Арх. Ігор (Ісіченко) про ситуацію в УПЦ

Архиєпископ Ігор (Ісіченко) про ситуацію в УПЦ

Архиєпископ Харківський і Полтавський Iгоp (Ісіченко) прокоментував останні події в українському православ’ї після листа Собору УАПЦ до Константинопольського Патріарха, в якому єпископи цієї Церкви на чолі з Митрополитом Мефодієм (Кудряковим) попросили благословення на входження УАПЦ до складу Вселенського Патріархату на правах автономії.

«Харківсько-Полтавська єпархія з задоволенням констатує, що в частині УАПЦ, яка відійшла 2002 р. від ухвал Помісного собору 2000 р., відбувається повернення до соборових позицій», – заявив архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.

«Важко зрозуміти, однак, – продовжив він, – чому триває пошук складних і мало реальних шляхів до відновлення канонічного статусу УАПЦ, коли вже 1995 р. наша Церква зробила свій вибір і увійшла під юрисдикцію Константинопольського Патріарха. Українській частині УАПЦ на чолі з Митрополитом Мефодієм варто визначитися: чи справді вона вважає себе частиною і спадкоємницею УАПЦ, відновленої 1942 р. й збереженої в діаспорі, чи ж новоствореною релігійною організацією, що виникла в листопаді 1995 р. з відходом від УПЦ КП частини владик, невдоволених обранням на патріарший престол Філарета (Денисенка). Від цього визначення й залежатиме перебіг дальших пошуків виходу з кризи».

На запитання, чи Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ веде переговори чи консультації з Константинопольським Патріархатом, архієпископ Ігор наголосив, що Харківсько-Полтавська єпархія чітко визначає власний статус як частини УАПЦ, очолюваної Митрополитом УАПЦ в дiаспорi та УПЦ в США, архиєреєм Констинтинопольського Патріархату Константином (Баганом). Жодних самостійних консультацій зі Вселенським Патріархом поза Главою УАПЦ Харківсько-Полтавська єпархія не проводить і не проводитиме".


Довідка: У своєму передсмертному Заповiтi Патрiарх Димитрiй (Ярема) закликав вірних УАПЦ визнати над собою юрисдикцiю Митрополита УАПЦ в дiаспорi та УПЦ в США Константина (Багана) та продовжити працю над творенням єдиної Помiсної Української Православної Церкви в канонiчнiй єдностi зi Вселенським Патрiархом.

На Соборі УАПЦ 14-15 вересня 2000 Предстоятелем УАПЦ був обраний Митрополит Мефодій (Кудряков) з титулом Митрополит Київський і всієї України, який поступово відійшов від співпраці з УАПЦ в діаспорі.

Частина прихильників єдності УАПЦ в Україні та УАПЦ в діаспорі на чолі з архиєпископом Ігорем (Ісіченком) згуртувались довкола Патріархії УАПЦ й намагались вплинути на ситуацію в середині Церкви. Проте, на початку 2005 року прихильники Митрополита Мефодія захопили приміщення Патріархії. Відбувся остаточний розкол між цими двома частинами УАПЦ.

2005 року УАПЦ (мит. Мефодія) та УПЦ КП проводили активні переговори про об’єднання, проте в останній момент вони зірвались через конфлікт сторін.

Після цього УАПЦ (на чолі з Митрополитом Мефодієм) заявила, що розпочинає переговори з УПЦ (МП) «про євхаристійне єднання», які тривали до останнього часу. Принаймні, минулого року в УПЦ (МП) офіційно підтвердили готовність продовжувати діалог з УАПЦ про відновлення єдності Українського Православ’я.

Як потім стало відомо РІСУ, у липні 2008 року, перебуваючи у Києві, тоді ще Голова ВЗЦВ МП митрополит Кирил (Гундяєв) мав неофіційну зустріч з Предстоятелем УАПЦ Митрополитом Мефодієм (Кудряковим), якому запропонував увійти до складу Московського Патріархату на правах широкої автономії, однак Митрополит Мефодій відхилив таку пропозицію.

Герої - не вмирають, Святі - моляться за нас.

Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ завершує збір документів у справі проголошення блаженним отця Андрія Бандери, батька провідника ОУН Степана Бандери. Серед документів, зібраних для беатифікаційного процесу, сотні свідчень очевидців про життя о. Андрія, його діяльність і смерть.

За різних режимів у Галичині священик проповідував слово Боже і зберігав український дух, культуру. До дня свого арешту отець Андрій не покинув своїх парафіян. У вирі соціальних трагедій душпастир сам виховав сімох дітей.

Отець Андрій Бандера народився 1882 року. Мешкав у Стрию. Після гімназії навчався на богословському факультеті Львівського університету. Здобувши освіту, одружився з Мирославою Глодзінською, яка походила зі старовинної галицької родини священиків. 1906-го Андрій Бандера був рукоположений у сан священика Митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким.

Тривалий час служив уселі Угринів, що на Івано-Франківщині. А 1913 року став парохом сільського храму. Парафіяни відгукувалися про нього як про доброго пастиря, який нікого не скривдив, захищав бідних і не брав грошей за треби. Отець Андрій багато працював із вірянами, залучав селян до читання, надаючи книги із власної бібліотеки.

Коли 1919-го було проголошено ЗУНР, отця Андрія призначили послом Української Національної Ради ЗУНР у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Він був духовним опікуном Української Галицької Армії.

1922 року пережив страшне горе – його 34-річна дружина померла від туберкульозу горла, залишивши вісьмох дітей. Невдовзі відійшла у вічність наймолодша донька, яка була ще немовлям.

Отець Андрій залишився сам із сімома дітьми. Життя не шкодувало його синів і доньок. Усі вони або загинули, або зазнали страждань за життя.

У кожному селі, де служив парохом, отець створював “Просвіту”, читальні, споживчі кооперативи, товариства “Сільського господаря”. Двічі польська поліція заарештовувала священика. 1928 року разом із сином Степаном його ув’язнили за те, що відправив панахиду на могилах січових стрільців, але невдовзі цю справу закрили за браком доказів. Удруге отця Андрія заарештували 1930-го за підготовку зустрічі Митрополита Андрея Шептицького з парафіянами.

Односельці згадують про свого пароха як про правдивого душпастиря, який у будь-яку пору дня і року пішки долав десятки кілометрів лишень, щоб допомогти потребуючій душі.

Після так званого “золотого вересня” 1939 року, коли в Галичину прийшла радянська влада, почалося нищення УГКЦ. Отець Андрій як батько провідника ОУН Степана Бандери та вся його родина були під пильним оком більшовицьких агентів. Кілька разів українські підпільники організовували для священика та його дітей нелегальний переїзд за кордон, у Мюнхен, де тоді перебував провідник ОУН. Однак отець Андрій так і не погодився на переїзд, бо не хотів залишити своїх парафіян без пастирської опіки.

“Що буде моїй громаді, то буде зі мною, – говорив отець. – Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український залишати громаду…Розлучити мене з ними можуть тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно – смерть!” – ці слова отця Бандери стали для нього пророчими.

22 травня 1941 року, за місяць до початку Другої світової війни, священик та його доньок Марту й Оксану заарештували. Причиною арешту стала діяльність Степана Бандери. На п’ятий день арешту отця Андрія етапували в Київ, у третє управління НКВС УРСР.
Слідство вів уповноважений третього відділу, молодший лейтенант держбезпеки Войцехівський. Допити були безконечними. З протоколів дізнаємося, що отець Андрій говорив про себе: “Офіційним членом ОУН я не є з релігійних мотивів. Погоджуюсь із принципом: “Кожна влада від Бога…” Я є симпатиком українських націоналістів. Сам ніякої участі в ОУН не брав, хоч мені відомо про практичну діяльність ОУН у західних областях України і за кордоном”.

Допити вели напередодні та в перші дні Другої світової війни. “Енкаведисти” поспішали. Німці вже були в Галичині. 10 липня 1941 року отця Андрія Бандеру розстріляли. Лише 1992-го родина дізналася про долю свого батька. Цього самого року його реабілітувала прокуратура, тобто визнала невинуватим в інкримінованих йому більшовиками злочинах. Донині не відомо, де поховано останки отця.
У Центральному історичному архіві у Львові зберігаються численні матеріали про життя і діяльність отця Андрія Бандери, завдяки старанням Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Джерело: РІСУ.

Польща проаналізувала дії Москви

Бюро національної безпеки Польщі (BBN) оприлюднило власний аналіз щодо трактування Москвою історичних фактів для реалізації політичних цілей.

На офіційній сторінці державної інституції розміщено аналітичний документ під назвою "Історична пропаганда Росії у 2004-2009 роках".
У звіті відзначається, що витоки нової російської історичної політики слід шукати у періоді глибокої політичної та економічної кризи часів президента Бориса Єльцина. На думку польських експертів, "головною метою ініційованої його наступником (Володимиром Путіним) історичної пропаганди є формування державної свідомості громадян РФ навколо ідеї імперії, а також творення вигідного Кремлю політичного клімату у відносинах з країнами, які в минулому належали до комуністичного табору".

У дослідженні стверджується, що "російська історична пропаганда проводиться із широким застосуванням техніки дезінформації" при активному використанні російських та обраних західних ЗМІ, зокрема й мережі Інтернет. При цьому активну участь у ній беруть представники державної адміністрації РФ, підкреслюється в документі.

Польські дослідники виокремлюють у цьому аналізі два етапи російської історичної кампанії: 2004-2005 роки та 2009 рік. П'ять років тому метою росіян було "відкидання будь-яких спроб піддати сумніву визвольний характер дій Червоної Армії у 1944-1945 роках", - йдеться в документі. Польські експерти також відзначають, що Помаранчева революція в Україні спровокувала розвиток окремої лінії цієї кампанії "у вигляді теми східнослов'янського братерства". В її реалізації, як підкреслюється, взяли активну участь спецслужби РФ, а також російські державні діячі на чолі з В.Путіним.

Відзначається, що інституційним запровадженням "нових історичних поглядів" Москви стало встановлення Дня національної єдності (в РФ його святкують 4 листопада на честь визволення Москви від поляків військами Мініна-Пожарського у 1612 році ), внесення змін у підручники про історію, а також створення президентської комісії з протидії фальшування історії на шкоду Росії.

У документі зазначається, що у 2009 році російська влада почала застосовувати репресії по відношенню до незалежних істориків, зокрема діячів товариства "Меморіал". Наголошується, що відзняті нещодавно російські фільми та серіали "1612", "Тарас Бульба", "Смерш", "Щастя розвідника" спираються на "маніпуляцію фактами та фікцію", а така телепродукція "має найбільший вплив на свідомість росіян".

В аналізі BBN РП наголошується, що сьогодні об'єктом атаки нової історичної кампанії РФ є Польща, що стало реакцією Москви на позицію Варшави щодо подій в Грузії у серпні 2008 року та прогрес країни в реалізації стратегії диверсифікації постачання енергоносіїв. Показовими також стали агресивні випади Росії в бік Польщі напередодні відзначення роковин початку Другої світової війни, підсумовується в аналізі польської державної інституції.

USSR + Nazi Germany = World War II

Сім десятиліть тому СРСР вступив у війну як головний "поплічник гітлеризму".


Показовий так званий "пакт Молотова-Ріббентропа" – факт не приватно-індивідуального, а державного колабораціонізму СРСР з фашистською Німеччиною. Протягом десятиліть на уроках історії в СРСР війна починалася 22 червня 1941. Хоча реально СРСР вступив у війну як союзник фашистської Німеччини 17 вересня 1939.

Москва допомагала Німеччині у відновленні та навчанні німецьких збройних сил, постачала сировину для виробництва озброєнь. В СРСР навчалися тисячі німецьких військових.

І Німеччина, і СРСР були зацікавлені в початку великої війни в Європі.Радянське керівництво вважало, що суперечності між Німеччиною та державами, які перемогли її в Першій світовій війні, дадуть змогу СРСР загарбати максимальну кількість територій.

Мета фашистської Німеччини полягала в завоюванні "життєвого простору" для німців.

19 серпня 1939 Сталін скликав Політбюро ЦК ВКП(б), де заявив, що в мирний час "успішний комуністичний рух у Європі неможливий". 23 серпня 1939 німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол до нього, відомий як "Пакт Молотова–Ріббентропа".

Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі в разі "територіальних і політичних змін", тобто в умовах спланованої обома державами війни. Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави (Латвію й Естонію), а східні території Польщі, тобто Західна Україна і Західна Білорусь мали відійти до Радянського Союзу.

Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. По суті, цей пакт між двома тоталітарними режимами зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій з боку СРСР і Німеччини проти низки країн.

1 вересня 1939 Німеччина напала на Польщу, наступного дня після того, як одночасно Верховна Рада СРСР і Рейхстаг Німеччини ратифікували Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР.

17 вересня 1939, порушивши радянсько-польський договір про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Польщі. Відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа німецька армія залишила територію Західної України. Того ж дня у Брест-Литовському (нині Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських і німецько-фашистських військ.

Сталін прагнув використати союз із Німеччиною, щоб повернути під контроль Кремля всі землі, які колись входили до складу Російської імперії. 26 листопада 1939 радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР.

Практика СРСР у національному питанні була такою ж геноцидною, як і фашистської Німеччини. Хоча, вона й виявилася суттєво хитрішою, оскільки прикривалася риторикою "інтернаціоналізму" і "дружби народів".

Німецькі документи свідчать, що німецький уряд розглядав українських повстанців як своїх ворогів – силу, що перешкоджала встановленню міцної німецької влади на значних територіях України.

Тисячі українських повстанців, в тому числі й рідних братів Степана Бандери Василя та Олексу, Олену Телігу, Олега Ольжича було вбито у фашистських концтаборах, Бабиному Яру тощо. Саме через це в матеріалах Нюрнберзького процесу УПА ніяк не згадана поряд з колаборантськими формуваннями, що діяли в Європі.

Водночас, без участі 7 мільйонів українців у Другій Світовій війні перемога СРСР навряд чи могла б відбутися. В історії радянсько-німецької війни були періоди, коли долю перемоги вирішували кількадесят тисяч бійців.

Загалом унаслідок Другої світової війни загинуло понад 7 мільйонів мешканців України. Близько половини українських втрат у війні становило цивільне населення. Україна, яка не мала жодного відношення до початку війни, зазнала втрат більше, ніж за час війни окремо втратили Росія і Німеччина. Відповідальність за ці колосальні втрати українського народу несли не лише Німеччина, але й СРСР.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити територію України від німецької окупації, що коштувало мільйонів людських життів. Нам невідомо, чи відбулася б світова війна, чи ні, і коли, якби не було радянсько-фашистського союзу. Фактом є лише те, що відбувся цей союз, і через тиждень почалася війна.

Українські повстанці відчайдушно протистояли одній з наймогутніших країн світу утричі довше, ніж тривала Друга Світова війна, практично без будь-якої зовнішньої підтримки.

Це відбувалося в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, аж до початку лібералізації в СРСР у середині 1950-тих роківне наважувалися на найменший опір.

Завдяки діям УПА український народ виявив силу духу та волю до свободи. Ця "поза системність" українських повстанців, відчайдушність їхнього опору імперії на пікові її могутності, в той час як на це майже ніхто більше не наважувався, значною мірою зумовлює нинішні інформаційні атаки на УПА.

Українським повстанцям в надзвичайно складних умовах протистояння з багатократно сильнішим ворогом вдалося сформувати боєздатну структуру, яка протрималася десятиліття. Причому її дух пережив ту імперію, проти якої боровся.

Ані СРСР, ані фашистській Німеччині не потрібна була незалежна Україна. Їм були потрібні українські землі, "звільнені" від українського народу.