Про РПЦ: Вони оголосили війну Україні як такій

По всій Україні, в столиці держави й Київській області, в маленьких містах та обласних центрах , всюди йде активне "навернення" до правильного підпорядкування всіх "заблудлих душ", які поки що моляться в храмах УПЦ КП та УАПЦ.

Схоже, що за неповний рік правління нинішньої влади, потрібно бути тільки Ющенком, щоб відмовитись переходити під юрисдикцію московського патріархату.

Робота йде професійна, скоординована й керована по всіх усюдах. З кожним священиком, з кожним бізнесменом чи місцевим чиновником, який був спонсором тієї чи іншої церкви йде окрема розмова й особистий підхід. Але мета одна – переведення всіх «розкольників» в лоно «канонічної» єдинонєдєлімой й правильной.

І останній приклад з церквою в Хоружівці є дуже показовим. Нагадаю, за повідомленням ЗМІ, брат екс-президента Віктора ЮЩЕНКА Петро відмовився передавати храм Святого Андрія Первозванного та Святої великомучениці Катерини у селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області Українській Православній Церкві Московського патріархату.

Як повідомив кореспонденту УНІАН керівник прес-служби Сумської єпархії УПЦ МП протоієрей Максим (ДЕНИСЕНКО), на прохання «Свято-Катеринівської громади» села Хоружівка єпископ Сумський і Охтирський УПЦ МП ЄВЛОГІЙ зустрівся в Києві з народним депутатом України П.ЮЩЕНКОМ. У бесіді з братом екс-президента владика висловив стурбованість ситуацією у зв’язку з тим, що віруючі УПЦ МП вже три роки не мають можливості молитися в церкві. Сумський єпископ просив народного депутата про передачу громаді хоча б нижнього бокового вівтаря храму. «Петро ЮЩЕНКО відповів категоричною відмовою і заявив, що хоружівська церква буде належати тільки Київському Патріархату», - розповіли у єпархії УПЦ МП.

Отже московські попи (та особи в штатському, які їм в цьому дуже допомагають) застосовують практику, яку добре опробували ще більшовики на початку ХХ століття. Якщо важко скинути владу, яку підтримує населення (а нагадаю, що УНР була легітимною владою українського народу), то треба створити власний «український уряд» й вже де хитрістю, а де силою – захопити владу повністю.

Так само робиться й зараз.

Де можна домовитись з бізнесменами, чи священиками – домовляються, й за силової підтримки «прихожан» та міліції переводять храми в «правильне» підпорядкування. Де цього не можна зробити – реєструють громади-двійники, які просять хоча б надати «бічне приміщення», а потім поступово захоплюють й всю споруду. Бо населення ж просить.

В цій ситуації досить дивною виглядає доволі пасивна реакція очільників УПЦ КП та УАПЦ. Так, Філарет наче й щось каже про утиски, але дуже тихо й непевно.

Куди більш резонансно й сильно виглядає відкрите звернення до Президента В. Януковича бакалавра богослов'я Андрія Чмєля. Звісно, це більше схоже на крик душі, ніж на реальну можливість щось змінити. Але якщо ці слова будуть почуті суспільством, то вони можуть багато чого змінити:

"Я не проти російської національної єдності – але навіщо вони обманюють людей – РПЦ в Україні повинна називатися так само як і в Росії. Та вони обманюють українців умисно, щоби обманом зробити з нас росіян.

Хрест їм потрібен не як знаряддя спасіння.

Вони розпинають Україну на хресті, пане Президент!

Вони прагнуть повністю знищити українців як окрему націю – і в цій ганебній меті вживають Святого Хреста. Вони оголосили війну не ченцю Філарету (Денисенко), не автору цього листу Чмєлю А.В. Ні!

Вони оголосили війну Богу в серцях українців!
Вони оголосили війну Україні як такій.

І можливо пане Президент – їх чорні бажання і їх злобні прокляття здійсняться і я особисто помру в пеклі. І можливо загине в пеклі Патріарх Філарет – це знає один лише Бог. Можливо загине і Ваша держава, яка відбирає храми у українців на користь ворогів. "

Почуймо ці слова!

Бо дуже схоже, що тиск:

з боку «канонічних», як найвищих з Москви, так і виконавців на місцях;

найвищої влади, яка дає зрозуміти, що в Україні є тільки одна «правильна» церква, з якою й буде молитися президент, а значить і вся країна;

влади на місцях, яка утискає громади, незаконно перереєстровує їх у підпорядкування МП, не виділяє землю іншим церквам, при цьому виділяючи бюджетні кошти громад лише для однієї конфесії;

правоохоронних органів, які втручаються там де треба, і не втручаються , там де не треба, приведе до єдино запланованого наслідку – храми будуть переходити стройними рядами до Російської православної церкви (точніше – її філії в Малоросії).

І майже за рік, нинішній владі вдалось створити таку ситуацію й атмосферу в суспільстві, що, мабуть, треба бути тільки Ющенком, щоб відмовити від «доброзичливої» пропозиції поділитися з російською церквою приміщенням.

Але це ж тільки неповний рік при владі. Далі "буде краще", далі "буде веселіше".

Після приєднання всіх , хто йде на це добровільно – розпочнеться зачистка всіх, хто «оказал сопротивление» на місцях . Тоді вже, щоб відмовити від пропозиції присланої з Москви, замало буде бути Ющенком.

Потрібно буде бути – або Бандерою, або Шухевичем, або кимось іншим. Але точно – БУТИ Справжнім Героєм України.

Carol Of The Bells - "Щедрик" Миколи Леонтовича

"Щедрик" - найвідоміша й найпопулярніша американська різдвяна пісня Carol Of The Bells у часі Різдва безперестанку звучить у Штатах, Канаді, Європі, Австралії, навіть, в Японії на усіх FM-станціях і телеканалах, на вулицях і у супермаркетах... Ця мелодія стала візитівкою західного Різдва і за останні десятиліття успішно витісняє славнозвісну Jingle Bells. Carol Of The Bells часто звучить у багатьох відомих фільмах і рекламних роликах. Усі найпопулярніші американські виконавці записують різдвяні альбоми, де завжди чільне місце посідає ця мелодія.

Та тепер вже майже ніхто, крім музикознавців, не знає, що ця пісня прийшла в Америку з України. Як невідомим залишається автор народної пісні, так і національне коріння цього твору розчинилося в його геніальності. Пісенна мова музики набагато важливіша від словесно-логічного змісту. В музичному творі звуки говорять набагато більше, ніж слова, геніальна мелодія стає близькою будь-якому народові, і тоді вона звучить в усьому світу.

«Щедрика» видатого українського композитора Миколи Леонтовича співають в усьому світі: «Камінь, що його відкинули будівничі, наріжним став каменем».

Миколу Леонтовича - талановитого українського композитора, фольклориста й знавця народної творчості -- можна порівняти з ювеліром, який, вишукуючи дорогоцінні діаманти народної пісні, філігранно шліфував їх за допомогою свого майстерного аранжування.

Коли в грудні 1916 року «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича заспівав хор студентів Київського університету, скромний подільський вчитель став відомим у музичних колах як найкращий аранжувальник українських народних пісень.

Після приходу в Україну більшовицького режиму Леонтович потрапляє до «чорного списку« НК як ворог радянської влади. Йому доводилося переховуватися й часто змiнювати мiсце проживання. Гадаючи, що врятується в будинку свого батька, священика отця Дмитрiя, Микола Леонтович поселився у нього. В нiч з 22 на 23 сiчня 1921 року пiдiсланий чекiст вбив його пострiлом у груди.

Про це злодiйське вбивство стало відомо лише нещодавно, пiсля вiдкриття архiвiв КДБ.

Леонтович надзвичайно багато зробив для популяризації багатьох українських народних пісень. На основі народних мелодій композитор створював цілком оригінальні й самобутні хорові композиції, надаючи їм неповторного звучання. В кожній народній перлині він прагнув максимально передати її незвичайний образний зміст і художню красу, водночас використовуючи музичні надбання європейської хорової культури.

Після того, як минуло 20 років від першого виконання "Щедрика", композитор, поет і дириґент чеського походження Пітер Вілгоускі, який зі славетним Артуро Тосканіні працював на радіо NBC, 1936 року написав до щедрівки англійські слова й назвав пісню Carol Of The Bells («Колядка дзвонів»). Ідея нового тексту ґрунтувалася на слов'янській леґенді про те, що в ніч, коли народився Ісус, на Його честь в усьому світі задзвонили дзвони чудовим мелодійним співом. Після цього дзвоник став головним музичним атрибутом Різдва на Заході, і тепер майже всі різдвяні пісні найпопулярніших виконавців прикрашені звучанням дзвіночків. «Щедрик« тепер вже з текстом Пітера Вілгоускі набуває великої популярності у Штатах: на тему пісні зробили серію телевізійних реклам шампанського.

У післявоєнні роки у США було написано ще три колядки, які цілковито чи частково базувалися на музиці «Щедрика»: 1947 року Ring Christmas Bell, 1957 року Come, Dance And Sing і 1972 - ще одна Carol Of The Bells. Особливо з кінця 70-х років минулого століття пісню записують на різдвяних альбомах найпопулярніших американських виконавців. Останню оригінальну версію «Щедрика» в різдвяному альбомі 2001 року записав найвідоміший американський жіночий ритм-енд-блюзовий гурт всіх часів Destiny's Child під назвою Opera Of The Bells.

В інтернеті Carol Of The Bells згадують на декількох тисячах сайтів. Але мало хто вказує, що це є твором видатого сина України.

Ілько Лемко, Поступ

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
«Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей,
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

З Різдвом Христовим !

Вітаю Всіх Християн, що святкують Різдво Христове в грудні з цим Світлим Радісним Святом !

25 грудня Різдво святкує Римо-Католицька Церква, більшість протестантських Церков, а також багато православних — включаючи Константинопольську (крім Афону), Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську й Грецьку церкви.

За біблійними переказами, цього дня Діва Марія народила Ісуса Христа. У Вифлеємі, у яслах, з’явився на світ Син Божий. Звістку про народження Божого Сина пастухам принесли ангели. Пізніше прийшли волхви-мудреці зі Сходу, які про появу Месії знали з легенд. Дорогу до міста їм вказала яскрава зірка. За вченням Церкви, народження Ісуса Христа відкрило можливість для спасіння душі та вічного життя для кожного християнина.

А 24 грудня католики латинської традиції та інші християни, які керуються Григоріанським та Новоюліанським календарями, мають Святу Вечерю. Святий вечір — це власне останній день чотиритижневого посту, який передує Різдву.

Ввечері 24 грудня, коли загоряється перша зірка, що колись вказала дорогу мудрецям до новонародженого дитяти, родини збираються за святковим столом. Перед початком трапези читається уривок з Євангелія, співається перша колядка, потім усі переломлюють різдвяний хліб — облатку, що символізує радість свята, яке наближається. Облатки освячуються в храмах під час посту перед Різдвом.

На скатертину обіднього столу іноді кладуть декілька джгутів сіна — як нагадування про Вифлеємські ясла. Крім куті, на столі обов’язково стоять 12 пісних страв. В кінці Святвечора традиційно співають колядки та йдуть до храму на святкову різдвяну Месу.

Про римо-католицькі традиції святкування Різдва читайте у матеріалі «Ми ділимось облаткою, як поляки, залишаємо вільне місце за столом, як євреї на пасхальному седері, в нас стали традиційними вертепи і театралізовані різдвяні дійства середньовічної Італії, в нас загостювала німецька ялинка…»

Україна - погляд з Європи (1939 р.)

Виклад доповiдi, виголошеної у Близько- i Середньо схiдному Товариствi 1 лютого 1939 р., з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста.


ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна – зовсiм невiдома Заходовi країна – опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнан ня є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом на лежить до родини європейських нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.

Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази переважає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Мос ква захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським на родам – крiм тих, що зважились на заморську експансiю, – доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональностями, займає територiю близько дев’яти мiльйонiв квадратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.

Бiльшiсть росiян завжди виявляли – i сьогоднi ще виявляють – дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: “Немає й нiколи не було нiякої української нацiї”, – твердять вони в заслiпленнi. Таке запевнення було офiцiйно прого лошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна – це тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.

Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них – вiд дев’ятого до три­надцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв’язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю – тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-таки видатний iсторик Клю­чевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiд­рiзнялися.

Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й напа дами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням. Цi каво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боя лися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як дер жава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селянство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони „бродниками”), з’єдналися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, ма буть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали геть маном i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням – у своє рiднiй формi – незалежностi українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава”.

Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: „Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є при чиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли про­минає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань”.

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджува лись на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.

Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змi нила свою назву з “Московiї” на „Росiю”. Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продов­жував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полi тичним. Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi по ступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими дже релами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на „Росiя” вона навмисне намагалася вiд сунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток. Заборо нено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiс нити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi. Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послi довнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що „нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi”.

Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визна ли незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi мос ковити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм до ступним для всього людства. “Але, – додавав Ленiн, – ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв.”

В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянськiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радян ської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) доповiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстич ний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радянськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.

На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не за перечують iснування української нацiї. Ленiн писав: „Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття – право на вiльне вiдокремлення”. Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б ста тися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепаратизм, безслiдно зникає.

Повністю працю Ланcелот Лoутон. «Українське питання» можна прочитати тут:

Амфілохій Почаївський допомагав воякам УПА

Амфілохій Почаївський - святий УПЦ МП, який допомагав підпіллю УПА

"Чого тільки люди не понавигадують! Звідки це в Почаївській Лаврі взятися святому, який лікував українських повстанців?" Однак житіє преподобного Амфілохія руйнує стереотипи і штампи про "московських попів" чи "бандерівців-розкольників".

2002 року Свято-Успенська Почаївська Лавра отримала другого (після Йова Залізо, подвижника XVII-го сторіччя) святого - преподобного Амфілохія.

Входження до лику святих - особлива подія в православному світі. За час незалежності в УПЦ МП таких праведників канонізували не більше десяти. Адже доказами святості є й зцілення людей на могилі святого, і його нетлінні мощі - поховане тіло дістається з землі за рішенням Священного Синоду.

Часто перед канонізацією не вгасають суперечки щодо її необхідності, а самі святі за життя зазнають гонінь та утисків з боку власного ж середовища - кліру, монахів та церковної пастви.

У такий спосіб їхні християнське смирення та Любов проходять випробування. Власне, таким був і життєвий шлях Амфілохія Почаївського.

Через заздрощі йому не давала спокою тодішня братія Почаївської Лаври, виганяючи мешкати то в каплиці на монастирському цвинтарі, то на скиту. Переслідувала радянська влада, намагаючись кинути за грати.

Одного разу за завданням "органів" його намагався вбити навіть рідний племінник, кинувши взимку напризволяще в лісі. Святого врятувала своїм диханням собака.

Утім, до Йосипа - так звали старця перед постригом у схиму - цілою вервечкою тягнулися прості миряни: за порадами та зціленням. На Волині й досі чимало старих людей пам'ятають, як їх особисто лікував Амфілохій.

Він виганяв радянських міліціонерів із Троїцької церкви Лаври (не давши перетворити її на склад), воскресав мертвих, втрпаляв у псхилікарню і неушкоджений виходив з неї... Його розстрілювали, хотіли скинути з монастирського парапету, не пускали в його село автобуси (щоб припинилися прощі)...

Але люди все одно ходили до старця, і серед цих людей були й чільні діячі КПРС - бо Йосип-Амфілохій був справжнім "експертом" того часу з вигнання бісів і зцілення хвороб тілесних.

Марія Григорівна Антонюк була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея, командувача військової округи «Богун» (УПА-"Північ"), потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори.

- Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія "руського", а раніше його звідти заледве не витурили. Йому довелося жити отут, у каплиці на цвинтарі, де й лікував людей, - розповідає пані Марія.

- Я знала святого ще з дитинства. А в той скрутний час - я його називаю героїчний час - отець Йосип, як тоді його звали, нам неабияк допоміг. Якби Йосип жив у самій лаврі, то, може, повстанці й не мали б до нього такого доступу. Ви навіть не уявляєте, яка це була конспірація.

Колишня розвідниця й досі дивується, коли чує різноманітні фантастичні історії про УПА. Адже підпільники з різних бойових частин часто могли не знати не те що один одного, а й розташування криївок.

Кожна партизанська "трійка" мовчки виконувала свої завдання, тільки подумки здогадуючись, що хтось із їхніх друзів чи знайомих також задіяний у боротьбі.

Власне, однієї березневої ночі 1945-го "друкарці" Енея в отаких конспіративних умовах довелося привести старця Йосипа на допомогу пораненим бандерівцям.

- Що робив преподобний, як саме їх лікував, які приносив трави, цього я вже не знаю, - завершує свою розповідь про весну 1945-го секретарка Енея. - Але він їх урятував. Отака була поміч Амфілохія УПА. Згодом через наш зв'язок я довідалася, що хлопці піднялися на ноги та знову пішли воювати.

Амфілохій плакав, постійно повторюючи: "Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає...Вони повернулися, вертаються з каторги".

"Чи не молитвами святого Амфілохія цій жінці вдалося отак вистояти в житті? - подумки запитав я себе, вислухавши цю розповідь. - Але невже в тому "всеруському" православ'ї - як нам звикли його підносити - і справді була людина, чи точніше святий з таким минулим? Це ж цілковито ламає всі світоглядні стереотипи, які втовкмачуються багатьом нашим вірянам через книжки та брошури відповідного змісту".

- Щодо політичних поглядів святого, то можу сказати одне: те, що винесла з розмов із ним. Він глибоко не вникав у ці питання, проте стверджував так: „Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї".

Звісно, про такі речі він міг говорити не зі всіма, єдино з тими людьми з підпілля, які були з ним зв'язані та яким найдужче довіряв. Отець завжди молився за всіх нас та повторював:

"Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся".

Ми живемо в полоні стереотипів і штампів. Історія дає нагоду нам ці штампи розбивати.

Повністю розвідку про Амфілохія Почаївського можна прочитати тут:

Іван Мазепа мав бути похований в Єрусалимі

Пам'ять про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана України. 

Відомо, що Гетьман України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - в Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку.

З переліком храмів побудованих гетьманом можна ознайомитись тут:

Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього. Так, було зроблено срібну плиту для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.

(На мал: Гетьман Іван Мазепа в оточені добрих справ. Гравюра 1705 р.)

Окремо варто розповісти про спонсорування видання гетьманом Євангелія на арабській мові.На початку 18-го століття воно було видане за кошт гетьмана. Вдячним православним кліром Аравії воно було присвячене «козацькому Гетьману та князю України» Івану Мазепі. Додамо, що титул князя України - гетьмана удостоїв сам Петро І, а австрійський цісар надав йому титул Князя Священої Римської Імперії.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

1709 року спадкоємець гетьмана Андрій Войнаровський та українська козацька старшина отримали у Константинополі спеціальний дозвіл для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Святого Гробу в Єрусалимі. Проте, через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана з Молдови, територією всієї Османської імперіі, аж до Палестини, було прийнято рішення поховати Мазепу в Галаці.

Відомо, що церква Святого Георгія у місті Галац із самого початку свого існування була напряму підпорядкована Церкві Святого Гроба в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями.

Саме цей стабільний зв’язок з Церквою Святого Гроба й відіграв вирішальну роль у виборі місця похованння останків І.Мазепи. Полтавський наказний полковник Г. Герцик, який пізніше був заарештований московськими агентами у Варшаві та на допиті 1721 рокузазначив: „Гетьман помер у Бендерах, та після його смерті Пилип Орлик наказав йому супроводити тіло покійника до Галаца, де тамошній митрополит відправив похорон”.

Митрополитом Молдовським та місцевим православним священством систематично споминалося ім’я Івана Мазепи під час літургійних служб у церкві Святого Георгія. Це тривало, аж до середини ХХ століття, коли відбулось встановлення в Румунії комуністичного режиму. Так, ще 1946 року до церкви Святого Георгія завітав сам Митрополит Молдови. В його присутності, настоятель церкви під час своєї проповіді окремо пом’янув Івана Мазепу як «глибоковіруючого християнина, який з великими почестями був похований посередині цього культового приміщення».

28 жовтня 1962 року за активної участі московських агентів КГБ відбулось знищення церкви Святого Георгія у Галаці. Разом з нею було знищено й місце поховання гетьмана Мазепи.

Румунський професор М. Брудіу 1990 року опублікував дослідження, в якому детально описав рідкісний метод, застосований для знищення церкви: декілька ночей поспіль під великим тиском під фундамент церкви інжектовували солену морську воду, що, за два тижні, призвело до появи тріщин та осадки споруди. Але, як зазначає професор М.Брудіу, оскільки башти колишньої генуезької фортеці (на фундаменті якої була збудована церква) не здавалися, вони були прив’язані тросом до потужного корабля, який потягнув їх в бік Дунаю. Цим самим, остаточно знищили церкву Святого Георгія, а з нею - і могилу І. Мазепи.

Ясно, що такі титанічні зусилля по знищенню «простої» церкви навряд чи приймались, якби радянське імперське керівництво не хотіло знищити навіть саму пам'ять про Мазепу.

Повністю історичну розвідку «Радіо Румунії» - «Перепоховання тіла І.Мазепи у м. Галац та збереження в Румунії історичної пам’яті про українського гетьмана» можна прочитати тут:

Іван Мазепа - Князь Священної Римської Імперії

Гетьман Іван Мазепа був Князем України та Князем Священної Римської Імперії.

4 серпня (за новим стилем) 1687 р. Івана Мазепу було обрано гетьманом, тобто главою Української козацької держави, який був рівночасно і головнокомандуючий її армії. Хоч прерогативи гетьмана були обмежені так званими "Коломацькими статтями", проте він уособлював найвищу цивільну і військову владу в Лівобережній Україні (Гетьманщині), яка після боротьби Богдана Хмельницького та Івана Виговського проти тиску Москви, знаходилася під протекторатом російського царя.

Невипадково французький дипломат Жан де Балюз (16481718 рр.), повертаючись з Москви і завітавши до гетьмана у Батурин, писав у своєму листі:"... З Москви я приїхав в Україну, країну козаків, де я був гостем князя Мазепи, котрий виконує в цій країні найвищу владу".

Відомий англійський журналіст і письменник, автор "Робінзона Крузо" Данієль Дефо (1661 -1731) у своїй книжці про царя Петра І писав:"... Мазепа на має королівського титулу, але він був рівний, а у якихось обставинах й перевищував короля Августа...". Мазепа був уповні свідомий цього й тримався "мало менше польського короля".

На малюнку - Портрет І. Мазепи з Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Хоча становище гетьмана в імперській політиці Москви було специфічне, до його голосу і порад прислухався молодий цар Петро, в якого Мазепакористувався великою пошаною та довірою. На доказ своєї прихильності та за участь гетьмана в російсько-турецькій війні (1695-1700 рр.) цар відзначив його найвищою тодішньою відзнакою — орденом св. Андрея Первозванного — і надав (1700 р.) титул князя України.

За розпорядженням цісаря Австрійської імперії і за підписом цісарського канцлера кн. Шенборна 1 вересня 1707 р. Мазепу наділено гідністю Князя св. Римської імперії, про що внесено запис до реєстраційної книги про наділення шляхетськими титулами (том XII).

Ймовірно, княжий титул св. Римської імперії імпонував гетьманові вже тому, що московських титулів на Заході не визнавали.

Водночас Степан Томашівський зробив цікаве спостереження про те, що Мазепа "дивився на цю почесть підозрливо, вбачуючи в цьому інтригу Меншикова", про що гетьману вказала у листі княгиня Анна Дольська, остерігаючи Мазепу, що честолюбивий і підступний фаворит царя "копає під ним яму й, усунувши його, сам хоче стати гетьманом".

Мазепа, прочитавши цього листа, сказав Пилипові Орликові: "Я сам добре знаю, то вони задумують робити зі мною та зі всіми вами: мене хочуть задовольнити гідністю князя св. Римської імперії, всю старшину викорінити, наші міста забрати під свою владу, поставити в них своїх начальників та губернаторів...

Інтриги Меншикова та намір царя Петра І зліквідувати Гетьманщину дотично підтверджує й добре поінформований англійський посол у Відні Филипп Медове (1626-1717 рр.), що писав у звоєму звіті від 26 грудня 1708 р., що "свого часу цар вистарався для Мазепи гідність князя св. Римської імперії як винагороду за його службу у минулому".

Як би там не було, але врешті надана княжа гідність Мазепі зосталася правосильною й надання йому нового титулу Князя було в Європі загальновідомим й загальновизнаним.

Й ніким ніколи не було скасовано.

Повністю дослідження Теодора Мацьківа (Німеччина, Гайдельберг) СПРАВА КНЯЖОГО ТИТУЛУ ГЕТЬМАНА Івана Мазепи - можна прочитати тут.

Хмельницкий и борьба за Святую Русь

Русский деятель «Украинской православной церкви» Ионафан Елецких продолжает борьбу за Русский мир на всех фронтах. Недавно он решил бороться за идею и научными методами. 

Приняв участие в «научно-исторической конференции» в Москве, он поведал всему чесному миру следующие истины:  «Борьба за Русский Мир - это борьба с идеями-вирусами, с попытками посадить православную Москву на скамью "подсудимых", борьба против разрушения единой православно-русской идентичности, раскола и культурной деградации поколений. Свидетельство Первосвятителя Русской Церкви о реальности Русского Мира, как самодостаточной восточно-славянской цивилизации, вышедшей из единой киево-днепровской (и добавим: днепровско-смоленской, витебско-днепровской, днепровско-тверской - авт.) Купели Крещения, стало для многих на Украине "шоковой", но целительной терапией.  На наш взгляд, это было ясным исповеданием православным народом Украины своего духовного и канонического административно-канонического единства с Русской Православной Церковь, исповеданием всецелостности Руси - от Карпат до Тихого океана».
Напомним, что недавно известный духовный лидер “русского мира" архиепископ Тульчинский и Брацлавский УПЦ (которая принадлежит Московскому Патриарху) Ионафан  решил сменить показания и заявил, что «проявление лютой ненависти в то время имело место со всех сторон военного конфликта».

Иерарх Русской Православной Церкви (как он сам себя именует на собственном «официальном сайте») архиепископ УПЦ в нерушимой едности с Русской церковью Ионафан после громких заявлений о необходимости православных потомков козаков совершить покаяние за Хмельниччину, через неделю раздумий решил изменить вектор развития собственных мыслей.
Неизвестно, что именно кардинально повлияло на структуру высказываний великого духовного историка и церковника, то ли звонок вышестоящего друга, то ли очередная прочитанная книга из серии «История Третье Рима» (главное, чтобы не Рейха). Но уж точно не повлияли на умозаключительные воззрения нашего героя – реакция общественности, как в Интернете, таки и на страницах СМИ, относительное его высказываний.

Ведь, если человек утверждает, что «и нам, потомкам и наследникам украинских казаков, пришла пора вскрыть гнойники антисемитизма в своей далекой тяжкой истории и попросить прощение за массовый геноцид перед еврейским народом – потомками тех, кто был незаконно лишен жизни на нашей земле, просить прощения для нашего же очищения, дабы подобное никогда больше не повторилось», то значить имеет для этого существенные основания.
Правда, поняв, что после евреев, православным казакам придется каяться перед католиками и униатами, архиепископ решил пересмотреть свой исторический  подход и твердо заявил "Проявление лютой ненависти в то время имело место со всех сторон военного конфликта. К сожалению,  убивали  мирных жителей и детей и младенцев), жестоко расправлялись с евреями и ксендзами, рушили церкви, костелы и синагоги, убивали мирных ляхов - всех, кого слепая ненависть сделала орудием слепой мести "за нашу веру". У казаков Хмельницкого была своя святая Правда - борьба за Святую Русь, за свободу Православия, за отмену невыносимого экономического гнета польской аристократии и верхушки еврейских Кагалов».

Таким образом, похоже на то, что дальнейшего покаяния русских православных не последует. Хмельницкого вернули на его пьедестал борца «за Святую Русь» и за братское нерушимие двух народов.
Далее, «чтобы этого не повторилось на Святой Руси, всем историкам и людям доброй воли надо крепко задуматься о причинах сих бедствий. Не для унижения чьей - то национальной чести, а для установления исторической Истины, какой бы горькой она не была» - уверяет нас светоч нации.

Что ж давайте попробуем сделать настоящие исторические выводы из событий того времени. Известно, что после заключения Переяславского договора (1654 г.), не только все украинское православное духовенство во главе с Митрополитом Киевским и всея Руси Сильвестром Косивом отказалось поддерживать данный договор. Отказались принимать  Переяславское соглашение и присягать московскому царю целый ряд представителей казацкой старшины, в частности полковники Иван Богун, Осип Гладкий, Григорий Гуляницкий, Иван Сирко, Петр Дорошенко, Михаил Ханенко, а также  Брацлавский, Кропивнянский, Полтавский, Уманский казацкие полки, многие города, не присягала Москве и Запорожская Сечь.

Но очень быстро и сам гетьман Хмельницкий убедился, что Москва была худшим из всех возможных союзников. Уже в 1656 году Московский царь подписал в Вильно договор между Московией и Польшей, без участия украинских представителей и фактически предал Переяславские договоренности. Таким образом Украина продолжала воевать с Польщей, а Москва стала союзником последней, т.е. поддерживала поляков в борьбе с козаками.
Виленский мир вызвал негодование Б. Хмельницкого и казацкой старшины. На Козацкой Раде, созванной в Чигирине, все присутствующие полковники, полки и козаки поклялись гетману, что будут совместно бороться за Украину: "присягали себе, а не чужим монархам".
Сам Б. Хмельницкий после этого развернул активную деятельность по созданию коалиции из ряда европейских стран. В нее входили Швеция, Бранденбург, Трансильвания, Молдавия, Валахия и Литва. Согласно планам участников коалиции Польша должна была быть разделена между ее членами, причем Украина должна была получить все земли, заселенные украинским, а также, вместе со Швецией, протекторат над Литвой, которая должна была превратиться в Литовское королевство. Сам Б. Хмельницкий должен был получить титул "дидичного князя". Однако смерть гетмана не позволила реализоваться этим планам.

Таким образом видим, что даже Хмельницкий очень быстро разобрался, что представляет из себя Москва, и после фактического аннулирования Переяславских статей тем что Москва заключила мирных договор с Польшей, Хмельницкий создает новый политический союз между Украиной, Швецией, Трансильванией и другими государствами (Бранденбург, Молдавия, Валахия).  По плану Хмельницкого, должно было утвердиться новое Украинское государство  (Велике князівство Руське) в пределах этнографической территории Украины и Беларуси под властью гетьмана и Войска Запорожского.  Со своей стороны Московия, после подписания мира с Польшей, начала войну со Швецией. Таким образом воевала против союзников Украины и на стороне противников козаков.

Что ж, какие делать выводы из этой исторической правды – каждый решит для себя сам. И действительно, всем историкам, всем украинцам, всем православным и людям доброй воли, надо крепко задуматься о причинах прошедших и нынешних бедствий, причинах Руины, Батуринской трагедии, Крут и Бродов, Голодомора и Гулагов... О причинах всех исторических поражений и просчетов.

И уверен, что только историческая правда позволит разобраться с сегодняшней ситуацией в Украине и вокруг ее и сможет стать той "шоковой", но целительной терапией, которая позволит отличит правду от лжи, а Русь-Украину от России и Тихого океана.

Передача "Дошлюбні зв’язки та цнотливість"

Передача "Про духовне та гріховне"   на "Радіо Марія" від 30.09.2010

Тема: "Дошлюбні зв’язки та цнотливість".

Гість студії: керівник прес-служби Київської архиєпархії УГКЦ, член Комісії у справах молоді УГКЦ, диякон Василь Чудійович.

Ведучі Павло Берест та Наталія Маціпура запитують у гостя: 

Про дошлюбні зв’язки та збереження цноти.
Яка є молодь ІІІ тисячоліття.
Про чоловічу цноту, дівочу розпусту та сучасну суспільну мораль.
Про цноту, дошлюбні зв’язки та важливість виховання в родині.
Про підготовку молодих до шлюбу, суть та зміст шлюбу, та вплив на молодь сучасного середовища.
Про Інтернет знайомства, щирість в стосунках,
духовне пізнання один одного, та суть кохання.

Український Вільнюс

Цього літа пощастило побувати у Вільнюсі. Чудове древнє европейське місто. Історичний центр просякнутий духом давнини, чистий, прибраний, доглянутий, відреставрований…

Історія Вільнюса, як світська, державна, так і духовна тісно пов’язана з історією України-Руси, історією Київської митрополії. Чого вартує лише найстаріший православний храм Вільнюса - церква Параскеви П’ятниці (1345) побудований в класичному староруському (староукраїнському) стилі. Щоправда, зараз церква дуже сильно перелицьована московським патріархатом на власний «канонічний» манер. Але, все одно, давня велич проступає скрізь сучасну штукатурку.

Або, як добре було доторкнутися до шанованої (як православними, так і католиками) ікони Остробрамської Божої Матері. За переказами, її привіз до Вільна князь Ольгерд з Корсуня (Херсонеса) 1363 року.

До речі, за часів Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського (утвореного 1398 р.) , саме у Вільнюсі знаходилась резиденція Київського митрополита. Й аж до козацьких часів й відродження Києва, як духовної столиці України, саме у Вільні (здебільшого) перебували православні митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси.

Але найбільш цікавим для вітчизняних туристів є єдиний у Вільнюсі український храм Святої Трійці. Він належить Греко-Католицькій Церкві, а богослужіння в ньому відбуваються українською мовою. Фундатором храму був сам князь Костянтин Острозький, а історія його тісно пов’язана зі Святим Йосафатом (Кунцевичем), що служив тут й був архімандритом Віленського монастиря святої Трійці.

Хоча зараз, від минулої слави залишилось дуже мало. Взагалі, щоб знайти цей храм в центрі міста – треба дуже постаратися. По-перше в Інтернеті є дріб’язок практичної інформації, як про сам храм, так і про те як до його дістатися. Ускладнює задачу свідомих туристів й те, що на відміну від костелів чи російських православних церков, на храм Св. Трійці не вказує жоден вказівник чи дороговказ у місті. Мало знають про цей храм й екскурсоводи. Особливо навідріз про нього «забувають» російськомовні туристичні агенції.

Проте, якщо бути дуже наполегливим, й питати місцевих мешканців, або якщо вам пощастить зустрітися з земляками-українцями, які живуть в Литві, то вони вкажуть вам на саме ту арку (а точніше – ворота давнього монастиря), в яку треба звернути за будинком філармонії, щоб потрапити до внутрішнього двору, в якому й височіє храм.

Фахівці стверджують, що це одна з найкращих архітектурних пам’яток періоду пізнього бароко. Проте, подивившись на храм, видно, що українська громада Вільнюса не в змозі належним чином облаштувати цю величезну споруду. Хоча справа не тільки в можливостях самої громади, але й підході до організації справи.

Ми приходили до храму декілька разів, серед дня, в п’ятницю та суботу. Він був постійно зачинений, й нікого навколо не було. В той же самий час, всі навколишні храми, церкви та костели тримали відкритими свої двері з раннього ранку до пізнього вечора. І це цілком слушно, адже туристи – люди не тільки цікаві до всього нового, але й щедрі. Як в католицьких церквах, так й в московських православних соборах вони ставлять свічки, моляться, купляють іконки, хрестики, або просто: листівки, календарі, інші сувеніри. Також вони відгукуються на пропозиції залишити якусь дещицю для реставрування чи підтримки в належному стані пам’ятника архітектури….

Спеціально декілька разів обійшли навколо церкви Св. Трійці, але так і не знайшли навіть прибитої до дверей чи стіни скрині, в якій можна б було залишити добровільну пожертву… Що ж , мабуть священики цією обителі сподіваються на щось інше у справі відбудови храму. А шкода.

Звісно, потім знаючи люди нам розповідали про те, що в храмі відбуваються постійні Служби Божі, на деякі збирається багато гостей не тільки з Литви, але й інших країн… Але тримати двері храму відчиненими, чи організувати роботу так, щоб до храму йшли, про нього знали, йому хотіли допомогти – до цього, поки що, справа не дійшла.

(Фото не автора. Вікіпедія)

Сподіваюсь, дійсно – поки що.

Й вірю, що все ще попереду.

Довідка: Українська Церква Пресвятої Трійці (збудована у 1514 р.) знаходиться у самому центрі старого міста, по вул. Аушрос Вартай, неподалік Чудотворної ікони Матері Божої Остробрамської.
Вхід на подвір’я Церкви відкриває велична брама із барельєфом Пресвятої Трійці. (Брама знаходиться будинком вище від Філармонії, по правій стороні вулиці.)

Адреса: Aušros Vartų 7B, 2001 Vilnius.

Русский мир – не для нас!

Українська Православна Церква в Канаді довела, що вона є дійсно українською, на відміну від УПЦ (МП), які мовчки обслуговують імперські потреби Москви й потакають розбудові чергового «російського світу».

Митрополит Канади та Архиєпископ Вінніпегу Юрій (Каліщук) – предстоятель канонічної церкви, що є в єдності з

Вселеським Патріархатом, звернувся до своєї пастви, аби пояснити, чому УПЦ в Канаді відхилила пропозицію Канадської Архиєпархії Православної Церкви в Америці прийняти мощі святого князя Володимира Великого. Своє рішення Митрополит Канади Юрій мотивував несприйняттям позиції Російської православної церкви та твердим бажанням відстояти правду про Українську Церкву.

Суть проблеми в тому, що Московський Патріархат, через свою філію ПЦА, пропагує «єдину Русь» й стверджує, що Володимир був князем Росії. Як сказано в звернені митрополита Юрія «для вшанування нами священних предметів з нашої духовної та історичної батьківщини України, пропонуються тими, хто історично був гнобителем українського народу й української Церкви, особливо від часів Переяславської Угоди (1654) і неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 році.»

Його Всеcвятість, Патріярх Варфоломей, в одному зі своїх виступів під час свого візиту в Україну в 2008 році, сказав, що "видатна серед Церков-Дочок, є саме Церква України, яка знаходилася в канонічній юрисдикції Вселенського Патріярхату протягом семи століть, тобто від часу Хрещення Великого Київського князівства у 988 році до її приєднання при Петрові Великому (1687 р.) до російської держави".

Наша історична пам'ять відносин з царським і радянським режимами і Російською Православною Церквою включає політичне поневолення, русифікацію, страти, депортації, етнічну чистку, різні голодомори, в тому числі Великий Голодомор-Ґеноцид 1932-33 років, репресії українських церковних традицій та численні заборони релігійних і світських видань українською мовою.

Теперішня Російська Держава та Московський Патріярхат мали 19 років після розпаду Радянського Союзу для того, щоб відмежуватися від політики переслідування та репресій щодо України царським і радянським режимами, і пропонувати не тільки Українській Державі і Українській Православній Церкві, але й всім репресованим народам колишнього Радянського Союзу, встановити нові відносини нормального, гідного і шанобливого добросусідства.

Що ми бачимо замість цього - це абсурдну спробу відтворення старої російської імперії через визначене і послідовне розповсюдження маячної ідеології самообману - "Русский мир". Це не для нас!

У світлі цього, як ми можемо без підозріння і скептицизму розглядати будь-яку пропозицію чи то безпосередньо від Московського Патріярхату, чи через його вітку - Українську Православну Церкву (Московського Патріярхату), інакше, ніж як спробу втягнути Українську Православну Церкву в Канаді в сферу свого впливу або витворити хибну уяву, що так справа дійсно мається, і тим самим створити або посилити розбіжності між нами?

На жаль, Святі Мощі супроводжуються літературою, такою як літургійні тексти, які посилаються на Росію та інформаційна стаття англійською мовою, під назвою “Equal of the Apostles Great Prince St. Vladimir, in Holy Baptism Basil, the Enlightener of the Russian Land Commemorated on July 15”, написана з промосковської, царської і Радянської історичної точки зору. Намір цього, здається, полягає в тому, щоб створити враження, що історичні персонажі і події, представлені там мають пряме відношення до сучасної "Росії" – термін прийнятий для Великого Князівства Московського, Московським царем Петром I після Полтавської битви в 1709 році, для того, щоб узурпувати для Московської імперії, яку він розбудовував, історію та спадщину Київської Русі. Навіть імена – «Vladimir, Kiev, Olga, Gleb, Chernigov, Belgorod, Pecheneg, Dniepr» - це транслітерації з російської, а не з української мови, яка на щастя, офіційною мовою суверенної України вже протягом 19 років.

Крім того, в статті говориться про "Російську Церкву, аж до останнього з Рюриковичів, царя Федора Іоанновича, при якому (1589) Російська Православна Церква стала п'ятим незалежним патріярхатом в диптихах Православних Автокефальних Церков". Це явно відноситься до Церкви сучасної Росії з центром у Москві, а не до Церкви Київської Русі, заснованої Великим Князем Володимиром у Києві, столиці України, яка була приєднана до Церкви Московської в 1686 році. Нашим історикам пропонується проаналізувати і прокоментувати супроводжуючу статтю про Великого Князя Володимира.

Ми дійсно шануємо пам'ять Київського Князя Володимира Великого, Хрестителя нашого народу, і не перешкоджали б почитанню його Мощей будь-ким, де б вони не були представлені для їх побожної шанобливої уваги. Проте, Українська Православна Церква в Канаді не погодиться, щоб її ім'я було пов'язане з поширенням тенденційної інтерпретації історії народів України та Росії, ані до співпраці з тими, що поширюють політичні ідеології й церковні проекти, які завдають шкоди Українському Народові, Українській Державі і Українській Православній Церкві.