Марко Вовчок - цікаві факти

Уривки з твору Соломії Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)». 

За прикладом інших всесвітньовідомих жінок-письменниць ХІХ ст. Марія Вілінська  (за першим чоловіком Маркович) обрала для себе чоловічий псевдонім – Марко Вовчок. Очевидно це мало легітимізувати її в «чоловічій» культурі того часу. В кінці 1850-х років вона була єдиною в українській літературі жінкою. 

Росіянка за походженням, вона дебютувала як українська авторка, й швидко завоювала значну славу, зайнявши своє місце між таких титанів, як Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, і донині належить до найвідоміших класиків української прози. Одночасно, вона довгий час була однією з найяскравіших постатей російської аристократичної еліти.

Окрім її творчості, цікавим феноменом є життя письменниці, її біографія і загадкова натура. Цю натуру намагалися збагнути її знамениті шанувальники. Тарас Шевченко і Олександр Герцен порівнювали її з Жорж Санд. Іван Тургенєв і Микола Добролюбов – з Гарієт Бічер-Стоу.

На порівняння з Жорж Санд наштовхувала її краса, стиль життя, поведінка, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, вона захоплювала грала фатальну роль у житті багатьох українських і російських літераторів, роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток.

Марія Олександрівна Вілінська народилась в небагатій дворянській родині в Орловській губернії. Після смерті батька, її мати вдруге вийшла заміж. Це був невдалий шлюб, новий чоловік вів розгульне життя й розорив родину. 

Майбутня письменниця часто жила у різних родичів, навчалась в пансіоні в Харкові, пізніше переїхала в Орел. Тут вона познайомилась з Опанасом Марковичем, українським культурним діячем, який був засланий вглиб Росії за участь у Кирило-Мефодіївському Товаристві (пізніше, познайомившись ближче з Марією, найвідоміші братчики – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров спричиняться до культу Марка Вовчка, як нової зірки української літератури).

У 1851 році Марія та Опанас Маркович одружилися проти волі її тітки. Під впливом чоловіка, його молода дружина стає не просто колекціонером народного фольклору, але й українським патріотом, й пізніше популярною письменницею. Пізніше, ставши відомою і покинувши Марковича, вона пояснювала свій шлюб з ним не почуттям, а бажанням якнайшвидше завоювати незалежність. Однак на початку її кар’єри вона бере його прізвище за основу псевдоніма, переймає його естетичні смаки і використовує літературні зв’язки, зокрема з Пантелеймоном Кулішем, який і видає 1857 р. в Петербурзі її «Народні оповідання».

Коли Марко Вовчок (покинувши чоловіка) переїзжає до російської столиці 1859 р., вона одразу стала знаменитою. Цього року окремими книжками вийшли «Рассказы из народного руського быта», «Народні оповідання» в перекладі і з передмовою Тургенєва, а також окремі оповідання в журналах «Народное чтение», «Русская бесіда», «Русский вестник», «Современник», альманасі «Хата», журналі «Основа».

В цей час Марко Вовчок стала гостею і окрасою столичних літературних салонів. Шевченко кокетливо називав її своєю «дочкою», а вона його «батьком», а Куліш смертельно закохався в неї і запрагнув вести її і надалі по літературній дорозі.

Куліш божеволів від свого кохання. Багато сучасників у листах і мемуарах казали, що вона викликала кохання в чоловіках, сама залишаючись спокійною. І все ж вона прийняла любов Куліша, і вони домовились про спільне життя за кордоном. У 1859 р. Куліш їде за нею до Берліна, щоб застати її там з Тургенєвим. Куліш повернувся додому ображений. Впродовж тридцяти років він пам’ятав цю образу, виливаючи на Марка Вовчка гори бруду і непристойностей.

Тургенєв заспокоював її: «Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров – можливо кинеться в воду, - але , повторюю, що ж робити?...»

Саме тоді тема села, етнографія, стиль вироблений під впливом Марковича, змінив новий стиль «модної народницько-інтелігентської белетристики», на формування якого вплинув Тургенєв. Знайомі Тургенєва стали її колом. Тургенєв багато прислужився до популяризації її імені, перекладав і популяризував її твори, допомагав у видавничій справі, знайомив з видатними людьми. Серед них були Лев Толстой і Олександр Герцен. «Читати я Вам буду багато – писав Герцен – але в чотири ока. Мені дуже рідко хочеться кому-небудь читати те, що я Вам прочитаю».

Мандруючи з Тургенєвим по Європі, вона ще деякий час зберігала з ним близькі стосунки. Він познайомив її з французьким видавцем Етцелем, редактором журналу, в якому друкувався Жуль Верн. З 1866 р. майже на сорок років вона стала постійним співробітником журналу. Пізніше, всі твори Жуля Верна, що виходили російською мовою були в її перекладі. Завдяки її паризьким контактам, такою була умова їх видання в Росії. Це стосується й романів Віктора Ґюго та багато інших.

Невдовзі Тургенєв був покинутий, як і Куліш. У 1861 р. вона зійшлась з блискучим молодим чиновником Олександром Пассеком, який за дорученням уряду приїхав до Європи, і жила з ним в Парижі аж до його смерті 1866 р. Цей роман став справжньою сенсацією. Спочатку і Герцен, ні Тургенєв не вірили в його можливість. Тургенєв пише до неї ревниві листи, хоча в листах до інших обороняє її від нападок. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення» - пише Тургенєв.

Катерина Юнґе, дочка графа Толстого, писала: «.. Всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

1861 р. вона познайомилась з Добролюбовим і все більше виявляла симпатії до позиції «нігілістів». Добролюбов не тільки пише про неї велику статтю, але й, як ще недавно Тургенєв, бере на себе турботи про видання творів Марка Вовчка та її фінансові справи.

У 1862 р. в Парижі вона зустріла Миколу Бакуніна, і навіть нібито переклала одну з його прокламацій українською мовою. А в наступні роки вона також зустрічалась з польськими емігрантами, які втекли з Росії після повстання 1863 року, писала під псевдонімом Євгенії Тур і дотримувалась досить радикальної політичної лінії.

1867 р. Марко Вовчок повернулась в Петербург (Марії було 34 роки). Її популярність у цей час була уже значно менша. Однак, скандальна слава стала ще більшою завдяки новому любовному захопленню. Це був критик і публіцист (що з 1862 до 1866 перебував у Петропавлівській в’язниці), а крім того, далекий родич Дмитро Писарєв. Під впливом Писарєва вона перекладає російською «Походження людини» Дарвіна і «Життя тварин» Брема. 1868 року Писарєв втопився під час купання в Балтійському морі, де він відпочивав разом з Марком Вовчком.

В кінці 60-х вона працювала в журналі «Отечественные записки», надрукувала романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», «Теплое гнездышко», цикл нарисів «Мрачные картины». В цей час припадають її зустрічі з народниками Миколою Михайловським і Петром Лавровим.

1870 року Марко Вовчок звернулась до уряду по дозвіл видавати журнал. Видання планувалось як таке, що має допомагати інтелігентним жінкам. Раніше вона зредагувала статтю Джона Міла «Поневолення жінок».  Журнал почав виходити, Вовчок писала: «щопонеділка в мене натовп жінок. Усі шукають праці. Багато приїздить з провінції. Всі хочуть праці. І це е примха, а потреба. Приїздять не лише молоді, а всякі: і літні, і зрілі, і навіть старі. Це поголовне повстання…»

У 1872 р., однак, сталася подія, яка істотно пошкодила репутації Марка Вовчка. Її звинуватили в плагіаті одного з її перекладів, і виправдатися їй не вдалося.  Після цього її літературна роль стає дедалі меншою, і вона взагалі перестає писати і друкуватися.

1878 р. Марко Вовчок (їй було 45 років) назавжди залишає Петербург і живе в різних провінційних містах Росії та України, де працює її новий чоловік – дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко. В наступні десятиліття вона вже повністю відірвана від російського літературного життя.

Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі 1907 року, будучи людиною іншої політичною і культурної епохи, що не викликала інтересу ні в російських, ні в українських своїх сучасників.

З твору Соломії Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)». 

В Римі відбулась зустріч представників УПЦ МП та УГКЦ

Верховний Архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав та керівник делегації УПЦ МП архиєпископ Полтавський і Миргородський Филип провели зустріч у Римі. Про деталі зустрічі не повідомляється, проте відомо, що вона пройшла в дусі християнства та братерства.

Про це, 19 грудня, розповів Блаженніший Любомир Гузар, під час презентації своєї нової аудіо-книги "Суспільство і бізнес". 

Коментар архиєпископа УПЦ МП Филипа для Радіо Ватикану можна послухати тут.

Як підкреслив о. Ігор Яців: було важливо, щоб головна ялинка, на площі Святого Петра в Римі, представляла не просто - УГКЦ або Закарпатську область. Ця ялинка мала стати Різвядим дарунком від всієї країни, й презентувати всю Україну. Тому ми дуже раді, що на запалення ялинки прибула офіційна делегація від УПЦ МП.

Нагадаємо, що під час візиту до Ватикану, відбулась аудієнція зі Святішим Отцем, в якій взяли участь глава УГКЦ Блаженніший Святослав ШЕВЧУК; голова Конференції Римо-Католицьких єпископів України Високопреосвященний Мечислав МОКШИЦЬКИЙ;  єпарх Мукачівський (УГКЦ) преосвященний Мілан ШАШІК; представники Православної Церкви на чолі з архиєпископом Полтавським і Миргородським Филипом, Головою Місіонерського відділу та Відділу релігійної освіти і катехизації при Священному Синоді УПЦ МП. Урядову делегацію очолював віце-прем’єр-міністр України Борис Колесников, а також міністр культури, голови Закарпатської та Львівської ОДА, міський голова Львова та інші.

Цього року вперше, за всю історію виникнення традиції встановлювати на головній площі Риму ялинки з різних країн, наша держава буде представлена там зеленою красунею з Карпат. Головну ялинку для Ватикана було доставлено в дарунок Папі Римському Бенедиктові XVI із Закарпаття, а ялинки для Апостольського палацу привезли з Львівщини.

Громадськість виступає за якісне оновлення влади

Громадські діячі вирішили відгукнутись на заклик трьох традиційних церков

Ініціативна група, до якої входять представники вітчизняної  інтелігенції, вирішила  розпочати об’єднавчу роботу в українському суспільстві, до якої закликали 1 грудня у спільному зверненні представники  УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ.

Неполітична ініціатива, що отримала робочу назву «Перше грудня», проголосила Декларацію в якій закликала до відродження українського суспільства. «Нашою метою є становлення вільного народу України, об’єднаного спільними духовними цінностями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та соціальне благо. У державі слід встановити нові правила гри» – йдеться у документі, підписаному В’ячеславом Брюховецьким, Богданом Гаврилишиним, Семеном Глузманом, Володимиром Горбуліним, Іваном Дзюбою, Мирославом Мариновичем, Євгеном Сверстюком, Мирославом Поповичем, Вадимом Скуратівським, Ігорем Юхновським та колишнім главою УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром. 

Учасники ініціативи закликають співвітчизників об’єднатися й чинити опір руйнівним тенденціям, що особливо загострилися в останній час. Метою своєї діяльності ініціатори бачать - домогтися встановлення нових «правил гри» в державі шляхом послідовної громадської взаємодії та суспільного консенсусу. «Зараз в Україні людина, людська гідність перестали бути цінністю» - відзначив знаний науковец, член Римського клубу Богдан Гаврилишин. На його переконання, сьогодні Україна потребує навіть не реформ, а докорінної трансформації.

Саме тому люди, яких в суспільстві називають – моральними авторитетами – вирішили об’єднати зусилля задля утвердження принципів примату свободи та людської гідності,  верховенства права та справедливого судочинства, рівності перед правосуддям,  замість вибіркового застосування закону, партнерства та  кооперації у сфері національного господарства, замість олігархічного монополізму, чесної конкуренції, замість хижацького взаємознищення, а також взаємної відповідальності влади й суспільства.  

Учасники ініціативної групи «Першого грудня» мають намір започаткували загальносуспільний діалог в усіх регіонах країни та сферах професійної діяльності людини. А на березень 2012 року заплановано провести Національний круглий стіл, який повинен виробити практичний план реалізації задекларованих цілей ініціативи. 

Відбулась 10 Генеральна асамблея Ради Церков Близького Сходу

На Кіпрі відбулась 10-та Генеральна асамблея Ради Церков Близького Сходу  (MECC). Сімдесят делегатів, які взяли участь у засіданні Ради в місті Пафос обговорили стан та перспективи християнства в регіоні, після революційних подій останніх часів.
Варто відзначити, що до Ради Церков Близького Сходу (Middle East Council of Churches) входять представники чотирьох християнських гілок: православні, католики, лютерани та дохалкидонські церкви.

У роботі Генеральної Асамблеї взяли участь Блаженніший Патріарх Олександрійський та всієї Африки Феодор ІІ, Блаженніший Патріарх Єрусалимський Феофіл ІІІ, Католікос всіх Вірмен Його Святість Арам І, Патріарх Сирійської католицької церкви Антіохії Блаженніший Ігнатій Йосип ІІІ, президент Лютеранської церкви Йорданії та Святої Землі Муніб Юнань, Архієпоскоп Кіпру Блаженніший Хризостом ІІ, інші представники християнських церков з Сирії, Лівану, Ізраїлю та Єгипту. Делегатам асамблеї було також зачитано вітання Святішого Вселенського Патріарха Варфоломія.
Рада наголосила, що, в даний час, церкви покликані відігравати більш активну роль в регіоні, оскільки відбуваються події т.з. "арабською весни", які роблять роль церкви ще більш важливою не тільки в церковній області, але й в соціальній, культурній та політичній.

За словами Патріарха Єрусалимського Феофіла III, Голови Генеральної Асамблеї Ради Церков, християнська присутність у всіх країнах Близького Сходу є одним з тих чиннів, що найбільше відчуває прояви крайнього релігійного фанатизму".

Також було підкреслено, що зараз на Близькому Сході мають місце порушення прав християн в різних державах, які в році, що минає набули масового характеру. Одночасно, звернення Церков закликає всіх до любові, примирення та мирного співіснування", сказав Патріарх Єрусалимський.

В рамках роботи Генеральної Асамблеї Ради Церков Близького Сходу відбувався пошук шляхів більш ефективного захисту прав людини та поваги до свободи віросповідання в регіоні.

Основною метою засідань Ради стало обговорення можливості зміцнення єдності між християнами на Близькому Сході, в дусі Біблійного вислову: "А люди, що увірували, мали серце одне й одну душу" (Діян. 4, 32), який став девізом цієї Генеральна Асамблеї МЕСС.
На 10-й Генеральної асамблеї Ради церков Близького Сходу були обрані керівні органи та затвердженні представники церков у цій організації. 

Джерело: http://www.churchofcyprus.org.cy/article.php?articleID=2048Переклад: Павло Берест

Де брати гроші на релігійні ЗМІ

Під час зустрічі спільноти медіа-інноваторів MediaNext з редактором Олексієм Шалайським, одна з починаючих журналісток задала питання: "хочу працювати релігійним журналістом, але в редаціях за це мало платять, де брати гроші релігійним ЗМІ?".

На що була відповідь: - Сайт "Наші Гроші" вирішили цю проблему через гранти. Якщо цього не вирішив сайт, то людина мала б змінити уявлення про логіку добра. Добра, яке можна потримати в руках.

- Чи зможу я отримати гроші від власного сайту?

Логіка така. Ви використовуєте майданчик сайту, для того щоб зростав не майданчик, а зростали ви. Коли до нас приходять люди, я їм кажу – я думаю, що ти коштуєш 300 доларів. Але в нас 300 доларів нема, а є 500. Тому ти "висиш" нам – фігурально – 200 доларів. Потім 100. А потім коли приходжу і хочу сказати: – ти вже коштуєш 650, журналіст відповідає – знаєш, а мені нову роботу запропонували.
Людина заробляє вагу на ринку, не ходячи по вулиці чи пишучи у Фейсбуку. Треба майданчик. Напишіть такий текст, щоб підірвати ринок релігійних текстів. Є купа видань, які хочуть такі тексти. Але їх нема. Є люди, які знають, але не вміють писати – а переписувати їх з усіма цими хіротоніями нереально. Ви не думайте про те, як має заробити гроші власник сайту. Думайте про те, як використати цей майданчик собі на добро, а від цього і їм буде добре.


Також цінуються журналістські розслідування. Колись у бюджеті Києва був колектор, про який казали – ми цей колектор ремонтуємо раз врік. Бо на ньому заробляє конкретний чиновник. А насправді цього колектора в природі нема. Будь-який журналіст, який поїхав би на нього подивитися, побачив би, що його нема. Але ніхто не поїхав.

Іноді це стосується паперів. Читаєш бюджет, і ніхто не бачить, що там фінансуються три церкви. Українські редакції бідні, і є купа тем, які взагалі ніхто не чіпає. Але це можливість для журналістів. Куди не плюнь, можеш робити розслідування.

Тезу можливості працювати в Україні незалежній редакції лише за ґранти від міжнародних фондів підтвердив у своїй недавній статті й журналіст Микола Малуха. Він з'ясував, що популярний релігійний сайт РІСУ має змогу існувати завдяки америнкаським грантам, які надаються за здійснення моніторингу релігійної свободи в країні. 

"Ukrainian Catholic University  - $56,000
To support the Religious Information Service of Ukraine (RISU), an online news agency that covers the issues of church-state relations, freedom of conscience, and conflicts between Ukraine’s various faith communities."

Також в статті був поданий перелік багатьох ГО, які отримують чималенькі кошти на свою діяльність, але цієї діяльності ні в державі, ні в пресі, ні в інтернеті... - ніде не видно.

Мабуть, більшість коштів йде на утримання громадського апарату цих організацій..