ФСБ працює проти Української державності

Інтерв'ю Генерал-лейтенанта СБУ Олександра Скіпальського журналу "Країна".

Потенціал спецслужби можуть оцінювати лише інші країни. У нас немає жодної державної служби, що повністю відповідала б критеріям незалежної країни. Над цим не працювали.

Чому Україна, одна з небагатьох націй із потужним генетичним кодом, упродовж 800 років ніяк не спроможеться здобути власну державність? По-перше, ми успадкували жорстку традицію князівств. Ярославові Мудрому не вдалося створити цивілізованої держави, бо він розділив її між синами. Українці надто рідко виступали спільним фронтом. По-друге, після Київської Русі країна не мала свого центру. Народжувався, скажімо, хлопчик в анклаві, що знаходився під Польщею. Куди його забирали, коли він виростав розумним? До Варшави. Теж саме робили й росіяни. Найкращі люди йшли служити імперіям. У нас лишалися лише найпокірніші, найупослідженіші.

Що цікавить іноземні розвідки в Україні?

- Існують різні види розвідницької діяльності. Є дослідницько-аналітичний. Коли стежать, що ж це за цікава нація така, не вписується в жодну норму захисту національних інтересів.

А є розвідницько-підривна. Вона націлена на руйнацію держави. Таку відчуваємо з боку лише однієї східної країни (Російської Федерації).

У чому зацікавлена російська розвідка?

- Ізолювати Україну від власного зовнішньополітичного курсу. Цікавить наш інтелектуальний потенціал. Їм не вдається запустити свою "Булаву", досі російський ядерний щит існує за значної підтримки українського "Південмашу". Є й військові аспекти. Росії треба утримувати Кавказ, а мусульманин мусульманина не битиме. Тому зацікавлені у військовому м'ясі. Суворов Суворовим, але ж Альпи штурмували солдати, з яких щонайменше половина була українцями. Матрос Кішка - з Полтави. У Севастополі на військовому цвинтарі поховані 2700 волинян! Іще Черкаський полк, Чернігівський. Без українського сержанта Петренка росіянам важко.

Коли у США розвідували атомні технології, на радянську розвідку працювали багато вихідців із Росії. Великою мірою допомагала єврейська солідарність. Керівництво радянської розвідки було єврейським і по всьому світі ставку робили теж на євреїв. Путін, до речі, перейняв цей досвід і призначив директором зовнішньої розвідки Михайла Фрадкова, єврея. Про це ніде не говорять, та й він ніде не з'являється. Це наші на екранах світяться. У Росії такого немає.

Якими патріотичними гаслами можна було завербувати молодих російських шпигунів і змусити їх по 10-12 років працювати в чужій країні?

- Спробуйте сказати будь-кому з росіян: "Росії - капут! Вона нікому не потрібна!" - і вони негайно стануть на її захист. Росія формувалася за рахунок захоплення чужих територій, у кожному з них генетично сидить солдат.

А ми сиділи в хуторі. У нас партизанське мислення. Вдарити раз - і сховатися. Доки не прийде розуміння, що держава - своя хата, успішної роботи не вийде.

Ті, хто закликають до союзу з Росією - раби, дурні або вороги. Підозрюю, що Володимира Семиноженка зняли з посади за те, що він завчасно розкрив плани владної верхівки щодо походу в Росію. Умови та механізми були ще неготові. Але ж завести на Схід - подалі від НАТО і ЄС, хочуть саме народ, а не владу. Бо ж у самих у кишенях іноземні паспорти.

Зараз одна з нині дружніх нам розвідок (ФСБ) стверджує, що їхня країна відчуває загрозу в економічній сфері з боку іншої великої держави (США). Закликають Україну до тісної співпраці. Якось приїхали до нас полковники (ФСБ) приблизно мого віку - із досвідом, справжні монстри в професійному розумінні. А в нас чергову чистку провели, підполковники - пацани, півроку на посаді начальника департаменту. І от 20 хвилин сканували вони наших хлопців, бачать, що діти, і кажуть: "Наші президенти (Росії й України) ухвалили правильне рішення, тепер ми працюємо разом. Дуже боїмося проникнення іноземної економіки, і будемо вдячні за співпрацю та інформацію". Думаєте, хтось із наших сказав: "Почекайте, але ж 40 відсотків нашої економіки належать вам (росіянам)! Це ж теж загроза!" Вони сиділи й конспектували, як школярі. От така співпраця.

Ви казали, що прихід Януковича до влади - це дуже вдала операція ФСБ.

- Вони зробили ставку на Януковича ще за першої каденції. Потім образилися, що нічого не вийшло. А тоді побачили, як усе розхлябано в нас... Два роки тому Медведєв, вітаючи російських розвідників та контррозвідників, дякував їм за те, що Україна не вступила до НАТО. Нас переграли! Російські служби мають досвід із часів Івана Грозного. Це 500 років! Перебраний, відшліфований, науково обґрунтований. А що в нас? Святе місце порожнім не буває. Не працює українська церква - працюватиме московська.

Чи є провина СБУ в тому, що Константинопольський патріарх Варфоломій, приїхавши до Києва, так і не визнав автокефалії Української церкви?

- Безумовно, це програш української дипломатії.

Коли виникла справа Гонгадже, тоді Працювала й іноземна агентура. Я заходив до Кучми після касетного скандалу й "України без Кучми". Казав: "Згадайте Черчилля: "Немає постійних друзів, є постійні інтереси". Для Росії її інтереси в Україні у сто разів важливіші, ніж ви. Думаєте, що ви друзі? Помиляєтесь. Вас б'ють, бо ви йдете в Європу". Псувати імідж президента - це робота російських спецслужб. У такий спосіб вони ізолюють Україну.

Якби сьогодні вам зателефонували з Адміністрації президента і запропонували посаду голови СБУ, погодилися б?

- Ні. А якби погодився, то перше, чим чесно мусив би зайнятися - це зв'язки Януковича. Вони цього не зроблять, бо не камікадзе.

Джерело: тут.

Україна - це Русь

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".

Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з'являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.

Українські козаки вважали, що назва Русь походить від сарматського племені роксолан. Це плем'я розселилося в Центральній Україні на південь від Києва починаючи з І століття до н.е. У тому регіоні є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо.

Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові є слово "росіяни", у той час як прикметник "руський" залишено для всього, пов'язаного з Київською середньовічної державою.

Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.

Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?

Сучасна російська мова є ближчою до болгарської, ніж до мов сусідніх слов‘янських народів - української, польської, білоруської. Мовна дистанція між українською і російською досить значна, і часто росіяни з Росії взагалі не розуміють української.

Причина цього в тому, що російська мова була створена не на базі стародавніх слов'янських діалектів, а натомість за рахунок засвоєння місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов'янської мови, насаджуваної церквою та владою.

Церковнослов‘янська, як відомо, була штучно створена слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнського просвітництва на основі солунського діалекту болгарської мови.

Слово "Україна" вперше з'явилося в літописах у 1187 року - того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви Україна в літературі 12-15 століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".

Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.

Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Слід відзначити, що назва "Україна" застосовувалася й щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися "в свою Україну", тобто у власне князівство.

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія - Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим - Суздалю й Заліссям.

Сьогодні ми можемо сказати, що Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одні лише називалися Руссю й становили ядро Київської держави в часи, коли до цієї держави належали сучасні російські й білоруські землі.

Пізніші спроби привласнити назву Русі - це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія - навіть в ХІХ столітті.

Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п‘ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "Третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв‘язки з Києвом.

Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымера", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Нещодавно російський прем'єр Володимир Путін порівняв тяжкі пожежі в Росії з нападами печенігів і половців. Навряд чи в ці драматичні дні він думав про історію, а, швидше, підбирав аналоги біді. Однак, варто відзначити, що напади печенігів на території Росії в історії не зафіксовані.

Половці, щоправда, кілька разів були присутні - переважно в ролі союзників суздальських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського під час їхніх воєн проти Києва.

Цінуймо це - історія України настільки престижна, що викликає бажання запозичити навіть її супротивників. Щоправда, на жаль, це стосується переважно давньої історії. З найбільш актуальною новітньою у нас поки складається не так добре. Але це вже інша тема.

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук, для УП

Мормони збудували храм в Києві

«Приглашаем всех желающих на экскурсию в новопостроенный Киевский Украинский храм Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней – первого храма Церкви построенного в Восточной Европе». Так звучит объявление, растиражированное в СМИ, размешенное на рекламных бордах на улицах и в метро. Так «Церковь Христа» (они же – мормоны) зазывают интересующихся познакомиться ближе этой неординарной организацией.

На получасовой экскурсии вам расскажут немного об истории возникновении самой церкви, покажут внутреннее, достаточно богатое и со вкусом выполненное, убранство храма, проведут по главным комнатам – христильне с купелью, комнате для запечатывания брака, целестиальной комнате…. Однако на все уточняющие вопросы: что именно исповедуют мормоны, каков их символ веры, насколько их основатели изменили Библию, каким образом проходят обряды, для чего предназначены алтари, занавеси а стенах (и что за ними), зачем в целестиальной комнате вверху на стенах с двух рядов есть окошка (явно для подглядывания) и что происходит в этот момент внизу – это узнают лишь посвященные.

А посвящаться есть во что. Ведь после проведения экскурсий и официального трехразового освящения храма в немо могут войти только избранные. Т.е. даже самим членам церкви не всем вольно туда войти. В него допускают только заслуженных по специальному допуску от епископа и только на ограниченное время.

Основная же масса членов церкви ведет активную миссионную деятельность, работает на благо церкви и выполняет все поручения священства.

В течение XX века, исконно американская церковь (ее адепты утверждали, что в апостольские времена часть семитских племен перебрались на американский континент и даже искали семитские корни в индейских генах) существенно выросла и превратилась в серьезную международную организацию. По официальным данным на 2000 год, количество миссионеров составляло 60 784 человека, а количество членов церкви по всему миру достигло 11 068 861. К 2007 году число прихожан увеличилось до 14 миллионов. Церковь ведёт активную деятельность в 162 странах. Мормонский журнал «Лиахона» издается на 50 языках, а Книга Мормона переведена на более 90 язов и издана общим тиражом более 100 млн. экземпляров. Было построено 128 храмов во всех уголках мира, и вот последний храм теперь открыт в Украине.

А начинались мормоны с того, что в 1827 году молодой и активный Джозеф Смит «нашел явившиеся ему тайным образом золотые таблицы с древним текстом». После чего он ачал их плодотворно переводить. Говорят до этого, с ранних лет Смит занимался оккультизмом. Он ходил по местным фермам и предлагал их владельцам с помощью вызывания духов найти им клад. Правда, дела у него пошли не очень, и в 1826 г. он был привлечен к суду за шарлатанство. Так вот, в начале 1828 года, преуспевающий фермер из Пальмиры Мартин Харрис присоединился к Джозефу и «оказал помощь в переводе». Но совместное творчество не продлилось долго, и работа возобновиласьапреле 1829, на этот раз секретарём Джозефа Смита стал Оливер Каудери, местный школьный учитель.

В 1830 году вышло первое издание «Книги Мормонов» и началось активное строительство Церкови Христа. Нет необходимости перечислять все этапы строительства данной организации, об этом имеется достаточно информации. Следует только отметить, что почему-то мормонов активно (и с оружием в руках) изгоняли местные жители из двух штатов Огайо и Миссури. В 1838 году Джозеф Смит с последователями был вынужде бежал из Кёртланда в Миссури, поскольку его обвинили в незаконных банковских операциях во время финансовой паники 1837 года. В Миссури церковь подверглась гонениям, и в 1838 году даже вспыхнула война между мормонскими поселенцами и другими жителями, что вновь привело к изгнанию церкви из штата. В 1846 году после окончательного изгнания из штата Миссури и нового роста напряженности в Иллинойсе мормоны пошли далеко на запад, и поселились на (тогда еще) территории Мексики.

Обстроившись и укрепившись они объявили свою территорию независимым государством. В 1849 мормоны провозгласили «Государство медоносных пчёл», которое должно было располагаться от Орегона до Мексики и хребта Сьерра-Невада. Последовало обращение в Конгресс о приёме штата в состав США. Хотя Конгресс и согласился на вхождение, но отвел штату Юта гораздо меньшую территорию, чем запрашивали мормоны. После этого следует продолжительный период конфликтов с властями США, индейцами, переселенцами-немормонами. Противостояние с федеральными войсками привело даже к войне в Юте (1857-58). Сначала губернатор штата Янг планировал сжечь Солт-Лейк Сити и бежать с последователями в Мексику, но в последний момент договорился и получил прощение президента.

Кроме финансовых манипуляций, различного рода афер и вооруженных конфликтов, мормоны того времени были известны также активным многоженством. Так, губернатор Юты Бригам Янг был женат на 50 женщинах, которые были «запечатаны с ним» в качестве жен, и имел 57 детей. Официально многоженство было отменено мормонами в 1890 году, под активным давлением со стороны правительства США.

Критикуют мормонов и за возможные связи с масонством. Кто видел их храмы внешне или внутри, не может не проассоциировать их с архитектурой и убранством масонских организаций. Да и не секрет, что храмовые церемонии, разработанные Дж. Смитом, имеют много общего с масонскими церемониями посвящения, как текстуально, так и церемониально. Известно, что 15 марта 1842 г. Джозеф Смит стал членом масонской ложи в Наву. Также утверждают, первая группа ведущих мормонов почти вся состояла из масонов.

Однако, все это дела давно минувших дней. Что же сейчас представляет собой Церковь Иисуса Христа Святых последних дней. Журнал Time Magazine оценил собственность мормонов в 11 млрд. долларов, а ежегодный доход - в 600 млн. Громадные доходы приносит мормонская промышленность, банковская, страховая, гостиничная и другая деятельность. “Церковь Иисуса Христа” владеет акциями сетей супермаркетов, газет (в частности, “Лос-Анджелес Таймс”) и сахарной империей. Ей принадлежит большая часть территории штата Юта (в том числе и обширная недвижимость в этом штате), большей половиной территории на Гавайях, гостиничной сетью “Мариотт”. Мормоны являются крупнейшим инвестором игорного бизнеса в Лас-Вегасе.

Зачем же пришли мормоны в Украину? Официально, Киевский Украинский храм является 134-м действующим храмом в мире и 11-м в Европе. Ранее достойные члены церкви должны были ездить для совершения обрядов в ближайшие храмы в Франкфурт, Фрайберг (Германия), Хельсинки, Берн или Копенгаген.

Теперь мормоны из Украины и девяти соседних стран смогут посетить село Софиевская Борщаговка, что под Киевом, и получить всю необходимую благодать. Кроме того, наличие собственного «крупнейшего на Европейском континенте» 42-х метрового храма, конечно же привлечет новых активных членов в церковь. А новые, молодые и послушные члены данной церкви ой как нужны. Кроме поддержания в идеальном состоянии газонов, деревьев на довольно-таки просторной территории храма и обслуживания различных важных для церкви и ее «священников, епископом, апостолов и пророков» потребностей и ритуалов, есть и еще одна проблема, которую нужно будет решать. Еще в 2008 году мормонская газета “Deseret News” сообщила о важном решении руководства. Ввиду изменения российского закона о порядке получения виз, миссионеров из стран Северной Америки не будут больше посылать в Россию. Действующие в России миссионеры, завершат свой срок (2 года для юношей и полтора — для девушек), но замена им из этих государств направляться не будет. Где же набирать новых миссионеров для многомиллионной России, чтобы можно было обойтись без виз? Конечно же – в Украине. Именно в этот период начинается активное строительство храма, хотя намерение о его возведении было объявлено еще в 1998 году.

Чем же еще, кроме активной бизнесовой и финансовой (не афишируемой) и миссионерской (официальной) деятельности занимаются мормоны. Говорят, что они очень активно проникают в органы власти (особенно местные). СМИ сообщали, что за последние годы американские мормонские миссионеры неоднократно задерживались на территориях закрытых российских военных объектов. Рассказывают, что в начале 90-х становлению мормонских организаций в пост-советских странах активно помогали работники посольства США. Известно, что мормоны разъезжают по все¬му миру и активно копируют на цифровые носители архивы и метрические книги. Эти сведения пересылаются в Солт-Лейк-Сити, где хранятся в специальном архивохранилище.

В Украину первые миссионеры из США прибыли в 1990 году. В 1991 году «апостолы» Церкви Бойд К. Пекер и Даллин Х. Оукс на Владимирской горке у подножья памятника князю Владимиру «освятили землю Украины» для создания «Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней». 25 ноября, в Киеве в водах Днепра были крещены первые украинские адепты секты.

С 1992 г. мормоны стали работать с архивами Украины, микрофильмируя все возможные архивные документы.

В июле 1993 г. в Украине была организована миссия со штаб-квартирой в Донецке.
30 июля 1996 г. было зарегистрировано Религиозное Управление «Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней» в Украине.

В мае 2004 г. в Киеве был образован первый в Восточной Европе кол Церкви. В 2008 действовало 58 приходов, 4 округа (в Донецке, Днепропетровске, Одессе и Харькове), а также 1 кол в Киеве. Все они объединены в 32 общины «Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней», представляющие почти все области Украины.

В августе 2010 года под Киевом был освящен Киевский Украинский Храм. Чем будут заниматься мормоны в Украине в дальнейшем, какой бизнес вести, в какие органы власти проникать, сколько соберут «рядовых» активистов, и кто из влиятельных людей будут вхожи в их храм – покажет время. Как время и покажет, насколько здоровым окажется украинское общество, чтобы отличить церковь от секты, христианство от использования имени Христа, веру от бизнеса, и истинное от ложного.

Бог всему судья.

Українська Прага

На жаль, і українці, й самі мешканці Праги дуже мало знають про те, наскільки тісно пов’язані українська й чеська минувшина, скільки видатних українців жили та працювали у столиці Чехії.

Всім відомого, що центрі Праги знаходиться величний собор Св. Віта та старовинний палац. Але мало хто знає, що одним з перших дослідників-археологів Празького граду був видатний українець Іван Борковський. На Староместській площі розташований бароковий костел Св. Миколая, в якому 1926 року вінчалися Олена та Михайло Теліги. Місце вінчання було вибрано не випадково: з 1874 р. і аж до кінця Другої світової війни у цьому храмі відбувалися православні богослужіння, в тому числі й українською мовою.

В комплексі Клементинум, який з XVI ст. був важливим духовним та освітнім центром, знаходиться Чеська національна бібліотека. До її складу входить і Слов’янська бібліотека – найбільша славістична книгозбірня у Центральній Європі. Слов’янську бібліотеку одразу по її створенні у 1924 р. очолили українці Володимир Тукалевський та Микола Михальчук. Сьогодні тут діє Український відділ, у фондах якого є стародруки, художня та наукова література, періодика, видані у різних країнах світу. Пам’ятають стіни Клементинуму і українських спудеїв – у міжвоєнні часи окремі його приміщення використовувалися для занять Українського Вільного Університету.

Однією з перлин комплексу є катедральний собор Св. Климента, у якому від 1931 р. розташовується греко-католицька парафія. Богослужіння відбуваються тут і українською, і церковнослов’янською мовами. У інтер’єрі собору увагу привертає оригінальний іконостас, який гармонійно поєднується з багатим бароковим оздобленням старовинного храму. При вході до храму – вивіска шістьома мовами: чеською, українською, німецькою, англійською, грецькою та арабською.

Якщо у вашому розпорядженні буде трохи більше вільного часу, неодмінно відвідайте Ольшанський цвинтар (метро А, станція Zelivskeho), що розташувався по обидва боки від вул. Желівскего. Вийшовши з метро, побачите новий єврейський цвинтар, а за ним – місце спочинку наших співвітчизників – учасників національно-визвольних змагань, членів Директорії УНР та уряду Скоропадського, діячів науки і культури. Від головного входу алея веде до православної каплиці, зліва від неї можна знайти українські поховання, зокрема, могилу Олександра Олеся та його дружини Віри, бібліолога та громадського діяча Степана Сірополка, та символічний надгробок з написом «Моїм вірним дітям героям і жертвам терорів. Мати Україна».

У приміщенні І-го Медичного Факультету Карлового Університету багато літ пропрацював наш земляк, академік Іван Горбачевський. У фойє (вхід від вул. Катержінської) на меморіальній дошці напис: «Чесько-український учений, засновник чеської школи лікарської хімії, професор та ректор Іван Горбачевський». Працівники Інституту Біохімії вважають себе спадкоємцями славного вченого, переконані, що саме Горбачевський є genius loci їхнього закладу.

До найяскравіших сторінок українського життя у Празі належить діяльність Українського Вільного Університету та Музею української визвольної боротьби (МУВБ). У міжвоєнні роки, за умов відсутності власної державності, українська інтеліґенція зуміла створити у Празі потужні осередки формування національної еліти. Звичайно, це не було б можливе без активної і дієвої підтримки з боку тодішньої влади Чехословацької республіки, і, зокрема, президента Масарика. Це за його ініціативою у 1921 р. на урядовому рівні було розроблено план, що передбачав створення наукових, культурницьких, освітніх установ, закладів і товариств для емігрантів з колишньої Російської імперії. У той час, коли на радянській Україні сталінський режим безжалісно розправлявся з інтелігенцією, тут, у Празі могли вільно творити найкращі українські літератори та митці, відомі як представники «Празької школи»: Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олег Ольжич, Наталія Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська.

Завдяки зусиллям українських політиків, діячів науки та культури восени 1921 р. у Празі розпочав свою діяльність Український Вільний Університет. Серед викладачів цього Університету були такі визначні українські вчені та громадські діячі як І. Горбачевський, Д. Антонович, Л. Білецький, С. Дністрянський, Д. Дорошенко, О. Колесса, С. Рудницький, С. Смаль-Стоцький. У першому семестрі навчання було прийнято близько 700 слухачів, які, попри всі труднощі емігрантського життя, прагнули здобути вищу освіту. Діяла у Празі і українська друкарня, яка забезпечувала потреби громади у виданнях рідною мовою. У 1926 р. кафедри українознавства були відкриті у Карловому університеті, завдяки чому студенти отримали змогу вивчати українську мову та літературу, історію України. У 1922 р. створено Українську Господарську Академію в Подєбрадах, а роком пізніше – Український педагогічний інститут М.Драгоманова.

На чужині поставало потужне українське інтелектуальне середовище, яке було органічно вписане у європейський науковий та культурний контекст. У цьому ж середовищі виникла ідея створення Музею визвольної боротьби України, - першого українського історичного музею за кордоном, яку було реалізовано 1925 року. До створення цього безпрецедентного науково-культурного закладу були причетні як представники української еліти, так і тисячі простих людей – українських емігрантів, розпорошених по всьому світу. У ситуації, коли українські національно-визвольні змагання зазнали поразки, ці люди не втратили віри і готовності боротися за свої ідеї. До музею надходили експонати та архівні матеріали з цілої діаспори українців. Станом на 1948 р. фонди нараховували понад 1 млн. одиниць письмових документів, творів українського образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, тисячі рідкісних фотографій. Кошти на утримання музею та на придбання нового приміщення МУВБ надходили від українців з усіх країн Європи та з США.

Із закінченням Другої світової війни довелося припинити діяльність українських інституцій у Празі. Рятуючись від репресій НКВД, були вимушені виїхати на Захід майже всі професори Українського Вільного Університету, Української Господарської Академії, Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова та Української академії пластичного мистецтва.

Джерело: Український Тиждень

Ітоги візиту Кирила

Гамлeт (потихеньку починаe тверезити):
- Iтогi подвeдьом. У(гра)в тата. I мамку за(гра)в з рiдним дядьком. По(би)в мeбeль ценную, герба нацiонального (зр)уйнув(ав). Усюди смерть, розруха. Не буду бiльше пити я, хоч, правда, яка розумная цьому альтернатiва? Кінець всєм сподiванням. Ех, . ..ка Данiя....
Лесь Подерев’янский. «Гамлет, або Феномен датського кацапiзму».

Візит Кирила Московського, який починався бравими роздумами про «русский мир» та переможною ходою по півдню України, завершився посилами про «самостоятельний статус УПЦ» й запевненням в непорушності «широких прав автономії».

Проте, якщо хтось думає, що Кирило «прозрів» - той глибоко помиляється. Це лише тактика, а стратегія залишається незмінною.

На перший погляд може видатись дивним, що проповідуя і вихваляючи «Русский мир» протягом всього свого візиту, розповідаючи про південь України, як про «новорусскиє землі» й закликаючи все тісніше єднатися й брататися….. в останній день свого перебування в Україні, Кирило розсипався в компліментах на адресу УПЦ.

Візьмемо, наприклад, епохальну заяву про те, що «всім нетямущим, всім, хто не мають слуху, всім незрячим, всім, хто втратили пам'ять, я хочу сказати, що слово Церкви - це золото, як і слово архієрея - золото. Церква ніколи не відступається від своїх слів, і коли вустами Помісного Собору був підтверджений статус самостійної в своєму управлінні Української Православної Церкви з правами широкої автономії, то підтверджувався він не для того, щоб його скасувати. »

Що тут скажеш. Якої проби «золоте» слово РПЦ, українці мали змогу перевірити не раз на власній шкірі (двічі за одне тільки ХХ століття). Була Українській церкві ця самостійність й незалежність - дарована, а потім була знову забрана. Тому, як російська «Церква не порушує своїх слів» ми знаємо, як ніхто, дуже добре.

І дійсно, не для того «Патріарх приїжджає в Україну, щоб обмежити права і можливості Предстоятеля Української Церкви». Звісно, не для того. Для цього існує собор єпископів, які звертаються до патріарха, і він робить все це на «прохання трудящих віруючих». Мета патріарха на даному етапі - знайти й зґуртувати цю саму критичну масу єпископів в УПЦ (МП), які зможуть переломити «дух самостійництва» і злити УПЦ в лоно РПЦ без шуму і пилу.

Однак, проходячи по країні як хазяїн, Кирило періодично стикався з «неприємностями від цих самих хохлів». То вони пікетами та протестами погрожують. Й так сильно, що южно-губернській міліції доводиться протестувальників подвійним кільцем оточувати, щоб до тіла не дотягнулися. То замість заявлених «200 тисяч паломників», приходить від сили 2 тисячі, та й ті про «Русский мир» вже все знають, то ж і проповідувати нікому. Це при тому, що Хресний хід УПЦ КП зібрав легко й невимушено до 10 тисяч віруючих.

А тут ще й сам президент Янукович, який (якщо вірити Кирилу) «служить справі духовної просвіти свого народу» засів у затяжну відпустку, й заради чергового «пастирського візиту» вилазити звідти явно не збирався. Ну не захотіла «людина глибоко віруюча» (слова патріарха московського) знову ходити слідом за Кирилом, і задумливо хреститися за процвітання Великої Русі. Втомився він за рік від трудів праведних, ні для чого йому свої законні вакації на Кирила витрачати. Довелося тоді Гундяєву самому різко міняти курс візиту та відбути прощу до Криму, щоб особисто вручити «його вЫсокоповажності» найвищу нагороду РПЦ.

Але, якщо хтось плекає надію, що даний візит виявився невдалим для московського пастиря, то він глибоко помиляється. Все йде за планом, просто деякі «товариші на місцях» ще чинять опір. Тим не менш, успіхи в перетворенні УПЦ на МП - явні й очевидні. Проїхавши по регіонах, патріарх переговорив з найбільш відданими «єдиній Русі» єпископами, відвідав монастирі (деякі з яких вже оцінив на придатність для переробки їх на свої літні резиденції).

Відслуживши ексклюзивну месу у Святій Софії, Кирило ненав'язливо натякнув «розкольникам» і «уніатам», кому ж у підсумку Азаров передасть Собор у користування, а Табачник в шкільних підручниках напише про ісконно-російський Софіївський собор трьох братніх народів. У тому, що Києво-Печерська Лавра повністю і цілком (очищена від музеїв і лікарень) дістанеться північним сусідам сумнівів залишається з кожним днем все менше.

А своїм «Зверненням до православних християн України» РПЦ поставила жирну крапку в спробах діалогу УПЦ (МП) з УПЦ КП і УАПЦ. Позиція - прийдіть й покайтеся - явно демонструє, що всі спроби здорових сил в УПЦ (МП) вести діалог з іншими православними церквами України, в ім'я об'єднання – перекреслені надовго. І всі «спільні міжцерковні комісії» вже нічого не варті.

Проте найбільш чітким і однозначним символом того, що єдність російської церкви є непорушною, стало проведення в Києво-Печерській Лаврі Засідання Священного Синоду Російської Православної Церкви. Вперше в Україні, вперше під проводом Самого, але явно не в останнє. І те, що в Києво-Печерській Лаврі розглядалися такі, далекі від інтересів УПЦ, питання як-то створення в Казахстані митрополичого округу, підсумки візиту патріарха в Петербург або призначення нового єпископа Якутського і Ленського, явно демонструють не «самоврядування УПЦ», а кажуть про неї, як про частину єдино-неподільної російської церкви.

Призначення ж в патріарші комісії РПЦ цілої групи представників від України стало наочним підтвердженням того, що тепер Москва буде працювати напряму, з кожним особисто. УПЦ (МП) не є окремою церквою «з правами широкої автономії», а є лише набором єпархій РПЦ, які в силу зовнішніх обставин умовно називаються всі разом «УПЦ».

Тому, всі реверанси у бік «самостійної УПЦ», є не чим іншим, як пилом в очі тим, хто «коливається в лавах канонічною». До речі, їх кількість після останнього візиту Кирила ще більше зросла. Як і кількість тих, хто все більш серйозно думають над тим, як би не розчинитися без залишку у всепоглинаючому «русском мире» від РПЦ.

Мире - який незабаром може цілком перетворитись на «принуждение к русскому миру».

Гамлeт рве на собi товстовку i тихо граe музика, приeмний голос співає "Яблучко". На сценi з'являються семеро матросiв в жахливих чорних бушлатах. Пiсня "Яблучко" переможно шириться. Лесь Подеревянский. «Гамлет, або Феномен датського кацапiзму».