Симон Петлюра про ситуацію в Україні (1925 р.)

Уривок зі статті Симона Петлюри, опублікованій в часописі "Тризуб" за 1925 р. проводить (не дуже радісні) паралелі між тим, що було в Україні 100 років тому і тим, що відбувається зараз.

"З кого саме підбирався цей персонал (міліція та судді) — місцеве населення дуже добре знало, бо попереднє життя аґентів «нової влади» проходило перед його очима і за його пам’яті. Воно не могло знати тільки різних зайд з Московщини, що слідом за Червоною Армією прибули в Україну для встановлення тут "революційної законності".

Біля влади опинилися здебільшого явно кримінальні особи, часто з підозрілим минулим, або найбільш творчі, а зате найбільш непевні елементи, що швидко орієнтувалися в нових обставинах і опанували ними в своїх особистих інтересах. Вони здебільшого зразу позаписувалися в члени правлячої партії і стали то большевиками, то незаможниками, то «сочувствующими», взагалі людьми, щиро принявшими програму нової влади.

Дякуючи цій спритності, вони опинилися біля влади і, як мухи патоку, обсадили увесь її апарат. Безмежне, безпардонне хабарництво агентів совітської влади яскраво виступає, як перша з цих рис.
Розтрачування народних грошей державного майна, з привласнюванням їх собі, йде слідком за нею.
Сваволя влади, зловживання своїм становищем, розгнузданість і почуття безкарности характеризує всю систему большевицького урядування в однаковій мірі як на верхах, так і на низах урядового апарату.

Поки в Україні були часи так званого військового комунізму з його терором і утисками, всі ці явища не спливали на поверхню життя і не знаходили відгуку на сторінках большевицької преси, хоч про них всі знали, всі говорили, а од них стогоном стогнало безправне і стероризоване населення.

Поки «вища» влада ставила свою ставку на так званого незаможника, доти, зокрема, страшні зловживання большевицької влади на селі не знаходили ніякої уваги з боку «верхів» і уважались ніби за нормальне явище, а скарги на зловживання не розслідувались; навпаки, ті, хто скаржився, підпадав новим утискам і терору, тоді як ті, на кого скарга йшла, заохочувались до дальших зловживань.

Становище ніби трохи змінилось за останній час, коли ціла низка большевицьких засад збанкрутувала, а большевикам у погоні за утриманням влади прийшлось поневолі рахуватись з тією опінією, що її утворило населення України про большевицьку владу, зокрема про міліцію та судові установи.

Український Совнарком примушений був приглянутися трохи ближче як до персонального складу підлеглої Йому цивільної влади, так і до діяльності окремих органів її, тим більше, що селянство почало виявляти певну сміливість в критиці останніх і вимагати суду, розсліду над ними.

Большевицький урядовий апарат прогнив зверху донизу; аґенти большевицької влади, не почуваючи ні карности, ні відповідальности за свої вчинки, утворили систему беззаконства і потоптання будь-яких законів; на протязі шеста років їхня діяльність допровадила до страшної деморалізації ширших кругів населення, наслідком якої є зневажливе відношення його як до самих засад «революційної законности», так і до окремих представників.

Трагедія українського населення під большевицькою владою полягає не тільки в тому, що персональний склад органів влади набирається з елементів морально несталих, морально зіпсутих або явно злочинних.

І не тільки в тому, що ці елементи поводяться з населенням брутально, порушуючи існуючі закони і зловживаючи своїм становищем для грубих цілей особистої наживи.

Навіть в тому разі, коли представники влади хочуть бути чесними і виконувати свої обов’язки сумлінно, без шкоди для населення, вони не можуть як слід цього виконати.
В загальній атмосфері беззаконня тяжко додержати вимог закону, а той, хто намагається їх виконувати, ризикує перший опинитися під судом, дякуючи пляномірній «круговій поруці» і солідарності злочинних елементів адміністрації.

З огляду на це, «білі круки» «революційної законности» примушені мовчати і покривати своєю мовчанкою злочини других.

Але цього мало. Уємною стороною большевицької законности, а зокрема судових органів є те, що представники останніх не знають існуючих законів або тлумачать їх кожний по-своєму, як йому «революційне сумління» наказує.

В минулому відчитному році (по 1 листопада 1925 року) губерніяльні суди скасували 50 % всіх присудів народніх судів і постанов. За цей самий час було відмінено 14 («обов’язкових постанов» окружних ісполкомів, себто вдвічі більше проти торішнього відчитного року.

Не дивно, що «Украинский Экономист» (виходить російською мовою), подаючи ці цифри, впадає в меланхолію і зауважує, що практика апеляційних інстанцій в стосункові до підлеглих їм нижчих утворює таке становище, при якому останні «ризикують згусти свій вплив серед трудящих».

Коли додамо до цього, що персональний складі судів, як і виконавчих органів адміністрації, набирається з елементів морально підозрілих, а партійно приналежних до офіційної Комуністичної Партії, липких на хабарі, розтрати та інші переступства, то меланхолію «Укр. Экон.» треба визнати цілком оправданою, з тою тільки поправкою, що 321 ці суди «не ризикують загубити свій вплив», а давно вже його,— якщо колись і мали, що трудно впустити,— загубили в очах населення України.

Останнє на практиці переконалося, що большевицький суд є партійною установою, яка покриває партійців, керуючись міркуванням партійного ж характеру і по прислів’ю: «крук крукові очей не виклює».

В такому суді населення не має шукати ні правди, ні захисту своїх прав, отже, не дивно, що обвинувачені в якихось переступствах, коли тільки вони опиняться на лаві оскаржених і не належать до пануючої партії, стараються зламати суворість большевицького суду всемогутнім хабарем, знаючи очевидно, що цей засіб має куди більше чудотворне значення, як оборона адвоката, і що хабарем діляться всі чинники слідства та суду, починаючи від слідчого і кінчаючи сторожами судової камери до адвоката включно.

«Юстиція» совітів, таким чином, є одним з найбільш ганебних явищ режиму, встановленого окупантською владою в Україні: вона остаточно здеморалізува і без того непевних з морального боку самих представників нового суду, але одночасно і на населення вплинула отруйним духом партійного правосуддя і перемішаного з моральним же розкладом персонального складу цього суду.

Не дивно, що голова большевицької міліції в Україні пан Балицький характеризував своїх підлеглих як «засмічене зборище недисциплінованих, бюрократичних і злочинних елементів» («Правда», 6.Х). Такими елементами засмічено і всі судові установи, підлеглі панові Скрипникові. На запитання: яка інституція краща — чи міліція, чи юстиція? — життя одповідає: обидві кращі.

Бо обидві запровадили в Україні систему безоглядного потоптання елементарних прав людини, обидві прищепили населенню корупцію, обидві утворили нездорову атмосферу моральної гнилизни і розкладу,— оцей крам, що його в компенсацію за український хліб, цукор, вугілля та інші багатства «вдячна комуністична Москва» заекспортувала на нашу землю.


Симон Петлюра "Статті". 
"МІЛІЦІЯ ПАНА БАЛИЦЬКОГО І ЮСТИЦІЯ ПАНА СКРИПНИКА"