Партійні підсумки виборів

За два тижні ЦВК нарешті спромоглась "обробити" всі сто відсотків бюлетенів, тому вже можна підводити попередні підсумки "свята" під назвою Волевиявлення громадян 2012.

Цьогорічні вибори можна розділити на дві (не завжди пов'язані між собою) складові: партійну та мажоритарну. Й якщо по партійній складовій підрахунок голосів було проведенно більш-менш цивілізовано й в межах похибок екзіт-полів, то вибори в одномандатних округах показали не тільки всю свої шкідливість в просякнутій корупцією державі, але також сильні й слабкі сторони як влади та адмінресурсу, так і опозиції та тих, хто себе так називає.

Проте аналіз виборів, висновки з процесу підрахунку та захисту їх чесних результатів по мажоритарних округах - заслуговують більш ґрунтовного й детального аналізу, тому розглянемо поки підсумки волевиявлення українців в загальнодержавному багатомандатному окрузі.

1. Партія Регіонів – 30% 

В якусь мить Регіони перетнули 30% позначку й набрали 29,9%, проте дуже скоро мобілізувались, й нарахували собі знову омріяну цифру.

Тому тут більше довіряю тим показникам, які дали соціологічні дослідження, а не офіційний сайт ЦВК. Хоча й 28 % (відповідно до екзіт-полів) це забагато. Звісно є люди, які за будь-яких умов будуть пітримувати "стабільність" й "пакращення".

Є й такі, кого цілком влаштовує беззаконня, корупція, бюрократія та кримінал при владі. Так легше робити бізнес, так простіше домовлятись й "рішать вопроси".. Проте дуже сумніваюсь, що таких людей в Україні набереться навіть 25 %. 

Тому тридцять відсотків ПР це - адмінресурс, фальшування, тиск на виборців, а також (що саме головне) - організаційна слабкість опозиції, несформованість громадянського суспільства та відсутність незалежних спостерігачів в переважній більшості ДВК східної, центральної та південної України. 

2. "Батьківщина" – 25,54%

Непоганий результат, особливо при тому, що він міг бути меньшим. Проте відсутність сильної альтернативи в центрі політичного спектру, а також тактичні й стратегічні помилки Кличка, дозволили БЮТу показати непоганий результат. Завдяки іміджу "єдиної" об'єднаної опозиції, Батьківщині та її союзнам вдалось не тільни набрати 25 % голосів, але й провести дуже багато мажоритарників, навіть в тих округах, які вони відверто злили "незалежним" кандидатам або самовисуванцям, й в яких нічого не робили для своєї перемоги.

Великий відсоток в БЮТ це не їх заслуга, а вибір українського народу, який не хоче миритися з цією владою беспредельщиків. 

3. Партія УДАР Віталія Кличка – 13,96%

Найбільша надія й найдільше розчарування політичного року 2012. Стартуючи з гарних позицій, маючи (деякий час) рейтинг на рівні з рейтингом Батьківщини, Кличко умудрився втратити більше ніж знайти, при цьому не тільки в кількості депутатів, але й в іміджі партії та своєму власному. Через "зіркову хворобу" та зневажливе ставлення до колег з майбутньої  теоретичної демократичної коаліції Кличко почав в останній тиждень втрачати рейтинги, запанікував, й почав робити ще більше помилок.

Його публічні напади як на ОО, так й на Свободу, неспроможність не виносити сміття з хати, й домовитись зі спірних питань за столом переговорів, намагання зіграти на публіку та неоднозначні звернення до Батьківщини через ЗМІ, замість прямого діалогу - все це відштовхнуло від УДАРу потенційних виборців, які визначаються з тим за кого голосувати в останній момент. 

Частина цих голосів відійшла до Батьківщини, частина (як це не парадоксально) до Свободи й комуністів. Тому у підсумку Кличко має 13,9% й купу програних мажоритарних округів не лише його партією, але й опозиційними силами в цілому. А цього виборець йому ніколи не простить. 

4. Комуністична партія України – 13,18% 

Власники заводів, бізнесмени, володарі шикарних авто, дорогих дач й молодих коханок, що на своїх рекламних бордах попереджали "буржуїв", що приходить їх останній день, зуміли мобілізувати весь червоний електорат країни й показати доволі прийтойни результат. Звісно в цих тринадцяти відсотках присутні пару пунктів адмінресурсу, приписок та зацікавленності влади у надійних союзникав в ВР. Проте таке фальшування було не більше 2%, тому все інше - "чесно" зароблене комуністами в бабусек та дідусек, які ще пам'ятають, що колись колбаса була дешева, а заводи належали робітника. 

Також КПУ взяла на себе частину російськомовного електорати сходу та півдня, які вже не хочуть голосувати за ПР, але не можуть голосувати за БЮТ. За Кличка вони також не проголосували, бо він "продався бандерівцям".

Тому, високий результат КПУ ще раз продемонстрував важливість та нагальність створення сильної та демократичної проукраїнської партії, яка б орієнтувалась на т.з. "російськомовних" виборців. Раніше (але недовго) таку функцію виконувала "Сильна Україна" - звідси й її високий результат на попередніх виборах. Але Тігіпко розчинився в Партії Регіонів, в той же час цей електорах, що голосовав за нього, нікуди не дівся й чекає на свою партію. 

5. ВО "Свобода" – 10,44% 

Головна сенсація та головні герої цих виборів. Й не тому, що за партію, яка (за думкою експертів й політологів) знаходилась на межі подолання прохідного бар'єру, проголосувало вдвічі більше громадян, ніж це прогнозували соціологи. А тому, як ВО "Свобода" змогла підійти до проведення виборів. Як працювали її спостерігачі на дільницях, як вони захищали свою перемогу та протистояли фальсифікаціям. Саме "Свобода" показала українцям, що з цією владою можна не тільки боротись, але й перемагати. 

6.Партія Наталії Королевської "Україна - Вперед!" – 1,58% 

Про причини жалюгідного результату цієї партії детально ми писали раніше.  

Хотів би тут додати, що ця політична сила мала шанс стати новою "Сильною Україною", повторити їх успіх й пройти в парламент. Проте, завдання у них було інше - відібрати голоси в БЮТ. А в центрі й на заході країни такі "політики, спортивні та культурні діячі" не котуються. 

Окремо хотів би виділити відпочатку невдалу назву партії. Коли УСДП перейменувалась люди жартували, що до фабрик Королевської, мерседесів Королевської, палаців Королевської, ще додалась й "партія Королевської". 

Ну а "Україна - Вперде" породила масу фотожаб та інтернет приколів...

Не тим "фахівцям" з виборних технологій платила Королевська гроші... Розвели її. 

7. "Наша Україна" – 1,11%

Наш шанований екс-президент, котрий завжди вірив в свою харизму та непомильність, й звинувачував в своїх помилках та проколах всіх, окрім власної персони, в чергове довів, що тепер він сприймається народом України на одному рівні з Олегом Ляшком (партія якого набрала 1,08%).

Сподіваюсь Ющенко на правду не образиться. 

8. "Зелені" 

На цих виборах змагались за голоса виборців цілих три зелені партії, але набрали вони в сумі не більше одного відсотка. Й заговорив я про них лише тому, що в принципі справжній зелений рух та зелена ідеологія в Україні абсолютно не розвинуна (на відміну від цивілізованого світу). Зараз "зелену" політичну тематику юзають всім, кому тільки заманеться. Хоча, на щастя, після злету й провалу "зелених" Кононова, виборці вже отримали імунітет на подібних діячів, тому залишається чекати появи справжніх активістів, які піднімуть зелений рух на новий політичний рівень. 

9. Українська національна асамблея – 0,08%

УНА зайняла передостаннє місце й змогла забрати в "Батьківщини" та "Свободи" лише 16900 голосів. Впевнений, що колишній політв'язень та справді видатний громадський діяч Юрій Шухевич не зовсім розумів всі особливості політичного життя сьогодення, але наближені до нього люди могли б пояснити йому, яку роль він виконує... Проте, напевно, цього не зробили. 

10. Українська платформа "Собор" - вибули

Особливо хотів би відмітити дії та позицію УП "Собор" в цій передвиборчій кампанії. Цілком достойні люди, що проявили себе справжніми громадянами цієї країни, чесно вийшли до людей, чесно провели виборчу кампанії, зрозуміли, що не проходять, й не стали розпорошувати опозиційні голоси.

Вони знялись, але перемогли, тому хочу їм сказати щире - дякую!

Звісно, дуже шкода мажоритарних кандидатів від УП "Собор". Особливо шкода Лауреата премії ім. Т. Шевченка Василя Шкляра, який програв Лідії Котеляк, директору ТОВ "Ліда". Львів'яни, ну чим ви керувались??. 

Ну й Жебрівський був би набагато корисніший для парламенту ніж нардепша-перебіжчиця з БЮТ Анжеліка Лабунська... житомиряни, навіщо?

Загалом же можна сказати, що партійні вибори в Україні відбулись. Треба робити висновки, й готуватись до наступних "вже зараз". 

Читайте також:

• * Як (не) проспати своє майбутнє
• * Чому не пройде "партія Королевської"

Як (не) проспати своє майбутнє

Вибори 2012 як ніколи реально показали, що не лише наша власна особиста доля, але й майбутнє цілої країни залежить тільки й виключно від кожного з нас.

Розуміючи важливість цих виборів та їх результатів, я вирішив не просипати своє майбутнє в ніч виборів, а піти спостерігачем й більше доби слідкувати за тим, щоб на конкретній дільниці, в моєму місті, не було фальсицікацій, і щоб вибори відбулись честно. Не думаю, що вибори на окремо взятій дільниці Голосівського району чимось принциповим відрязнялись від виборів на інших дільницях стабільної й квітучої України - ті ж самі люди, ті ж самі інтереси, однакові прагнення й бажання. Звісно, всюди були свої особливості та специфіка, але це не тільки не заважає, але й підкреслює важливість підведення попередніх підсумків виборчої ночі, щоб, як то кажуть - не наступати постійно на одні й ті самі граблі.

Основне, що хотілося б (знову й знову) підкреслювати, це те, що вибори виграють задовго до дня їх проведення. І це добре було помітно під час голосування. Ті партії (а особливо кандидати-мажоритарники), які витратили купу грошей, сил та ресурсу на рекламу, на агітаторів, прапори та роздаточний матеріал, але які не мають ґрунтовної команди, не мають професійно підготовлених та ідейно мобілізованих людей на кожній дільниці, біля кожної скриньки - можуть легко втратити перемогу, навіть якщо люди їх й оберуть.

Дивно було дивитись, як на фоні постійної ТВ-риторики про те, що "ми здатні протистояти фальсифікації", про те як "важливо зберегти кожен голос" і т.п. на одній з дільниць столиці була помітна праця й присутність тільки спостерігачів від "Удару" та "Демократичного альянсу". Щоправда на сусідній дільниці дуже активно честність й прозорість виборів захищав представник "Свободи", а "Удар" був вже не так помітний.

В той же час близько десятка спостерігачів від Батьківщини, НУ, Королевської та інших партій, як сіли зранку неділі в куточку на стільчик, так і встали під ранок наступного дня з нього, щоб отримати протокол з результатами голосування. Тому реально зі спробами запуску каруселей, виносу чистих бюлетенів з дільниці, проведення "косинок" та системного голосування одних людей за інших, якби не було на дільниці цих декількох реальних спостерігачів-активістів, нікому було б й боротися.

Ще один висновок, теж давно добре відомий - риба (як і виборча комісія) гниє з голови. Якщо голова комісії більш-менш адекватний, якщо з ним можна говорити про дотримання закону й належного виконання службових обов'язків, сам хід голосування та підрахунок голосів буде проходити в межах допустимого. Якщо ж голова (заступник голоси, секретар) поставленні на свої посади з цілком конкретною метою та завданнями, то дуже важко прийдеться в цій ситуації. Важко, але можливо, якщо, знову ж таки, на дільниці присутні дві-три людини, які здатні чітко й вмотивовано фіксувати та протистояти фальшуванням.

Тому формування виборчих комісій, питання вибору (або призначення) їх керівного складу - це не риторичне питання, яке можна оминути. Це той момент, який треба вирішувати завчасно, щоб не витрачати набагато більше сил потім в боротьбі з беспределом на дільницях.

Іншим фактором, який добре спрацьовує може стати присутність на дільниці міжнародних спостерігачів, камер, журналістів. Не лише під час виборчого процесу, але й під час підрахунку голосів. Відеокамера, що фіксує правопорушення змушує або припини його, або викликає агресію та намагання позбутися тих, хто "заважає працювати". В будь-якому разі це дозволяє гранично викрісталізувати проблему, щоб зрозуміти як її краще вирішити.

Важлива також злагоджена дія всієї команди на чолі зі штабом. Якщо оперативна інформація передається з місць в центр й назад, якщо є постійний контакт, можливість викликати групи швидкого реагування, якщо кожен на своєму місці знає що робити, куди звонити й як реагувати, яка б ситуація не скалась, це додає не тільки впевренності, але й ефективності й результату.

Неприємно вразила не дуже висока явка виборців. Особливо по Києву. Столиця могла б сказати своє вагоме слово щодо вирішення майбутньої долі держави. Могла, але нажаль не сказала. Жодна з партій не працювала на мобілізацію виборців, не закликала громадян цілеспрямовано прийти й змінити цю "зарвавшуюся та зажравшуюся" владу. Люди не почули й не задумались над тим, що в їх силах було змінити все. В тому числі й свою власну долю.

Ну й головне, що хотілося б сказати після того, як поспілкувався з людьми, як бачив з якими очікуваннями та сподіваннями (ті хто прийшов) робили свій вибір: опозиція могла перемогти. Маєтся на увазі не ОО, а саме всі здорові опозиційні сили. Вони могли перемогти. Якби не торгували мажоритарними округами представникам влади й "тушкам", якби сідали за стіл переговорів й домовлялись, а не вели дискусії в кого більший рейтинг через ЗМІ, якби проводили серйозну організаційну роботу на місцях, а не дерибанили передвиборчі бюджети....

Опозиція могла перемогли (в більшості регіонів країни, а не лише в Києві та на заході), суспільство могло перемогти, країна могла б перемогти. Люди були готові - вони йшли на вибори, вони записувались в спостерігачі, вони хотіли змінити владу, вони проголосували...

Результат того, як підрахували їх голоси та що політики з цим волевиявленням зробили, ми взнаємо дуже скоро. Проте, яка б не була відповідь на це питання, важливо знати одне: й на цих виборах, й на майбутніх, й кожен день - все залежить тільки від нас. Якщо ми, громадяни України, зможемо організуватись й спільно захищати свої законні права: у власному будинку, у власному районі, у власному місті та у власній державі, то жодна влада або опозиція не завадить або не заборонить нам це робити. Тоді ніхто не зможе завадити нам не проспати своє майбутнє.

Чому не пройде "партія Королевської"

Збирався написати цей пост вже після виборів, але останні події та істерика, яку закатала людина «що має мрію» на всіх телеканалах, остаточно довели, що діло в них труба, й можна писати прямо.

Отже, декілька основних причин, чому проект «Україна вперед» не спрацював.

1) «Задовбу всю країну»

Кількість реклами не завжди переходить в якість. А часто – зовсім навпаки: чим більше ти пиляєш мозги обивателю, тим більше він від тебе закривається.

Величезні фінансові ресурси, які мав цей проект треба було ще грамотно використати. Масована реклама в стилі «родіни матері» та фраза «в мене є мрія» дуже швидка перейшла в анекдоти та фото-приколи, й грала не за, а проти зростання рейтингу партії.

2) «Ряжені, напомаджені»

Якщо до залучення в рекламну кампанію футболіста Шевченка та сина Ступки партія «Україна вперед» ще могла якось сприйматись як «нова партія» «молодих фахівців», політиків, якім не давали стати на перші ролі в заскорузлих від бюрократії старих опозиційних партіях і блоках; то після приходу цих двох персонажів, які мали зіграти в плюс, адекватна частина населення зрозуміла, що це лише чергова політ-ширма для просування чиїхось бізнес інтересів.

Навіть заядлі футбольні вболівальники та патріоти збірної, після такого кроку Шевченка, підтверджували, що незважаючи на всю повагу до нього, як до спортсмена та багаторічного лідера головної команди країни, вони не сприймають його як політика, тим більше в такій компанії «особистостей».

3) Шоу маст гоу он

Вже від самого початку, як пані Наталія заявила про бажання йти на вибори окремим списком, її гасла до болі нагатували вже добре добре відомі виборцю лозунги, заяви та посили провальних (проте дуже коштовних проектів) «Команди озимого покоління» 2002 року та партії «Віче» 2006 року.

З тою лише різницею, що за двома попередніми передвиборчими мильними бульками стояли гроші (як тоді писали ЗМІ) олігарха Пінчука, а за найновішим (як пишуть ЗМІ) стоять інтереси донецького олігарха.

4) Все тайне стає явним

Продовжуючи попередній пункт, треба відзначити, що після оприлюднення виборчого списку, всезнаючі ЗМІ дуже швидко з’ясували, що цьому списку, на прохідних місцях, знаходиться цілий ряд менеджерів з різних підприємств підконтрольних Рінату Ахметову. Зрозуміло, що даний факт також не додав голосів партії Королевської.

5) Здесь русский дух, Москвой здесь пахнет

З року в рік, з передвиборчої кампанії до кампанії українські політики та кандидати переконуються, в прописній істинні, що Україна – не Росія, й те що працює там - не працює тут. Проте все одно, з року в рік, знаходяться вперті й завзятті кандидати, які думають, що в них таки все вийде, й знову платять багато-багато зелених доларів за зовсім непотрібні їм послуги російських «супер-спеціалістів». Так, за повідомленням інтернет-видань, партія «Україна - Вперед!» співпрацює з росіянами фахівцями Миколою Гастелло і Миколою Дороніним, які раніше, на президентських виборах, працювали над іміджем Сергія Тігіпко. Що це дало й Тігіпку й Королевській всі добре знають.

6) Нема, так намалюємо

Якщо на початку виборчої кампанії в партії Королевської рейтинг дійсно впритул наближався до прохідного 5% бар’єру, то вже з середини літа він почав (в силу описаних вище причин) поступово падати. Замість того, щоб швидко зробити роботу над помилками, й спробувати вирулити ситуацію, в партії не знайшли нічого кращого, як плодити власні рейтинги, які показували, як впевнено зростає любов населення до «України вперед».

Картинку то намалювали, але реальність не змінили. Що, у підсумку, призвело до зриву нервів в лідерів партії, які пригрозили засудити всіх соціологів, які проти того, що блок Королевської набирає більш ніж 5 % голосів.

Хоча, окрім того, що лідери партії як ніколи реально зрозумілі, що перед спонсором прийдеться тримати звіт за витрачені гроші й отриманий результат – ця їх емоційна реакція більше нікому нічого не сказала.

П.С. Ну й як підсумок, хотілося б по Фрейду закінчити цей аналіз тим, що як кажуть в народі: що на умі, те й на язиці. Останні рекламні постери та біг-борди «України вперед» закликають народ не до світлого майбутнього, обіцяють не великі зарплати і пенсії, чи (як в інших партії) не закликають до «боротьби з ними» або люстрації корупціонерів… Гасло Королевської просте й зрозуміле «Голосуйте за Україну вперед». Більше від народу їм нічого й не потрібно. Все інше вони збирались зробити самі. Але для себе.

Спеціально для "Демократичного альянсу". 

Як зберегти українську мову

Прості до виконання правила захисту української мови, які може зробити кожен, будуть мати великі й маштабні наслідки, якщо за це взятися всім разом.

Чинна влада знищила всі державні механізми, які захищали українську мову. При цьому захистити українську мову може кожен, виконуючи ряд простих правил.

- говорити українською мовою в публічних місцях і ніколи не переходити на іншу мову, крім розмов з іноземцями (які явно не розуміють української);

- вибрати українську мову в налаштуваннях електронної пошти,

у соціальних мережах,

у мобільному телефоні, в банкоматах, платіжних терміналах,

на сайтах (новини, інформаційні агенції, розваги, офіційні сайти компаній і т.п.);

- завжди писати українською мовою паперові документи та електронні повідомлення; шукати українською мовою інформацію в інтернеті, давати запроси в пошуковиках українською;

- спілкуватися державною мовою з владою і різноманітними сервісними службами;

- купувати книги і пресу українською мовою, дивитися фільми, дубльовані на українську, купувати диски з українською музикою, відвідувати українські фестивалі, виставки, вистави, концерти;

- говорити з дітьми українською мовою, вимагати від педагогів у дитсадках і школах спілкування з дітьми і викладу навчального матеріалу на українській;

- робити щось від себе, щоб змінити ситуацію на користь української мови на роботі, вдома або в колі друзів;

- поширювати ці правила серед найбільшої кількості людей.

У Києві створено Конгрес дій на захист української мови. В установчих зборах конгресу взяли участь представники української інтелігенції, письменники, актори.

«Наша місія в тому, щоб іти в народ і підвищувати його свідомість», — сказав у виступі на зборах громадський діяч, дисидент, філософ Євген Сверстюк.

Він зазначив, що захищати українську мову як національну мову українського народу потрібно не словом, а ділом.

Учасники конгресу вважають, що чинна влада знищила всі механізми, які захищали українську мову. У зв'язку з цим вони вважають, що під загрозою опинилася не тільки мова, але й незалежність і цілісність України.

Українська преса зараз знаходиться на рівні 1909 року

Ситуація з українською пресою в Києві, після 20 років розбудови незалежної держави, не набагато відрізняється від ситуації, яка була за часів Російської імперії.

Так, відповідно до адрес-календаря Київської губернії 1909 року в Києві виходило понад 40 видань російською мовою, й лише  п'ять часописів українською:
"Рада", "Слово", "Рідний край", "Літературно-науковий вісник" та (увага!) "Українське бджільництво".

І хто після цього скаже, що Ющенко не патріот і не розвивав традиції народу )))

Хоча, звісно, ситуація з українською пресою на рівні розвитку Російської імперії має спонукати задуматись над цим й українських політиків, й український бізнес, й українських читачів...
Що зараз виходить українською? "Український тиждень", "Країна", "День", "Коментарі", й пару-трійку державних газет а-ля "Урядовий кур'єр" та "Голос України"...

Чому немає Форбса, Космополітена, Esquire або GQ українською мовою? Чому 95 % преси російськомовні?
Нам кажуть "економічно невигідно" видавати україномовну пресу...

Тому - українському бізнесу вже давно час давати реклами тільки в україномовні ЗМІ (а українці повинні спитати в цього бізнесу - чому він не підтримує українську пресу).
А українському читачу, пора вже не казати відмовки "ну там же краще пишуть", а брати й купляти (хоч поодинокі) українські видання.

Тоді видавати україномовну пресу стане й вигідно й корисно. Для держави, й для кожного з нас.

В України побував і легендарний Геракл

Ще десять років тому ми мали клуб беззаперечних глобальних лідерів - Велику вісімку. Тоді здавалось, що у світі практично не має кандидатів для включення у цей закритий «клуб» для обраних.

Сьогодні ситуація змінилась. 

До цього процесу формування порядку денного світу, визначення пріоритетів глобального розвитку залучається все більше країн. Формат Вісімки вже трансформувався у Велику двадцятку. І я переконаний, що це не остаточна цифра.

Величезну увагу міжнародних інвесторів привертають країни з «групи одинадцяти», країни з групи МІСТ - Мексика, Індонезія, Південна Корея, Туреччина.

Саме вони, на фоні глобального уповільнення і важкого процесу трансформацій традиційних лідерів, можуть стати найбільш потужними локомотивами світової економіки у двадцять першому столітті.

Україна має намір та реальний шанс долучитись до цієї конкуренції за майбутнє.

Сьогодні Україна докладає максимум зусиль для налагодження стабільних партнерських відносин із своїми сусідами - Росією, з усіма країнами Великої Європи.

Ми завершили роботу над створенням зони вільної торгівлі з країнами СНД.

Ми уважно аналізуємо досвід створення та функціонування таких інтеграційних об’єднань як Митний союз та Єдиний економічний простір.

Нинішнім часом Україна вибудовує модель співпраці з Митним союзом, вивчає шляхи співпраці та прийнятні форми інтеграції.

Особливу увагу ми приділяємо питанням трансформації цих об’єднань в Євразійський економічний союз, при якому Україна сьогодні вже має статус спостерігача.

Активно рухаємось до підписання Договору про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

У липні поточного року було парафовано угоду про створення Зони вільної торгівлі.

На даний час у наших партнерів з’явились певні додаткові питання до України. Але я переконаний, що після нинішніх парламентських виборів усі перестороги зникнуть і шлях до повноцінної Асоціації України і ЄС буде пройдений до кінця.

Поряд із розбудовою та поглибленням двосторонньої співпраці з провідними державами регіону, ми зацікавлені в посиленні взаємодії з регіональними інтеграційними об’єднаннями. Перш за все, з Шанхайською організацією співробітництва та з форумом «Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво».

Переконаний, що активна двостороння взаємодія з низкою учасників ШОС та АТЕС - це, насамперед, Росія, Китай та Індія - сприятиме успішній реалізації таких наших намірів.

Українська відповідь на глобальну кризу - це прискорена модернізація.

Сьогодні ситуація в Україні нормалізувалась. Не дивлячись на складність завдання ми зуміли вийти із кризової спіралі і подолати інерцію занепаду.

І в цьому процесі нам активно допомагали компанії із Туреччини, Італії, Німеччини. Сподіваюсь, що надалі наше співробітництво в цій сфері буде продовжено.

Одним із базових пріоритетів для нашої держави є розвиток співробітництва у Чорноморському регіоні. Адже у сучасному світі цей регіон стає геостратегічною ланкою, що поєднує країни Європи, Азії, Близького Сходу.

Тут створюється нова транспортна інфраструктура, прокладаються нові маршрути транзиту енергоносіїв. Йде активне вивчення і освоєння природних багатств Чорного моря, що має велике значення для всіх країн Євразії.

Чорноморський регіон, без перебільшення, стає великим комунікативним вузлом і не тільки в контексті торговельно-економічних відносин або постачання енергоносіїв.

Співробітництво між країнами створює своєрідний цивілізаційний міст, за допомогою якого між Європою і Азією йде обмін культурним продуктом, спільне вивчення історії і творення сучасності.

Саме тому Україна покладає великі надії на всебічну співпрацю із країнами регіону.

Як активний член Організації чорноморського економічного співробітництва ми будемо докладати зусиль для наповнення її діяльності практичним змістом.

Будемо сприяти практичній реалізації положень Декларації про Чорноморське економічне співробітництво.

Україна бачить великий потенціал у поглибленні взаємодії з ключовою країною регіону - Турецькою Республікою.

Сьогодні вже недостатньо лише економічно відкритись світу. Необхідно, щоб світ відкрив і зрозумів тебе. Це завдання сьогодні актуальне і для України, і для Туреччини.

У нас є для цього всі можливості. Наші країни знаходяться там, де колись була колиска Середземноморської цивілізації. Де народжувалась культура еллінізму, яка стала предтечею і духовним витоком для європейської Епохи Відродження.

У стародавній Смирні - сучасному Ізмірі за однією із версій дослідників творив свою «Іліаду» і «Одіссею» Гомер. В Туреччині знаходиться і увічнена сліпим поетом Троя.

На теренах сучасної України побував і легендарний Геракл. Тут у величному Херсонесі сходились торгівельні шляхи від скіфів до еллінів, і далі до Риму.

Я навожу ці приклади для того, щоб показати наш геокультурний потенціал. Ми можемо запропонувати свою історію творення сучасної Європи, своє розуміння витоків і коріння європейської цивілізації. Своє уявлення про її історичні центри.

Для наших країн буде і практичний результат - розвиток туризму, індустрії послуг, транспорту. Головне - ми дамо світу новий ключ до розуміння нинішніх України і Туреччини.

Ми пояснимо наше прагнення і історичне право стати нерозривною частиною Великої Європи.


Уривки з виступу В.Ф. Януковича.

Прес-служба Президента України Віктора Януковича.
Виступ Глави держави під час 9-ї Ялтинської щорічної зустрічі.

"Скіфський мір" як варіація "русского міра"

Нещодавно будійський монах Дзюнсей Терасава, виступаючи в Бішкеку, перед студентами Американського Університету Центральної Азії, розповів багато цікавого, в тому числі й того, що стосується минулого (а може й сьогодення) України та українців. 

Спочатку наведу деякі цитати (повний текст тут):
"Сьогодні Центральна Азія розділена на сучасні національні держави, які називаються: Киргизька Республіка, Республіка Казахстан, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Республіка Туркменістан. Всі вони є побічним продуктом Радянського Союзу. 

Вони не дають своїм громадянам істинного самосвідомості, відповідального на запитання: хто такі люди, що живуть в Центральній Азії? Я хочу запитати вас, що живуть тут: чому ви не бачите всієї історичної картини?

Перед громадянами всіх країн Центральної Азії гостро стоять такі питання: хто ми, в чому сенс існування наших країн, яке наше майбутнє і в чому наша відповідальність перед людством? Але ключ до відповіді на всі ці питання є відповідь на питання: хто ми? Таджики, киргизи, узбеки, казахи, туркмени? Що взагалі значить "ми"?

Задовго до появи Радянського Союзу, в Центральній Азії було здійснено велике досягнення в створенні моделі правління, що поширювало єдину колективну самосвідомість на всю Євразію, так широко, наскільки це тільки можливо. Всі народи, що існували на цих величезних просторах, були об'єднані в єдине "ми". Був такий час в історії.

Найбільшою імперією у світі, за розмірами території, був Радянський Союз. Але й до нього навколо Центральної Азії виникали і розпадалися багато імперії. Найбільшою з них була монгольська імперія Чінгісхана, що доходила до Москви і Києва; поменше була імперія Тамерлана, що зародилася в Узбекистані; імперія Олександра Великого існувала набагато раніше, і займала величезну територію від Греції до Індії, включаючи Близький Схід, Персію, Ірак і Центральну Азію. В створенні всіх цих імперій завжди вирішальну роль відігравала Центральна Азія.

Але перш ніж з'явилися всі ці імперії, існувала інша модель правління, заснована на спільності єдиної колективної свідомості, яка називалась "саки". Це був народ, який створив союз абсолютно незалежних родів, племен і країн Євразії. Цей союз включав:Східну Європу, Україну, південь середньої смуги Росії, Північний Кавказ, всю Центральну Азію, Сибір, Алтай, Східний Туркестан, Північний Китай, Корею. Люди, що жили тоді на всій цій території, поділяли єдину колективну самосвідомість. Їх називали: скіфами, скитами, саками, шакьямі, се. Характерним для всіх цих назв є присутність звуку "с" і "к".

Вражаюче, як без урядів, і збройних завоювань колективна самосвідомість, оформлена єдиною духовною культурою, поширилася на всій цій величезній території. Самосвідомість народжується культурою. Не громадянством і національністю, не мовою та релігією, а духовною культурою визначається те, яка у нас самосвідомість. Основоположна творча сила - це культура. Як тільки культура стає всеосяжною, самосвідомість теж стає всеосяжною.

Курган - це центральний символ космології духовної культури древніх кочівників - скіфів, що поширилася по всій Євразії (багато їх і в Україні). Скіфи сформували колективну самосвідомість, що дозволила всім хто жив на цій території усвідомлювати себе як одну спільність.

В давнину люди, що жили тут, не ділилися на киргизів, узбеків, казахів, таджиків, туркменів. За часів скіфів так само не було прірви між Європою та Азією, не було расових відмінностей, поділу на європеоїдів і монголоїдів. У всіх було спільна самосвідомість єдиної великої мудрості і космології.

... Грецька філософія своїм корінням сягає в духовну мудрість скіфів. Олександр Македонський хотів уподібнитися великим скіфським героям і створити, таке ж як і у скіфів, вселенське царство, засноване на загальному братерстві і духовній мудрості. Такі були мотиви, що спонукали Олександра Великого здійснити довгу подорож до Індії. І більшість його солдатів були не греки і македонці, а скіфи з Причорномор'я(українські степи) і Кавказу.

.. Завдяки зустрічі македонського і індійського царів, три століття по тому в Азії виникло Кушанська Царство. Чи знаєте ви про Кушанском Царстві? Східний Туркестан, Алтай, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан були його первісними центрами. Потім Кушанська Царство розширилося і об'єднало всю Центральну Азію, Афганістан, Пакистан, Північну і Центральну Індію. Це був золотий вік цивілізації Центральної Азії, основою якого стали героїчні ідеали древніх кочівників, перетворені вченням Будди в махаянский рух бодхисаттв. Цей героїзм був поширений на величезній території, що  включала Україну, південь Росії, Центральну Азію, Сибір, Синцзянь уйгурів, північ Китаю. Кушанська Царство поширювало свій вплив на всю цю територію і було конфедерацією цивілізації ненасильства.

.. Важливо відзначити, що саме в часи розквіту Кушанского Царства, Ісус Христос прийшов до Індії по шляху Олександра Македонського і, вивчивши тут духовну мудрість, приніс її послання до Єрусалиму, і це стало початком християнства. Те ж і з Ісламом ....

Заради майбутнього Центральної Азії і всього світу вам необхідно згадати прекрасні приклади історичних досягнень ваших предків, яких звали саками або скіфами і знову відродити колективну самосвідомість, засновану на такому широкому баченні."

П.С. Нічого не нагадує?  Там "скіфський мір", тут "русскій мір"; там велика духовна єдність народів, і тут те саме...

А  ще "скіфський мір" - це колиска всіх релігій, ну і звісно Україна є частиною цього великого світу, в якому має щиро й радо розчинитись...

От тільки цікаво - той Терасава, він на Китай працює, який в останній час розщедрився на кредити для України (та Білорусі), й зрозуміло з часом спитає й за гроші, й буде диктувати свої умови.  

Чи це одна з варіацій того ж "русского міра", й не "миттьйом так катаньєм", Москва хоче таки створити на пострадянському просторі нову імперію, а як вона буде називатись - це вже й не так і суттєво.

Читайте також:

* Як імперія Південну Україну колонізувала

* Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали

* Україна - це Русь

Як імперія Південну Україну колонізувала

Південній Україні випало зіграти особливу роль в економічному та політичному становленні Російської імперії. О. Безбородько як голова зовнішньополітичного відомства уряду Катерини II був одним із авторів т. зв. грецького проекту (про який ми писали минулого разу), що передбачав розподіл Оттоманської держави та створення греко-православної монархії (під протекторатом Петербурга). Претендентом на трон вважався онук Катерини II, якому і дали ім'я візантійських кесарів - Костянтин. Про поширення грекофільських настроїв в імперії свідчить топографія Південної України, де в назвах населених пунктів та новоутворених міст використовувалося грецьке "поліс" - Маріуполь (на честь дружини Павла І і матері Костянтина - Марії Федорівни), Сімферополь, Севастополь, Тирасполь, Ставрополь, Нікополь, тошо.

За Кучук-Кайнарджирським миром до Росії відійшли території між Бугом і Дністром, Крим став формально незалежним від Турецької держави. З метою підірвати економіку Криму, за ініціативою намісника Малоросії П.О.Румянцева О.Суворов здійснив операцію з виведення 31 тис. християнського населення з території Криму в район Маріуполя - греків, вірмен, грузинів. А у 1783 р. Кримське ханство було прилучено до Російської імперії.

Відбувалось перекроювання й величезних земель зруйнованої імперією Запорозькою Січі. Спочатку, після ліквідації автономної Гетьманьщини 1764 р., на південноукраїнських землях було створено Новоросійську губернію на землях окупованих у Війська Запорозького. Трохи згодом, після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р., територія була поділена по лінії р. Дніпра на Новоросійську та Азовську губернії. У 1782 р. в ході чергової адміністративної реформи Новоросійську та Азовську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво, адміністративним центром якого спочатку був Кременчук, а з 1784 р. - Катеринослав. У 1795 р. було створено Вознесенське намісництво з центром у Вознесенську. У роки правління Павла І замість Новоросійського, Вознесенського намісництв та Таврійської області утворена Новоросійська губернія, центром якої став Новоросійськ (колишній Катеринослав). З 90-х рр. XVIII ст. до вжитку увійшла назва "Новоросія", яка поширювалася на всю Південну Україну. Термін в адміністративному сенсі зберігався до 1874 р. У 1802 р. нова Новоросійська губернія була поділена на три губернії: Миколаївську (з 1804 р. перейменовану на Херсонську), Катеринославську та Таврійську. У 1812 р. на їх місці постали Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторства.

Вирішальним чинником соціально-економічного життя Південної України кінця XVIII - початку XIX ст. був процес колонізації, тобто господарчого і культурного освоєння краю, який мав цілеспрямований державно-адміністративний характер. Загалом колонізаційний процес на Півдні України розвивався кількома напрямами: поміщицька, іноземна та народна колонізація.

У 1764 р. уряд уклав план роздачі земель в Новоросійській губернії, за яким передбачалося виділення поміщикам наділів від 1,5 тис. до 12 тис. дес. землі. Найбільші земельні наділи за цим планом одержали впливові царські вельможі, фаворити, високі посадові особи - Безбородько, Румянцев, Потоцький, Панін, Ганнібал. Землі отримували також вищі і середні офіцерські чини, козацькі старшини, іноземці, які несли службу в російському війську.

Окремі програми російського уряду були скеровані на організацію заселення південних територій іноземними колоністами. У багатьох європейських країнах створювалися спеціальні представництва, які рекрутували з міщан, ремісників, селян бажаючих переселитися на нові землі. У вигляді заохочення їм пропонували певні пільги: кожній родині надавалося по 60 дес. землі, на термін від 5 до 10 років вона звільнялася від сплати податків, отримувала державні позики. Крім того, колоністам гарантувалася релігійна терпимість.

Першими переселенцями з Європи стали датчани, які оселилися в Херсонській губернії. Найчисельнішу ж групу склали німецькі колоністи, здебільшого представники т. зв. лагідного баптизму - меноніти, яких лише 1803 р. прибуло близько 3 тис. осіб. Серед перших поселенців Півдня були також швейцарці, іспанці, французи, італійці, корсиканці, які займалися переважно ремеслами і торгівлею. Велику групу іноземних переселенців репрезентувала християнська община Отаманської імперії - греки, молдовани, серби, вірмени, болгари, які в такий спосіб позбувалися релігійного гніту. На початку XIX ст. розпочалася активна єврейська колонізація Півдня вихідцями з Білорусії та Галичини. У 1809 р. в Херсонській губернії було вже 9 єврейських колоній.

Однак найпотужніший потік південноукраїнської колонізації випадав на українську народну колонізацію. Першими поселенцями Півдня з цієї соціальної групи стали рядові козаки, які мешкали тут ще за часів Запоріжжя, та котрі осідали на вільних землях на правах займанщини. Згодом сюди стали прибувати ветерани та інваліди російсько-турецьких війн, дрібні торговці, ремісники, міщани, селяни. Селянська колонізація була найчисельніша і водночас найбільш строката - державні (скарбові) селяни, поміщицькі, яких власники перевозили з центральних губерній, військові і морські поселенці, політв'язні, каторжани. Найчисленнішу групу селянських прибульців становили втікачі. Неабиякою мірою цьому сприяв виданий 1776 р. наказ Г.Потьомкіна "втікачів не повертати", який, незважаючи на незадоволення поміщиків з центральних губерній, діяв аж до смерті намісника краю у 1791 р.

Завдячуючи впровадженим заходам, населення краю зростало досить швидкими темпами. Зокрема, за часів військового генерал-губернатора Новоросії А.Е.Рішельє (1803-1814) чисельність населення збільшилася до 1 млн осіб.

У 1778 р. був заснований Херсон з суднобудівною верф'ю, торговельною пристанню і фортецею. У планах Катерини II йому відводилася роль "південного Санкт-Петербурга". У 1789 р. в гирлі р. Інгул було закладено місто на ім'я святого чудотворця Миколая - Миколаїв, основою існування якого стали судно-будівництво і торгівля. У 1779 р. на узбережжі Азовського моря виник Маріуполь, куди була переселена більша частина кримських греків.

У 1794 р. на місці давнього українсько-литовського та татарського містечка Хаджибей була заснована Одеса (назва походила від давньогрецького Одессос - "торговий шлях", яке в античні часи існувало на цій території). 

Динаміка росту міського населення в Російській імперії свідчить, що найбільшою вона була в Таврійській і Херсонській губерніях. Якщо середній відсоток зростання міського населення в Україні становив 8,7 %, то в містах Півдня - 15 %. У 1840 р. в Одесі проживало 60 тис. осіб, Севастополі - 41 тис, Миколаєві - 28,7 тис, Херсоні - 22 тис. осіб.

Основним видом господарської діяльності південноукраїнського населення було землеробство. Успіхи хліборобства зумовлювалися сприятливими природними умовами та родючими чорноземами. Вирощений на південноукраїнських землях надлишок пшениці давав можливість експортувати її до Англії, Франції, Іспанії, країн Північної Європи, Туреччини.

Важливе місце в економіці Півдня посідало також тваринництво, особливо вівчарство. Високоякісна вовна була продуктом імпорту американських торговців з Південної України. Вовна знаходилася на другому місці за обсягом експорту. Лише у 1825 р. через порти Південної України було експортовано 40 тис. пудів вовни.

Свої особливості мав і соціальний устрій південноукраїнських земель, обумовлений формуванням у цьому регіоні нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої не на примусовій, а на вільнонайманій праці. Кріпосництва в Південній Україні в таких формах і масштабах, як в Лівобережній або Правобережній Україні, не було. 

Читайте також:

* Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали

* Україна - це Русь

Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали

Перемігши гетьмана України Івана Мазепу та потопивши в крові десятків тисяч замордованих українців Батурин та пів країни, московський цар Петро І проголосив себе імператором, а Московію наказав називати Російською імперією. Проте зазнавши поразки на півдні України від турецько-козацьких військ та не змігши захопити Правобережну Україну, прагнення Кремля до повної окупації України довелось на деякий час відкласти.   

Проте, пройшовши період дворцових переворотів та зміни правителів, імперська влада в Петербурзі зміцніла, й знову спрямувала свої зусилля на захоплення України. Однак це, звісно, не було кінцевою метою загарбницьких амбіцій Росії. Виплекана ще за часів Івана Грозного ідея «третього Риму» потребувала повного панування в православному світі, а для цього Росії потрібен був Константинополь на контроль над Константинопольським патріархом.

Катерина ІІ прагнула опанувати все узбережжя Азовського і Чорного морів завоювання Босфору та Дарданелл, а також поширення політичного впливу на Балкани та країни Близького і Середнього Сходу. Для здійснення своїх намірів Росія запропонувала світу «вигнати турків з Європи» і відновити грецьку православну імперію. Монархом новоствореної держави мав стати онук російської імператриці царевич Костянтин. Підтвердження існуванню “грецького проекту” як зовнішньополітичного курсу російської держави, знаходимо в ряді розпоряджень і листів Катерини ІІ, донесеннях і записках О. Безбородька, Г. Потьомкіна та спеціально розробленому плані  “закінчення вічної війни з турками” О. Суворова.

Піднесений імператрицею у ранг державної політики “грецький проект” мав реальне втілення у постійних війнах з Османською імперією. В ході російсько-турецької війни 1768–1774 років Росія добилася незалежності Криму від Туреччини, приєднала до своїх володінь район Азова і прилеглі до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом і тим самим докорінно змінила співвідношення сил на півдні України на свою користь. Із виходом на узбережжя Азовського та Чорного морів склалися сприятливі обставини для подальшої реалізації планів російського уряду перетворити Росію на середземно-чорноморську імперію.

Регіоном, де мали вирішуватися найважливіші внутрішньо- та зовнішньополітичні завдання Російської імперії, стала Південна Україна. Вона мала перетворитися на щільно заселений і добре освоєний у господарському відношенні край. Але головною перепоною у реалізації цих намірів була автономія Запорізької Січі, влада якої поширювались на великі території центру України та причорноморсько-азовських степів. Українські козаки “заводячи власне хліборобство, порушували... тим самим основу залежності їх” від російського престолу і “подумували звичайно ж створить із себе посеред Вітчизни область зовсім незалежну під власним своїм несамовитим управлінням” – писали в донесеннях імператриці  російські чиновники.

Тому після закінчення російсько-турецької війни 1768–1774 років Катерина ІІ вдалася до рішучих заходів і наказала ліквідувати небезпечну в усіх відношеннях для абсолютиської монархії Запорозьку Січ. Вихід указу імператриці про остаточну руйнацію Запорозького Коша поставив поза законом і самих запорожців, які протягом декількох століть були оборонцями християнського світу від мусульманських завойовників, і їх автономію, та всі права на їх вольності на землі.

Зруйнувавши Запорозьку Січ зусиллями Потьомкіна та сербських генералів (які перебігли зі служби в Австрійські імперії на службу до Російської) , імператриця надала великі земельні ділянки на теренах колишнього Війська Запорізького й руйнівникам Січі, й іншим новоспеченим дворянам з числа сербів, волохів та інших, що переїхали до Росії.

Частину завойованих земель було надано козацькій старшині, яка допомагала царату в ліквідації Січі.

Однак, розгром запорожців оголив південні кордони імперії, а вдалий відпір Османської імперії наступу російських військ не дозволив їм швидко просунути лінії фронту в напрямку до Константинополя.

Тому виникла необхідність створення нових ліній оборони, а через брак військової сили, Росія змушена була піти на тимчасові поступки українським козакам. Урядова адміністрація була зацікавлена у створені нових поселень колоністів на порубіжних територіях. Вони мали військовий та господарський досвід і були здатні себе захистити, успішно господарювати, забезпечувати всім необхідним і в разі раптової воєнної загрози ще й стати ар`єргардом армії. У мирний час козацьке населення несло прикордонну та карантинно-митну служби.

Так, мешканці поселень навколо річок Буг, Інгулу та Інгульця, які відтепер стали називатися “побузькими” чи “бузькими” козаками, не тільки сумлінно несли прикордонну та карантинну служби на кордоні Російської імперії, але й вели господарство та забезпечували продовольством регулярні військові частини, що дислокувались на Причорномор’ї.

Захоплену та відібрану у Війська Запорізького територію, розділили на декілька адміністративно-територіальних одиниць, які називались «полками». Так, на територіях сучасних Черкаської, Полтавською, Січеславської («Дніпропетроської»), Єлисаветградської («Кіровоградської»), Запорізької областей були створені Жовтий, Чорний, Самарський (від річки Самара, притоки Дніпра), Бахмутський гусарські полки та Донецький і Дніпровський пікінерні полки.  

А близько 120.000 десятин землі, які входили до складу автономного Війська Запорізького, що знаходились між  Ними були засновані та розбудовані населенні пункти Соколи (з 1789 року — м. Вознесенськ), Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка, Михайлівка, Троїцьке, Федорівське, Скаржника (з 1803 р. — Білоусівка), Касперівка, Новопетровське, Себино, Гур'єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка (тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської області). Багато українських козацьких поселень було перетворено на «новоросійські» «деревні» та «города» й надано їм імена тих дворян, до власності яких вони належали.

Завдяки появі в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу поставленого під контроль цивільної та військової російської влади стаціонарного козацького населення, ділянка кордону майже в 400 верст по лівому березі Бугу між Ольвіополем і майбутнім Миколаєвом була надійно закрита від завезення контрабанди, проникнення ворожих загонів, занесення різного роду хвороб.

Та коли військова загроза з боку Туреччини минула, Бузьких козаків було вирішено перевести до “первісного” соціального стану, тобто позбавити їх будь-яких прав, вольностей та землі, й ввести на цих теренах кріпосне право. Одночасно, урядова адміністрація шукала альтернативу цьому козацькому населенню на Побужжі та Херсонщині. Охорону державного кордону було доручено трьом Донським козацьким полкам із Дністровської дивізії генерала І. Гудовича. Також імперський уряд організовував поселення сербів, німців, волохів, переселяв цілі села з Білорусі (наприклад село Снигірівка) та Московщини.

Одночасно, на цих територіях залишилось багато колишніх козаків та їх родин, які не хотіли переселятись в Задунайську Січ, де знайшли притулок багато українців. Також на величезні території Причорномор’я посилилась і народна колонізація за рахунок нижчих верст населення з різних куточків України, особливо з Лівобережжя, де вже на повну запроваджувалось закріпачення селян й колишніх козаків. Наплив великих мас населення, незв'язаних умовами кріпацької системи, позбавлених кругової відповідальності й охоплених духом підприємництва, створив особливу суспільну атмосферу на Півдні України. У разі виступів цієї маси волелюбного люду досягнення Російської імперії (насамперед воєнні і політичні) ставилися під серйозний удар. Однак припинити чи принаймні зменшити  переселенський рух на південь було не на користь Росії. Імперія була зацікавлена в якнайшвидшому заселенні й освоєнні стратегічно важливого регіону країни. Можливість нової війни з Туреччиною вносили свої корективи — це вимагало якомога більшої кількості населення на території південного краю, поставленого на державну службу з обов'язковим виконанням наказів урядової адміністрації, а також негайного вирішення питання гострої нестачі іррегулярних формувань (особливо легко кінних підрозділів) для участі у майбутніх військових кампаніях.

Враховуючи всі ці обставини, російський уряд відмовився від політики відвертого протистояння щодо колишніх запорожців та інших козаків та біглих селян. Він тимчасово змушений був погодитися на збереження: права вільного пересування козацького населення південним краєм з метою заняття традиційними промислами  (хоч відтепер тільки при наявності спеціальних білетів); мисливських та рибних угідь, попередніх податків. Разом з тим уряд обіцяв не втручатися у справи козацького судочинства, сприяти розвитку торгівлі та традиційним рибному, чумацькому і мисливському промислам. Таке ставлення урядової адміністрації до населення колишнього Війська Запорізького мав тактичний характер. Вищі російські сановники чітко усвідомлювали: викоренити козаччину — носія та захисника демократичних традицій в Україні й основної рушійної сили національно-визвольного руху — вдасться не одразу з виходом указу  про ліквідацію Січі, а поступово, через певний проміжок часу і то за умов проведення відповідних заходів, спрямованих на підрив матеріальних та духовних цінностей козацтва.

Тим часом Російська імперія обережно, але планомірно проводила політику уніфікації Південної України: запровадила новий адміністративно-територіального поділ (замість полків створила Новоросійську, Катеринославську, а пізніше Херсонську губернії), утворила нові державні урядові інституції, започаткувала широкомасштабну урядову колонізацію та розробила заходи стосовно заведення населених пунктів, розгорнула будівництво міст, портів. Російський уряд вдавався і до різного роду заходів щодо колишніх запорожців. Він заохочував запорозьку старшину до військової та адміністративної служби, намагався сформувати із запорозького козацтва регулярні гусарські та пікінерські полки, оселити його у маєтках нових господарів на правах поміщицьких підданих, перевести до військових поселень, тощо.

Так, поруч з землями Бузького козацького війська, 1776 року був утворений Херсонський повіт у складі Херсонської провінції Новоросійської губернії. Першими великими поселеннями тут були містечко Станислав та Кізий Мис (або Ориша), було й багато колишніх січових зимівок, хуторів або інших поселень, які було перейменовано або заново «створено» імперськими указами. Зокрема, колишнє козацьке поселення Озерище, було перейменоване на Афанасівку (за ім’ям нового власника), поруч знаходилось й сусідне козацьке село Юр’ївка (Георгіївка).

Повіт було створено на землях Запорізької Січі, яку щойно зруйновали. В XVII ст. на цих теренах було багато козацьких зимівок та станиць. В середині XVIIІ ст. землі Січі охоплювали територію в межах від Гарду на Південному Бузі, уздовж річок Інгулу та Інгульця до їх ґирла, і далі Дніпром до порогів. 

А першим головою дворянського зібрання («предводителем дворянства») Херсонського повіту було призначено колишнього старшину Запорозької Січі Сидора Білого. Після руйнування Запоріжжя він перейшов на службу до Потьомкіна, який надав йому звання офіцера й титул дворянина. Білому  присвоїли чин майора російської армії, та «височайше» наділили українською ж землею. 

З приєднанням території Кримського ханства до Росії та перенесення лінії кордону до Дунаю, темпи щодо реорганізації краю прискорилися. Запроваджується губерніальний устрій, поновлюється кріпосне право, проводиться реорганізація місцевого самоуправління через запровадження досить розгалуженої системи адміністративного контролю на селі, відбувається масове знищення козацьких зимівників і насильницьке переселення їх мешканців до державних слобод та містечок.

Централізаторська політика російського уряду на півдні України викликала серйозне незадоволення із боку колишнього запорозького козацтва. Саме українці втрачали все, що мали: від традиційного способу життя до засобів існування землю, праці, а головне - свободу.

Боротьба за Південь України, та її перетворення на «Новоросію» тільки починалась.

Читайте також:  Руська православна церква - це церква Українська

* Україна - це Русь

* Історичні українські держави