Віктор Гюґо - поема "Мазепа"

Віктор Гюґо (В. Гюго) - поема "Мазепа". Текст. 

Victor Hugo, MAZEPPA


Поему "Мазепа" Віктор Гюґо написав 1828 року, натхненний одноіменою поемою Д. Байрона та творчістю Луї Буланже. Вона увійшов до збірки "Поезія сходу" (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми автор узяв перший рядок Байронового "Мазепи":  – Away! – Away!

Так само, як Байрон, Гюґо теж наголошує на спільності, що прослідковується між цінностями українського героя і европейських читачів. Проте ідеали та прагнення романтичного героя до свободи – це не єдина роль Мазепи в Гюґо. У першій частині поеми автор наголошує на зв’язку між людиною і природою, що її оточує – українською природою.

А в останніх рядках першої частини Гюґо каже читачу про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять князем України (prince … de l’Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв’язують від трупа, він спроможний досягти вершини – стати гетьманом.

Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа – це символ митця, що прив’язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія – тобто коня – несе митця з банального світу на межу ідеалу.




п. Луі Булянже. (мà M. Louis Boulanger)

Away ! - Away ! -
BYRON, Mazeppa



І


Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

І з шаблі бік горить,

І кінь баский під ним, годований травою

Хвиль морських, аж пашить огнистою жагою

Із ніздрів та копит –


Коли гадюкою звивався під шнурами,

Безсиллям скаженілий, дарма, до нестями

При втішених катах,

І падав на грізний кінський хребет поволі

З піною на губах, у поті весь на чолі

І з кров’ю на очах –


Неждано знявся крик: – і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму

Крізь вибалки пісків,

Самі, у гомоні та куряві пустари,

Мов блискавка зміїна ріже чорні хмари

У здогоні вітрів!


Летять…. Долинами, здається, подув бурі,

Немов борвій, що гори з’юртував похмурі,

Як розторілий щит….

Раз як сіренька крапка, що у мряці гине,

То знову виринають білим бризьком піни,

Що б’є в морський блакит.


Летять. Простору досить. Око і не вловить

Пустелю непочату й неосяжний овид –

Пірнули у безмеж.

Їзда їх наче лет, в якому ось-ось щезне

Під ними гір зчорнілих пасмо величезне,

Тінь міст, дерев і веж.


Та скільки раз сердега вдарить головою

Від бунту, кінь здригнеться з остраху, стрілою

Понад вітрами птах,

Жене все глибше й глибше в поле опустіле,

Де ледви зморшками піски замерехтіли,

Мов сукня у пружках.


Чудними плямами танцює світ довкола,

Мигтіють довгі хмари, лісів горді чола,

Останки башт-руїн;

І бачить: промінем золочені гір рями,

І коні, що за ним рвонулись табунами,

Прямують навздогін…


І небо, де вже вечір ставить перші кроки

У переливах хмар, що тонуть у глибокі

Плави хмарин нових,

І сонце, що мов човен хвилі його поре,

Купає своє коло мармурно-прозоре

Все в жилках золотих.


Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

Повисла голова, багріє у краплинах

Пісковина й кущі;

А посиніле тіло мотузи обвили,

Як змій, що душить жертву з усієї сили

Й бере її в кліщі.


А кінь, не чуючи сідла вже ні вудила,

Скривавлений, жене вперед, щосили, з тіла

Шматки собі рвучи;

За ним новий табун… За стадом полохливим,

Що розкудовчили у гоні свої гриви,

Вже й галичі ключі!


Сичі за гайворонням сунуть без вагання,

Орел із побоєвищ і надморська каня,

Хоч день її сліпив,

Підзорні сови, дужий трупоїд-шуліка,

Якого гола шия, наче рука дика,

Розрізує мерців!


Злітає все на ці воздушні похорони,

Все кидає гніздо: старих дубів корони,

Старезні хуторі,

Мазепа ж, очманілий, нечутний на крики,

Питається себе: – Хто там простяг велике

Ці віяло вгорі?


Надходить ніч без зірки, схована у мряки.

Завзялися звірі, як нагнані собаки,

На бідного їздця;

Між ним і небом, наче темінь хуртовини…

Він бачить їх, то тратить, чує, як із тіней

Жене ватага ця.


Нарешті по трьох днях безглуздої погоні

Крізь бори та степи, пустелі й оболоні,

Як леди рік пройшов,

При криках хижаків кінь падає при смерті,

Звалився на каміння, на гамуз розтерте

При блискавках підков!


А обік впала гола, зломана людина,

Покрита вся кервою, більше, ніж калина,

Коли заквітне ліс;

Над нею хмара птах кружляючи гогоче

І не одна бажає виколоти очі,

Розпалені від сліз.


Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине

Колись ще буде народом України

Звеличений як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,

Невкритими гробами вкриє піль багато,

Де кров його лилась.


Страхітна його велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

У сяєві зіниць;

А як у ній з’явиться – степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!



ІІ



Так само і ти линеш на уяви крилах,

Звичайний смертнику, коли тебе сплила

Таємна міць богів:

Даремне не даєшся, верхівець, – твій геній

Несе тебе насильно в самотні скаженій

За овиди світів.


Минаєш старі гори та снігові шпилі,

Пустині, океани, десь на небосхилі

Підхмарну далину,

В утечі позаземній тягнеш за собою

Ряди нечистих духів, що самі юрбою

Прокинулись зі сну.


У пориві натхненнім переходиш межі

Всієї дійсності і п’єш на безбережжі

Із вічної ріки…

Ніч зоряна і темна прибрана, поете,

Волоссям, що його розкинули комети,

Виводячи танки.


І бачиш нові зорі, Сатурна перстені,

Підбігунових ночей заграви всміхнені

Посеред білих криг,

Ніщо тебе не томить, світ – життя безкрає,

І кожним порухом його кінці зміняє

Твій невгамовний біг.

Хто коли-небудь знає – янголи, демони?! –

Яка це страшна мука – твої перегони,

Чим у твоїм очах

Ті дивні блискавки? Якими це вогнями

І крилами примар пече тебе ночами

Невисловлений жах?


Кричиш від остраху і, далі незворушний,

Женеш, блідий, охлялий… злітаєш, бездушний,

На землю з гордих хмар…

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падеш… ось край… це раз зібрав ти свої сили,

Встаєш, Ти – Володар!



1828

Переклав М. Рудницький


Джерело: тут

Перші Королі України-Руси

Перший король Руського Королівства (Київської Руси-України) був коронований Папою Римським та канонізований православною церквою.

Ізясла́в (Дмитро) Яросла́вич (*1024 — †3 жовтня 1078) — був Великим князем Київським (з 1054), сином Ярослава Мудрого. При ньому була прийнята «Правда Ярославичів» (1072) — перша кодифікація руського (давньоукраїнського) права, яка дійшла до нас.

У 1042 одружився з Гертрудою, дочкою польського короля Мєшка II й сестрою польського короля Казимира I. Проте, через постійні міжкнязівські чвари, не зумів утримати в своїх руках спадщину батька.

В результаті міжусобницьких він Ізяслав був вимушений поїхати з Києва, й звернувся до Польщі за допомогою. Польський король Болеслав, однак, не тільки не надав родичеві підтримки, але й відібрав більшість багатств, маючи намір скористатися ними у війні з чехами, і вигнав з країни Ізяслава, а з його суперниками — князями Святославом та Всеволодом — уклав античеський союз. 1073 року Ізяслав, разом зі своїм сином Ярополком, був прийнятий Римським Папою Григорієм VII. Київські князі отримали Папську буллу, за якою влада в Києві повинна належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Незабаром Ярополк Ізяславович був коронований Папою Римським на Королівство Руське (королем Київської Руси), про що свідчить і зображення на мініатюрах з Трірського псалтиря. На одній з них зображено апостола Петра з ключами, справа від нього дві фігури – жіноча і чоловіча, в багатих порфірних одежах з коронами на головах. Над чоловічою фігурою руський напис: "Ярополк", а жінка не названа по імені. Біля ніг Петра лежить похилена у мольбі друга жіноча фігура в княжій одежі, з написом: "Мати Ярополка".

На іншій стародавній іконі зображений Ісус, який вінчає коронами князя Ярополка з дружиною. Так, за чоловічою фігурою стоїть святий Петро, а за жіночою – свята Ірина (християнське ім'я князя Ярополка – Петро, а його дружини – Ірина).

Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовича і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство (булла папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Через три дні після написання цієї булли папа звернувся з посланням до польського короля Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава. Нажаль, реалізувати цю спробу закріплення правління в давній Україні-Русі однією королівською династією не вдалося.
Влітку 1077 року за допомогою польських військ князь (король) Руси Ізяслав-Дмитро повернув собі Київ. Ярополк повернувся з батьком до Києва, діставши Вишгородський стіл. Але в жовтні 1078 р. Ізяслав загинув у битві на Нежатиній Ниві під Черніговом (тепер Ніжин), де спільні війська Ярославовичів (Ізяслава та Всеволода Ярославовича) розбили бунтівних племінників: тмутараканського князя Олега Святославича та Бориса Вячеславича. Битва на Нежатиній Ниві та загибель Ізяслава і Бориса згадані у «Слові о Полку Ігоревім».

Король Русі Ізяслав був похований у Десятинній церкві. Але влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава - Всеволода. А Володимир-Волинське та Турівське князівства були виділені в окреме князівство, в яком за згодою Київського князя Всеволода став правити Ярополк.
Декілька разів організовував спроби посісти Київський престол, але зазнав поразки від Всеволода та його сина Володимира Мономаха. Якийсь час був вимушений перебувати у Польщі

1086 року - повертається з Польщі, мириться з Володимиром Мономахом та стає князем Володимирським. 22 листопада - у дорозі до Звенигороду Галицького, Ярополка було вбито одним з дружинників, який врятувався втечею у Перемишлі, де правив Рюрик Ростиславович.

Тіло князя-мученика перевезли спочатку до Володимира-Волинського, а 5 грудня честні останки прибули до Києва. Тіло князя зустрічали Великий князь Всеволод Ярославович та митрополит Київський та всієї Руси Іван ІІ з собором духовенства. Похований у церкві Св. Петра (Святодмитріївський монастир), яку він почав будувати.
Канонізований Руською (Українською) православною церквою майже одназу після смерті.

Таким чином, майже за 200 років до коронування королівською короною Данила Романовича, 1075 - 1086 рр. в Русі-Україні вже було два канонічні королі висвячені Папою Римським: Ізяслав Ярославович та його син - король Русі Св. Ярополк Ізяславич.

Вольтер про Україну

Вольтер : Історія Карла XII / Histoire de Charles XII, 1730


Вільний переклад : “Україна завжди прагнула бути вільною, але будучи оточена Московією, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора серед цих трьох держав. Вона спочатку піддалася під протекторат Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою державою і занадто обмежила її права; відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як завше є звичаєм у Московитів. Спочатку українцям надавався привілей вибирати князя, який називався гетьманом, але невдовзі вона була позбавлена цього права і гетьмана почала призначати Москва”



Памятник Вольтеру и саркофаг. Париж. Пантеон.

Видатні митці про Мазепу. Ежен Делакруа

Фердинан Віктор Ежен Делакруа (Ferdinand Victor Eugène Delacroix, 1798 — 1863) — видатний, всесвітньовідомий французький художник доби романтизму. Малював історичні картини, натюрморти та портрети, займався стінописом.

Ежен Делакруа став справжнім провідником художнього романтизму. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота „Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв народ. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Найвідомішим його твором, який приніс світове визнання, стала картина «Свобода веде народ на барикади». В картині поєднані фігури міфологічні (алегорія Свободи з прапором Франції) з фігурами брутальної дійсності(Гаврош, мсьє в капелюху Болівар, трупи розстріляних) . Зараз це полотно знаходиться у Луврі.

Співчував митець й визвольним рухам поневолених народів Европи. Під впливов творів видатних письменників доби романтизму - Вольтера, Байрона, Гюґо – Делакруа створює картину "Мазепа на вмираючому коні" (1828). Інша назва цієї картини – «Мазепа» («Mazeppa»).

Довідка:

Як відомо, Гетьман України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку. Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

Память про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана України.

Про РПЦ: Вони оголосили війну Україні як такій

По всій Україні, в столиці держави й Київській області, в маленьких містах та обласних центрах , всюди йде активне "навернення" до правильного підпорядкування всіх "заблудлих душ", які поки що моляться в храмах УПЦ КП та УАПЦ.

Схоже, що за неповний рік правління нинішньої влади, потрібно бути тільки Ющенком, щоб відмовитись переходити під юрисдикцію московського патріархату.

Робота йде професійна, скоординована й керована по всіх усюдах. З кожним священиком, з кожним бізнесменом чи місцевим чиновником, який був спонсором тієї чи іншої церкви йде окрема розмова й особистий підхід. Але мета одна – переведення всіх «розкольників» в лоно «канонічної» єдинонєдєлімой й правильной.

І останній приклад з церквою в Хоружівці є дуже показовим. Нагадаю, за повідомленням ЗМІ, брат екс-президента Віктора ЮЩЕНКА Петро відмовився передавати храм Святого Андрія Первозванного та Святої великомучениці Катерини у селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області Українській Православній Церкві Московського патріархату.

Як повідомив кореспонденту УНІАН керівник прес-служби Сумської єпархії УПЦ МП протоієрей Максим (ДЕНИСЕНКО), на прохання «Свято-Катеринівської громади» села Хоружівка єпископ Сумський і Охтирський УПЦ МП ЄВЛОГІЙ зустрівся в Києві з народним депутатом України П.ЮЩЕНКОМ. У бесіді з братом екс-президента владика висловив стурбованість ситуацією у зв’язку з тим, що віруючі УПЦ МП вже три роки не мають можливості молитися в церкві. Сумський єпископ просив народного депутата про передачу громаді хоча б нижнього бокового вівтаря храму. «Петро ЮЩЕНКО відповів категоричною відмовою і заявив, що хоружівська церква буде належати тільки Київському Патріархату», - розповіли у єпархії УПЦ МП.

Отже московські попи (та особи в штатському, які їм в цьому дуже допомагають) застосовують практику, яку добре опробували ще більшовики на початку ХХ століття. Якщо важко скинути владу, яку підтримує населення (а нагадаю, що УНР була легітимною владою українського народу), то треба створити власний «український уряд» й вже де хитрістю, а де силою – захопити владу повністю.

Так само робиться й зараз.

Де можна домовитись з бізнесменами, чи священиками – домовляються, й за силової підтримки «прихожан» та міліції переводять храми в «правильне» підпорядкування. Де цього не можна зробити – реєструють громади-двійники, які просять хоча б надати «бічне приміщення», а потім поступово захоплюють й всю споруду. Бо населення ж просить.

В цій ситуації досить дивною виглядає доволі пасивна реакція очільників УПЦ КП та УАПЦ. Так, Філарет наче й щось каже про утиски, але дуже тихо й непевно.

Куди більш резонансно й сильно виглядає відкрите звернення до Президента В. Януковича бакалавра богослов'я Андрія Чмєля. Звісно, це більше схоже на крик душі, ніж на реальну можливість щось змінити. Але якщо ці слова будуть почуті суспільством, то вони можуть багато чого змінити:

"Я не проти російської національної єдності – але навіщо вони обманюють людей – РПЦ в Україні повинна називатися так само як і в Росії. Та вони обманюють українців умисно, щоби обманом зробити з нас росіян.

Хрест їм потрібен не як знаряддя спасіння.

Вони розпинають Україну на хресті, пане Президент!

Вони прагнуть повністю знищити українців як окрему націю – і в цій ганебній меті вживають Святого Хреста. Вони оголосили війну не ченцю Філарету (Денисенко), не автору цього листу Чмєлю А.В. Ні!

Вони оголосили війну Богу в серцях українців!
Вони оголосили війну Україні як такій.

І можливо пане Президент – їх чорні бажання і їх злобні прокляття здійсняться і я особисто помру в пеклі. І можливо загине в пеклі Патріарх Філарет – це знає один лише Бог. Можливо загине і Ваша держава, яка відбирає храми у українців на користь ворогів. "

Почуймо ці слова!

Бо дуже схоже, що тиск:

з боку «канонічних», як найвищих з Москви, так і виконавців на місцях;

найвищої влади, яка дає зрозуміти, що в Україні є тільки одна «правильна» церква, з якою й буде молитися президент, а значить і вся країна;

влади на місцях, яка утискає громади, незаконно перереєстровує їх у підпорядкування МП, не виділяє землю іншим церквам, при цьому виділяючи бюджетні кошти громад лише для однієї конфесії;

правоохоронних органів, які втручаються там де треба, і не втручаються , там де не треба, приведе до єдино запланованого наслідку – храми будуть переходити стройними рядами до Російської православної церкви (точніше – її філії в Малоросії).

І майже за рік, нинішній владі вдалось створити таку ситуацію й атмосферу в суспільстві, що, мабуть, треба бути тільки Ющенком, щоб відмовити від «доброзичливої» пропозиції поділитися з російською церквою приміщенням.

Але це ж тільки неповний рік при владі. Далі "буде краще", далі "буде веселіше".

Після приєднання всіх , хто йде на це добровільно – розпочнеться зачистка всіх, хто «оказал сопротивление» на місцях . Тоді вже, щоб відмовити від пропозиції присланої з Москви, замало буде бути Ющенком.

Потрібно буде бути – або Бандерою, або Шухевичем, або кимось іншим. Але точно – БУТИ Справжнім Героєм України.

Carol Of The Bells - "Щедрик" Миколи Леонтовича

"Щедрик" - найвідоміша й найпопулярніша американська різдвяна пісня Carol Of The Bells у часі Різдва безперестанку звучить у Штатах, Канаді, Європі, Австралії, навіть, в Японії на усіх FM-станціях і телеканалах, на вулицях і у супермаркетах... Ця мелодія стала візитівкою західного Різдва і за останні десятиліття успішно витісняє славнозвісну Jingle Bells. Carol Of The Bells часто звучить у багатьох відомих фільмах і рекламних роликах. Усі найпопулярніші американські виконавці записують різдвяні альбоми, де завжди чільне місце посідає ця мелодія.

Та тепер вже майже ніхто, крім музикознавців, не знає, що ця пісня прийшла в Америку з України. Як невідомим залишається автор народної пісні, так і національне коріння цього твору розчинилося в його геніальності. Пісенна мова музики набагато важливіша від словесно-логічного змісту. В музичному творі звуки говорять набагато більше, ніж слова, геніальна мелодія стає близькою будь-якому народові, і тоді вона звучить в усьому світу.

«Щедрика» видатого українського композитора Миколи Леонтовича співають в усьому світі: «Камінь, що його відкинули будівничі, наріжним став каменем».

Миколу Леонтовича - талановитого українського композитора, фольклориста й знавця народної творчості -- можна порівняти з ювеліром, який, вишукуючи дорогоцінні діаманти народної пісні, філігранно шліфував їх за допомогою свого майстерного аранжування.

Коли в грудні 1916 року «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича заспівав хор студентів Київського університету, скромний подільський вчитель став відомим у музичних колах як найкращий аранжувальник українських народних пісень.

Після приходу в Україну більшовицького режиму Леонтович потрапляє до «чорного списку« НК як ворог радянської влади. Йому доводилося переховуватися й часто змiнювати мiсце проживання. Гадаючи, що врятується в будинку свого батька, священика отця Дмитрiя, Микола Леонтович поселився у нього. В нiч з 22 на 23 сiчня 1921 року пiдiсланий чекiст вбив його пострiлом у груди.

Про це злодiйське вбивство стало відомо лише нещодавно, пiсля вiдкриття архiвiв КДБ.

Леонтович надзвичайно багато зробив для популяризації багатьох українських народних пісень. На основі народних мелодій композитор створював цілком оригінальні й самобутні хорові композиції, надаючи їм неповторного звучання. В кожній народній перлині він прагнув максимально передати її незвичайний образний зміст і художню красу, водночас використовуючи музичні надбання європейської хорової культури.

Після того, як минуло 20 років від першого виконання "Щедрика", композитор, поет і дириґент чеського походження Пітер Вілгоускі, який зі славетним Артуро Тосканіні працював на радіо NBC, 1936 року написав до щедрівки англійські слова й назвав пісню Carol Of The Bells («Колядка дзвонів»). Ідея нового тексту ґрунтувалася на слов'янській леґенді про те, що в ніч, коли народився Ісус, на Його честь в усьому світі задзвонили дзвони чудовим мелодійним співом. Після цього дзвоник став головним музичним атрибутом Різдва на Заході, і тепер майже всі різдвяні пісні найпопулярніших виконавців прикрашені звучанням дзвіночків. «Щедрик« тепер вже з текстом Пітера Вілгоускі набуває великої популярності у Штатах: на тему пісні зробили серію телевізійних реклам шампанського.

У післявоєнні роки у США було написано ще три колядки, які цілковито чи частково базувалися на музиці «Щедрика»: 1947 року Ring Christmas Bell, 1957 року Come, Dance And Sing і 1972 - ще одна Carol Of The Bells. Особливо з кінця 70-х років минулого століття пісню записують на різдвяних альбомах найпопулярніших американських виконавців. Останню оригінальну версію «Щедрика» в різдвяному альбомі 2001 року записав найвідоміший американський жіночий ритм-енд-блюзовий гурт всіх часів Destiny's Child під назвою Opera Of The Bells.

В інтернеті Carol Of The Bells згадують на декількох тисячах сайтів. Але мало хто вказує, що це є твором видатого сина України.

Ілько Лемко, Поступ

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
«Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей,
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

З Різдвом Христовим !

Вітаю Всіх Християн, що святкують Різдво Христове в грудні з цим Світлим Радісним Святом !

25 грудня Різдво святкує Римо-Католицька Церква, більшість протестантських Церков, а також багато православних — включаючи Константинопольську (крім Афону), Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську й Грецьку церкви.

За біблійними переказами, цього дня Діва Марія народила Ісуса Христа. У Вифлеємі, у яслах, з’явився на світ Син Божий. Звістку про народження Божого Сина пастухам принесли ангели. Пізніше прийшли волхви-мудреці зі Сходу, які про появу Месії знали з легенд. Дорогу до міста їм вказала яскрава зірка. За вченням Церкви, народження Ісуса Христа відкрило можливість для спасіння душі та вічного життя для кожного християнина.

А 24 грудня католики латинської традиції та інші християни, які керуються Григоріанським та Новоюліанським календарями, мають Святу Вечерю. Святий вечір — це власне останній день чотиритижневого посту, який передує Різдву.

Ввечері 24 грудня, коли загоряється перша зірка, що колись вказала дорогу мудрецям до новонародженого дитяти, родини збираються за святковим столом. Перед початком трапези читається уривок з Євангелія, співається перша колядка, потім усі переломлюють різдвяний хліб — облатку, що символізує радість свята, яке наближається. Облатки освячуються в храмах під час посту перед Різдвом.

На скатертину обіднього столу іноді кладуть декілька джгутів сіна — як нагадування про Вифлеємські ясла. Крім куті, на столі обов’язково стоять 12 пісних страв. В кінці Святвечора традиційно співають колядки та йдуть до храму на святкову різдвяну Месу.

Про римо-католицькі традиції святкування Різдва читайте у матеріалі «Ми ділимось облаткою, як поляки, залишаємо вільне місце за столом, як євреї на пасхальному седері, в нас стали традиційними вертепи і театралізовані різдвяні дійства середньовічної Італії, в нас загостювала німецька ялинка…»

Україна - погляд з Європи (1939 р.)

Виклад доповiдi, виголошеної у Близько- i Середньо схiдному Товариствi 1 лютого 1939 р., з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста.


ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна – зовсiм невiдома Заходовi країна – опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнан ня є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом на лежить до родини європейських нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.

Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази переважає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Мос ква захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським на родам – крiм тих, що зважились на заморську експансiю, – доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональностями, займає територiю близько дев’яти мiльйонiв квадратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.

Бiльшiсть росiян завжди виявляли – i сьогоднi ще виявляють – дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: “Немає й нiколи не було нiякої української нацiї”, – твердять вони в заслiпленнi. Таке запевнення було офiцiйно прого лошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна – це тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.

Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них – вiд дев’ятого до три­надцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв’язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю – тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-таки видатний iсторик Клю­чевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiд­рiзнялися.

Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й напа дами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням. Цi каво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боя лися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як дер жава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селянство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони „бродниками”), з’єдналися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, ма буть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали геть маном i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням – у своє рiднiй формi – незалежностi українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава”.

Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: „Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є при чиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли про­минає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань”.

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджува лись на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.

Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змi нила свою назву з “Московiї” на „Росiю”. Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продов­жував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полi тичним. Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi по ступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими дже релами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на „Росiя” вона навмисне намагалася вiд сунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток. Заборо нено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiс нити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi. Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послi довнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що „нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi”.

Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визна ли незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi мос ковити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм до ступним для всього людства. “Але, – додавав Ленiн, – ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв.”

В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянськiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радян ської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) доповiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстич ний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радянськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.

На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не за перечують iснування української нацiї. Ленiн писав: „Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття – право на вiльне вiдокремлення”. Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б ста тися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепаратизм, безслiдно зникає.

Повністю працю Ланcелот Лoутон. «Українське питання» можна прочитати тут:

Амфілохій Почаївський допомагав воякам УПА

Амфілохій Почаївський - святий УПЦ МП, який допомагав підпіллю УПА

"Чого тільки люди не понавигадують! Звідки це в Почаївській Лаврі взятися святому, який лікував українських повстанців?" Однак житіє преподобного Амфілохія руйнує стереотипи і штампи про "московських попів" чи "бандерівців-розкольників".

2002 року Свято-Успенська Почаївська Лавра отримала другого (після Йова Залізо, подвижника XVII-го сторіччя) святого - преподобного Амфілохія.

Входження до лику святих - особлива подія в православному світі. За час незалежності в УПЦ МП таких праведників канонізували не більше десяти. Адже доказами святості є й зцілення людей на могилі святого, і його нетлінні мощі - поховане тіло дістається з землі за рішенням Священного Синоду.

Часто перед канонізацією не вгасають суперечки щодо її необхідності, а самі святі за життя зазнають гонінь та утисків з боку власного ж середовища - кліру, монахів та церковної пастви.

У такий спосіб їхні християнське смирення та Любов проходять випробування. Власне, таким був і життєвий шлях Амфілохія Почаївського.

Через заздрощі йому не давала спокою тодішня братія Почаївської Лаври, виганяючи мешкати то в каплиці на монастирському цвинтарі, то на скиту. Переслідувала радянська влада, намагаючись кинути за грати.

Одного разу за завданням "органів" його намагався вбити навіть рідний племінник, кинувши взимку напризволяще в лісі. Святого врятувала своїм диханням собака.

Утім, до Йосипа - так звали старця перед постригом у схиму - цілою вервечкою тягнулися прості миряни: за порадами та зціленням. На Волині й досі чимало старих людей пам'ятають, як їх особисто лікував Амфілохій.

Він виганяв радянських міліціонерів із Троїцької церкви Лаври (не давши перетворити її на склад), воскресав мертвих, втрпаляв у псхилікарню і неушкоджений виходив з неї... Його розстрілювали, хотіли скинути з монастирського парапету, не пускали в його село автобуси (щоб припинилися прощі)...

Але люди все одно ходили до старця, і серед цих людей були й чільні діячі КПРС - бо Йосип-Амфілохій був справжнім "експертом" того часу з вигнання бісів і зцілення хвороб тілесних.

Марія Григорівна Антонюк була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея, командувача військової округи «Богун» (УПА-"Північ"), потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори.

- Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія "руського", а раніше його звідти заледве не витурили. Йому довелося жити отут, у каплиці на цвинтарі, де й лікував людей, - розповідає пані Марія.

- Я знала святого ще з дитинства. А в той скрутний час - я його називаю героїчний час - отець Йосип, як тоді його звали, нам неабияк допоміг. Якби Йосип жив у самій лаврі, то, може, повстанці й не мали б до нього такого доступу. Ви навіть не уявляєте, яка це була конспірація.

Колишня розвідниця й досі дивується, коли чує різноманітні фантастичні історії про УПА. Адже підпільники з різних бойових частин часто могли не знати не те що один одного, а й розташування криївок.

Кожна партизанська "трійка" мовчки виконувала свої завдання, тільки подумки здогадуючись, що хтось із їхніх друзів чи знайомих також задіяний у боротьбі.

Власне, однієї березневої ночі 1945-го "друкарці" Енея в отаких конспіративних умовах довелося привести старця Йосипа на допомогу пораненим бандерівцям.

- Що робив преподобний, як саме їх лікував, які приносив трави, цього я вже не знаю, - завершує свою розповідь про весну 1945-го секретарка Енея. - Але він їх урятував. Отака була поміч Амфілохія УПА. Згодом через наш зв'язок я довідалася, що хлопці піднялися на ноги та знову пішли воювати.

Амфілохій плакав, постійно повторюючи: "Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає...Вони повернулися, вертаються з каторги".

"Чи не молитвами святого Амфілохія цій жінці вдалося отак вистояти в житті? - подумки запитав я себе, вислухавши цю розповідь. - Але невже в тому "всеруському" православ'ї - як нам звикли його підносити - і справді була людина, чи точніше святий з таким минулим? Це ж цілковито ламає всі світоглядні стереотипи, які втовкмачуються багатьом нашим вірянам через книжки та брошури відповідного змісту".

- Щодо політичних поглядів святого, то можу сказати одне: те, що винесла з розмов із ним. Він глибоко не вникав у ці питання, проте стверджував так: „Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї".

Звісно, про такі речі він міг говорити не зі всіма, єдино з тими людьми з підпілля, які були з ним зв'язані та яким найдужче довіряв. Отець завжди молився за всіх нас та повторював:

"Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся".

Ми живемо в полоні стереотипів і штампів. Історія дає нагоду нам ці штампи розбивати.

Повністю розвідку про Амфілохія Почаївського можна прочитати тут:

Іван Мазепа мав бути похований в Єрусалимі

Пам'ять про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана України. 

Відомо, що Гетьман України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - в Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку.

З переліком храмів побудованих гетьманом можна ознайомитись тут:

Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього. Так, було зроблено срібну плиту для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.

(На мал: Гетьман Іван Мазепа в оточені добрих справ. Гравюра 1705 р.)

Окремо варто розповісти про спонсорування видання гетьманом Євангелія на арабській мові.На початку 18-го століття воно було видане за кошт гетьмана. Вдячним православним кліром Аравії воно було присвячене «козацькому Гетьману та князю України» Івану Мазепі. Додамо, що титул князя України - гетьмана удостоїв сам Петро І, а австрійський цісар надав йому титул Князя Священої Римської Імперії.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

1709 року спадкоємець гетьмана Андрій Войнаровський та українська козацька старшина отримали у Константинополі спеціальний дозвіл для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Святого Гробу в Єрусалимі. Проте, через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана з Молдови, територією всієї Османської імперіі, аж до Палестини, було прийнято рішення поховати Мазепу в Галаці.

Відомо, що церква Святого Георгія у місті Галац із самого початку свого існування була напряму підпорядкована Церкві Святого Гроба в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями.

Саме цей стабільний зв’язок з Церквою Святого Гроба й відіграв вирішальну роль у виборі місця похованння останків І.Мазепи. Полтавський наказний полковник Г. Герцик, який пізніше був заарештований московськими агентами у Варшаві та на допиті 1721 рокузазначив: „Гетьман помер у Бендерах, та після його смерті Пилип Орлик наказав йому супроводити тіло покійника до Галаца, де тамошній митрополит відправив похорон”.

Митрополитом Молдовським та місцевим православним священством систематично споминалося ім’я Івана Мазепи під час літургійних служб у церкві Святого Георгія. Це тривало, аж до середини ХХ століття, коли відбулось встановлення в Румунії комуністичного режиму. Так, ще 1946 року до церкви Святого Георгія завітав сам Митрополит Молдови. В його присутності, настоятель церкви під час своєї проповіді окремо пом’янув Івана Мазепу як «глибоковіруючого християнина, який з великими почестями був похований посередині цього культового приміщення».

28 жовтня 1962 року за активної участі московських агентів КГБ відбулось знищення церкви Святого Георгія у Галаці. Разом з нею було знищено й місце поховання гетьмана Мазепи.

Румунський професор М. Брудіу 1990 року опублікував дослідження, в якому детально описав рідкісний метод, застосований для знищення церкви: декілька ночей поспіль під великим тиском під фундамент церкви інжектовували солену морську воду, що, за два тижні, призвело до появи тріщин та осадки споруди. Але, як зазначає професор М.Брудіу, оскільки башти колишньої генуезької фортеці (на фундаменті якої була збудована церква) не здавалися, вони були прив’язані тросом до потужного корабля, який потягнув їх в бік Дунаю. Цим самим, остаточно знищили церкву Святого Георгія, а з нею - і могилу І. Мазепи.

Ясно, що такі титанічні зусилля по знищенню «простої» церкви навряд чи приймались, якби радянське імперське керівництво не хотіло знищити навіть саму пам'ять про Мазепу.

Повністю історичну розвідку «Радіо Румунії» - «Перепоховання тіла І.Мазепи у м. Галац та збереження в Румунії історичної пам’яті про українського гетьмана» можна прочитати тут: