Віктор Гюґо - поема "Мазепа"

Віктор Гюґо (В. Гюго) - поема "Мазепа". Текст. 

Victor Hugo, MAZEPPA


Поему "Мазепа" Віктор Гюґо написав 1828 року, натхненний одноіменою поемою Д. Байрона та творчістю Луї Буланже. Вона увійшов до збірки "Поезія сходу" (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми автор узяв перший рядок Байронового "Мазепи":  – Away! – Away!

Так само, як Байрон, Гюґо теж наголошує на спільності, що прослідковується між цінностями українського героя і европейських читачів. Проте ідеали та прагнення романтичного героя до свободи – це не єдина роль Мазепи в Гюґо. У першій частині поеми автор наголошує на зв’язку між людиною і природою, що її оточує – українською природою.

А в останніх рядках першої частини Гюґо каже читачу про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять князем України (prince … de l’Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв’язують від трупа, він спроможний досягти вершини – стати гетьманом.

Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа – це символ митця, що прив’язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія – тобто коня – несе митця з банального світу на межу ідеалу.




п. Луі Булянже. (мà M. Louis Boulanger)

Away ! - Away ! -
BYRON, Mazeppa



І


Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

І з шаблі бік горить,

І кінь баский під ним, годований травою

Хвиль морських, аж пашить огнистою жагою

Із ніздрів та копит –


Коли гадюкою звивався під шнурами,

Безсиллям скаженілий, дарма, до нестями

При втішених катах,

І падав на грізний кінський хребет поволі

З піною на губах, у поті весь на чолі

І з кров’ю на очах –


Неждано знявся крик: – і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму

Крізь вибалки пісків,

Самі, у гомоні та куряві пустари,

Мов блискавка зміїна ріже чорні хмари

У здогоні вітрів!


Летять…. Долинами, здається, подув бурі,

Немов борвій, що гори з’юртував похмурі,

Як розторілий щит….

Раз як сіренька крапка, що у мряці гине,

То знову виринають білим бризьком піни,

Що б’є в морський блакит.


Летять. Простору досить. Око і не вловить

Пустелю непочату й неосяжний овид –

Пірнули у безмеж.

Їзда їх наче лет, в якому ось-ось щезне

Під ними гір зчорнілих пасмо величезне,

Тінь міст, дерев і веж.


Та скільки раз сердега вдарить головою

Від бунту, кінь здригнеться з остраху, стрілою

Понад вітрами птах,

Жене все глибше й глибше в поле опустіле,

Де ледви зморшками піски замерехтіли,

Мов сукня у пружках.


Чудними плямами танцює світ довкола,

Мигтіють довгі хмари, лісів горді чола,

Останки башт-руїн;

І бачить: промінем золочені гір рями,

І коні, що за ним рвонулись табунами,

Прямують навздогін…


І небо, де вже вечір ставить перші кроки

У переливах хмар, що тонуть у глибокі

Плави хмарин нових,

І сонце, що мов човен хвилі його поре,

Купає своє коло мармурно-прозоре

Все в жилках золотих.


Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

Повисла голова, багріє у краплинах

Пісковина й кущі;

А посиніле тіло мотузи обвили,

Як змій, що душить жертву з усієї сили

Й бере її в кліщі.


А кінь, не чуючи сідла вже ні вудила,

Скривавлений, жене вперед, щосили, з тіла

Шматки собі рвучи;

За ним новий табун… За стадом полохливим,

Що розкудовчили у гоні свої гриви,

Вже й галичі ключі!


Сичі за гайворонням сунуть без вагання,

Орел із побоєвищ і надморська каня,

Хоч день її сліпив,

Підзорні сови, дужий трупоїд-шуліка,

Якого гола шия, наче рука дика,

Розрізує мерців!


Злітає все на ці воздушні похорони,

Все кидає гніздо: старих дубів корони,

Старезні хуторі,

Мазепа ж, очманілий, нечутний на крики,

Питається себе: – Хто там простяг велике

Ці віяло вгорі?


Надходить ніч без зірки, схована у мряки.

Завзялися звірі, як нагнані собаки,

На бідного їздця;

Між ним і небом, наче темінь хуртовини…

Він бачить їх, то тратить, чує, як із тіней

Жене ватага ця.


Нарешті по трьох днях безглуздої погоні

Крізь бори та степи, пустелі й оболоні,

Як леди рік пройшов,

При криках хижаків кінь падає при смерті,

Звалився на каміння, на гамуз розтерте

При блискавках підков!


А обік впала гола, зломана людина,

Покрита вся кервою, більше, ніж калина,

Коли заквітне ліс;

Над нею хмара птах кружляючи гогоче

І не одна бажає виколоти очі,

Розпалені від сліз.


Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине

Колись ще буде народом України

Звеличений як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,

Невкритими гробами вкриє піль багато,

Де кров його лилась.


Страхітна його велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

У сяєві зіниць;

А як у ній з’явиться – степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!



ІІ



Так само і ти линеш на уяви крилах,

Звичайний смертнику, коли тебе сплила

Таємна міць богів:

Даремне не даєшся, верхівець, – твій геній

Несе тебе насильно в самотні скаженій

За овиди світів.


Минаєш старі гори та снігові шпилі,

Пустині, океани, десь на небосхилі

Підхмарну далину,

В утечі позаземній тягнеш за собою

Ряди нечистих духів, що самі юрбою

Прокинулись зі сну.


У пориві натхненнім переходиш межі

Всієї дійсності і п’єш на безбережжі

Із вічної ріки…

Ніч зоряна і темна прибрана, поете,

Волоссям, що його розкинули комети,

Виводячи танки.


І бачиш нові зорі, Сатурна перстені,

Підбігунових ночей заграви всміхнені

Посеред білих криг,

Ніщо тебе не томить, світ – життя безкрає,

І кожним порухом його кінці зміняє

Твій невгамовний біг.

Хто коли-небудь знає – янголи, демони?! –

Яка це страшна мука – твої перегони,

Чим у твоїм очах

Ті дивні блискавки? Якими це вогнями

І крилами примар пече тебе ночами

Невисловлений жах?


Кричиш від остраху і, далі незворушний,

Женеш, блідий, охлялий… злітаєш, бездушний,

На землю з гордих хмар…

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падеш… ось край… це раз зібрав ти свої сили,

Встаєш, Ти – Володар!



1828

Переклав М. Рудницький


Джерело: тут

Перші Королі України-Руси

Перший король Руського Королівства (Київської Руси-України) був коронований Папою Римським та канонізований православною церквою.

Ізясла́в (Дмитро) Яросла́вич (*1024 — †3 жовтня 1078) — був Великим князем Київським (з 1054), сином Ярослава Мудрого. При ньому була прийнята «Правда Ярославичів» (1072) — перша кодифікація руського (давньоукраїнського) права, яка дійшла до нас.

У 1042 одружився з Гертрудою, дочкою польського короля Мєшка II й сестрою польського короля Казимира I. Проте, через постійні міжкнязівські чвари, не зумів утримати в своїх руках спадщину батька.

В результаті міжусобницьких він Ізяслав був вимушений поїхати з Києва, й звернувся до Польщі за допомогою. Польський король Болеслав, однак, не тільки не надав родичеві підтримки, але й відібрав більшість багатств, маючи намір скористатися ними у війні з чехами, і вигнав з країни Ізяслава, а з його суперниками — князями Святославом та Всеволодом — уклав античеський союз. 1073 року Ізяслав, разом зі своїм сином Ярополком, був прийнятий Римським Папою Григорієм VII. Київські князі отримали Папську буллу, за якою влада в Києві повинна належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Незабаром Ярополк Ізяславович був коронований Папою Римським на Королівство Руське (королем Київської Руси), про що свідчить і зображення на мініатюрах з Трірського псалтиря. На одній з них зображено апостола Петра з ключами, справа від нього дві фігури – жіноча і чоловіча, в багатих порфірних одежах з коронами на головах. Над чоловічою фігурою руський напис: "Ярополк", а жінка не названа по імені. Біля ніг Петра лежить похилена у мольбі друга жіноча фігура в княжій одежі, з написом: "Мати Ярополка".

На іншій стародавній іконі зображений Ісус, який вінчає коронами князя Ярополка з дружиною. Так, за чоловічою фігурою стоїть святий Петро, а за жіночою – свята Ірина (християнське ім'я князя Ярополка – Петро, а його дружини – Ірина).

Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовича і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство (булла папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Через три дні після написання цієї булли папа звернувся з посланням до польського короля Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава. Нажаль, реалізувати цю спробу закріплення правління в давній Україні-Русі однією королівською династією не вдалося.
Влітку 1077 року за допомогою польських військ князь (король) Руси Ізяслав-Дмитро повернув собі Київ. Ярополк повернувся з батьком до Києва, діставши Вишгородський стіл. Але в жовтні 1078 р. Ізяслав загинув у битві на Нежатиній Ниві під Черніговом (тепер Ніжин), де спільні війська Ярославовичів (Ізяслава та Всеволода Ярославовича) розбили бунтівних племінників: тмутараканського князя Олега Святославича та Бориса Вячеславича. Битва на Нежатиній Ниві та загибель Ізяслава і Бориса згадані у «Слові о Полку Ігоревім».

Король Русі Ізяслав був похований у Десятинній церкві. Але влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава - Всеволода. А Володимир-Волинське та Турівське князівства були виділені в окреме князівство, в яком за згодою Київського князя Всеволода став правити Ярополк.
Декілька разів організовував спроби посісти Київський престол, але зазнав поразки від Всеволода та його сина Володимира Мономаха. Якийсь час був вимушений перебувати у Польщі

1086 року - повертається з Польщі, мириться з Володимиром Мономахом та стає князем Володимирським. 22 листопада - у дорозі до Звенигороду Галицького, Ярополка було вбито одним з дружинників, який врятувався втечею у Перемишлі, де правив Рюрик Ростиславович.

Тіло князя-мученика перевезли спочатку до Володимира-Волинського, а 5 грудня честні останки прибули до Києва. Тіло князя зустрічали Великий князь Всеволод Ярославович та митрополит Київський та всієї Руси Іван ІІ з собором духовенства. Похований у церкві Св. Петра (Святодмитріївський монастир), яку він почав будувати.
Канонізований Руською (Українською) православною церквою майже одназу після смерті.

Таким чином, майже за 200 років до коронування королівською короною Данила Романовича, 1075 - 1086 рр. в Русі-Україні вже було два канонічні королі висвячені Папою Римським: Ізяслав Ярославович та його син - король Русі Св. Ярополк Ізяславич.

Вольтер про Україну

Вольтер : Історія Карла XII / Histoire de Charles XII, 1730


Вільний переклад : “Україна завжди прагнула бути вільною, але будучи оточена Московією, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора серед цих трьох держав. Вона спочатку піддалася під протекторат Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою державою і занадто обмежила її права; відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як завше є звичаєм у Московитів. Спочатку українцям надавався привілей вибирати князя, який називався гетьманом, але невдовзі вона була позбавлена цього права і гетьмана почала призначати Москва”



Памятник Вольтеру и саркофаг. Париж. Пантеон.

Видатні митці про Мазепу. Ежен Делакруа

Фердинан Віктор Ежен Делакруа (Ferdinand Victor Eugène Delacroix, 1798 — 1863) — видатний, всесвітньовідомий французький художник доби романтизму. Малював історичні картини, натюрморти та портрети, займався стінописом.

Ежен Делакруа став справжнім провідником художнього романтизму. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота „Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв народ. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Найвідомішим його твором, який приніс світове визнання, стала картина «Свобода веде народ на барикади». В картині поєднані фігури міфологічні (алегорія Свободи з прапором Франції) з фігурами брутальної дійсності(Гаврош, мсьє в капелюху Болівар, трупи розстріляних) . Зараз це полотно знаходиться у Луврі.

Співчував митець й визвольним рухам поневолених народів Европи. Під впливов творів видатних письменників доби романтизму - Вольтера, Байрона, Гюґо – Делакруа створює картину "Мазепа на вмираючому коні" (1828). Інша назва цієї картини – «Мазепа» («Mazeppa»).

Довідка:

Як відомо, Гетьман України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку. Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

Память про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана України.