Українські королівські та шляхетські титули

Королівські та шляхетські титули існували в історичний період Великого князівства Київського (Київської Русі),  Королівства Русі-України,  Великого князівства Руського (Великого князівства Давньоукраїнського),  Гетьманщини (Війська Запорізького) та Війська Запорізького Низового.

Протягом століть титули та форми звертання, навіть до одних і тих самих посадових осіб, змінювались. В Україні, в залежності від історичного періоду використовувалося багато різних стилів, форм звертань та титулів, а їх уніфікація та стандартизація (в загальноєвропейському масштабі) розпочались тільки в ХІХ ст. 

В залежності від титулу та займаної посади, особа користувалась якимось спеціальновизначеним королівським або шляхетським стилем чи формою звертання.

Королівські титули

На початку епохи Середньовіччя Королів Русі (королів України) та Королів Речі Посполитої звертались: Ваша Ясність, Ваша Милість, Ваша Ясновельможність, Ваша королівська милість.

До Королів Русі Данила, Лева І, Юрія І, Юрія ІІ Болеслава та інших в офіційних документах того часу звертались "Милістю Божою Король Русі (ім'я)".

З ХVІІ ст. до правлячих королів почали застосовувати форму звертання Ваша Величносте. 

А до Великих князів, князів, королевичів, графів, гетьманів, сенаторів, тощо в Речі Посполитій (Польщі, Україні, Литві, Білорусі)  застосовували звертання "Ясновельможність".

При цьому слід відмітити, що Гетьмани України (як всієї України, так і в період Руїни: Правобережні і Лівобережні гетьмани) прирівнювались до рівня правлячих князів й користувались формою звертання: Милостивий пане, Вельможний пане, Ласкавий пане, Ясновельможний пане.

Деякі гетьмани України - Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Дмитро Дорошенко та інші мали також титули: Князь Русі, Великий князь Руський, Князь України, Князь Сарматії тощо.

В Австро-Угорській імперії, імператор, що також мав титул Король Галичини і Волині (Володимерії), князь Буковини - користувався формою звертання "Ваша Імператорська і Королівська Величність". 

• Геральдичні корони Священної Римської імперії

Окрім своїх національних королівських титулів, деякі монархи мали т.з. «спеціальні титули», щоб відрізняти одного монарха від іншого в міжнародних умовах. 

Наприклад, суверен Великобританії було прийнято називати "Британською Величністю",
Короля Франції титулували "Найбільш християнською величністю",
Іспанії - "Католицькою Величністю", Угорщини - Апостольською Величністю", короля Речі Посполитої - "Православною Величністю, імператора Священної Римської імперії як "Августійшою величність" тощо.

Титул "Православний король" (лат. Rex Orthodoxus) - було присвоєно у 1661 р. королям Польщі, Великим князям Литовським, Руським, Київським, Волинським, Подільським, Смоленським, Сіверським, Чернігівським, тощо. Папа Римський Олександр VII надав його своїм спеціальним указом королю Яну ІІ Казимиру та його наступникам.

Титул не набув великого поширення, оскільки "православний" неправильно (вузько) трактувався як той, що відноситься тільки до православного населення Речі Посполитої. 

Проте король Іван ІІІ Собеський, особливо після перемоги у битві при Відні, використовував його більш часто в офіційних документах.

У 1684 р. Папа Інокентій XI надав почесний титул Defensor Fidei (Захисник віри) та Orthodox Majesty (Православна Величність) королю Речі Посполитої, Великому князю Литовському, Руському, Смоленському, Сіверському, Чернігівському тощо Івану III Собеському, який очолив командування армії християнської коаліції (в тому числі й з українських козаків) під час героїчної Віденської битви, що вважається поворотним моментом в історії Європи, який запобіг її завоюванню Османською імперією.

Монархи також зазвичай мали довший офіційний стиль звертання (т.з. повний титул), ніж інші члени королівської родини. 

В Австро-Угорській імперії (до 1918 р.) повний титул імператора був наступним: Його Імператорська і Королівська Апостольська Величність, Милістю Божою Імператор Австрії, Король Угорщини і Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини і Волині (Володомерії) та Іллірії; Король Єрусалиму, тощо; Архикнязь Австрії; Великий князь Тоскани та Краківа; Князь Лотарингії, Зальцбурґа, Штирії, Каринтії, Країни та Буковини; Великий Князь Трансильванії, Маркграф Моравії; Князь Верхньої і Нижньої Сілезії, князь Модени, Парми, П'яченци та Гуасталли, князь Аушвіца і Затора, Тешена, Фріуля, Рагуси і Зари; Принц-граф Габсбурґа і Тиролю, Кибурга, Гориці та Градишки; Принц Тренто і Бріксена; Маркграф Верхньої і Нижньої Лужици та Істрії; Граф Гогенемса, Фельдкірха, Брегенца, Соненберга і т.д.; Володар Трієста, Котора і Словенської Марки; Великий Воєвода Воєводства Сербії, тощо, тощо.

У Речі Посполитій, в яку входили Польща, Україна, Литва, Білорусь (до 1795 р.) повний титул монарха був: 

З Божої Ласки і волі народу, Захисник Віри (Його Православна Величність) король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський, Пруський, Мазовецький, (Лівонський), Жмудський, Київський, Волинський, Подільський, Підляський, Інфлянтський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський, (спадковий король шведів, готів та венедів) (а також князь Семигородський) та ін.

Шляхетські титули

Традиційно шляхетські титули надались володарем (сувереном) даної держави та були пов'язані з наданням шляхетній особі землі та привілеїв з правом успадкування нащадками (спадкові титули) або без права успадкування (особисті титули), як знак подяки за діяльність на благо держави або самого монарха.

Наприклад, князі та княгині, а також пери в Англії, Шотландії, Ірландії, які не мали титул Королівських Вельможностей, користувались формою звертання "Ваша Милість". Вони також мали титули Вельможності або Герцога. Маркізи використовуються стилем Найшляхетніший (Most Honourable) або Володаря (Lordship). Графи, віконти, барони і баронеси мають стилі звертання «Дуже поважного» та «Мілорда». Шотландські барони несуть стиль "Високородного" (Much Honoured).

Голова Суверенного Мальтійського Ордену має титул: Його Преосвященніша Ясновельможність Князь і Великий Магістр Суверенного Мальтійського Ордену.

У 17-18 ст. в Україні сформувався окремий шляхетський стан - козацька старшина. За українським кодексом законів «Права за якими судиться малоросійський народ» (1743) шляхетські права визнавалися не лише за тими, хто мав відповідні грамоти від королів, а, по суті, за всією вищою козацькою старшиною, починаючи від сотника та за нащадками генеральної старшини і полковників.

У 1756 гетьман Кирило Розумовський розробив і подав на затвердження український варіант табелю про ранги із переліком усіх українських чинів, поділених на 12 класів; окрім гетьмана і наказного гетьмана, що прирівнювались до князівського стану. 

Першому класові відповідав чин генерального обозного, другому — генеральних судді і підскарбія, третьому-генеральних писаря, хорунжого, осавула і бунчужного, четвертому — полковника тощо.

На найнижчій сходинці стояли козаки, жолдаки, пушкарі та компанійці. Проте російський імперський уряд не погодився зрівняти українські шляхетські чини з російськими і не надавав вищій козацькій старшині статусу "дворянства".

Після ліквідації автономії Української Козацької держави і перетворення козацьких полків (адміністративних одиниць Гетьманщини) на губернії (1783) вся козацька старшина була змушена в особистому порядку отримувати чини з російського табелю про ранги. У 1784 офіційно було заборонено надавати «малоросійські чини». Присвоєння імперських чинів і рангів здебільшого залежало не від попереднього становища та заслуг особи, а від її лояльності до російської адміністрації та вмінню домовитись з відповідними імперськими чиновниками.

Після надання так званої «Грамоти про вільність дворян» у 1785 козацька старшина, яка документально могла підтвердити своє шляхетство або посідала відповідний ранґ у російському "Табелі про ранги", була включена до російського "дворянства".
Внаслідок цього протягом наступних десятиліть багато зусиль українська козацька старшина поклала на визнання і підтвердження своїх колишніх «українських чинів» як підстави для отримання імперського "дворянства", що, в свою чергу, стимулювало збирання історичних документів та зацікавлення козацькою історією.

До української шляхти традиційно звертались: "Милостивий пане", "Вельможний пане", "Шляхетний пане", "Мосьпане", або просто "Пане". 

Читайте також:

* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

* Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

*  Історія українських земель в мапах (від трипільців до сьогодення)

* Історія українського балу (XIV-XIX ст.)