська організація жертв незаконних політичних репресій публікує серію соціальних принтів «Сталін - він як...», завдання якої - розповісти сучасній молоді про події того часу простою і зрозумілою мовою і дати старт тривалій соціальній кампанії «Великий Терор 1937-1938». Акція була підтримана цілим рядом російських медіа-ресурсів.

Читайте також Розстріляне Відродження - 3 листопада 1937 року стало чорним днем в історії української нації. Саме в цей день радянська репресивна машина знищила сотні Геніїв Українського Народу.