Українець на І Олімпійських іграх 1896 року

Перший українець на Перших олімпійських іграх в Афінах 1896 року.

Поки українські чиновники продовжують жити радянсько-кремлівськими міфами про те, що Україна почала свій олімпійський шлях лише разом з іншими спортсменами від СССР 1952 року, історики та дослідники відшукують тих українців, хто в складі команд Російської імперії, Польщі, Чехословаччини та інших країн брали участь в Олімпійських іграх починаючи з 1896 року. 

Микола Ріттер - учасник І Олімпійських ігор

На офіційній сторінці Національного Олімпійського комітету України, в розділі "Виступи українців на Олімпійських іграх" некомпетентно сказано, що "всього за 60-річний період участі в Олімпійських іграх українські спортсмени завоювали  603 медалі (станом на 2010 рік).

Проте, чомусь "українські" чиновники забувають, що до 1952 року українські землі також входили до складу різних держав, а українські спортсмени виступали на різноманітних спортнивних турнірах під прапорами цих країн.

А першим, хто прийняв участь в І Олімпіаді в Афінах 1896 року був київський спортсмен Микола Ріттер, який самостійно поїхав до Греції для участі в олімпійських змаганнях.

Народився Микола Сергійович 27 серпня 1865 року в Полтавській губернії у сім'ї дрібнопомісного дворянина. Батько - відставний поручик Сергій Олександрович фон Ріттер, мати - Софія Іванівна.

У січні 1888 р. 23-річний Микола Сергійович після завершення навчання приїхав до Києва й поступив на службу до Київської казенної палати. У вільний від роботи час займався боротьбою, стрільбою та фехтуванням, які поширювалися серед української молоді. 

У березні 1896 р. Микола Сергійович пішов за власним бажанням у відставку в чині колезького секретаря. Залишивши службу, перед початком І Олімпійських ігор спробував пошукати щастя на Олімпіаді.

У березні 1896 року М. С. Ріттер їде до Греції і подає заявку до секретаріату Олімпіади на участь у змаганнях з греко-романської (римської) боротьби, стрільби з карабіна і фехтування на рапірах. У газеті "Кіевлянинь" у кількох номерах за 1896 р. уміщено публікації про ігри І Олімпіади в Афінах. їх автором був М. С. Ріттер - офіційний кореспондент цієї щоденної газети на Олімпійських іграх. У кореспонденції під назвою "Олімпійські ігри", підготовленій 28 березня 1896 р., автор так розповідає про свою участь в Олімпіаді: "Росіян майже немає, із учасників я один. Про себе можу повідомити, що на спробному випробуванні зі стрільби по рухливій мішені та з боротьби я пройшов першим: усі кулі вдало влучили в мішені, а бажаючих позмагатися у боротьбі вдалося здолати. ...Того самого дня увечері всі вечірні газети дали звіти. Сьогодні вранці, на свій подив, я побачив власне зображення в різних позах в усіх великих газетах".

На жаль, у подальших олімпійських змаганнях М. С. Ріттер з певних причин участі не брав, а перебував на Олімпіаді як офіційний кореспондент газети "Кіевлянинь". Однією з причин відмови від подальшої участі в Олімпійських іграх була втрата ним напередодні фінальних поєдинків медальйона. Як людину віруючу це, можливо, й змусило призупинити участь у змаганнях. "Проте маємо всі підстави вважати, зазначається в книзі "Золоті сторінки олімпійського спорту України" (К.: Олімпійська література, 2000. - С. 20), київського спортсмена-любителя М. С. Ріттера єдиним учасником ігор І Олімпіади від тогочасної Російської імперії". Про подання заявки на його участь в Олімпійських іграх свідчить і лист російського члена Міжнародного Олімпійського комітету (українця за походженням) Олексія Бутовського від 7 квітня 1896 р., в якому він пише: "Росіян - жодного. Щоправда був тут молодий чоловік із солідною статурою (це про Миколу Сергійовича) і навіть записався на боротьбу, та в день боротьби відмовився від участі". До написання цього листа О. Д. Бутовський ще не знав, що М. С. Ріттер брав участь у попередніх відбіркових змаганнях Олімпіади і виграв їх.

Саме під час перебування на Олімпійських іграх М. С. Ріттер близько познайомився з генералом О. Д. Бутовським, з яким домовилися проводити після повернення додому цілеспрямовану агітаційно-пропагандистську роботу щодо популяризації новітнього олімпізму на теренах України та Росії.

Після повернення з Олімпіади М. С. Ріттер доклав чимало зусиль для перенесення благородної ідеї П'єра де Кубертена на вітчизняний ґрунт. Він активно пропагував ідеї олімпізму та олімпійського руху в Києві та інших містах через публікації в періодиці, читання лекцій та виголошення доповідей про побачене ним на І Олімпійських іграх в Афінах. 

У першій половині 1897 р. М. С. Ріттер подав декілька листів до Міністерства народної освіти Росії з пропозиціями створити Російський атлетичний комітет або Російський комітет тілесного виховання та народного оздоровлення. Такі комітети, на думку М. С. Ріттера, треба було б організувати при Міністерстві народної освіти Росії. Проте всі його проекти були відхилені через відсутність у цих міністерствах фінансування, а то й просто через всеросійську інерцію до нового, небажання апаратних працівників займатися невідомою для них справою.

У 1897 р. М. С. Ріттер отримав дозвіл на відрядження до Франції для участі в Міжнародному олімпійському конгресі, який проходив з 23 по 31 червня 1897 р. в Гаврі. Конгрес був присвячений педагогічним, історичним, гігієнічним та іншим проблемам розвитку в світі олімпізму та олімпійської ідеї. Перебування Миколи Сергійовича на конгресі значно збагатило й розширило його погляди на ці питання. Він продовжує активно агітувати українську молодь займатися боротьбою та іншими олімпійськими видами спорту і починає працювати над підготовкою книги про розвиток і методику занять атлетичними видами спорту.

Відомому українському вченому в галузі історії важкої атлетики та боротьби Василю Васильовичу Дразі вдалося розшукати в журналі "Всемирная иллюстрация" публікацію, в якій повідомляється, що з 1897 р. М. С. Ріттер мешкає в Петербурзі. В журналі за 1897 р. було надруковано кілька малюнків з боротьби із короткою анотацією до них і повідомленням: "Найближчим часом вийде у світ цікава книга М. С. фон Ріттера, присвячена атлетичному спорту. З дозволу автора подаємо із неї кілька найбільш характерних малюнків". Проживаючи в Петербурзі, Микола Сергійович вступає до атлетичного товариства графа Г. І. Рібоп'єра, де продовжує займатися боротьбою. Про це засвідчив художник, важкоатлет Микола Іванович Кравченко в статті про атлетичні змагання цього товариства в 1897 р., опублікованій у журналі "Новое врємя".

У результаті пропаганди О. Д. Бутовським, М. С. Ріттером та петербуржцем Алексєєвим ідей сучасного олімпізму 17 жовтня 1897 р. в Петербурзі було зібрано представників 10 спортивних і гімнастичних товариств міста для обговорення участі в іграх II Олімпіади в Парижі команди спортсменів Росії та затвердження комітету для її підготовки. Проте їхні зусилля були марні. На II Олімпійських іграх у Парижі 1900 р. від Росії були присутні тільки спостерігачі, хоча заявки надійшли від трьох осіб.

Джерело: Микола Зубалій, Владислав Зубалій "Фізичне виховання в школі" № 3, 2004 Видавництво "Педагогічна преса"

Апостол Павло хрестив Русь-Україну

Вже давно обґрунтовано й доведено, що Русь-Україну хрестив не Великий князь Київський Володимир, не Ольга, й навіть не Аскольд або Кирило та Мефодій. 
Перших християн на теренах України слід шукати серед учнів апостола Павла.

Можна з впевненістю стверджувати, що християнство в Україну прийшло ще за апостольських часів. Найбільш поширені перекази твердять, що апостол Андрій Первозванний перебував на теренах Криму. Багато джерел свідчать про те, що апостол Андрій проповідував на північному узбережжі Руського (Чорного) моря для народів Скіфії , й навіть доходив до Київських пагорбів. Ця літописна традиція прийшла до нас під впливом та на противагу Візантії. Таким чином, Українська Православна Церква також вважалась апостольською й ставилась в один ряд з іншими великими церквами. 

Проте, хоча апостолом Русі-України й проголошується Андрій Первозванний, більш давня, але менш вивчена традиція стверджує, що християнство в нашу країну прийшло від апостола Павла. 

Беззаперечним є те, що цей учень Христа став одним із найбільших проповідників свого часу. Він був названий апостолом язичників. І якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо: більшість з книг написані саме апостолом Павлом — це його послання до різних церков. Він проповідував на величезних землях Римської імперії від Єрусалима до Балкан, Болгарії, Італії, Греції, Македонії. Відомо також, що частина сучасних українських земель також входила до складу Римської імперії.

Про проповідування християнства у Скіфії (так називалась південна Україна за тих часів) Павло пише навіть у своєму «Посланні до Коринфян», зазначивши, що в Церкві «немає ані елліна та юдея ... варвара, скіфа, раба, вільного, але все та у всьому – Христос» (Кор. 3, 11). Просто так апостол не став би згадувати про скіфів поруч із народами, яким він проповідував, що першими прийняли християнство. 

Відповідно, вже в другій половині I століття були відомі скіфи-християни. Джерела говорять про те, що вже на I та II Вселенських Соборах були присутні Єпископи Скіфської кафедри. Таким чином, якщо сам апостол Павло дійшов до земель Македонії, Греції та Болгарії, то звідти християнство поширювалось його учнями на українські землі.

А вже в ІІ столітті, коли Римський імператор зіслав до Криму Папу Римського Климента, він знайшов у Херсонесі багаточисельну християнську громаду. Християнство розвивалось й в Боспорській державі. На Нікейському соборі (325 р.) був присутній єпископ Теофіл з Боспору. 360 року на Константинопольському соборі брав участь готський єпископ Ульфіля, який переклав Св. Письмо готською мовою. В той час Готська держава займала терени північного причорномор’я. Відомі також т.з. Скифські ченці, а також виходець зі Скіфії (Нижнього Дунаю) Іван Касіян, щор мав титул "Учитель західного чернецтва".

Тому вже в IV — VІІ століттях християнство починає активно ширитись на давньоруській (українській) території. Гуни, які були в союзі з антами, мали таких християнських князів, як Донат, Грод, Мугел. З історичних джерел відомо про охрещення Київського князя Бравлина. Коли в 860-х роках проповідники Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані „руськими буквами”, і християн, розмовляючих "по-руськи" (давньоукраїнською мовою).

З часом і церква, й історична наука зміцнюється, прилучаєт нові, раніше невідомі факти та докази. Тому, можливо, колись й буде загальнознаним те, що наші пращури знали відпочатку: християнство в Русь-Україну прийшло не тільки від апостола Андрія, але й від апостола Павла та його учнів.

75 років тому почався "Великий" сталінський терор

В результаті масових репресій були засуджені, вислані та розстріляні сотні тисяч українців.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло абсолютно секретну постанову «Про антирадянські елементи» (№ П51/94), що ініціювала так званий Великий терор - масові репресивні операції НКВД. Після чого Йосип Сталін направив наркому внутрішніх справ Миколі Єжову і регіональному партійному керівництву припис розпочати загальнодержавну кампанію переслідування розкуркулених осіб і «злочинців». Для реалізації кампанії, зокрема, створювалися суди-трійки, до складу яких входили представники НКВС, партійних органів, а також прокурор, повідомляє сайт "Коментарі".

Наступним етапом проведення кампанії масових репресій став Наказ НКВД № 00447 (Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів») від 30 липня 1937 року, до реалізації якого органи НКВД приступили 5 серпня 1937 року. У підсумку за різними даними в 1937-38 роках були засуджені більше 1 мільйона осіб, з них понад 600 тис. розстріляні. В ході реалізації кампанії наркомом НКВД Єжовим був підписаний наказ № 00486 «Про операцію з репресування дружин та дітей зрадників батьківщини». В результаті дружини і діти репресованих підлягали арешту і ув´язненню на строк від п´яти до десяти років. Паралельно з боротьбою з куркулями і антирадянськими елементами органами НКВС проводилась зачистка радянської партійної і військової еліти, а також проводилися репресії проти національних меншин. Після проведених масових репресій їх виконавці - сам Микола Єжов, а також його ставленики в НКВД - протягом 1939-40 років були заарештовані та розстріляні.

Роки Великого терору забрали і сотні тисяч українців. Зокрема, 3 листопада 1937 року були розстріляні представники української творчої інтелігенції, відомі як «розстріляне відродження»: Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер´ян Підмогильний, Григорій Епік, Валер´ян Поліщук, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко та багато інших.

Спеціально в цей день Російська громадська організація жертв незаконних політичних репресій публікує серію соціальних принтів «Сталін - він як...», завдання якої - розповісти сучасній молоді про події того часу простою і зрозумілою мовою і дати старт тривалій соціальній кампанії «Великий Терор 1937-1938». Акція була підтримана цілим рядом російських медіа-ресурсів.

Читайте також Розстріляне Відродження - 3 листопада 1937 року стало чорним днем в історії української нації. Саме в цей день радянська репресивна машина знищила сотні Геніїв Українського Народу.

В Пакистані знайшли носіїв праукраїнської мови?

Мова, яку раніше вважали ізольованою, має індоєвропейське походження і близька до мови стародавньої Фрігії.

Вчені стверджують, що лексико-граматичний аналіз мови вказує на користь її індоєвропейського походження. За його словами, предки носіїв прийшли на північ Пакистану з давньої Фрігії, і найближчим родичем бурушаскі є фрігійський мова, що входить до палеобалканскії групи. Непрямо цю гіпотезу підтверджують і перекази буришів, які вважають себе нащадками Олександра Македонського.

Зараз індоєвропейська сім'я мов є найбільшою в світі. Мовами цієї групи говорять 2,5 мільярди осіб. Гіпотетичну праіндоєвропейську мову, розділену на всі мови сім'ї, лінгвісти вивчили досить добре. Згідно із курганною гіпотезею, що зв'язує археологічні та лінгвістичні дані, носії індоєвропейських мов розселилися по світу з причорноморських степів, що знаходились на теренах сучасної України. 

Лінгвісти встановили, що поширена на півночі Пакистану мова бурушаскі, що вважалася ізольованою, має індоєвропейське походження. Дослідження очолив професор Ілія Чашуле з сіднейського університету Маккуорі, який займався проблемою мови впродовж останніх двадцяти років.

Незважаючи на інтенсивні дослідження, достовірно встановити походження бурушаскі до цих пір не вдавалося. Існує гіпотеза, що пов'язує мову з гіпотетичною сіно-кавказькою макросім'єю, що об'єднує деякі інші ізольовані мови, яка, однак, не є загальновизнаною. За іншою версією, бурушаскі пов'язано з єнісейськими мовами, єдиний представник яких — кетскій мова, збереглася до наших днів.

З аргументами Чашуле на користь індоєвропейського походження бурушаскі погодилася велика кількість відомих лінгвістів (на момент написання замітки випуск журналу з обговоренням теорії не був доступний на сайті).

У генетичному плані нащадкам протоіндоєвропейців приписують високу частоту гаплогрупи R1a1.


Джерело: http://news.dt.ua/SCIENCE/naukovtsi_vyyavyly_novu_indoyevropeysku_movu-104055.html

Румунія не визнає молдавської мови в Україні

Румунія виступила проти нового "мовного" закону від ПР. Але зі своїх міркувань..

Румунія не визнає існування молдавської мови і вимагає від України не надавати їй статус регіональної. Про це заявив міністр закордонних справ Румунії Андрій Марга.

"Румунія не згідна з існуванням молдавської мови, відмінного від румунського", - заявив він в ході прес-конференції, коментуючи рішення Верховної Ради України, яка визнала існування молдавської та румунської мов.

"Мова йде про прийнятий в першому читанні законопроект, а питання відмінності між молдавським і румунською мовою в даному проекті актуальний. Необхідно прояснити кілька речей. Перше, немає ніяких відмінностей між молдавською і румунською мовою, що є логічним з румунською точки зору, просто треба сказати, що є румунська мова на якій говорять в різних провінціях, на різних діалектах, але це вже інші проблеми ", - додав він.

Глава румунської дипломатії підкреслив, що Бухарест підтримує відому в академічних колах Молдови точкою зору, що "молдавська це та ж  сама мова - румунська".

"Ми реагуємо зараз, при першому читанні, поки законопроект ще не прийнятий, але наша позиція полягає в тому, що існує румунська мова, на якому говоримо ми і громадяни Республіки Молдова", - додав румунський міністр.

Джерело: http://www.moldnews.md/rus/news/48636

Правослані та греко-католики святкують Трійцю

Свято П’ятидесятниці, Зіслання Святого Духа, християни відзначають на 50-й день після Великодня. 

Цього року для православних і та греко-католиків це свято припадає на 3 червня. Наступного дня — 4 червня  — свято Святого Духа, Трійці. .

Саме П’ятидесятницю вважають днем, коли народилася та почала діяти Христова Церква.

Як свято Пасхи, так і П’ятидесятниці, пише у праці «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, відомі і в Старому Завіті. Та християни вклали у ці свята зовсім інший зміст. Для євреїв свято П’ятидесятниці було 50-тим днем після празника Пасхи, а також 50-тий день від початку жнив. Первісно П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. З часом до П’ятидесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай на 50-ий день після виходу з Єгипту.


Головний мотив святкування П’ятидесятниці для новозавітньої Церкви — це подія зіслання Святого Духа у вигляді вогненних язиків на апостолів на 50-ий день після Воскресіння Господнього. Тому це свято ще називається Зісланням Святого Духа.


На свято Зіслання Святого Духа сповняється обіцянка Христа, що після Його відходу на небо Отець надішле учням і Церкві іншого Утішителя, Святого Духа, який дасть повне навчання всього, що Христос об'явив (Йо. 14: 26; 16: 13).


Подія Зіслання Святого Духа детально описана у Книзі Діянь апостолів. Там сказано, що після зіслання апостоли почали проповідувати різними мовами, таким чином вони одержали змогу донести Слово Боже усім народам: «А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (гл.2: 1-4).


У понеділок після П’ятидесятниці відзначають свято Святого Духа. Це пов’язано з традицією Східної Церкви наступного дня після великого свята віддавати честь тим особам, що виконували головну роль у цьому святі. У день П’ятдесятниці святкують саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а в понеділок віддають особливу честь Святому Духові, як третій Божій Особі.

З давніх часів в Церкві зберігається звичай на свято П'ятидесятниці прикрашати храми і житло зеленим гілками, травами і квітами. Дерева та квіти природи, яка завжди оновлюється,  вказують на таємниче оновлення душі силою Святого Духа, служать нагадуванням і закликом до духовного оновлення.

Джерело: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/culture/religious_holidays/48310/

Влада грабує малий бізнес

ЧИТАТЬ ВСЕМ – протывсихам, померанчивым, белосердешным, красным, зеленым, синим и особенно фанатикам регионалам.
Грабят малый бизнес. Была у предпринимателей “хата с краю”, но добрались и до нее.

Голубая криминальная власть ПР поделила между собой крупный бизнес, подгребла под себя средний бизнес, а теперь начала “трусить” и малый бизнес.

Вчера и сегодня встречался с предпринимателями по их просьбе. Рынок около метро на Салтовке и Торгово-офисный центр (название не скажу, потому что … потому). Начну с главного – к малому бизнесу пришли серьезные дяди в костюмах в сопровождении правоохренительных органов (тоже в костюмах и удостоверениями) и попросили денег, просто так, потому что “сейчас ВСЕ платят НАВЕРХ“. С каждого киоска запросили по 5 тыс долл!!! Торговцы вместе с хозяевами рынка сторговались на 2 тысячи, говорят, что торговались отчаянно и “дяди в костюмах” даже растерялись от такой торгашеской наглости и не выдержали напора. Я думаю что поняли – таких денег у торговцев просто нет и угрозами ничего не добьешься.

Вот такой возврат в 90-е, но с пикантной новизной – никакой защиты от “компетентных органов” не следует ждать, потому что нынешняя власть – это одна монолитная криминальная чиновничья группировка.

В торгово-офисном центре ситуация намного хуже и страшнее. Хозяин здания депутат-регионал, при чем коренной давнешний партиец. В кабинет к руководству компании зашли такие же “дяди в костюмах” в сопровождении других “костюмов с удостоверениями”. На логичный вопрос “а не охренели ли они так нагло вваливаться без звонка на территорию САМОГО депутата?”, директор получил ответ, что “они всё про всех знают, ты можешь позвонить хозяину, но это ничего не изменит, мы пришли просто побеседовать”. Суть беседы повергла в шок директора. От него попросили “список всех арендаторов, кто чем занимается и примерное число сотрудников: предприниматель такой-то – фирма туризм, работает 3 человека; предприниматель такой-то – реклама и типография; предприниматель такой-то – торговля одежда, обувь и т.п. Понятно? И еще – сколько у тебя кофейных автоматов по зданию установлено?” Офигевший директор позвонил хозяину, тот естественно тоже обалдел от такого визита непрошеных гостей, передал мобильник одному из визитеров, тот вышел в коридор, черед минуту вернулся, передал мобилу назад директору и тот в трубке услышал потухший голос хозяина – “делай как скажут, потом объясню”.

Один из приятелей этого директора позвонил мне, попросил встретиться и спросил что делать. А я не знаю что в таком случае можно делать. Ответил ему что “… юридическая помощь вам точно не нужна, и никакой адвокат не поможет. Единственный выход: когда они снова придут – поднять людей, арендаторов и торговцев, позвать ТВ, окружить этих вымогателей, вызвать милицию, СБУ и всех кого еще можно, в том числе нардепов. А следующий логичный шаг – доставать вилы, потому что правового способа из этой ситуации я не вижу. Понимаешь, к вам, т.е. малому бизнесу пришли бандиты вместе с властью, избранной народом и тобой в том числе, чтобы тебя обокрасть и сделать крепостным, вам это вообще понятно или нет?” Он у меня спрашивает – “получается меня хотят сделать стукачом, чтобы я дал сведения, а потом всех этих предпринимателей ограбят и сделают подневольными?” Так точно, товарищ директор – член партии регионов, твоя партийность и твоего хозяина уже не имеет смысла, тебя неофициально пригласили в банду. Вы же 2 года смеялись над крупными бизнесменами, когда у них отбирали заводы, телеканалы, рынки, теперь пришли и к вам, в вашу хату,которая была самая крайняя, но и до нее добрались.

В общем настрой у предпринимателей хреновый, многие начинают понимать, что может их ждать в ближайшей перспективе. И спрашивают – “что же делать?”

У меня ответ один – объединяться и переходить в наступление.


Джерело: http://maidan.org.ua/2012/05/hrabyat-malyij-byznes-byila-u-tebya-hata-s-krayu-no-dobralys-y-do-nee/

Eurovision та геополітика

Результати цьогорічного Eurovision Song Contest 2012 продемонстрували не лише, яка пісня є найкращою на континенті, але й традиційно накреслили геополітичні орієнтири та те, як народи й країни відносяться один до одного.

З поміж давно відомого голосування один за одного Скандинавських та Балканських держав, обміну любязностями між Грецією й Кіпром та Туреччиною та Азербайджаном, слід виділити й інші, нові тенденції.

Незважаючи на те, що Росія дуже сподівалась на перемогу в цьому конкурсі, піарила рідних своїх азійських бабушек по свіх фронтах, й важливість кожного голосу розуміли не тільки в Кремлі, але й в інших режимах, які називають себе друзями Путіна, 12 балів, окрім Білорусі, Москві ніхто не дав.

Україна вирішила дати їй втішне 2 місце, а першим наділила господарів конкурсу. Молдова продемонструвала свій геополітичний курс давши 12 балів Румунії, Латвія та Естонія дали 12 Швецій, Литва - Азербайждану, а Грузія - Литві.

По 10 балів дали Росії Італія та Сан-Маріно, але це зрозуміло відбулось завдяки діаспорі.

Що ж стосується 15 підсумкового місця України, то як би зараз не кричали про "політичний бойкот", насправді все простіше. Слабенька пісня з посередньою виконавицею та непримітним виступом не могли зайняти високого місця, навіть якби регіонали вирішили випустити напередодні Евробачення Тимошенко наволю.

Одне з найбільш низьких місць України в історії конкурсу - це вирок цій владі. Це оцінка особисто Януковича, Бенкендорфа, Арфуша та всіх інших "політичних" та "культурних" діячих нашої країни. Як то кажуть - по Вітькє й шапка..

Також цьогорічне голосування продемонструвало, в яких же країнах Европи присутня наша діаспора. Ті, мінімальні голоси які отримала Гайтана, нам дали саме українці з Литви, Росії, Італії, Естонії, Греції, Іспанії, Мальти, Ірландії, Молдови, Латвії, Білорусі, Португалії.
По братньому за нас проголосували в Македонії та Грузії. А от голоси від Норвегії виявились деяким сюрпризом.. Виявляється й там наша діаспора вже набирає силу ))..

Показовим також виявилось нуль голосів від Німеччини. Хотя там українців не менше, ніж Ірландії чи Іспанії, але, здається принципова позиція Анґели Меркель та її постійна критика режиму Януковича таки зіграли свою роль.

Отже, оцінки українського виступу на Евробаченні явно продемонстували, що друзів у нинішньої влади не залишилось, а самі вони професійно та якісно виступати не здатні.

Сьогодні – День Матері!

Сьогодні – День Матері. 

День Матері – це привід привітати не тільки мам, що відбулись як мами, це ще й свято вагітних – привітайте й мам в очікуванні, майбутніх мам. В Україні, до слова, до святкування Дня Матері свого часу долучилась і держава! 

День Матері відзначають другої неділі травня, який вважається місяцем Пречистої Діви Марії. До Матері Божої звертаються християни, просячи заступництва та допомоги. В травні, коли Природа-Мати виряджає свою Доню-Землю в пишному уборі весняних квітів у дорогу життя, праці та радості, люди висловлюють подяку материнській самопожертві й відзначають День Матері.

"Богородиця" посідає чільне місце в релігійній свідомості українців. Це пов'язане з ментальністю та суспільним ладом. Ще здавна князі благали її про заступництво, віддавали честь і хвалу Марії за перемогу в битвах. Богородиця стала опікункою лицарів українського духу — козацтва.

Де́нь матері — міжнародне свято. Вперше встановлене офіційно Конгресом США 8 травня 1914. Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. В Україні офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня.

З XVII по XIX століття у Великобританії відзначалася так зване «Материнська неділя» (англ. Mothering Sunday) – четверта неділя Великого посту, присвячена вшануванню матерів по всій країні.

У США День матері вперше привселюдно був підтриманий відомою американською пацифісткою Джулією Уорд Хоув у 1872 році. «День матері», за версією Джулії Уорд, - день єдності матерів у боротьбі за мир у всьому світі. Концепція Джулії Уорд не знайшла широкої підтримки ні в США, ні в інших країнах.

У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам'ять про свою матір.

День Матері в Україні.

Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була редактор тижневика "Жіноча доля" Олена Кисилевська. Також, 1929 року "Союз українок" зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації "Просвіта", "Рідна школа", "Пласт", "Сокіл" та ін. організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині[2]. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко.
У 1939 свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулось в Україну.

За часів незалежної України свято встановлено "...на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, міжнародної організації "Жіноча громада", Спілки жінок України, громадської організації "Союз українок"..." згідно з Указом Президента України "Про День матері" від 10 травня 1999 року N489/99].


Хай вас Господь оберігає.

Зі святом!

В УПЦ МП кадрові ротації та зміна в керівництві

Митрополит Володимир повернув собі повноваження забрані промосковською частиною УПЦ (МП).

8 травня під головуванням митрополита Володимира (Сабодана) відбулось засідання Синоду УПЦ (МП) на якому було прийнято ряд ключових рішень.

Напочатку засідання члени Синоду «піднести подячні молитви Богу за те, що Він підняв з одра хвороби предстоятеля УПЦ», повідомляє офіційний сайт УПЦ (МП). Після цього, у зв’язку з тим, що митрополит приступив до виконання своїх обов’язків, Синод призупинив дію своїх постанов, якими тимчасово головуючим в засіданнях Синоду було призначено митрополита Одеського Агафангела та рішення щодо управління Київською єпархією, Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою, якими керував митрополит Чорнобильський Павло (Лебідь). Також була припинена перевірка фінансово-господарської діяльності Київської Митрополії Української Православної Церкви та Київської єпархії за 2011 рік, призначення якої пов’язували з намаганням дискредитувати помічника Володимира – архієпископа Олександра (Драбинка).

Також було змінено склад постійних членів Синоду та проведенно кадрові ротації. Зокрема, керуючого справами УПЦ (МП) архієпископа Білоцерківського Митрофана було призначенно головою відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. При цьому, за Митрофан залишився постійним членом Священного Синоду, хоча раніше голова цього відділу не був постійним членом Синоду. А архієпископа Бориспільського Антонія було призначено на посаду керуючого справами УПЦ, звільнивши його з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, до того ж він став постійним членом Священного Синоду за посадою (керуючого справами).

Таким чином, можна сказати, було відновленно статус-кво, що його порушила промосковська частина УПЦ (МП), коли, під час хвороби Володимира, позбавила його секретаря Олександра (Драбинка) статусу постійного члену Синоду. Провівши подібну двоходівку митрополит Володимир, залишив постійним членом Синоду близького до себе Митрофана, й ввід туди ще й Антонія.

Крім того, слід відмітити, що архієпископ Митрофан отримує гарний трамплін для подальшого розвитку своєї кар’єри. Адже, нагадаємо, митрополит Кирилл також до того, як став патріархом Московським, був головою відділу зовнішніх зв’язків РПЦ. Хоче, цілком можливо, що Митрофана було посунуто через те, що він під час "путчу" промосковських митрополитів зайняв доволі таки пристовуванську позицію, й активно не протистояв захопленню влади Агафангелом.

В той же час, відбулось посилення впливу Антонія в церкві, адже, окрім основних обов’язків, покладених на керуючого справами УПЦ та обумовлених Статутом про управління церкви, до його компетенції було віднесено: нагляд за діяльністю церковних установ, утворених Священним Синодом; уповноважено представляти Предстоятеля Української Православної Церкви в державних, громадських та церковних заходах, відповідати за міжхристиянські та міжрелігійні відносини УПЦ. Можна сказати, що поки глава УПЦ (МП) Володимир буде одужувати, саме Антоній буде його представником на всіх офіційних заходах та стане таким собі в.о. обов’язків глави УПЦ (МП). Хоча до 2003 року Антоній перебував у Москві, проте згодом він був завідувачем канцелярії Київської Митрополії УПЦ, а з 2007 року призначений ректором Київської духовної академії та семінарії. 

Ще одним цікавим рішенням Синоду стало призначення постійним членом Синоду митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря. Цього проросійського владику було введено до постійних членів, напевно, на противагу призначенному Антонію.

Однак, самим резонансним рішенням цього Синоду можна вважати догану, яку було винесено відомому москофілу та будівнику «Русского мира» архієпископа Тульчинського і Брацлавського Іонафана. Як сказано в рішенні Синоду «Іонафан розміщував на власному веб-сайті інформацію, що містить неправдиву інформацію, носить відвертий наклепницький характер та вносить смуту».
Було вирішено «поставити на вид Преосвященному Іонафану, архієпископу Тульчинському і Брацлавському вищезгадані порушення церковної дисципліни та звернути увагу преосвященних Української Православної Церкви на необхідність уважно та ретельно вивчати інформацію, що міститься на єпархіальних веб-сторінках».

Отже, можна зробити висновок, що після одужання митрополит Володимир повернув собі управління цілою УПЦ (МП) й почав поступово укріплюватись на тих позиціях, що їх було втраченно під час січневого Синоду під керівництвом промосковьского митрополита Одеського Агафангела.