Базові українські національні чоловічі архетипи

Культурологічна наука займається вивченням доволі широкого спектру питань, починаючи від побуду, кулінарії, інших проявів культурного життя особистості й спільнот, та завершуючи дослідженнями парадигм, концепцій, ідеологій, світогляду. 

Сучасні медіа, соціальні мережі, інші канали суспільної комунікації не лише відображають, транслюють переконання, наративи, що поширені в соціумі, але й (при якісному професійному виконанні) — беруть участь у формуванні, структуруванні, розповсюдженні громадської думки та у створенні (підтримці, заперечені) сенсів, відношення до тих чи інших явищ, осіб, подій тощо. 

Світогляд народів, націй, що проходить становлення протягом багатьох століть, має однією зі своїх важливих складових архетипи, усталені ментальні форми, зразки для наслідування, що передаються з покоління в покоління за допомогою міфів, легенд, дум, історичних переказів, художніх і мистецьких творів.
Ці ж архетипи, що стають знаковими для відповідних суспільств, усвідомлено чи не усвідомлено присутні й у масовій культурі, в медіа, кіно, книгах, піснях, соціальних мережах.
Крім цього вони мають вплив й на безпосередню поведінку людини, на її вчинки, висновки, рішення, дії, як у професійній діяльності, так і під час відпочинку. 

Формування свідомої державотворчої політики, наповнення існуючих й нових об'єктів, символів, подій - автентичним, правдивим історичним сенсом, видобуття із забуття споконвічних українських архетипів й осмислене включення їх у концепції розвитку державної і регіональної культурної, у тому числі й туристичної, політики, безумовно, буде вагомим чинником у відбудові країни та формуванні українців як успішної, процвітаючої, цивілізованої європейської нації. 

Важливо відзначити, що ці суспільно-творчі та націєзберігаючі сенси й архетипи не треба штучно «відшуковувати» або «вигадувати».
Вони всі містяться в нашому світосприйнятті, свідомому та підсвідомому, у нашій класичній та сучасній культурі. Твори українських митців І. Котляревського чи М. Гоголя, картини І. Репіна чи К. Білокур, музика М. Лисенка чи М. Леонтовича, фільми О. Довженка чи І. Миколайчука наскрізь просякнуті споконвічними українськими архетипами.
Їх необхідно лише розпізнати, зібрати, осмислити та залучати до творення новітньої України, її культури, в тому числі й до формування культури відпочинку і відновлення сталих туристичних дестинацій. Якщо побіжно оглянути основні чоловічі українські архетипи, то можна виокремити з них ті, що мають особливе значення для нашого соціуму.

Умовні назви п'ятьох базових чоловічих архетипів:

Лицар (Характерник),
Патріарх (Кобзар),
Король (Гетьман),
Козак Мамай,
Купець (Чумак).

Спробуємо надати кожному з них стислу характеристику.
Перший архетип — Характерник — називають ще Святослав, Лицар, богатир.
І недарма, адже Великий князь Київський Святослав Хоробрий, якого також величають першим запорожцем і зображують з козацькими вусами та чубом, є наглядним зразком цього архетипу.
Він є уособленням традиційної української шляхетності й лицарської слави. Княжі дружинники часів Київської Руси, лицарі доби Королівства Руського (Давньоукраїнського), козаки Війська Запорізького, що сміливо (а не боягузливо підступно вночі, як окупанти), з попередження «іду на вас» вирушали на Царгород (Стамбул) чи Москву, характерники і химородники, що вміли зупиняти кулі й перетворюватись на вовків — усі вони є ілюстраціями до цього архетипу. 

Другий архетип — Кобзар — це не лише співець долі та хранитель історичної пам’яті народу. Ще має назву патріарх. Це духовний наставник, вчитель, старець- мудрець, моральний авторитет, який має знання віків, зв’язок з ноосферою, до якого звертаються за порадою. Сучасними кобзарями є й Сашко Лірник, на казках якого виростають свідомі громадяни вільної країни, й ним був патріарх Любомир Гузар, якого називали Кобзарем Незалежної України. 

Третій архетип — Гетьман — є найменш проявленим (репресованим, спотвореним імперською кремлівською ідеологією) й водночас найбільш актуальним і потрібним для сучасного поступу-розвитку народу та держави. Більш архаїчна й забута назва є Король. У різноманітних сучасних публічних тренінгах чи «психологічних» постах у блогосфері можна зустріти також назву архетипу «єзуїт». Це пов’язано з тим, що низка українських історичних діячів, як-то гетьмани всієї України Б. Хмельницький або І. Мазепа, що уособлюють цей архетип, були випускниками єзуїтських колегій. До зазначеного архетипу відносяться не лише видатні українські королі, гетьмани, керівники держави, а й також інші політичні чи релігійні діячі, як, наприклад, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси П. Могила. Це славні особистості, які знали 4-5 сучасних і стародавніх мов, з аналітичним, раціональним складом розуму, масштабним державним мисленням. І те, що в сучасній «хейтовій» комунікації в соціальних мережах колишнього президента П. Порошенка «глузливо» також називали гетьман, свідчить, з одного боку, про те, що вороги України й досі ведуть активну інформаційну війну проти конструктивного становлення і розвитку цього архетипу в нашій політичній культурі, а з іншого — про те, що цей архетип є незнищенним та одним з базових у народному підсвідомому. 

Четвертий ключовий чоловічий архетип — Козак Мамай — є добре відомим українцям з численних народних картин і малюнків з його зображенням, а також був геніально продемонстрованим у фільмі «Пропала грамота». Цей архетип можна вивести ще з трипільських часів перших українських землепашців. До нього відноситься й Ілля Муровлянин (Муромець), що 30 років «сидів на печі» (займався хліборобством).
Гармонія з природою, зануреність у себе, певною мірою фаталізм, в архетипі, у дивовижних спосіб поєднується з внутрішньою силою, ясним розумом (навіть після чарки вина/горілки) й готовністю до миттєвої реакції для захисту рідних людей та рідної землі. 

П'ятим базовим чоловічим архетипом є Купець або Чумак. 
Це торговець, підприємець, продавець. Для нього характерні такі риси як комунікабельність, проактивність, пошук нових можливостей і місць, кмітливість і навіть хитрість.
Вони спокійно переносять далекі подорожі, але в той же час цінують власний час і особистий комфорт.

В різноманітних публікаціях присвячених українським архетипам, зокрема авторства К. Хоптинської (K. Khoptynska) можна зустріти інші назви для даних архетипів, в той же час, для більш об'єктивного розуміння, для збереження питомого українського історичного тла і запровадження саме національної символіки й державотворчого сенсовного наповнення пропонується користуватись саме означеними вище назвами, які найбільше підходять для ключових національних українських чоловічих архетипів.  

Ці перераховані та інші наявні в українському духовному просторі національні архетипи дуже важливо усвідомлено, професійно впроваджувати, якісно популяризувати в усіх складових української культури: літературі, мистецтві, кінофільмах, медіа, шоу, інших видах дозвілля, в тому числі й при реалізації концепції розвитку вітчизняного туризму та функціонування туристичних дестинацій.
Такі заходи, безперечно сприятимуть швидшому відновленню, успішному розвитку й утвердженню Україні в достойному переліку сильних цивілізованих європейських держав.

Якщо ж говорити про українську еліту. А точніше - чого не вистачає нашій еліти, то тут також не можна оминути тему архетипів. 

Україні зараз дуже потрібен носій артехипу Король та носій архетипу Патріарх.
В нашій державі є лицарі (волонтери, воїни, активісти, громадські діячі), є історики та науковці, є берегині та господині, але поки не проявить себе Король - організатор, діяч державотворчого масштабу, що здатен побудувати чітку структуру взаємодії та об'єднати разом всі здорові проукраїнські сили, незалежно від поглядів та переконань - конструктивної та позитивної динаміки розвитку країни сподіватись навряд чи можливо. 

Важливо також, щоб в тандемі з Королем діяв архетип Патріарха - духовного провідника, лідера думок, морального авторитета нації.
Який збалансує, підтримає, спрямує та підкоректує (в разі потреби) енергію та організаторські здібності Короля.

Так Переможемо! 

Дякую К. Хоптинській за структуризацію українських архетипів.

Картина "Благословення Феодосієм Святим князя Федора Острозького. Києво-Печерська лавра. 1443 рік." Художник А. Орльонов.

Про архетипи також можна прочитати:
* Базові українські архетипи

* Український національний архетип
* Ще про Український національний архетип
* Важливість усвідомленого впровадження українських національних архетипів під час розробки концепцій розвитку

Пани шляхтичі Берестянські з Берестян

Пани (князі, графи) Берестянські з Перемишльської землі були українськими шляхтичами  князівського роду. 

Першими носіями прізвища вважають братів Мірчу та Андрія, синів князя Радька Риботицького, онуків Васька, панів та дідичів (власників) села Берестяни. 
Близько 1442 року, за часів правління короля Польщі, Угорщини і Руси Володислава Варенчика вони оселились у своєму новому маєтку. Брати були правнуками князя Степана, що належав до герба Сас, сповідували православ'я Після того, як брати Мірча та Андрій оселилися в Берестянах, вони стали називатися панами і дідичами Берестянськими.

Історик І. Крип’якевич доводить, що села Берестяни, Пиняни, Червняни були названі так тому, що в їх заснували, за часів короля Данила Романовича у першій половині XIII століття, переселенці з цим міст та країв.  

Село Берестяни було придбано Риботицькими у Яшка Миженецького, за 300 гривень. Брати Мірча та Андрій, які оселилися в Берестянах, стали називатися Берестянськими. У Берестянах була православна дерев'яна церква, перша письмова згадка про яку відноситься до 1507 року. 

Роди, які переселились на Перемишльщину, та щодо яких можемо з впевненістю говорити про їх Волоське походження (русо-волоське походження, тобто давньоукраїнські та інші слов'янські племена що мешкали між долиною Дунаю, Карпатами та Дністром за часів Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси) – це князі, пізніше графи Риботицькі та їх відгалуження – пани Берестянські, Бісковицькі, Буховські, Волосицькі та Губицькі, що користувалися своїм родовим гербом Драго-Сас.

Родоначальники династії Риботицьких та їх молодших гілок – родин Берестянських, Бісковицьких, Буховських, Волосицьких та Губицьких мали маєтки в поселеннях Риботичі, Берестяни, Бісковичі, Букова (Буховичі), Волоська Воля, Губичі, що розташовані між Перемишлям і Самбором.
Також до їх власності належали Сирокосці, Угольники, Тухольковичі, Підмостя, Дмошичі, Ваньковичі.
Загалом, у 1450-х роках, династія князів (графів) Риботицьких була однією з великих землевласників у Перемишльській землі, так що маєтки більш дрібних панів-земян були розкидані серед їхніх володінь: Гостиславичі, Ходновичі, Тишковичі, Заблоцькі та інші.
До централізації та уніфікації в польській державі, ці поселення користувались Волоським правом – самоврядуванням, спеціальним судочинством та оподаткуванням, що поширилося в XIV-XV столітті на західноукраїнських землях, і першими власниками цього права були саме Драго-Саси.
Голова такої самоуправної громади носив спадковий титул кнезь або кенез (угорська форма титулу князь). 

Відомо, що князь (граф) Степан Волох  народився близько 1340 року. Також записувався в польських документах як Степан Угр. Він був сином Молдавського князя (господаря) Саса, онуком Молдавського князя (господаря) Драґо І. 

Згідно «Слов'яно-Молдавського Літопису», із міста Венеції, де мешкали південнослов'янські племена венедів, на Дунай прийшли два брати – Роман і Влахат (Волох), що були віри православної. Тікали вони від гонінь «Нового Риму» (романо-германців). Жили вони та їхній рід у Венеції віками, аж поки папа Формос відступився від православ'я у латинство. Відтоді воювали вони аж до правління Володислава, короля Угорського.

У роки королювання Володислава рушили на угрів війною татари – князь Неймет зі своїх кочовищ, із річки Прута і з річки Молдави. Пройшли вони через високі гори і поперек угорської землі Ердель і прибули до річки Мореш і стали тут. Почув же угорський король Володислав про наступ татарський і послав прохання до венедів про допомогу. Слов’яни-венеди зібралася і прийшли на поміч королю Володиславу. За це король дав їм землю в Маромароші, між річками Морешем і Тисою. Вибрали венеди собі розумного чоловіка на ім'я Драґо і поставили його господарем і воєводою краю. І відтоді почалася Молдавська земля. Після Драгоша правив його син, князь і воєвода Сас. Після Саса – його син Лацько, вісім років. Потім господарював воєвода Богдан – шість років.

Історичні факти кажуть, що землі населені давніми українцями: Північне Причорномор'я, Придністров'я, Буковина, Поділля, Закарпаття в ХІІІ-XIV століття входили до складу Королівства Руси.
На початку 1430-1440 років, із занепадом правлячої династії Романовичів та Королівства Руси, угорські правителі стали претендувати на ці землі Закарпаття, Буковини і Придністров'я.

Драґо (Драгош) І походив з давнього влахо-руського князівського роду, був сином Господаря Богдана, що правив на Мармарощині (землях Семигородщини, Закарпаття, Буковини). 

У квітні 1350 року, ділячи спадщину Королівства Руси, польський король Казимир III уклав угоду зі своїм небожем угорським королем Людовиком І, про те, що, у разі, якщо у Казиміра не буде синів, то після його смерті польські, а також захоплені Польщею - українські Галицькі, Холмські та Белзькі землі перейдуть під владу Угорщини. В свою чергу Угорський король Людовик І «відступав свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Руси й додав до свого титулу «господар і спадковий володар Русі» або «пан і дідич Русі».

1351 року князь Драґо І, на прохання угорського короля Людвіка Ι Анжу, виступив у поход проти Золотої Орди. У результаті його кампанії монголо-татари відступили на схід від Дністра. Він важається засновником Молдавського князівства. 

Після Драґо (Драгоша) І Молдовським князівством та Мармарощиною (з Закарпаттям і Буковиною) керував його син князь і господар Сас у 1354-1358 роках, потім його онук Драгоша І та син Саса - князь Балк у 1359 році. 

У князя Саса було четверо синів:
Балк, господар (князь) Молдавії
Драґо, князь (воєвода) Мармарощини
Драгомир
Степан.

Під час правління князя Балка його володіння - Молдовські землі, Придністров'я, Буковина, Закарпаття, що були населені давніми українцями, - перебували у васальній залежності від Угорського короля.
В той же час, їх родич (вирогідно брат Саса та дядько Балка і його братів) воєвода на Мармарощині Богдан з Кухня (Закарпаття) підняв повстання проти Угорщини.
Князь Балк та його брати, підтримувані угорським королем Людовиком Анжу, вели боротьбу проти воєводи Богдана I, але їх дядько отримав перемогу й проголосив незалежність Молдавського князівства від Угорщини.
Після того як Богдан І виграв, 1359 року сини князя Саса отримали в Марамуреші (сучасні Закарпаття, Буковина та Румунія) уділ в долині річок Іза та Вішей.
Їхній рідний брат Степан ще рік знаходився у Молдавському князівстві, а потім повернувся за Карпати до родини.

Балк і Драґо стали князями (воєводами) Мармарощини, де заснували православний монастир в Пері.

Володар Богдан I став родоначальником династії господарів Молдавії - Мушати, та перебував у спорідненості з будинками господаря Волощини - Басараба I; короля Болгарії - Івана Асені II, що титулував себе цісарем болгар, волохів і ромеїв (римлян). 

Крім того, князь Степан Волох, що переселився з Карпат до Перемишльської землі, був споріднений не лише з цими правителями, але й графським родом Драґфі, родоначальником якого був рідний брат князя Саса - князь Драґо, що залишився в Угорському королівстві. 

1366 року король Польщі Казимир III дарував князю Степану землі (близько 100 кв. км) з селами та монастирями, у верхів'ї річки Вігор (Вяра) у Перемишльській землі. Центром цих земель було місто Риботичі, від назви якого Степан і взяв прізвище Риботицький.
1368 року король Казимир III надав йому титул граф Угр. Грамота про присвоєння титулу та надання спадкового права на володіння землями зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Республіки Польща. 

У гербовнику А.Бонецького говориться, що Берестянські гербу Сас походили з села Берестян Перемишльської землі. Їх представники прийшли в Берестяни з міста Риботичі. Пан і дідич Радько Риботицький залишив 1424 р. (за іншими даними помер бл. 1438 року) шістьох синів та двух доньок: Настьку — одружену за Сеньком з Хошева, та другу, невідому на ім'я, за Іваном з Чижов'я. Сини: Ясько (Ясик) та Ігнатко померли не жонатими до 1440 року; а Микола, Андрій, Федько та Мирча делили Угольники (Хувинки) у 1442 року. Федько одружився 1447 року на Магдалені, доньці Миклоша с Гдашец, так же писался с Угольников. Мірча одружився 1462 року Катерині, доньці Івана Коритко. Микола і Андрій успадкували Берестяни і взяли прізвище за назвою поселення.

У 1440-1460 роках представники роду Берестянських закріпились в басейні річки Стривігор (Стрв'яж).

Поділивши спадок після пана Радька, його сини на початку 1440 р. володіли частинами Риботичів, Угольників, Сирокосців і Підмостя. Після низки угод у 1440-1447 роках с кузеном Васьком Риботицьким у них залишилась третина Угольників, все Підмостя та Берестяни на річці Болозевка (з притоками Болотна та Хлівисько).

Федько помер після 1440-х років, Андрій - у 1450-ті, Мірча - у 1460-ті, а Микола на початку 1480-х років. Діти були лише у Андрія и Мірчи. Донька Мірчі вишла заміж за сусіда Івана Ритаровського у 1490 р. 

У Андрія Берестянського у шлюбі з Кшихной — дочерью соседа Мацея Ковыницкого(1446 г.), було п'ятеро синів: Іван , Лукаш (пом. 1475), Федько (пом. 1478), Микола і Мате й. 
Іван помер 1495 або1496 року. Його донька Варвара одружилась з Львівським шляхтичем Станіславом Смерековським, та влітку 1505 року уступила свою частину Берестян вуйку (дядьку) Миколі.
Про Матея нічого не відомо місля квітня 1504 року. Він був одружений на доньці Івана Ланкорського - Ядвізі.
Николай женился В 1444 г. на Маргарет и получил приданое за женой, а Андрей так же в 1446 г. получил приданое за своей женой Kшихней, дочкой Махея из Баранчиц. 
 Миколай после смерти тестя пытался получить въезд в часть Лучиц, однако ничего не добился.
Після смерті братів він стає єдиним власником і дідичем Берестян, з яких сплатив податок у 1508 році в 1 гривну 28 грошей.

В той же час, за часів правління короля Польщі, Великого князя Литовського і Руського Каземира IV Яґелона, відбувалась централізація держави, скасування українських удільних князівств, ополячення української шляхти.
Так, у 1440-х роках розпочинається процес окатоличення (ополячення) й династії Риботицьких-Берестянських- Буховських-Губицьких.
Хоча брати Станко та Радко до кінця життя залишалися православними, з чотирьох синів Станка Юрій у 1440-х роках стає католицьким священиком, майбутній Перемишльський земський суддя Васько переходить в католицизм, а  Олександр одружується з католичкою Катериною Гербурт (1446). Крім того, пани Берестянські починають записувати своє прізвище як  Бжестянські, і цей процес, що триває у 1450 - 1460-х роках стосується майже всіх представників родини. 

У Радька Берестянського було п’ятеро внуків від сина Андрія та ще онук і три внучки від інших синів. Таким чином, разом у цьому поколінні нараховувалося 26 осіб. А наступне покоління  Берестянських мало лише 4 особи. 

1508 року пан Микола був єдиновласним володарем Берестян (Бжесцян). 

Збереглось зображення герба пана Петра Берестянського від 1510 року – стріла вістрям вгору над півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого розміщено дві зірки.
Герб Драго-Сас на українські землі та в гербову традицію всієї Речі Посполитої принесли саме нащадки князя Степана, сина молдавсько-волосько-українського князя Саса.
В той час, як місцева українська Перемишлянська шляхта мала свої гербові традиції. Наприклад у 1450- роках пан-земянин Іван Заблоцький користувався гербом із зображенням косоподібного знака (герб Vilczekossy).

Та й загалом, серед всіх давньоукраїнських етнічних земель доби Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси – Перемишльська земля була представлена чи не найбільшою кількістю збережених прикладів родового шляхетського герботворення. А після монголо-татарської навали саме Перемишльщина була місцем проживання великої кількості родів корінної української шляхти.

В XVI столітті Берестянські були відомі в Перемишлі, Овручі, Львові, де займають урядові посади, а також тримають маєток Берестянах. Среди них були: Канцлер, Коморник, Стольник, Підстолій, Мечник, поручник панцирної хоругви, обер-лейтенант Cudzozimskim Woyski, «Doktor Казначейского приказу»; Провінціал — настоятель монастирської провінції (окремої території церковного ордену), Каноник — священник з вченною ступінню, та інші. Був Берестянский й Камердинером короля Речі Посполитої Станіслава Августа.

Про рід Берестянських йдеться в гербовниках К.Несецького, А. Бонецького, А. Знамеровського, Т. Ґайла, також вони були занесені в списки шляхетських родів в Царстві Польському у 1836-1867 р . 

Крім цього, представники роду підтвердили своє шляхетство (а деякі і графство) в Королівстві Галичини та Володимерії Австро-Угорської імперії. 

Нащадки графа Степана Саса - родини Берестянських і Буховських продовжували користуватись гербом Драго-Сас. 

Так в «Paczet Szlachty Galicyskiej i Bukowinskiej w Lwowie. 1857. I.» Michala Dzlkowskiego записані Brzescianski s Rybotycs h. Sas.

Читати також:

Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України

Автор: Zoreslav B.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Список використаних джерел: :

1. Войтович Л. В. Казимирівська легенда: подолання стереотипів. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. XIX-XX. Дрогобич : Коло, 2017. С. 95–117.
2. Мохов Н. А. Молдовия эпохи феодализма. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1964. С. 115.
3. Однороженко О. А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV - XVI ст. Харків, 2009. 312 с.
4. Однороженко О. А. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (ХІV–ХVІІІ ст.): дис. на здоб. наук. ст. доктора іст. наук. Київ, 2009. 545 с.
5. Слов'яно-молдавський літопис (1359-1504). Повне зібрання руських літописів. Воскресенская летопись. Т. 7. Санкт-Петербург, 1856. C. 256–258.
6. Смуток І. І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV – XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження: дис. на здоб. наук. ст. доктора іст. наук. Київ, 2018. 590 с.
7. Смуток І. І. Руська шляхта у Перемишльському повіті (XV – XVII ст.): географія землеволодіння. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич: Коло, 2012. Вип. XVI. С. 88-102.
8. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Київ: Наукова думка, 1984.  176 с.