Богдан Хмельницький - Князь Руси

27 грудня 1648 року під час урочистої служби у Києві Єрусалимський патріарх Паїсій без сповіді відпустив гетьману Богдану Хмельцькому не тільки минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту: відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

"Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з нащадків Месії, гетьмане козацький Богдане Хмельницький!" - саме так у грудні 1650 року звертався до українського очільника турецький султан Мегмед IV.

Не менш значний титул містив хрестоматійний портрет роботи Гондіуса: "Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь".

"Правда то є, що я - лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським" - говорив Б. Хмельницький посольству польського короля на чолi з воэводою Адамом Кисільом.

А Богдан Хмельницький продовжував окреслювати свій план: "Тепер уже час минув. Я вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що задумав: виб'ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. [...] Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич".

Князь Руський Богдан

21 грудня 1648 року весь Київ вийшов вітати Богдана. Хмельницький в'їжджав до давньої столиці "монархів руських" в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї.

Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана "князем Русі" та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

Тріумф перед київськими Золотими Воротами. Мізансцена і декорації ті самі, головний герой – інший. У серпні 1651 році зустріч литовського князя Януша Радзивілла відбувалася майже за тим сценарієм, що й тріумф Хмельницького три роки тому. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда, 1651 р.

Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше - без сповіді відпустив йому не тільки минулі, а й майбутні гріхи.

Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту - відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

Через місяць після "коронації" Хмельницького, патріарха Паїсія розпитувала у Москві довірена особа царя - думний дяк Михайло Волошенінов.

Очевидно, що "месседжі", які посилав патріарх і його оточення, були узгоджені із князем Богданом. Поки тривали переговори, царя Олексія обережно залякували чутками, що в Україні ніби буде проголошений свій Київський патріархат. І опікувався ним той же руський (украiнський) воэвода Адам Кисіль, який начебто мав привести патріарха-уніата від Папи.

Царя спокушали інформацією, що той-таки Папа заборонив німецьким католицьким князям посилати найманців у Польщу, бо та не надала допомогу у війні проти турків; що самі турки у тій війні за Кіпр та із Венецією виснажилися - тож чим це не слушна нагода, щоб "гроб Божий за самодержавства вашої царської величності з руки турецької звільнений був..."

Турецький гамбіт

Якщо досліджувати переписку Хмельницького з Москвою (і тільки) картина виглядатиме доволі парадоксальною: гетьман щойно проголосив себе самодержцем, незалежним від одного государя, і вже за кілька днів після цього відправляє посольство, аби попроситися у прийми до іншого.

Насправді, загальна картина виглядала іще більш дивною.

"Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є самою божею волею, щоб руський народ був вільний від польської неволі". - цей лист був адресований султану Мегмеду IV.

Саме з літа 1648 року Хмельницький також починає домагатися протекції Оттоманської Порти. Практично одночасно із ескалацією дипломатичних зусиль на московському напрямку.

А десь за місяць до київського тріумфу звертається іще і до правителя Трансильванського князівства Юрія Ракоці: "...ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини".

І навіть через півтора року після коронації Казимира Хмельницький закликав Ракоці до завоювання Польщі. Поляки самі були переконані, що гетьман збирає за допомогою братів Ракоці загальноєвропейську антипольську коаліцію.

Ракоці мав домовитися із германським імператором та узгодити спільний наступ із козаками. Отримання за допомогою зброї польської корони відкривало шлях мріям Сигізмунда Ракоці про шлюб із шведською королевою.

Шведи вступлять до Прусії. Московіти, що незадоволені втратою Смоленська - у Литву. Сам Хмельницький атакує Мазовію, а Сигізмунд Ракоці - мав прорватися до Малопольщі і зайняти Краків.

Частково цей план реалізується у 1655 року, під час подій, які у польській історії отримають назву "Потопу" .

Тобто кожному з високих престолів Хмельницький казав те, що тим хотілося чути.

Найспритнішими виявилися турки. У 1651 році Великий диван приймає Запорізьке Військо під свою протекцію Порти, надсилає своїм північним чорноморським васалам наказ в усьому допомагати козакам, а самому Хмельницькому символи васальної залежності - шаблю і халат.

Його союз із Портою лякав московітів, союз із Москвою - турків. Турецькі дарунки таки налякали Москву якнайкраще.

Чим ця історія закінчилася, ми усі знаємо. Богдан на своїй великій шахівниці вирішив зіграти турецький гамбіт - пожертвувати менш корисною, на його думку фігурою. А до того його схиляли православні ієрархи: і Паїсій, і Макарій, і Афанасій, і інші...

"Людина тисячі облич" і сарана

Чи проголошував Хмельницький незалежність української монархії? З формальної точки зору - так.

На необхідність такого акту йому натякав і Михайло Волошенінов, оголосивши 6 травня 1649 року патріарху Паїсію та полковнику Мужиловському волю Олексія Михайловича:

"А буде гетьман Хмельницький і все Запорізьке Військо своїми силами у короля і у панів учиняться свобідні і похотять бути у підданстві за великим государем нашим, за його царською величністю без порушення вічного докончанія..." то цар їм пожалує і під свою руку прийняти повелить.

Але ж цей факт вже мав місце за чотири місяці до того!

Чому Хмельницький виголосив про свої монарші претензії лише польському посольству і нічого про це не велів говорити у Москві - можна тільки здогадуватися.

Можна шукати пояснень у тому ключі, що насправді він не дуже й то хотів "під государеву високу руку", що це був лише один із епізодів складної дипломатичної гри, якою була охоплена величезна територія від Балтійського моря до Червоного - від Стокгольму до Єрусалиму.

Але у цьому був весь Хмельницький! "Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає-гадає..." - сучасники були впевнені, що у Хмельницького тисяча облич, і жодне з них - справжнє.

Він запевняв у щирій прихильності короля Яна Казимира і за його спиною змовлявся із московським царем і семирадським князем, обіцяючи кожному з них польську корону.

Він клявся у вірності кожному з названих монархів, знаходив приводів, щоб ті свої клятви скасувати, і причини - щоб знов їх поновити.

Чого прагнув Богдан? "Возз'єднання" із Московією і здобуття гроба Господня з турецької неволі? Можна було б відповісти "так", якби перед тим Хмельницький не "возз'єднувався" із Туреччиною, а потім не вів складні переговори щодо союзу ще й із Швецією.

Він плодив інтриги із блискавичністю, яка вражала його сучасників, і остаточно заплутала його нащадків.  

Чому не можна було послідовно і наполегливо діяти саме за планом "А" - незалежна монархія?! Відповідь, здається, залишається на поверхні.

І "наш" Самійло Величко, а перед ним "їх" Самуїл Твардовський як найзначнішу подію 1648 року відзначали нечувані-небачені знамення: "А найперше велике надзвичай затемнення сонця у день Страстей Христових перед тією війною було. Потім комета, споконвіку небачена десять днів на небі являлася. А перед самим початком війни сарана велика всі трави і збіжжя поз'їдала."

Наступного, 1649 року стихійне лихо повторилося вдруге. Українську незалежність з'їла сарана. Разом із жахіттями війни та епідеміями те стихійне лихо призвело до голоду, дорожнечі та нечуваної депопуляції. Хмельницький мусив шукати допомоги на стороні, бо у тій війні вичерпувалися і людські, і економічні ресурси.

Він грав у свою гру, мабуть, впевнений у своєму щасті і можливості реалізувати врешті-решт план "А". Адже восени 1656 року Хмельницький відсилає своїх послів до Вільна, аби литовці на перемирному з'їзді домагалися від Польщі й Московії, щоб кордон земель Богдана проходив "як за давніх князів руських". 

Проте час гри скінчився несподівано швидко. Хоча гетьмана і попереджали.

Іще наприкінці грудня 1648 року старий розумник Паїсій "...йому казав, щоб він не зі всяким пив та їв, щоб його не спортили..." Незалежність Війська Запорізького після смерті Богдана його нащадкам відновити не судилося.

Спасіння неможливе без жертви

Мирослав Маринович: Сучасний молодий чоловік вважає, що на жертву йти не слід, а треба просто правильно використати наявні ресурси й можливості.

Я не проти. Я за таке суспільство, де можна було б правильним розподілом ресурсів усе залагодити. Здається, це і є ідеальний світ, який живе за Божими законами і в якому немає криз. Але ми живемо в реальному світі, де гріх клубочиться і множиться, і якщо його не видаляти із суспільства, то буде так, як зі шлаками, які залишаються в нашому організмі й занечищують його. А як видалити ці шлаки, якщо вони не видаляються самі? Тільки через жертву. Це формула, яка детермінувала навіть самого Бога.

Адже Бог, щоб змінити людство, послав на жертву Свого Сина (відповідно до християнського бачення). Отже, це є в основі світу, і ми повинні розуміти, що якщо не хочемо іти на маленьку жертву сьогодні (мається на увазі, що когось можуть звільнити з роботи, комусь зменшать зарплату, хтось змушений буде переїхати до іншого міста тощо), тоді ми чи наші нащадки будемо змушені платити дуже великою жертвою. Загалом, події зараз так швидко розвиваються, що, скоріш за все, ми також платитимемо. Отже, вибір за нами. Я сподіваюся, що молоді люди потикаються сюди-туди, шукаючи шляхів, спробують обійтися без жертви, а тоді зрозуміють, що так не вийде. 

Україні потрібні моральні авторитети. Потрібні люди, які можуть у своїй поведінці змоделювати і проілюструвати певні моральні істини. Та поки що лише триває балаканина, і немає таких людей на загальнодержавному рівні. Про занепад духовності говорять майже всі, починаючи від президентів й закінчуючи нашими сусідами і нами самими, але як важко цю духовність нам виявити в реальному житті!

В результаті маємо те, що Головаха, київський соціолог, назвав “аморальною більшістю”, для якої діяти відповідно до моральних принципів – означає бути “лузером”, невдахою. Отже, в такому світі, де панує аморальна більшість, величезну вагу має поява тих людей, які спроможні проявити іншу модель поведінки. Особливо коли таких людей набереться достатня критична маса, щоб змінити ситуацію.

Кожен, хто хоче жити гідним життям, мусить подолати страх. Без цього не вдасться зберегти гідність, оскільки ви обов’язково з часом підете на такі компроміси, які будуть шкодити вашому моральному хребту.   Для мене таким переломним періодом були спроби КДБ схилити мене до інформаторства. Все почалося зі страху, великого страху, бо я ж був молодим недосвідченим хлопцем. Раптом тебе ставлять перед дилемою: або ти погодишся стати інформатором, або тебе на третьому курсі викинуть з інституту.

Зрозуміло, що людина шукає якісь компроміси, щоб, з одного боку, не допустити звільнення, а з іншого боку – не перейти межу допустимого. Так-от, мій висновок такий: цей компроміс неможливий. Рано чи пізно він обернеться великим моральним викликом, а тому зробити вибір та обрати свій шлях ти таки будеш змушений. 

Новий Патріарх України

27 березня у Києві, в храмі Святого Воскресіння, відбулась церемонія інтронізації нового Глави Української Греко-Католицької Церкви Святослава (Шевчука).

В урочистій Літургії взяли участь більше 350 священиків з усіх єпархій та екзархатів УГКЦ, єрархи Церкви, митрополити і єпископи.

Для участі у церемонії інтронізації до Києва прибули біля 60 єрархів УГКЦ та інших Східних католицьких Церков

На церемонію спеціально прибули єрархи Церков світу: єпископи Мелхітської Греко-Католицької Церкви на чолі з Патріархом Антіохії Григорієм ІІІ (Лагамом), Секретар Конгрегації для Східних Церков Архиєпископ Кирил Василь, Апостольський Екзарх для католиків візантійського обряду в Сербії та Чорногорії владика Юрій (Джуджар), Архиєпископ Пряшівський для католиків візантійського обряду владика Іван (Баб'як), архимандрит Ян Сергій (Гаєк) з Білоруської Греко-Католицької Церкви, архиєпископ-митрополит Львівський Римо-Католицкої Церкви в Україні Мечислав Мокшицький, Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет, єпископ УПЦ Київського Патріархату Євстратій (Зоря), владика УПЦ (Московського Патріархату) Іларіон.
Також на церемонії були присутні колишній Президент України Віктор Ющенко, заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман, посол США в Україні Джон Теффт, інші офіційні особи.

Своє Предстоятельське служіння владика Святослав розпочинає Молитвою входження на первосвятительський престол. Після цього виголошується «Молитва за Патріарха». У першій своїй промові на посту Глави УГКЦ, виголошеній на церемонії інтронізації у Хрестопоклінну неділю, Блаженніший Святослав (Шевчук) пригадав важку історію УГКЦ, яка у 1946 році була ліквідована більшовицьким режимом і змушена була перейти у підпілля. Часи підпілля стали для цієї Церкви – часами несення Хреста, коли сотні, тисячі греко-католиків поневірялися у Сибіру.

Ці важкі часи очистили Церву і згуртували, зробивши її такою, яку отримав у спадок після Митрополита Шептицького, Патріарха Йосифа (Сліпого), кардинала Любачівського та Патріарха Любомира новий Глава цієї Церкви – Блаженніший Святослав (Шевчук).

Перша проповідь нового Глави УГКЦ стала програмною промовою молодого, сповненого ентузіазму провідника оновленої Церкви. Він акцентував на тому, що ця Церква сьогодні переживає весну, бо молодіє духом, ця Церква сьогодні є оновленою і омолодженою, якщо порівняти вік її духовенства з віком духовенства інших Церков.

Глава УГКЦ має титули Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, Митрополита Київського, єпископа Кам’янця-Подільського.


Джерело публікації: risu.org.ua

Віктор Гюґо - поема "Мазепа"

Віктор Гюґо (В. Гюго) - поема "Мазепа". Текст. 

Victor Hugo, MAZEPPA


Поему "Мазепа" Віктор Гюґо написав 1828 року, натхненний одноіменою поемою Д. Байрона та творчістю Луї Буланже. Вона увійшов до збірки "Поезія сходу" (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми автор узяв перший рядок Байронового "Мазепи":  – Away! – Away!

Так само, як Байрон, Гюґо теж наголошує на спільності, що прослідковується між цінностями українського героя і европейських читачів. Проте ідеали та прагнення романтичного героя до свободи – це не єдина роль Мазепи в Гюґо. У першій частині поеми автор наголошує на зв’язку між людиною і природою, що її оточує – українською природою.

А в останніх рядках першої частини Гюґо каже читачу про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять князем України (prince … de l’Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв’язують від трупа, він спроможний досягти вершини – стати гетьманом.

Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа – це символ митця, що прив’язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія – тобто коня – несе митця з банального світу на межу ідеалу.




п. Луі Булянже. (мà M. Louis Boulanger)

Away ! - Away ! -
BYRON, Mazeppa



І


Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

І з шаблі бік горить,

І кінь баский під ним, годований травою

Хвиль морських, аж пашить огнистою жагою

Із ніздрів та копит –


Коли гадюкою звивався під шнурами,

Безсиллям скаженілий, дарма, до нестями

При втішених катах,

І падав на грізний кінський хребет поволі

З піною на губах, у поті весь на чолі

І з кров’ю на очах –


Неждано знявся крик: – і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму

Крізь вибалки пісків,

Самі, у гомоні та куряві пустари,

Мов блискавка зміїна ріже чорні хмари

У здогоні вітрів!


Летять…. Долинами, здається, подув бурі,

Немов борвій, що гори з’юртував похмурі,

Як розторілий щит….

Раз як сіренька крапка, що у мряці гине,

То знову виринають білим бризьком піни,

Що б’є в морський блакит.


Летять. Простору досить. Око і не вловить

Пустелю непочату й неосяжний овид –

Пірнули у безмеж.

Їзда їх наче лет, в якому ось-ось щезне

Під ними гір зчорнілих пасмо величезне,

Тінь міст, дерев і веж.


Та скільки раз сердега вдарить головою

Від бунту, кінь здригнеться з остраху, стрілою

Понад вітрами птах,

Жене все глибше й глибше в поле опустіле,

Де ледви зморшками піски замерехтіли,

Мов сукня у пружках.


Чудними плямами танцює світ довкола,

Мигтіють довгі хмари, лісів горді чола,

Останки башт-руїн;

І бачить: промінем золочені гір рями,

І коні, що за ним рвонулись табунами,

Прямують навздогін…


І небо, де вже вечір ставить перші кроки

У переливах хмар, що тонуть у глибокі

Плави хмарин нових,

І сонце, що мов човен хвилі його поре,

Купає своє коло мармурно-прозоре

Все в жилках золотих.


Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

Повисла голова, багріє у краплинах

Пісковина й кущі;

А посиніле тіло мотузи обвили,

Як змій, що душить жертву з усієї сили

Й бере її в кліщі.


А кінь, не чуючи сідла вже ні вудила,

Скривавлений, жене вперед, щосили, з тіла

Шматки собі рвучи;

За ним новий табун… За стадом полохливим,

Що розкудовчили у гоні свої гриви,

Вже й галичі ключі!


Сичі за гайворонням сунуть без вагання,

Орел із побоєвищ і надморська каня,

Хоч день її сліпив,

Підзорні сови, дужий трупоїд-шуліка,

Якого гола шия, наче рука дика,

Розрізує мерців!


Злітає все на ці воздушні похорони,

Все кидає гніздо: старих дубів корони,

Старезні хуторі,

Мазепа ж, очманілий, нечутний на крики,

Питається себе: – Хто там простяг велике

Ці віяло вгорі?


Надходить ніч без зірки, схована у мряки.

Завзялися звірі, як нагнані собаки,

На бідного їздця;

Між ним і небом, наче темінь хуртовини…

Він бачить їх, то тратить, чує, як із тіней

Жене ватага ця.


Нарешті по трьох днях безглуздої погоні

Крізь бори та степи, пустелі й оболоні,

Як леди рік пройшов,

При криках хижаків кінь падає при смерті,

Звалився на каміння, на гамуз розтерте

При блискавках підков!


А обік впала гола, зломана людина,

Покрита вся кервою, більше, ніж калина,

Коли заквітне ліс;

Над нею хмара птах кружляючи гогоче

І не одна бажає виколоти очі,

Розпалені від сліз.


Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине

Колись ще буде народом України

Звеличений як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,

Невкритими гробами вкриє піль багато,

Де кров його лилась.


Страхітна його велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

У сяєві зіниць;

А як у ній з’явиться – степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!



ІІ



Так само і ти линеш на уяви крилах,

Звичайний смертнику, коли тебе сплила

Таємна міць богів:

Даремне не даєшся, верхівець, – твій геній

Несе тебе насильно в самотні скаженій

За овиди світів.


Минаєш старі гори та снігові шпилі,

Пустині, океани, десь на небосхилі

Підхмарну далину,

В утечі позаземній тягнеш за собою

Ряди нечистих духів, що самі юрбою

Прокинулись зі сну.


У пориві натхненнім переходиш межі

Всієї дійсності і п’єш на безбережжі

Із вічної ріки…

Ніч зоряна і темна прибрана, поете,

Волоссям, що його розкинули комети,

Виводячи танки.


І бачиш нові зорі, Сатурна перстені,

Підбігунових ночей заграви всміхнені

Посеред білих криг,

Ніщо тебе не томить, світ – життя безкрає,

І кожним порухом його кінці зміняє

Твій невгамовний біг.

Хто коли-небудь знає – янголи, демони?! –

Яка це страшна мука – твої перегони,

Чим у твоїм очах

Ті дивні блискавки? Якими це вогнями

І крилами примар пече тебе ночами

Невисловлений жах?


Кричиш від остраху і, далі незворушний,

Женеш, блідий, охлялий… злітаєш, бездушний,

На землю з гордих хмар…

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падеш… ось край… це раз зібрав ти свої сили,

Встаєш, Ти – Володар!



1828

Переклав М. Рудницький


Джерело: тут

Перші Королі України-Руси

Перший король Руського Королівства (Київської Руси-України) був коронований Папою Римським та канонізований православною церквою.

Ізясла́в (Дмитро) Яросла́вич (*1024 — †3 жовтня 1078) — був Великим князем Київським (з 1054), сином Ярослава Мудрого. При ньому була прийнята «Правда Ярославичів» (1072) — перша кодифікація руського (давньоукраїнського) права, яка дійшла до нас.

У 1042 одружився з Гертрудою, дочкою польського короля Мєшка II й сестрою польського короля Казимира I. Проте, через постійні міжкнязівські чвари, не зумів утримати в своїх руках спадщину батька.

В результаті міжусобницьких він Ізяслав був вимушений поїхати з Києва, й звернувся до Польщі за допомогою. Польський король Болеслав, однак, не тільки не надав родичеві підтримки, але й відібрав більшість багатств, маючи намір скористатися ними у війні з чехами, і вигнав з країни Ізяслава, а з його суперниками — князями Святославом та Всеволодом — уклав античеський союз. 1073 року Ізяслав, разом зі своїм сином Ярополком, був прийнятий Римським Папою Григорієм VII. Київські князі отримали Папську буллу, за якою влада в Києві повинна належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Незабаром Ярополк Ізяславович був коронований Папою Римським на Королівство Руське (королем Київської Руси), про що свідчить і зображення на мініатюрах з Трірського псалтиря. На одній з них зображено апостола Петра з ключами, справа від нього дві фігури – жіноча і чоловіча, в багатих порфірних одежах з коронами на головах. Над чоловічою фігурою руський напис: "Ярополк", а жінка не названа по імені. Біля ніг Петра лежить похилена у мольбі друга жіноча фігура в княжій одежі, з написом: "Мати Ярополка".

На іншій стародавній іконі зображений Ісус, який вінчає коронами князя Ярополка з дружиною. Так, за чоловічою фігурою стоїть святий Петро, а за жіночою – свята Ірина (християнське ім'я князя Ярополка – Петро, а його дружини – Ірина).

Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовича і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство (булла папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Через три дні після написання цієї булли папа звернувся з посланням до польського короля Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава. Нажаль, реалізувати цю спробу закріплення правління в давній Україні-Русі однією королівською династією не вдалося.
Влітку 1077 року за допомогою польських військ князь (король) Руси Ізяслав-Дмитро повернув собі Київ. Ярополк повернувся з батьком до Києва, діставши Вишгородський стіл. Але в жовтні 1078 р. Ізяслав загинув у битві на Нежатиній Ниві під Черніговом (тепер Ніжин), де спільні війська Ярославовичів (Ізяслава та Всеволода Ярославовича) розбили бунтівних племінників: тмутараканського князя Олега Святославича та Бориса Вячеславича. Битва на Нежатиній Ниві та загибель Ізяслава і Бориса згадані у «Слові о Полку Ігоревім».

Король Русі Ізяслав був похований у Десятинній церкві. Але влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава - Всеволода. А Володимир-Волинське та Турівське князівства були виділені в окреме князівство, в яком за згодою Київського князя Всеволода став правити Ярополк.
Декілька разів організовував спроби посісти Київський престол, але зазнав поразки від Всеволода та його сина Володимира Мономаха. Якийсь час був вимушений перебувати у Польщі

1086 року - повертається з Польщі, мириться з Володимиром Мономахом та стає князем Володимирським. 22 листопада - у дорозі до Звенигороду Галицького, Ярополка було вбито одним з дружинників, який врятувався втечею у Перемишлі, де правив Рюрик Ростиславович.

Тіло князя-мученика перевезли спочатку до Володимира-Волинського, а 5 грудня честні останки прибули до Києва. Тіло князя зустрічали Великий князь Всеволод Ярославович та митрополит Київський та всієї Руси Іван ІІ з собором духовенства. Похований у церкві Св. Петра (Святодмитріївський монастир), яку він почав будувати.
Канонізований Руською (Українською) православною церквою майже одназу після смерті.

Таким чином, майже за 200 років до коронування королівською короною Данила Романовича, 1075 - 1086 рр. в Русі-Україні вже було два канонічні королі висвячені Папою Римським: Ізяслав Ярославович та його син - король Русі Св. Ярополк Ізяславич.

Вольтер про Україну

Вольтер : Історія Карла XII / Histoire de Charles XII, 1730


Вільний переклад : “Україна завжди прагнула бути вільною, але будучи оточена Московією, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора серед цих трьох держав. Вона спочатку піддалася під протекторат Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою державою і занадто обмежила її права; відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як завше є звичаєм у Московитів. Спочатку українцям надавався привілей вибирати князя, який називався гетьманом, але невдовзі вона була позбавлена цього права і гетьмана почала призначати Москва”



Памятник Вольтеру и саркофаг. Париж. Пантеон.

Видатні митці про Мазепу. Ежен Делакруа

Фердинан Віктор Ежен Делакруа (Ferdinand Victor Eugène Delacroix, 1798 — 1863) — видатний, всесвітньовідомий французький художник доби романтизму. Малював історичні картини, натюрморти та портрети, займався стінописом.

Ежен Делакруа став справжнім провідником художнього романтизму. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота „Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв народ. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Найвідомішим його твором, який приніс світове визнання, стала картина «Свобода веде народ на барикади». В картині поєднані фігури міфологічні (алегорія Свободи з прапором Франції) з фігурами брутальної дійсності(Гаврош, мсьє в капелюху Болівар, трупи розстріляних) . Зараз це полотно знаходиться у Луврі.

Співчував митець й визвольним рухам поневолених народів Европи. Під впливов творів видатних письменників доби романтизму - Вольтера, Байрона, Гюґо – Делакруа створює картину "Мазепа на вмираючому коні" (1828). Інша назва цієї картини – «Мазепа» («Mazeppa»).

Довідка:

Як відомо, Гетьман України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку. Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

Память про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана України.

Про РПЦ: Вони оголосили війну Україні як такій

По всій Україні, в столиці держави й Київській області, в маленьких містах та обласних центрах , всюди йде активне "навернення" до правильного підпорядкування всіх "заблудлих душ", які поки що моляться в храмах УПЦ КП та УАПЦ.

Схоже, що за неповний рік правління нинішньої влади, потрібно бути тільки Ющенком, щоб відмовитись переходити під юрисдикцію московського патріархату.

Робота йде професійна, скоординована й керована по всіх усюдах. З кожним священиком, з кожним бізнесменом чи місцевим чиновником, який був спонсором тієї чи іншої церкви йде окрема розмова й особистий підхід. Але мета одна – переведення всіх «розкольників» в лоно «канонічної» єдинонєдєлімой й правильной.

І останній приклад з церквою в Хоружівці є дуже показовим. Нагадаю, за повідомленням ЗМІ, брат екс-президента Віктора ЮЩЕНКА Петро відмовився передавати храм Святого Андрія Первозванного та Святої великомучениці Катерини у селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області Українській Православній Церкві Московського патріархату.

Як повідомив кореспонденту УНІАН керівник прес-служби Сумської єпархії УПЦ МП протоієрей Максим (ДЕНИСЕНКО), на прохання «Свято-Катеринівської громади» села Хоружівка єпископ Сумський і Охтирський УПЦ МП ЄВЛОГІЙ зустрівся в Києві з народним депутатом України П.ЮЩЕНКОМ. У бесіді з братом екс-президента владика висловив стурбованість ситуацією у зв’язку з тим, що віруючі УПЦ МП вже три роки не мають можливості молитися в церкві. Сумський єпископ просив народного депутата про передачу громаді хоча б нижнього бокового вівтаря храму. «Петро ЮЩЕНКО відповів категоричною відмовою і заявив, що хоружівська церква буде належати тільки Київському Патріархату», - розповіли у єпархії УПЦ МП.

Отже московські попи (та особи в штатському, які їм в цьому дуже допомагають) застосовують практику, яку добре опробували ще більшовики на початку ХХ століття. Якщо важко скинути владу, яку підтримує населення (а нагадаю, що УНР була легітимною владою українського народу), то треба створити власний «український уряд» й вже де хитрістю, а де силою – захопити владу повністю.

Так само робиться й зараз.

Де можна домовитись з бізнесменами, чи священиками – домовляються, й за силової підтримки «прихожан» та міліції переводять храми в «правильне» підпорядкування. Де цього не можна зробити – реєструють громади-двійники, які просять хоча б надати «бічне приміщення», а потім поступово захоплюють й всю споруду. Бо населення ж просить.

В цій ситуації досить дивною виглядає доволі пасивна реакція очільників УПЦ КП та УАПЦ. Так, Філарет наче й щось каже про утиски, але дуже тихо й непевно.

Куди більш резонансно й сильно виглядає відкрите звернення до Президента В. Януковича бакалавра богослов'я Андрія Чмєля. Звісно, це більше схоже на крик душі, ніж на реальну можливість щось змінити. Але якщо ці слова будуть почуті суспільством, то вони можуть багато чого змінити:

"Я не проти російської національної єдності – але навіщо вони обманюють людей – РПЦ в Україні повинна називатися так само як і в Росії. Та вони обманюють українців умисно, щоби обманом зробити з нас росіян.

Хрест їм потрібен не як знаряддя спасіння.

Вони розпинають Україну на хресті, пане Президент!

Вони прагнуть повністю знищити українців як окрему націю – і в цій ганебній меті вживають Святого Хреста. Вони оголосили війну не ченцю Філарету (Денисенко), не автору цього листу Чмєлю А.В. Ні!

Вони оголосили війну Богу в серцях українців!
Вони оголосили війну Україні як такій.

І можливо пане Президент – їх чорні бажання і їх злобні прокляття здійсняться і я особисто помру в пеклі. І можливо загине в пеклі Патріарх Філарет – це знає один лише Бог. Можливо загине і Ваша держава, яка відбирає храми у українців на користь ворогів. "

Почуймо ці слова!

Бо дуже схоже, що тиск:

з боку «канонічних», як найвищих з Москви, так і виконавців на місцях;

найвищої влади, яка дає зрозуміти, що в Україні є тільки одна «правильна» церква, з якою й буде молитися президент, а значить і вся країна;

влади на місцях, яка утискає громади, незаконно перереєстровує їх у підпорядкування МП, не виділяє землю іншим церквам, при цьому виділяючи бюджетні кошти громад лише для однієї конфесії;

правоохоронних органів, які втручаються там де треба, і не втручаються , там де не треба, приведе до єдино запланованого наслідку – храми будуть переходити стройними рядами до Російської православної церкви (точніше – її філії в Малоросії).

І майже за рік, нинішній владі вдалось створити таку ситуацію й атмосферу в суспільстві, що, мабуть, треба бути тільки Ющенком, щоб відмовити від «доброзичливої» пропозиції поділитися з російською церквою приміщенням.

Але це ж тільки неповний рік при владі. Далі "буде краще", далі "буде веселіше".

Після приєднання всіх , хто йде на це добровільно – розпочнеться зачистка всіх, хто «оказал сопротивление» на місцях . Тоді вже, щоб відмовити від пропозиції присланої з Москви, замало буде бути Ющенком.

Потрібно буде бути – або Бандерою, або Шухевичем, або кимось іншим. Але точно – БУТИ Справжнім Героєм України.

Carol Of The Bells - "Щедрик" Миколи Леонтовича

"Щедрик" - найвідоміша й найпопулярніша американська різдвяна пісня Carol Of The Bells у часі Різдва безперестанку звучить у Штатах, Канаді, Європі, Австралії, навіть, в Японії на усіх FM-станціях і телеканалах, на вулицях і у супермаркетах... Ця мелодія стала візитівкою західного Різдва і за останні десятиліття успішно витісняє славнозвісну Jingle Bells. Carol Of The Bells часто звучить у багатьох відомих фільмах і рекламних роликах. Усі найпопулярніші американські виконавці записують різдвяні альбоми, де завжди чільне місце посідає ця мелодія.

Та тепер вже майже ніхто, крім музикознавців, не знає, що ця пісня прийшла в Америку з України. Як невідомим залишається автор народної пісні, так і національне коріння цього твору розчинилося в його геніальності. Пісенна мова музики набагато важливіша від словесно-логічного змісту. В музичному творі звуки говорять набагато більше, ніж слова, геніальна мелодія стає близькою будь-якому народові, і тоді вона звучить в усьому світу.

«Щедрика» видатого українського композитора Миколи Леонтовича співають в усьому світі: «Камінь, що його відкинули будівничі, наріжним став каменем».

Миколу Леонтовича - талановитого українського композитора, фольклориста й знавця народної творчості -- можна порівняти з ювеліром, який, вишукуючи дорогоцінні діаманти народної пісні, філігранно шліфував їх за допомогою свого майстерного аранжування.

Коли в грудні 1916 року «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича заспівав хор студентів Київського університету, скромний подільський вчитель став відомим у музичних колах як найкращий аранжувальник українських народних пісень.

Після приходу в Україну більшовицького режиму Леонтович потрапляє до «чорного списку« НК як ворог радянської влади. Йому доводилося переховуватися й часто змiнювати мiсце проживання. Гадаючи, що врятується в будинку свого батька, священика отця Дмитрiя, Микола Леонтович поселився у нього. В нiч з 22 на 23 сiчня 1921 року пiдiсланий чекiст вбив його пострiлом у груди.

Про це злодiйське вбивство стало відомо лише нещодавно, пiсля вiдкриття архiвiв КДБ.

Леонтович надзвичайно багато зробив для популяризації багатьох українських народних пісень. На основі народних мелодій композитор створював цілком оригінальні й самобутні хорові композиції, надаючи їм неповторного звучання. В кожній народній перлині він прагнув максимально передати її незвичайний образний зміст і художню красу, водночас використовуючи музичні надбання європейської хорової культури.

Після того, як минуло 20 років від першого виконання "Щедрика", композитор, поет і дириґент чеського походження Пітер Вілгоускі, який зі славетним Артуро Тосканіні працював на радіо NBC, 1936 року написав до щедрівки англійські слова й назвав пісню Carol Of The Bells («Колядка дзвонів»). Ідея нового тексту ґрунтувалася на слов'янській леґенді про те, що в ніч, коли народився Ісус, на Його честь в усьому світі задзвонили дзвони чудовим мелодійним співом. Після цього дзвоник став головним музичним атрибутом Різдва на Заході, і тепер майже всі різдвяні пісні найпопулярніших виконавців прикрашені звучанням дзвіночків. «Щедрик« тепер вже з текстом Пітера Вілгоускі набуває великої популярності у Штатах: на тему пісні зробили серію телевізійних реклам шампанського.

У післявоєнні роки у США було написано ще три колядки, які цілковито чи частково базувалися на музиці «Щедрика»: 1947 року Ring Christmas Bell, 1957 року Come, Dance And Sing і 1972 - ще одна Carol Of The Bells. Особливо з кінця 70-х років минулого століття пісню записують на різдвяних альбомах найпопулярніших американських виконавців. Останню оригінальну версію «Щедрика» в різдвяному альбомі 2001 року записав найвідоміший американський жіночий ритм-енд-блюзовий гурт всіх часів Destiny's Child під назвою Opera Of The Bells.

В інтернеті Carol Of The Bells згадують на декількох тисячах сайтів. Але мало хто вказує, що це є твором видатого сина України.

Ілько Лемко, Поступ

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
«Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей,
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

З Різдвом Христовим !

Вітаю Всіх Християн, що святкують Різдво Христове в грудні з цим Світлим Радісним Святом !

25 грудня Різдво святкує Римо-Католицька Церква, більшість протестантських Церков, а також багато православних — включаючи Константинопольську (крім Афону), Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську й Грецьку церкви.

За біблійними переказами, цього дня Діва Марія народила Ісуса Христа. У Вифлеємі, у яслах, з’явився на світ Син Божий. Звістку про народження Божого Сина пастухам принесли ангели. Пізніше прийшли волхви-мудреці зі Сходу, які про появу Месії знали з легенд. Дорогу до міста їм вказала яскрава зірка. За вченням Церкви, народження Ісуса Христа відкрило можливість для спасіння душі та вічного життя для кожного християнина.

А 24 грудня католики латинської традиції та інші християни, які керуються Григоріанським та Новоюліанським календарями, мають Святу Вечерю. Святий вечір — це власне останній день чотиритижневого посту, який передує Різдву.

Ввечері 24 грудня, коли загоряється перша зірка, що колись вказала дорогу мудрецям до новонародженого дитяти, родини збираються за святковим столом. Перед початком трапези читається уривок з Євангелія, співається перша колядка, потім усі переломлюють різдвяний хліб — облатку, що символізує радість свята, яке наближається. Облатки освячуються в храмах під час посту перед Різдвом.

На скатертину обіднього столу іноді кладуть декілька джгутів сіна — як нагадування про Вифлеємські ясла. Крім куті, на столі обов’язково стоять 12 пісних страв. В кінці Святвечора традиційно співають колядки та йдуть до храму на святкову різдвяну Месу.

Про римо-католицькі традиції святкування Різдва читайте у матеріалі «Ми ділимось облаткою, як поляки, залишаємо вільне місце за столом, як євреї на пасхальному седері, в нас стали традиційними вертепи і театралізовані різдвяні дійства середньовічної Італії, в нас загостювала німецька ялинка…»