Хмельницкий и борьба за Святую Русь

Русский деятель «Украинской православной церкви» Ионафан Елецких продолжает борьбу за Русский мир на всех фронтах. Недавно он решил бороться за идею и научными методами. 

Приняв участие в «научно-исторической конференции» в Москве, он поведал всему чесному миру следующие истины:  «Борьба за Русский Мир - это борьба с идеями-вирусами, с попытками посадить православную Москву на скамью "подсудимых", борьба против разрушения единой православно-русской идентичности, раскола и культурной деградации поколений. Свидетельство Первосвятителя Русской Церкви о реальности Русского Мира, как самодостаточной восточно-славянской цивилизации, вышедшей из единой киево-днепровской (и добавим: днепровско-смоленской, витебско-днепровской, днепровско-тверской - авт.) Купели Крещения, стало для многих на Украине "шоковой", но целительной терапией.  На наш взгляд, это было ясным исповеданием православным народом Украины своего духовного и канонического административно-канонического единства с Русской Православной Церковь, исповеданием всецелостности Руси - от Карпат до Тихого океана».
Напомним, что недавно известный духовный лидер “русского мира" архиепископ Тульчинский и Брацлавский УПЦ (которая принадлежит Московскому Патриарху) Ионафан  решил сменить показания и заявил, что «проявление лютой ненависти в то время имело место со всех сторон военного конфликта».

Иерарх Русской Православной Церкви (как он сам себя именует на собственном «официальном сайте») архиепископ УПЦ в нерушимой едности с Русской церковью Ионафан после громких заявлений о необходимости православных потомков козаков совершить покаяние за Хмельниччину, через неделю раздумий решил изменить вектор развития собственных мыслей.
Неизвестно, что именно кардинально повлияло на структуру высказываний великого духовного историка и церковника, то ли звонок вышестоящего друга, то ли очередная прочитанная книга из серии «История Третье Рима» (главное, чтобы не Рейха). Но уж точно не повлияли на умозаключительные воззрения нашего героя – реакция общественности, как в Интернете, таки и на страницах СМИ, относительное его высказываний.

Ведь, если человек утверждает, что «и нам, потомкам и наследникам украинских казаков, пришла пора вскрыть гнойники антисемитизма в своей далекой тяжкой истории и попросить прощение за массовый геноцид перед еврейским народом – потомками тех, кто был незаконно лишен жизни на нашей земле, просить прощения для нашего же очищения, дабы подобное никогда больше не повторилось», то значить имеет для этого существенные основания.
Правда, поняв, что после евреев, православным казакам придется каяться перед католиками и униатами, архиепископ решил пересмотреть свой исторический  подход и твердо заявил "Проявление лютой ненависти в то время имело место со всех сторон военного конфликта. К сожалению,  убивали  мирных жителей и детей и младенцев), жестоко расправлялись с евреями и ксендзами, рушили церкви, костелы и синагоги, убивали мирных ляхов - всех, кого слепая ненависть сделала орудием слепой мести "за нашу веру". У казаков Хмельницкого была своя святая Правда - борьба за Святую Русь, за свободу Православия, за отмену невыносимого экономического гнета польской аристократии и верхушки еврейских Кагалов».

Таким образом, похоже на то, что дальнейшего покаяния русских православных не последует. Хмельницкого вернули на его пьедестал борца «за Святую Русь» и за братское нерушимие двух народов.
Далее, «чтобы этого не повторилось на Святой Руси, всем историкам и людям доброй воли надо крепко задуматься о причинах сих бедствий. Не для унижения чьей - то национальной чести, а для установления исторической Истины, какой бы горькой она не была» - уверяет нас светоч нации.

Что ж давайте попробуем сделать настоящие исторические выводы из событий того времени. Известно, что после заключения Переяславского договора (1654 г.), не только все украинское православное духовенство во главе с Митрополитом Киевским и всея Руси Сильвестром Косивом отказалось поддерживать данный договор. Отказались принимать  Переяславское соглашение и присягать московскому царю целый ряд представителей казацкой старшины, в частности полковники Иван Богун, Осип Гладкий, Григорий Гуляницкий, Иван Сирко, Петр Дорошенко, Михаил Ханенко, а также  Брацлавский, Кропивнянский, Полтавский, Уманский казацкие полки, многие города, не присягала Москве и Запорожская Сечь.

Но очень быстро и сам гетьман Хмельницкий убедился, что Москва была худшим из всех возможных союзников. Уже в 1656 году Московский царь подписал в Вильно договор между Московией и Польшей, без участия украинских представителей и фактически предал Переяславские договоренности. Таким образом Украина продолжала воевать с Польщей, а Москва стала союзником последней, т.е. поддерживала поляков в борьбе с козаками.
Виленский мир вызвал негодование Б. Хмельницкого и казацкой старшины. На Козацкой Раде, созванной в Чигирине, все присутствующие полковники, полки и козаки поклялись гетману, что будут совместно бороться за Украину: "присягали себе, а не чужим монархам".
Сам Б. Хмельницкий после этого развернул активную деятельность по созданию коалиции из ряда европейских стран. В нее входили Швеция, Бранденбург, Трансильвания, Молдавия, Валахия и Литва. Согласно планам участников коалиции Польша должна была быть разделена между ее членами, причем Украина должна была получить все земли, заселенные украинским, а также, вместе со Швецией, протекторат над Литвой, которая должна была превратиться в Литовское королевство. Сам Б. Хмельницкий должен был получить титул "дидичного князя". Однако смерть гетмана не позволила реализоваться этим планам.

Таким образом видим, что даже Хмельницкий очень быстро разобрался, что представляет из себя Москва, и после фактического аннулирования Переяславских статей тем что Москва заключила мирных договор с Польшей, Хмельницкий создает новый политический союз между Украиной, Швецией, Трансильванией и другими государствами (Бранденбург, Молдавия, Валахия).  По плану Хмельницкого, должно было утвердиться новое Украинское государство  (Велике князівство Руське) в пределах этнографической территории Украины и Беларуси под властью гетьмана и Войска Запорожского.  Со своей стороны Московия, после подписания мира с Польшей, начала войну со Швецией. Таким образом воевала против союзников Украины и на стороне противников козаков.

Что ж, какие делать выводы из этой исторической правды – каждый решит для себя сам. И действительно, всем историкам, всем украинцам, всем православным и людям доброй воли, надо крепко задуматься о причинах прошедших и нынешних бедствий, причинах Руины, Батуринской трагедии, Крут и Бродов, Голодомора и Гулагов... О причинах всех исторических поражений и просчетов.

И уверен, что только историческая правда позволит разобраться с сегодняшней ситуацией в Украине и вокруг ее и сможет стать той "шоковой", но целительной терапией, которая позволит отличит правду от лжи, а Русь-Украину от России и Тихого океана.

Передача "Дошлюбні зв’язки та цнотливість"

Передача "Про духовне та гріховне"   на "Радіо Марія" від 30.09.2010

Тема: "Дошлюбні зв’язки та цнотливість".

Гість студії: керівник прес-служби Київської архиєпархії УГКЦ, член Комісії у справах молоді УГКЦ, диякон Василь Чудійович.

Ведучі Павло Берест та Наталія Маціпура запитують у гостя: 

Про дошлюбні зв’язки та збереження цноти.
Яка є молодь ІІІ тисячоліття.
Про чоловічу цноту, дівочу розпусту та сучасну суспільну мораль.
Про цноту, дошлюбні зв’язки та важливість виховання в родині.
Про підготовку молодих до шлюбу, суть та зміст шлюбу, та вплив на молодь сучасного середовища.
Про Інтернет знайомства, щирість в стосунках,
духовне пізнання один одного, та суть кохання.

Український Вільнюс

Цього літа пощастило побувати у Вільнюсі. Чудове древнє европейське місто. Історичний центр просякнутий духом давнини, чистий, прибраний, доглянутий, відреставрований…

Історія Вільнюса, як світська, державна, так і духовна тісно пов’язана з історією України-Руси, історією Київської митрополії. Чого вартує лише найстаріший православний храм Вільнюса - церква Параскеви П’ятниці (1345) побудований в класичному староруському (староукраїнському) стилі. Щоправда, зараз церква дуже сильно перелицьована московським патріархатом на власний «канонічний» манер. Але, все одно, давня велич проступає скрізь сучасну штукатурку.

Або, як добре було доторкнутися до шанованої (як православними, так і католиками) ікони Остробрамської Божої Матері. За переказами, її привіз до Вільна князь Ольгерд з Корсуня (Херсонеса) 1363 року.

До речі, за часів Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського (утвореного 1398 р.) , саме у Вільнюсі знаходилась резиденція Київського митрополита. Й аж до козацьких часів й відродження Києва, як духовної столиці України, саме у Вільні (здебільшого) перебували православні митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси.

Але найбільш цікавим для вітчизняних туристів є єдиний у Вільнюсі український храм Святої Трійці. Він належить Греко-Католицькій Церкві, а богослужіння в ньому відбуваються українською мовою. Фундатором храму був сам князь Костянтин Острозький, а історія його тісно пов’язана зі Святим Йосафатом (Кунцевичем), що служив тут й був архімандритом Віленського монастиря святої Трійці.

Хоча зараз, від минулої слави залишилось дуже мало. Взагалі, щоб знайти цей храм в центрі міста – треба дуже постаратися. По-перше в Інтернеті є дріб’язок практичної інформації, як про сам храм, так і про те як до його дістатися. Ускладнює задачу свідомих туристів й те, що на відміну від костелів чи російських православних церков, на храм Св. Трійці не вказує жоден вказівник чи дороговказ у місті. Мало знають про цей храм й екскурсоводи. Особливо навідріз про нього «забувають» російськомовні туристичні агенції.

Проте, якщо бути дуже наполегливим, й питати місцевих мешканців, або якщо вам пощастить зустрітися з земляками-українцями, які живуть в Литві, то вони вкажуть вам на саме ту арку (а точніше – ворота давнього монастиря), в яку треба звернути за будинком філармонії, щоб потрапити до внутрішнього двору, в якому й височіє храм.

Фахівці стверджують, що це одна з найкращих архітектурних пам’яток періоду пізнього бароко. Проте, подивившись на храм, видно, що українська громада Вільнюса не в змозі належним чином облаштувати цю величезну споруду. Хоча справа не тільки в можливостях самої громади, але й підході до організації справи.

Ми приходили до храму декілька разів, серед дня, в п’ятницю та суботу. Він був постійно зачинений, й нікого навколо не було. В той же самий час, всі навколишні храми, церкви та костели тримали відкритими свої двері з раннього ранку до пізнього вечора. І це цілком слушно, адже туристи – люди не тільки цікаві до всього нового, але й щедрі. Як в католицьких церквах, так й в московських православних соборах вони ставлять свічки, моляться, купляють іконки, хрестики, або просто: листівки, календарі, інші сувеніри. Також вони відгукуються на пропозиції залишити якусь дещицю для реставрування чи підтримки в належному стані пам’ятника архітектури….

Спеціально декілька разів обійшли навколо церкви Св. Трійці, але так і не знайшли навіть прибитої до дверей чи стіни скрині, в якій можна б було залишити добровільну пожертву… Що ж , мабуть священики цією обителі сподіваються на щось інше у справі відбудови храму. А шкода.

Звісно, потім знаючи люди нам розповідали про те, що в храмі відбуваються постійні Служби Божі, на деякі збирається багато гостей не тільки з Литви, але й інших країн… Але тримати двері храму відчиненими, чи організувати роботу так, щоб до храму йшли, про нього знали, йому хотіли допомогти – до цього, поки що, справа не дійшла.

(Фото не автора. Вікіпедія)

Сподіваюсь, дійсно – поки що.

Й вірю, що все ще попереду.

Довідка: Українська Церква Пресвятої Трійці (збудована у 1514 р.) знаходиться у самому центрі старого міста, по вул. Аушрос Вартай, неподалік Чудотворної ікони Матері Божої Остробрамської.
Вхід на подвір’я Церкви відкриває велична брама із барельєфом Пресвятої Трійці. (Брама знаходиться будинком вище від Філармонії, по правій стороні вулиці.)

Адреса: Aušros Vartų 7B, 2001 Vilnius.

Русский мир – не для нас!

Українська Православна Церква в Канаді довела, що вона є дійсно українською, на відміну від УПЦ (МП), які мовчки обслуговують імперські потреби Москви й потакають розбудові чергового «російського світу».

Митрополит Канади та Архиєпископ Вінніпегу Юрій (Каліщук) – предстоятель канонічної церкви, що є в єдності з

Вселеським Патріархатом, звернувся до своєї пастви, аби пояснити, чому УПЦ в Канаді відхилила пропозицію Канадської Архиєпархії Православної Церкви в Америці прийняти мощі святого князя Володимира Великого. Своє рішення Митрополит Канади Юрій мотивував несприйняттям позиції Російської православної церкви та твердим бажанням відстояти правду про Українську Церкву.

Суть проблеми в тому, що Московський Патріархат, через свою філію ПЦА, пропагує «єдину Русь» й стверджує, що Володимир був князем Росії. Як сказано в звернені митрополита Юрія «для вшанування нами священних предметів з нашої духовної та історичної батьківщини України, пропонуються тими, хто історично був гнобителем українського народу й української Церкви, особливо від часів Переяславської Угоди (1654) і неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 році.»

Його Всеcвятість, Патріярх Варфоломей, в одному зі своїх виступів під час свого візиту в Україну в 2008 році, сказав, що "видатна серед Церков-Дочок, є саме Церква України, яка знаходилася в канонічній юрисдикції Вселенського Патріярхату протягом семи століть, тобто від часу Хрещення Великого Київського князівства у 988 році до її приєднання при Петрові Великому (1687 р.) до російської держави".

Наша історична пам'ять відносин з царським і радянським режимами і Російською Православною Церквою включає політичне поневолення, русифікацію, страти, депортації, етнічну чистку, різні голодомори, в тому числі Великий Голодомор-Ґеноцид 1932-33 років, репресії українських церковних традицій та численні заборони релігійних і світських видань українською мовою.

Теперішня Російська Держава та Московський Патріярхат мали 19 років після розпаду Радянського Союзу для того, щоб відмежуватися від політики переслідування та репресій щодо України царським і радянським режимами, і пропонувати не тільки Українській Державі і Українській Православній Церкві, але й всім репресованим народам колишнього Радянського Союзу, встановити нові відносини нормального, гідного і шанобливого добросусідства.

Що ми бачимо замість цього - це абсурдну спробу відтворення старої російської імперії через визначене і послідовне розповсюдження маячної ідеології самообману - "Русский мир". Це не для нас!

У світлі цього, як ми можемо без підозріння і скептицизму розглядати будь-яку пропозицію чи то безпосередньо від Московського Патріярхату, чи через його вітку - Українську Православну Церкву (Московського Патріярхату), інакше, ніж як спробу втягнути Українську Православну Церкву в Канаді в сферу свого впливу або витворити хибну уяву, що так справа дійсно мається, і тим самим створити або посилити розбіжності між нами?

На жаль, Святі Мощі супроводжуються літературою, такою як літургійні тексти, які посилаються на Росію та інформаційна стаття англійською мовою, під назвою “Equal of the Apostles Great Prince St. Vladimir, in Holy Baptism Basil, the Enlightener of the Russian Land Commemorated on July 15”, написана з промосковської, царської і Радянської історичної точки зору. Намір цього, здається, полягає в тому, щоб створити враження, що історичні персонажі і події, представлені там мають пряме відношення до сучасної "Росії" – термін прийнятий для Великого Князівства Московського, Московським царем Петром I після Полтавської битви в 1709 році, для того, щоб узурпувати для Московської імперії, яку він розбудовував, історію та спадщину Київської Русі. Навіть імена – «Vladimir, Kiev, Olga, Gleb, Chernigov, Belgorod, Pecheneg, Dniepr» - це транслітерації з російської, а не з української мови, яка на щастя, офіційною мовою суверенної України вже протягом 19 років.

Крім того, в статті говориться про "Російську Церкву, аж до останнього з Рюриковичів, царя Федора Іоанновича, при якому (1589) Російська Православна Церква стала п'ятим незалежним патріярхатом в диптихах Православних Автокефальних Церков". Це явно відноситься до Церкви сучасної Росії з центром у Москві, а не до Церкви Київської Русі, заснованої Великим Князем Володимиром у Києві, столиці України, яка була приєднана до Церкви Московської в 1686 році. Нашим історикам пропонується проаналізувати і прокоментувати супроводжуючу статтю про Великого Князя Володимира.

Ми дійсно шануємо пам'ять Київського Князя Володимира Великого, Хрестителя нашого народу, і не перешкоджали б почитанню його Мощей будь-ким, де б вони не були представлені для їх побожної шанобливої уваги. Проте, Українська Православна Церква в Канаді не погодиться, щоб її ім'я було пов'язане з поширенням тенденційної інтерпретації історії народів України та Росії, ані до співпраці з тими, що поширюють політичні ідеології й церковні проекти, які завдають шкоди Українському Народові, Українській Державі і Українській Православній Церкві.