Плани Наполеона щодо України

1812 року на теренах визволеної від російської імперії України, Наполеон Бонапарт планував створити дві держави:
Одна держава мала б скла­датися  „з Полтавського та Чернигівського князів­ства - по течії Дніпра від Десни до Орла".
Козаки, ві­домі під назвою Запорозьких, разом із кримськими татарами мали увійти у другу державу, що складалась би з Дніпровської частини Січеславщини, цілої Таврії та всієї долини Дон­ця до Дону, який разом з Азовським та Чорним морем буде кордоном цієї держави на півдні”. 

"Коли ж діждемось Наполеона 

З новим і праведним законом? 

А діждемось таки колись!" 

15 серпня 1769 (250 років тому) народився видатний діяч всепланетарного масштабу Наполеон Бонапарт.

За своїм впливом на історію Европи і всього світу, за значенням його діянь та його епохи Наполеона порівнюють з Александром Македонським, Атилою і Карлом Великим.

За декілька років йому вдалося покорити майже всю Европу, де він утворював нові національні, демократичні держави.

У Східній Европі він відновив Королівство (герцогство) Польське та Велике князівство Литовське, звільнивши їх від окупації Російської імперії. Йшла підготовка до масштабної війни з Московією. Одним із головних напрямів удару планувався - КИЇВСЬКИЙ. 

Стратегічною метою Франції було звести Російську імперію до кордонів Московського царства XVI століття.
Для цього на першому етапі війни слід було звільнити землі на захід від Дніпра та відбудувати Польщу (як хотіли польські діячі - аж до Чорного моря, за рахунок українського Правобережжя). 


Про Наполеонівські плани для України. 

В своїй книзі "НАПОЛЕОН І УКРАЇНА. Невідомі документи із тогочасними ілюстраціями" історик Ілько Борщак пише:
"Французька дипльоматія студіюючи українське питання, занялася навіть Дунайською Січчю. 
б грудня 1804. р. французький аґент у Бухарешті сповіщає уряд, що він ввійшов в зносини з трьома тисячами козаків „рештою запорожців, що після розгрому їх царицею Катериною, виеміґрували на Дунай, де дістають від Волоського володаря 8 піястрів на місяць та утворюють свою знамениту кінноту. Я гадаю, що цих людей не треба тратити з нашого обрію”. 

У Парижі дійсно не тратили з ока цих людей, бо вже як вибухла війна, у вересні 1805. p.. французький посол у Царгороді, генерал Себастіяні, відвідав Галац, Браїлів, Констанцу, приняв депутацію запорожців, якій урочисто / обіцяв „по розгромі Росії, відвічного ворога свободолюбних народів” повернути „стародавні вольності в захист яких від нині стоятиме великий наш Наполеон ”. 

Пізніше, 25 жовтня 1811 року інший французький дипломат писав до Парижа: „Селяни на Волині всі охоплені антимосковським настроєм, палять магазини й урядові будинки в Острозі, Володимирі, Бердичеві. Я сподіваюсь за кілька день мати цікавіші інформації від одного аґента, що виїхав у глиб України”.

Цілий рік 1811 і за першу половину 1812. р. Біньон, на підставі своїх конфідентів, надсилає урядові Франції досить докладні відомості про становище в Межибожі, Острозі. Житомирі, Чуднові, Луцьку, Черкасах, Камянці, Ковелі, Бердичеві, Херсоні, Катеринославі (Січеславі).
Скрізь у цих відомостях мова про дисльокацію російських військ і про незадоволення місцевого населення".

1 липня 1812 у Вільно Наполеон підписав декрет про відновлення Великого князівства Литовського в межах Мінської, Віленської, Гродненської губерній і Білостоцького округу. Планувалось створити автономні «Литовську» і «Білоруську» адміністративні одиниці. 

Того ж 1812 року було підготовлено Меморіял про українську справу.
Цим меморіялом пропонувалось Наполеонові утворити низку „незалежних держав, яких інвеститура належатиме виключно Великому Імператорові”. 

Одна держава, відповідно до Меморіялу, мала б скла­датися  „з Полтавського та Чернигівського князів­ства - по течії Дніпра від Десни до Орла".

Також планувалось, що козаки, ві­домі під назвою Запорозьких, разом із кримськими татарами ввійдуть у другу державу, "якої гарна назва Таврида нині опаскуджена".
Тому пропонувалась нова назва для цього державного утворення „Наполеоніда”, що замінить стару назву „Таврида”. 

"Наполеоніда складатиметься з Дніпровської частини Січеславщини, цілої Таврії та всієї долини Дон­ця до Дону, який разом з Озівським та Чорним Мо­рем буде кордоном цієї держави на півдні”.

Оця нова держава „зложена з народів завжди на коні, маючи на чолі єдиного вождя й конституцію, відповідну звичаям цих народів з можливою перспективою політичної незалежності витворить із себе цивілізовану націю, що буде міцним бар'єром проти амбітних проектів Московщини на Чорнім Морі. Таким чином можна буде звільнити ці народи від держави (Росії), яка їх пригнічує та принижує. Народи ці мають високі почуття взагалі чужі російському народові. Вони дуже нетерпеливо переносять російське ярмо".

Велика кількість української козацької шляхти підтримували Наполеона в його планах звільнення України.
У 1812 році, під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію, Іван Котляревський та інші українські діячі, навіть почали формувати добровольчі козацькі полки, які, в разі приходу французьких військ в Україну, могли стати основою армії новоутвореної держави. 

На жаль всім цим планам, після відступу Наполеону під Москвою, не вдалось збутись. 

Проте діяння й слава Наполеона Бонапарта й досі впливають на міжнародну політику й задають вектори розвитку для всього Европейського континенту.


Читайте також:
* Справжня сутність Москви
* Як Московія в України Русь позичила
* ПанЕвропа та український вимір

Симон Петлюра про ситуацію в Україні (1925 р.)

Уривок зі статті Симона Петлюри, опублікованій в часописі "Тризуб" за 1925 р. проводить (не дуже радісні) паралелі між тим, що було в Україні 100 років тому і тим, що відбувається зараз.

"З кого саме підбирався цей персонал (міліція та судді) — місцеве населення дуже добре знало, бо попереднє життя аґентів «нової влади» проходило перед його очима і за його пам’яті. Воно не могло знати тільки різних зайд з Московщини, що слідом за Червоною Армією прибули в Україну для встановлення тут "революційної законності".

Біля влади опинилися здебільшого явно кримінальні особи, часто з підозрілим минулим, або найбільш творчі, а зате найбільш непевні елементи, що швидко орієнтувалися в нових обставинах і опанували ними в своїх особистих інтересах. Вони здебільшого зразу позаписувалися в члени правлячої партії і стали то большевиками, то незаможниками, то «сочувствующими», взагалі людьми, щиро принявшими програму нової влади.

Дякуючи цій спритності, вони опинилися біля влади і, як мухи патоку, обсадили увесь її апарат. Безмежне, безпардонне хабарництво агентів совітської влади яскраво виступає, як перша з цих рис.
Розтрачування народних грошей державного майна, з привласнюванням їх собі, йде слідком за нею.
Сваволя влади, зловживання своїм становищем, розгнузданість і почуття безкарности характеризує всю систему большевицького урядування в однаковій мірі як на верхах, так і на низах урядового апарату.

Поки в Україні були часи так званого військового комунізму з його терором і утисками, всі ці явища не спливали на поверхню життя і не знаходили відгуку на сторінках большевицької преси, хоч про них всі знали, всі говорили, а од них стогоном стогнало безправне і стероризоване населення.

Поки «вища» влада ставила свою ставку на так званого незаможника, доти, зокрема, страшні зловживання большевицької влади на селі не знаходили ніякої уваги з боку «верхів» і уважались ніби за нормальне явище, а скарги на зловживання не розслідувались; навпаки, ті, хто скаржився, підпадав новим утискам і терору, тоді як ті, на кого скарга йшла, заохочувались до дальших зловживань.

Становище ніби трохи змінилось за останній час, коли ціла низка большевицьких засад збанкрутувала, а большевикам у погоні за утриманням влади прийшлось поневолі рахуватись з тією опінією, що її утворило населення України про большевицьку владу, зокрема про міліцію та судові установи.

Український Совнарком примушений був приглянутися трохи ближче як до персонального складу підлеглої Йому цивільної влади, так і до діяльності окремих органів її, тим більше, що селянство почало виявляти певну сміливість в критиці останніх і вимагати суду, розсліду над ними.

Большевицький урядовий апарат прогнив зверху донизу; аґенти большевицької влади, не почуваючи ні карности, ні відповідальности за свої вчинки, утворили систему беззаконства і потоптання будь-яких законів; на протязі шеста років їхня діяльність допровадила до страшної деморалізації ширших кругів населення, наслідком якої є зневажливе відношення його як до самих засад «революційної законности», так і до окремих представників.

Трагедія українського населення під большевицькою владою полягає не тільки в тому, що персональний склад органів влади набирається з елементів морально несталих, морально зіпсутих або явно злочинних.

І не тільки в тому, що ці елементи поводяться з населенням брутально, порушуючи існуючі закони і зловживаючи своїм становищем для грубих цілей особистої наживи.

Навіть в тому разі, коли представники влади хочуть бути чесними і виконувати свої обов’язки сумлінно, без шкоди для населення, вони не можуть як слід цього виконати.
В загальній атмосфері беззаконня тяжко додержати вимог закону, а той, хто намагається їх виконувати, ризикує перший опинитися під судом, дякуючи пляномірній «круговій поруці» і солідарності злочинних елементів адміністрації.

З огляду на це, «білі круки» «революційної законности» примушені мовчати і покривати своєю мовчанкою злочини других.

Але цього мало. Уємною стороною большевицької законности, а зокрема судових органів є те, що представники останніх не знають існуючих законів або тлумачать їх кожний по-своєму, як йому «революційне сумління» наказує.

В минулому відчитному році (по 1 листопада 1925 року) губерніяльні суди скасували 50 % всіх присудів народніх судів і постанов. За цей самий час було відмінено 14 («обов’язкових постанов» окружних ісполкомів, себто вдвічі більше проти торішнього відчитного року.

Не дивно, що «Украинский Экономист» (виходить російською мовою), подаючи ці цифри, впадає в меланхолію і зауважує, що практика апеляційних інстанцій в стосункові до підлеглих їм нижчих утворює таке становище, при якому останні «ризикують згусти свій вплив серед трудящих».

Коли додамо до цього, що персональний складі судів, як і виконавчих органів адміністрації, набирається з елементів морально підозрілих, а партійно приналежних до офіційної Комуністичної Партії, липких на хабарі, розтрати та інші переступства, то меланхолію «Укр. Экон.» треба визнати цілком оправданою, з тою тільки поправкою, що 321 ці суди «не ризикують загубити свій вплив», а давно вже його,— якщо колись і мали, що трудно впустити,— загубили в очах населення України.

Останнє на практиці переконалося, що большевицький суд є партійною установою, яка покриває партійців, керуючись міркуванням партійного ж характеру і по прислів’ю: «крук крукові очей не виклює».

В такому суді населення не має шукати ні правди, ні захисту своїх прав, отже, не дивно, що обвинувачені в якихось переступствах, коли тільки вони опиняться на лаві оскаржених і не належать до пануючої партії, стараються зламати суворість большевицького суду всемогутнім хабарем, знаючи очевидно, що цей засіб має куди більше чудотворне значення, як оборона адвоката, і що хабарем діляться всі чинники слідства та суду, починаючи від слідчого і кінчаючи сторожами судової камери до адвоката включно.

«Юстиція» совітів, таким чином, є одним з найбільш ганебних явищ режиму, встановленого окупантською владою в Україні: вона остаточно здеморалізува і без того непевних з морального боку самих представників нового суду, але одночасно і на населення вплинула отруйним духом партійного правосуддя і перемішаного з моральним же розкладом персонального складу цього суду.

Не дивно, що голова большевицької міліції в Україні пан Балицький характеризував своїх підлеглих як «засмічене зборище недисциплінованих, бюрократичних і злочинних елементів» («Правда», 6.Х). Такими елементами засмічено і всі судові установи, підлеглі панові Скрипникові. На запитання: яка інституція краща — чи міліція, чи юстиція? — життя одповідає: обидві кращі.

Бо обидві запровадили в Україні систему безоглядного потоптання елементарних прав людини, обидві прищепили населенню корупцію, обидві утворили нездорову атмосферу моральної гнилизни і розкладу,— оцей крам, що його в компенсацію за український хліб, цукор, вугілля та інші багатства «вдячна комуністична Москва» заекспортувала на нашу землю.


Симон Петлюра "Статті". 
"МІЛІЦІЯ ПАНА БАЛИЦЬКОГО І ЮСТИЦІЯ ПАНА СКРИПНИКА"