Ґрюнвальдська битва - українські герої

Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають й надалі у свідомості нових поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними вже історики, політики, суспільні лідери або й письменники.

Втім, коли йдеться про культ тієї чи іншої події, то, українці пам'ятають багато героїчних поразок - як то битви під Берестечком, Крутами або Бродами, але, нажаль, зберегли в своїй пам'яті дуже мало перемог. Жовті Води, Конотоп - що ще ми знаємо про наші перемоги? Про деякі битви, більшість навіть не здогадується, що в них перемогла саме українська зброя.  До останніх відноситься й Ґрюнвальдська битва.

Ґрюнвальдську битву ще називають «битвою народів».Вона відбулася під час «Великої війни» 1409–1411 років між лицарями Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу села Ґрюнвальд (землі держави Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410 року.

Тисячі українців (за деякими підрахунками - десятки тисяч) бились від хоругвами польських, литовських та руських (українських) шляхтичів й магнатів. Так, в складі польського війська були хоругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині. З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського перебували земські хоругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними хоругвами.

Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. З історичних хронік відомо ім'я одного з героїв цієї битви - Іванка Сушика, якого король Владислав щедро нагородив відразу після битви.

До війська Великого князя Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського Вітовта входили підрозділи з: Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя (Бреста), Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»), вірогідно набрану у волинських володіннях князя. Сам Сигізмунд Корибутович під час битви знаходився у почті польського короля Яґайла.

Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі й привілеї, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував й бився на Ґрюнвальдському полі, наших земляків – «піших піхотинців», слуг, безлічі безіменних героїв, що поклали свої голови за цю перемогу. Вічна їм пам’ять.

Після цієї війни Польща почала активно розвиватися, Литва (після смерті князя Вітовта) все більше підпадала під вплив Польщі, а українці й далі не мали власної держави. Отже, окрім геройства та сміливих вояків, ще важливо мати власну політичну еліту, яка буде творити власну державу та обертати отримані перемоги на користь власного народу.


П.С.

День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. 

Відзначається 23 травня, але святкові та вшанувальні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. 

У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив щороку, 23 травня, святкувати День Героїв. Свято було приурочене до сумного дня 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця. Було також обумовлено, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»: Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець. 

Читайте також:
* Батурин - слід пам'ятати
* Російсько-українські війни: перелік
* "Де нема лицаря - приходить бандит". Як влада відмовилася від 600-річчя Грюнвальду