Зі Святом Великодня !

Напередодні Світлого Свята Великодня, глави католицької та православних Церков звернулися до своїх вірних і духовенства з посланнями, присвяченими празникові Христового Воскресіння.

Вселенський Патріарх та Архієпископ Константинополя - Нового Риму Варфоломій звернувся до всієї Церкви з пасхальним привітанням,  в якому особливо відзначив, що Воскресіння Христа дарує вірним християнам упевненість, а для всього людства можливість — пережити несприятливі наслідки природних та духовних злих сил, повідомляє офіційний сайт Константинопольського Патріархату.

В привітанні Вселенського патріарха Варфолімія також говориться: "Христос Воскрес і дав нове життя досконалому ідеалу людства, який мав затемнений ідеал. Христос став першо-народженим та першим у новому відновленому світі та всього творіння. Вістка Воскресіння не є без значення для якості людського життя та збалансованої функції природи. Проживаючи Воскресіння Христа у глибині нашого серця, наше буття буде сприятливо впливати на все людство та природний світ."

Патріарх УКГЦ, Верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський Блаженніший Святослав нагорошує: "Пасха Господня, яку ми сьогодні святкуємо, є запрошенням воскреслого Христа йти за Ним від смерті до життя. 
У цей світлий день, прямуючи назустріч воскреслому Христові, ми не йдемо мовчки − ми «перемоги пісню співаємо»! Як важливо для нашого народу, що живе на різних континентах і сьогодні часом є розгубленим, пригніченим та зневіреним у власній гідності та силі, заспівати цю урочисту пасхальну пісню перемоги! 

Бо ж у воскреслому Спасителеві є сила, незламність і перемога українського духу. «Господь − просвічення моє і спаситель мій. Кого маю боятися?» − співає пророк Давид (Пс. 26, 1). 

Нехай ця пасхальна пісня перемоги залунає сьогодні у кожному нашому домі, у кожній родині! Нехай сила воскреслого Спасителя, який сьогодні переможно виходить із запечатаного гробу, буде вашим світлом, вашою силою та вашою піснею!"

Привітали з Великодними святами віруючих Української Православної Церкви поза межами України і на її рідних землях й архієреї канонічної Української православної церкви у світі - Постійної Конференції Українських Православних Єпископів поза межами України.

"Бог дав нам присмак Його великої надії, що Христова Церква збереться разом і буде єдиною. 
Хоч для досягнення мети потрібно ще багато діалогу і взаєморозуміння... Протягом часу між Церквами виявляється бажання йти вперед з діалогами про єдність... 

Ось чому ми з такою гарячою молитвою молимо нашого Небесного Отця й зі сльозами надії звертаємося до наших улюблених братів і сестер в Україні знайти шляхи примирення, які мусять бути знайдені, бо ми єдині, ми об'єднані древнім апостольським переданням cвятого апостола Андрія Первозванного. Відсутність єдності і поділ приносять біль і печаль. Ці речі, це не є праця Того, Котрий Сам – Єдиність, Повнота і Злагода."
 
Великоднє послання представників канонічної Української православної церкви у світі підписали Митрополит УПЦ США та діаспорі Константин, Митрополит УПЦ в Канаді Юрій, Архиєпископ УПЦ США Антоній, Архиєпископ УПЦ в діаспорі Іоан, Архиєпископ Південноамериканської єпархії УПЦ Єремія, єпископ УПЦ в Канаді Іларіон, єпископ УПЦ Канади Андрій, єпископ УПЦ США Даниїл.

Глава УПЦ (КП),  Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет,  у своєму посланні до вірних наголосив: "Сьогодні, в день Святої Пасхи, наші серця наповнюються особливою радістю, тому що Воскресіння Христове є незборимим доказом існування вічного життя. Нехай воскреслий Господь оновить наші духовні сили на добрі справи, допоможе нам подолати всі труднощі сьогодення, приведе українське православ’я до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви для подальшого зміцнення Української держави і покращення життя українського народу».

Предстоятель УПЦ (МП), що є складовою частиною Російської православної церкви, Митрополит Київський і всієї України Володимир відзначив, що Христове Воскресіння «дарує нам сили перемагати в собі зло, долати гординю, нести тяготи повсякденного життя, удосконалювати себе щоб стати людиною, якою задумав нас Творець. Нехай же наша віра, наша любов до Христа, що виявляються у дотриманні Його Заповідей, зміцнюються з кожним днем, щоб ми були гідними проповідниками Благої вісті про Воскреслого». 

Також Митрополит Володимир відзначив, що "цього року в Україні на державному рівні святкуватиметься 1000-річчя Софії Київської — древнього Кафедрального собору Київських митрополитів. Це грандіозне творіння наших благочестивих предків втілило у собі силу духу і красу православної душі нашого народу. Софійський собор, який пережив століття й епохи, є яскравим свідченням того, що народ, осяяний світлом Христової істини, народ-богоносець, здатний відстояти свою віру, здатний творити і примножувати славу Божу, осяювати і преображати навколишній світ". 

Христос воскрес!
 

Богдан Хмельницький - Князь Руси

27 грудня 1648 року під час урочистої служби у Києві Єрусалимський патріарх Паїсій без сповіді відпустив гетьману Богдану Хмельцькому не тільки минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту: відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

"Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з нащадків Месії, гетьмане козацький Богдане Хмельницький!" - саме так у грудні 1650 року звертався до українського очільника турецький султан Мегмед IV.

Не менш значний титул містив хрестоматійний портрет роботи Гондіуса: "Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь".

"Правда то є, що я - лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським" - говорив Б. Хмельницький посольству польського короля на чолi з воэводою Адамом Кисільом.

А Богдан Хмельницький продовжував окреслювати свій план: "Тепер уже час минув. Я вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що задумав: виб'ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. [...] Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич".

Князь Руський Богдан

21 грудня 1648 року весь Київ вийшов вітати Богдана. Хмельницький в'їжджав до давньої столиці "монархів руських" в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї.

Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана "князем Русі" та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

Тріумф перед київськими Золотими Воротами. Мізансцена і декорації ті самі, головний герой – інший. У серпні 1651 році зустріч литовського князя Януша Радзивілла відбувалася майже за тим сценарієм, що й тріумф Хмельницького три роки тому. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда, 1651 р.

Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше - без сповіді відпустив йому не тільки минулі, а й майбутні гріхи.

Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту - відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

Через місяць після "коронації" Хмельницького, патріарха Паїсія розпитувала у Москві довірена особа царя - думний дяк Михайло Волошенінов.

Очевидно, що "месседжі", які посилав патріарх і його оточення, були узгоджені із князем Богданом. Поки тривали переговори, царя Олексія обережно залякували чутками, що в Україні ніби буде проголошений свій Київський патріархат. І опікувався ним той же руський (украiнський) воэвода Адам Кисіль, який начебто мав привести патріарха-уніата від Папи.

Царя спокушали інформацією, що той-таки Папа заборонив німецьким католицьким князям посилати найманців у Польщу, бо та не надала допомогу у війні проти турків; що самі турки у тій війні за Кіпр та із Венецією виснажилися - тож чим це не слушна нагода, щоб "гроб Божий за самодержавства вашої царської величності з руки турецької звільнений був..."

Турецький гамбіт

Якщо досліджувати переписку Хмельницького з Москвою (і тільки) картина виглядатиме доволі парадоксальною: гетьман щойно проголосив себе самодержцем, незалежним від одного государя, і вже за кілька днів після цього відправляє посольство, аби попроситися у прийми до іншого.

Насправді, загальна картина виглядала іще більш дивною.

"Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є самою божею волею, щоб руський народ був вільний від польської неволі". - цей лист був адресований султану Мегмеду IV.

Саме з літа 1648 року Хмельницький також починає домагатися протекції Оттоманської Порти. Практично одночасно із ескалацією дипломатичних зусиль на московському напрямку.

А десь за місяць до київського тріумфу звертається іще і до правителя Трансильванського князівства Юрія Ракоці: "...ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини".

І навіть через півтора року після коронації Казимира Хмельницький закликав Ракоці до завоювання Польщі. Поляки самі були переконані, що гетьман збирає за допомогою братів Ракоці загальноєвропейську антипольську коаліцію.

Ракоці мав домовитися із германським імператором та узгодити спільний наступ із козаками. Отримання за допомогою зброї польської корони відкривало шлях мріям Сигізмунда Ракоці про шлюб із шведською королевою.

Шведи вступлять до Прусії. Московіти, що незадоволені втратою Смоленська - у Литву. Сам Хмельницький атакує Мазовію, а Сигізмунд Ракоці - мав прорватися до Малопольщі і зайняти Краків.

Частково цей план реалізується у 1655 року, під час подій, які у польській історії отримають назву "Потопу" .

Тобто кожному з високих престолів Хмельницький казав те, що тим хотілося чути.

Найспритнішими виявилися турки. У 1651 році Великий диван приймає Запорізьке Військо під свою протекцію Порти, надсилає своїм північним чорноморським васалам наказ в усьому допомагати козакам, а самому Хмельницькому символи васальної залежності - шаблю і халат.

Його союз із Портою лякав московітів, союз із Москвою - турків. Турецькі дарунки таки налякали Москву якнайкраще.

Чим ця історія закінчилася, ми усі знаємо. Богдан на своїй великій шахівниці вирішив зіграти турецький гамбіт - пожертвувати менш корисною, на його думку фігурою. А до того його схиляли православні ієрархи: і Паїсій, і Макарій, і Афанасій, і інші...

"Людина тисячі облич" і сарана

Чи проголошував Хмельницький незалежність української монархії? З формальної точки зору - так.

На необхідність такого акту йому натякав і Михайло Волошенінов, оголосивши 6 травня 1649 року патріарху Паїсію та полковнику Мужиловському волю Олексія Михайловича:

"А буде гетьман Хмельницький і все Запорізьке Військо своїми силами у короля і у панів учиняться свобідні і похотять бути у підданстві за великим государем нашим, за його царською величністю без порушення вічного докончанія..." то цар їм пожалує і під свою руку прийняти повелить.

Але ж цей факт вже мав місце за чотири місяці до того!

Чому Хмельницький виголосив про свої монарші претензії лише польському посольству і нічого про це не велів говорити у Москві - можна тільки здогадуватися.

Можна шукати пояснень у тому ключі, що насправді він не дуже й то хотів "під государеву високу руку", що це був лише один із епізодів складної дипломатичної гри, якою була охоплена величезна територія від Балтійського моря до Червоного - від Стокгольму до Єрусалиму.

Але у цьому був весь Хмельницький! "Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає-гадає..." - сучасники були впевнені, що у Хмельницького тисяча облич, і жодне з них - справжнє.

Він запевняв у щирій прихильності короля Яна Казимира і за його спиною змовлявся із московським царем і семирадським князем, обіцяючи кожному з них польську корону.

Він клявся у вірності кожному з названих монархів, знаходив приводів, щоб ті свої клятви скасувати, і причини - щоб знов їх поновити.

Чого прагнув Богдан? "Возз'єднання" із Московією і здобуття гроба Господня з турецької неволі? Можна було б відповісти "так", якби перед тим Хмельницький не "возз'єднувався" із Туреччиною, а потім не вів складні переговори щодо союзу ще й із Швецією.

Він плодив інтриги із блискавичністю, яка вражала його сучасників, і остаточно заплутала його нащадків.  

Чому не можна було послідовно і наполегливо діяти саме за планом "А" - незалежна монархія?! Відповідь, здається, залишається на поверхні.

І "наш" Самійло Величко, а перед ним "їх" Самуїл Твардовський як найзначнішу подію 1648 року відзначали нечувані-небачені знамення: "А найперше велике надзвичай затемнення сонця у день Страстей Христових перед тією війною було. Потім комета, споконвіку небачена десять днів на небі являлася. А перед самим початком війни сарана велика всі трави і збіжжя поз'їдала."

Наступного, 1649 року стихійне лихо повторилося вдруге. Українську незалежність з'їла сарана. Разом із жахіттями війни та епідеміями те стихійне лихо призвело до голоду, дорожнечі та нечуваної депопуляції. Хмельницький мусив шукати допомоги на стороні, бо у тій війні вичерпувалися і людські, і економічні ресурси.

Він грав у свою гру, мабуть, впевнений у своєму щасті і можливості реалізувати врешті-решт план "А". Адже восени 1656 року Хмельницький відсилає своїх послів до Вільна, аби литовці на перемирному з'їзді домагалися від Польщі й Московії, щоб кордон земель Богдана проходив "як за давніх князів руських". 

Проте час гри скінчився несподівано швидко. Хоча гетьмана і попереджали.

Іще наприкінці грудня 1648 року старий розумник Паїсій "...йому казав, щоб він не зі всяким пив та їв, щоб його не спортили..." Незалежність Війська Запорізького після смерті Богдана його нащадкам відновити не судилося.

Спасіння неможливе без жертви

Мирослав Маринович: Сучасний молодий чоловік вважає, що на жертву йти не слід, а треба просто правильно використати наявні ресурси й можливості.

Я не проти. Я за таке суспільство, де можна було б правильним розподілом ресурсів усе залагодити. Здається, це і є ідеальний світ, який живе за Божими законами і в якому немає криз. Але ми живемо в реальному світі, де гріх клубочиться і множиться, і якщо його не видаляти із суспільства, то буде так, як зі шлаками, які залишаються в нашому організмі й занечищують його. А як видалити ці шлаки, якщо вони не видаляються самі? Тільки через жертву. Це формула, яка детермінувала навіть самого Бога.

Адже Бог, щоб змінити людство, послав на жертву Свого Сина (відповідно до християнського бачення). Отже, це є в основі світу, і ми повинні розуміти, що якщо не хочемо іти на маленьку жертву сьогодні (мається на увазі, що когось можуть звільнити з роботи, комусь зменшать зарплату, хтось змушений буде переїхати до іншого міста тощо), тоді ми чи наші нащадки будемо змушені платити дуже великою жертвою. Загалом, події зараз так швидко розвиваються, що, скоріш за все, ми також платитимемо. Отже, вибір за нами. Я сподіваюся, що молоді люди потикаються сюди-туди, шукаючи шляхів, спробують обійтися без жертви, а тоді зрозуміють, що так не вийде. 

Україні потрібні моральні авторитети. Потрібні люди, які можуть у своїй поведінці змоделювати і проілюструвати певні моральні істини. Та поки що лише триває балаканина, і немає таких людей на загальнодержавному рівні. Про занепад духовності говорять майже всі, починаючи від президентів й закінчуючи нашими сусідами і нами самими, але як важко цю духовність нам виявити в реальному житті!

В результаті маємо те, що Головаха, київський соціолог, назвав “аморальною більшістю”, для якої діяти відповідно до моральних принципів – означає бути “лузером”, невдахою. Отже, в такому світі, де панує аморальна більшість, величезну вагу має поява тих людей, які спроможні проявити іншу модель поведінки. Особливо коли таких людей набереться достатня критична маса, щоб змінити ситуацію.

Кожен, хто хоче жити гідним життям, мусить подолати страх. Без цього не вдасться зберегти гідність, оскільки ви обов’язково з часом підете на такі компроміси, які будуть шкодити вашому моральному хребту.   Для мене таким переломним періодом були спроби КДБ схилити мене до інформаторства. Все почалося зі страху, великого страху, бо я ж був молодим недосвідченим хлопцем. Раптом тебе ставлять перед дилемою: або ти погодишся стати інформатором, або тебе на третьому курсі викинуть з інституту.

Зрозуміло, що людина шукає якісь компроміси, щоб, з одного боку, не допустити звільнення, а з іншого боку – не перейти межу допустимого. Так-от, мій висновок такий: цей компроміс неможливий. Рано чи пізно він обернеться великим моральним викликом, а тому зробити вибір та обрати свій шлях ти таки будеш змушений.