Хто найдовше правив Україною

 Список монархів, князів, королів, гетьманів та інших правителів України, що правили найдовше.

Аттіла (Ґатило) - каган (князь) союзу гунів і антів, мав титул «Аттіла, нащадок Великого Німрода. Вихованець Енгадді. З Ласки Божої, Король Ґунів, Ґотів, Датчан і Мідян. Жах Світу», правив у 434-453 рр.
При владі 19 років.

Велике князівство Київське (Київська Русь)
Володимир І Святославович - Великий князь Київський, правив у 979-1015 рр.
При владі 36 років.

Ярослав І Мудрий - Великий князь Київський, правив у 1019-1054 рр.
При владі 35 років.

Ізяслав І Ярославич - Великий князь Київський, Король Руси, правив у 1054-1078 (з перервами). 
При владі 24 роки.

Володимир ІІ Мономах - Великий князь Київський, правив у 1113-1125 рр.
При владі 12 років.

Королівство Руси
Роман Мстиславич - князь Волинський, Галицький, Великий князь Київський, Володар і Самодержец всієї Руси, правив у 1170-1205 рр.
При владі 35 років.

Данило Романович - Великий князь Київський, Король Руси, правив у 1205-1264 (з перервами).
При владі 59 років.

Лев І Данилович - Король Руси, Великий князь Київський, правив у 1269-1301 рр.
При владі 32 роки.

Великі князі Литовські і Руські (Українські)
Вітовт - Великий князь Литовський, Руський (Український) і Жемантійський, правив у 1385-1430.
При владі 45 років.

Королі Польщі, Угорщини, Речі Посполитої
Людовик Анжуйський - Король Угорщини (1342-1382) Король Руси (1370-1382).
При владі 40 (12) років. 

Сигізмунд Люксембург - Король Угорщини, король Галичини і Волині (1387-1437), король Богемії (1419-1421, 1436-1437), імператор Священної Римської імперії (1433-1437). 
При владі 50 років. 

Володислав II Ягайло - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1377-1381, 1382-1386 і король Польщі і Руси у 1386-1434 рр.
При владі 57 років. 

Казимир IV Ягеллончик - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1440-1492 та король Польщі, пан і дідич Руси у 1447-1492 рр.
При владі 52 роки. 

Сигізмунд III Ваза - Король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський (Український), Прусський, Мазовецький, Жмудський, Київський, Волинський, Підляський, тощо, правив у 1587-1632 рр.
При владі 45 років.

Козацька держава (Гетьманщина)
Іван Мазепа - Князь і Гетьман всієї України, правив у 1687-1709 рр.
При владі 22 роки. 

Кирило Розумовський - Гетьман всієї України, правив у 1750-1764 рр.
При владі 14 років.

Австро-Угорська імперія
Марія Терезія - імператриця Священної Римської імперії, королева Угорщини, королева Богемії, королева Галичини та Володимирії (Волині), правила у 1740-1780 рр.
При владі 40 років. 

Франц Йосип I - імператор Австро-Угорщини, Богемії ,король Галичини та Володимирії (Волині), Великий герцог Буковини, правив у 1848–1916 рр.
При владі 68 років.

Таким чином, Україною або українськими землями найдовше правили наступні монархи:
1. Франц Йосип I - імператор Австро-Угорщини, Богемії, король Галичини та Володимерії (Волині), Великий герцог Буковини, правив у 1848–1916 рр.
При владі 68 років.
2. Данило Романович - Великий князь Київський, Король Руси, правив у 1205-1264 (з перервами).
При владі 59 років (з перервами).
3. Володислав II Ягайло - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1377-1381, 1382-1386 і король Польщі і Руси у 1386-1434 рр.
При владі 57 років (з перервами).
4. Казимир IV Ягеллончик - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1440-1492 та король Польщі, пан і дідич Руси у 1447-1492 рр.
При владі 52 роки. 

Серед Європейських монархів на троні довше всього перебували: 

Король Франції Людовик XIV де Бурбон - правив 72 роки (1643-1715).
Великий князь Ліхтенштейну Йоганн II - правив 71 рік (1858-1929).
Королева Великобританії Єлизавета II - правила 70 років (1952-2022).

РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНИХ ДЕСТИНАЦІЙ ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КОМПОНЕНТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Фахове дослідження, реставрація та збереження історико-культурних пам’яток, цілеспрямований розвиток туристичної галузі, розробка на державному рівні культурологічних програм, на основі яких буде проводитись розвиток туристичних дестинацій мають важливе значення не тільки для соціально-економічного прогресу в країні, але також сприяють збереженню та відновленню історико-культурних об’єктів, й є одним з ключових факторів для розбудови цивілізованої, розвиненої, успішної держави.

Розвиток туристичної галузі, зокрема культурного туризму, пов’язаного з історико-культурними пам’ятками, а також розвиток туристичних дестинацій та відповідної транспортної й сервісної інфраструктури є не лише вагомим чинником економічного розвитку того чи іншого регіону або країни, але й також є значною складовою культурного розвитку подорожуючих; а, відповідно є впливовим засобом для популяризації історії та культури країни чи місцевості, де знаходиться та або інша туристична дестинація. Саме тому питанню належного розвитку туристичних дестинацій має бути приділена значна увага державних та місцевих органів влади.

Державна політика в галузі збереження історико-культурних пам’яток та розвитку туристичних дестинацій повинна ґрунтуватись на фундаментальному вивчені історичного минулого та відповідного знання значення культурних надбань попередніх поколінь. Це, в свою чергу, має призводити до розробки і реалізації державних програм щодо популяризації історико-культурних об’єктів, збереження та поширення переказів, легенд, історичних матеріалів про їх становлення і розвиток, історичних особистостей, пов’язаних з цими локаціям, що в сумі робить відповідні туристичні об’єкти значно привабливішими та популярними як серед вітчизняних, так і серед іноземних туристів. 

Матеріали і методи. Збереження в належному стані, реставрація (в разі потреби) культурно-історичної спадщини напряму пов’язані з тою державною політикою, яку проводить влада не лише у сфері охороні пам’яток, але й також пов’язана з політикою, що реалізується у галузі розвитку туризму. Так, у спеціальній доповіді ЮНЕСКО «Інвестування в культурне різноманіття і діалог між культурами» наголошено, що: «.. Важливу роль в справі поєднання прибуткових ініціатив з просуванням міжкультурного діалогу відіграє туризм». Для максимального економічного та культурологічного ефекту від відвідання туристами того чи іншого культурно-історичного об’єкту важливо щоб він був саме повноцінною туристичною дестинацією, яка має цілий набір обпій та функцій важливих для туристів. В тому випадку коли туристична дестинація є тим популярним, відомим, привабливим для мандрівників місцем їх подорожі, що має відповідні готелі, цікаві маршрути, широкий спектр додаткових послуг, вона стає «візитівкою» країни, а також наочно демонструє відношення влади до власної історії, пам’яті та культури. Також державних органам необхідно приділяти більше уваги соціокультурній сутності туризму, яка розкривається через відродження та збереження історико-культурного простору.

С. І. Дичковський відзначає, що туризм як предмет дослідження відрізняється своєю міждисциплінарністю. До нього слід застосовувати такі методи дослідження, як історичний, соціологічний, культурологічний тощо. Отже, методологічною основою дослідження культурологічних аспектів туризму є системний аналіз феномену туризму як складної ієрархічної системи, що саморозвивається в соціокультурному та історичному просторі України. Такі методи дослідження як порівняльно-історичний, ретроспективний, історіографічний, семіотичний, тощо дозволяють визначити значимість туризму в контексті функціонування і розвитку культури та наявності державної політики в цій галузі. Системний аналіз культурологічних аспектів дозволяє розглянути множину внутрішніх і зовнішніх соціокультурних та історичних взаємовідносин таким чином, щоб відрізнити аспекти туризму від інших соціокультурних явищ. Також культурологічний аналіз туризму та пов’язаних із ним туристичних дестинацій обумовить формування теоретичних підходів до вивчення туризму як культуротворчого чинника, що потребує особливої уваги з боку держави та суспільства, як одного з фундаментальних передумов сталого розвитку сфери культури і туризму. 

Результати і обговорення. Історико-культурні пам’ятки та туристичні дестинації мають величезне символічне, історичне, ідеологічне, культурологічне та ментальне значення. Але всі ці складові, їх прояв в суспільстві, їх усвідомлення тими, хто відвідує ці туристичні локації напряму залежить від того, яка інформація про ці пам’ятки поширюється, які програми реалізують гіди й працівники музеїв – а це, в свою чергу, у великій мірі залежить від тої інформаційної і культурної політики яку проводить держава. 

Сенси, а також факти й історії, які отримує турист під час відвідин туристичних дестинацій впливають та формують свідомість самого туриста під час його відвідання туристичного об’єкту. А в подальшому це впливає не лише на мандрівника, а також на коло його спілкування, а у підсумку має значний влив як на місцевість чи регіон в якій розташована історико-культурна пам’ятка, так й на інформаційне поле тієї держави, з якої прибував мандрівник. У більшості розвинених, сильних держав туризм є одним з пріоритетних напрямків, якому приділяють значну увагу, а влада цих країн різноманітними засобами й програмами стимулює розвиток туристичної галузі. А це, безумовно, неможливо без продуманої державної політики в галузі туризму, відповідних інвестицій та створення умов для розвитку саме культурного туризму. Досвід переважної більшості європейських країн демонструє те, як ґрунтовний продуманий підхід урядових структур щодо розвитку туристичних дестинацій дає змогу як змобілізувати суспільство, так й створити відповідний позитивний імідж для внутрішнього і зовнішнього туриста. А це, в свою чергу, дає змогу створити з туристичних дестинацій чудовий засіб отримання доходу, як для країни в цілому, так й для місцевих громад, як в матеріальному, так і в нематеріальному вимірах. 

Висновки. Успішний розвиток туристичних дестинацій, а також туризму й культури в цілому, неможливий без продуманої, стратегічної політики держави в цьому напрямку. А існування такої політики державних органів неможливо без відповідного усвідомлення державними діячами власної історії та їх належного культурного рівня свідомості, неможливо без належного осмислення політичними діячами та чиновниками власної культурно-історичної ідентичності. З іншого боку, збереження історико-культурних пам’яток та розвиток туристичних дестинації має великий вплив на процес такого ж усвідомлення в суспільстві в цілому, позитивно вливає на його культуру та рівень освіченості. Одночасно успішні культурно-туристичні дестинації є тим фактором, що вливають на формування загальнонаціонального культурологічного ментального простору в державі, підвищують престиж знання історії та популяризують національну культуру. 

Увага уряду до цих питань та державні програми розвитку культурного туризму, а також розвиток відповідної інфраструктури навколо туристичних дестинацій безумовно сприятимуть становленню України як сучасної, цивілізованої, успішної, європейської держави. 

Тези доповіді з Конференції Proceedings of IV International Scientific and Practical Conference Kharkiv, Ukraine 1-3 November 2021.