Хмельницкий и борьба за Святую Русь

Русский деятель «Украинской православной церкви» Ионафан Елецких продолжает борьбу за Русский мир на всех фронтах. Недавно он решил бороться за идею и научными методами. 

Приняв участие в «научно-исторической конференции» в Москве, он поведал всему чесному миру следующие истины:  «Борьба за Русский Мир - это борьба с идеями-вирусами, с попытками посадить православную Москву на скамью "подсудимых", борьба против разрушения единой православно-русской идентичности, раскола и культурной деградации поколений. Свидетельство Первосвятителя Русской Церкви о реальности Русского Мира, как самодостаточной восточно-славянской цивилизации, вышедшей из единой киево-днепровской (и добавим: днепровско-смоленской, витебско-днепровской, днепровско-тверской - авт.) Купели Крещения, стало для многих на Украине "шоковой", но целительной терапией.  На наш взгляд, это было ясным исповеданием православным народом Украины своего духовного и канонического административно-канонического единства с Русской Православной Церковь, исповеданием всецелостности Руси - от Карпат до Тихого океана».
Напомним, что недавно известный духовный лидер “русского мира" архиепископ Тульчинский и Брацлавский УПЦ (которая принадлежит Московскому Патриарху) Ионафан  решил сменить показания и заявил, что «проявление лютой ненависти в то время имело место со всех сторон военного конфликта».

Иерарх Русской Православной Церкви (как он сам себя именует на собственном «официальном сайте») архиепископ УПЦ в нерушимой едности с Русской церковью Ионафан после громких заявлений о необходимости православных потомков козаков совершить покаяние за Хмельниччину, через неделю раздумий решил изменить вектор развития собственных мыслей.
Неизвестно, что именно кардинально повлияло на структуру высказываний великого духовного историка и церковника, то ли звонок вышестоящего друга, то ли очередная прочитанная книга из серии «История Третье Рима» (главное, чтобы не Рейха). Но уж точно не повлияли на умозаключительные воззрения нашего героя – реакция общественности, как в Интернете, таки и на страницах СМИ, относительное его высказываний.

Ведь, если человек утверждает, что «и нам, потомкам и наследникам украинских казаков, пришла пора вскрыть гнойники антисемитизма в своей далекой тяжкой истории и попросить прощение за массовый геноцид перед еврейским народом – потомками тех, кто был незаконно лишен жизни на нашей земле, просить прощения для нашего же очищения, дабы подобное никогда больше не повторилось», то значить имеет для этого существенные основания.
Правда, поняв, что после евреев, православным казакам придется каяться перед католиками и униатами, архиепископ решил пересмотреть свой исторический  подход и твердо заявил "Проявление лютой ненависти в то время имело место со всех сторон военного конфликта. К сожалению,  убивали  мирных жителей и детей и младенцев), жестоко расправлялись с евреями и ксендзами, рушили церкви, костелы и синагоги, убивали мирных ляхов - всех, кого слепая ненависть сделала орудием слепой мести "за нашу веру". У казаков Хмельницкого была своя святая Правда - борьба за Святую Русь, за свободу Православия, за отмену невыносимого экономического гнета польской аристократии и верхушки еврейских Кагалов».

Таким образом, похоже на то, что дальнейшего покаяния русских православных не последует. Хмельницкого вернули на его пьедестал борца «за Святую Русь» и за братское нерушимие двух народов.
Далее, «чтобы этого не повторилось на Святой Руси, всем историкам и людям доброй воли надо крепко задуматься о причинах сих бедствий. Не для унижения чьей - то национальной чести, а для установления исторической Истины, какой бы горькой она не была» - уверяет нас светоч нации.

Что ж давайте попробуем сделать настоящие исторические выводы из событий того времени. Известно, что после заключения Переяславского договора (1654 г.), не только все украинское православное духовенство во главе с Митрополитом Киевским и всея Руси Сильвестром Косивом отказалось поддерживать данный договор. Отказались принимать  Переяславское соглашение и присягать московскому царю целый ряд представителей казацкой старшины, в частности полковники Иван Богун, Осип Гладкий, Григорий Гуляницкий, Иван Сирко, Петр Дорошенко, Михаил Ханенко, а также  Брацлавский, Кропивнянский, Полтавский, Уманский казацкие полки, многие города, не присягала Москве и Запорожская Сечь.

Но очень быстро и сам гетьман Хмельницкий убедился, что Москва была худшим из всех возможных союзников. Уже в 1656 году Московский царь подписал в Вильно договор между Московией и Польшей, без участия украинских представителей и фактически предал Переяславские договоренности. Таким образом Украина продолжала воевать с Польщей, а Москва стала союзником последней, т.е. поддерживала поляков в борьбе с козаками.
Виленский мир вызвал негодование Б. Хмельницкого и казацкой старшины. На Козацкой Раде, созванной в Чигирине, все присутствующие полковники, полки и козаки поклялись гетману, что будут совместно бороться за Украину: "присягали себе, а не чужим монархам".
Сам Б. Хмельницкий после этого развернул активную деятельность по созданию коалиции из ряда европейских стран. В нее входили Швеция, Бранденбург, Трансильвания, Молдавия, Валахия и Литва. Согласно планам участников коалиции Польша должна была быть разделена между ее членами, причем Украина должна была получить все земли, заселенные украинским, а также, вместе со Швецией, протекторат над Литвой, которая должна была превратиться в Литовское королевство. Сам Б. Хмельницкий должен был получить титул "дидичного князя". Однако смерть гетмана не позволила реализоваться этим планам.

Таким образом видим, что даже Хмельницкий очень быстро разобрался, что представляет из себя Москва, и после фактического аннулирования Переяславских статей тем что Москва заключила мирных договор с Польшей, Хмельницкий создает новый политический союз между Украиной, Швецией, Трансильванией и другими государствами (Бранденбург, Молдавия, Валахия).  По плану Хмельницкого, должно было утвердиться новое Украинское государство  (Велике князівство Руське) в пределах этнографической территории Украины и Беларуси под властью гетьмана и Войска Запорожского.  Со своей стороны Московия, после подписания мира с Польшей, начала войну со Швецией. Таким образом воевала против союзников Украины и на стороне противников козаков.

Что ж, какие делать выводы из этой исторической правды – каждый решит для себя сам. И действительно, всем историкам, всем украинцам, всем православным и людям доброй воли, надо крепко задуматься о причинах прошедших и нынешних бедствий, причинах Руины, Батуринской трагедии, Крут и Бродов, Голодомора и Гулагов... О причинах всех исторических поражений и просчетов.

И уверен, что только историческая правда позволит разобраться с сегодняшней ситуацией в Украине и вокруг ее и сможет стать той "шоковой", но целительной терапией, которая позволит отличит правду от лжи, а Русь-Украину от России и Тихого океана.

Передача "Дошлюбні зв’язки та цнотливість"

Передача "Про духовне та гріховне"   на "Радіо Марія" від 30.09.2010

Тема: "Дошлюбні зв’язки та цнотливість".

Гість студії: керівник прес-служби Київської архиєпархії УГКЦ, член Комісії у справах молоді УГКЦ, диякон Василь Чудійович.

Ведучі Павло Берест та Наталія Маціпура запитують у гостя: 

Про дошлюбні зв’язки та збереження цноти.
Яка є молодь ІІІ тисячоліття.
Про чоловічу цноту, дівочу розпусту та сучасну суспільну мораль.
Про цноту, дошлюбні зв’язки та важливість виховання в родині.
Про підготовку молодих до шлюбу, суть та зміст шлюбу, та вплив на молодь сучасного середовища.
Про Інтернет знайомства, щирість в стосунках,
духовне пізнання один одного, та суть кохання.

Український Вільнюс

Цього літа пощастило побувати у Вільнюсі. Чудове древнє европейське місто. Історичний центр просякнутий духом давнини, чистий, прибраний, доглянутий, відреставрований…

Історія Вільнюса, як світська, державна, так і духовна тісно пов’язана з історією України-Руси, історією Київської митрополії. Чого вартує лише найстаріший православний храм Вільнюса - церква Параскеви П’ятниці (1345) побудований в класичному староруському (староукраїнському) стилі. Щоправда, зараз церква дуже сильно перелицьована московським патріархатом на власний «канонічний» манер. Але, все одно, давня велич проступає скрізь сучасну штукатурку.

Або, як добре було доторкнутися до шанованої (як православними, так і католиками) ікони Остробрамської Божої Матері. За переказами, її привіз до Вільна князь Ольгерд з Корсуня (Херсонеса) 1363 року.

До речі, за часів Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського (утвореного 1398 р.) , саме у Вільнюсі знаходилась резиденція Київського митрополита. Й аж до козацьких часів й відродження Києва, як духовної столиці України, саме у Вільні (здебільшого) перебували православні митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси.

Але найбільш цікавим для вітчизняних туристів є єдиний у Вільнюсі український храм Святої Трійці. Він належить Греко-Католицькій Церкві, а богослужіння в ньому відбуваються українською мовою. Фундатором храму був сам князь Костянтин Острозький, а історія його тісно пов’язана зі Святим Йосафатом (Кунцевичем), що служив тут й був архімандритом Віленського монастиря святої Трійці.

Хоча зараз, від минулої слави залишилось дуже мало. Взагалі, щоб знайти цей храм в центрі міста – треба дуже постаратися. По-перше в Інтернеті є дріб’язок практичної інформації, як про сам храм, так і про те як до його дістатися. Ускладнює задачу свідомих туристів й те, що на відміну від костелів чи російських православних церков, на храм Св. Трійці не вказує жоден вказівник чи дороговказ у місті. Мало знають про цей храм й екскурсоводи. Особливо навідріз про нього «забувають» російськомовні туристичні агенції.

Проте, якщо бути дуже наполегливим, й питати місцевих мешканців, або якщо вам пощастить зустрітися з земляками-українцями, які живуть в Литві, то вони вкажуть вам на саме ту арку (а точніше – ворота давнього монастиря), в яку треба звернути за будинком філармонії, щоб потрапити до внутрішнього двору, в якому й височіє храм.

Фахівці стверджують, що це одна з найкращих архітектурних пам’яток періоду пізнього бароко. Проте, подивившись на храм, видно, що українська громада Вільнюса не в змозі належним чином облаштувати цю величезну споруду. Хоча справа не тільки в можливостях самої громади, але й підході до організації справи.

Ми приходили до храму декілька разів, серед дня, в п’ятницю та суботу. Він був постійно зачинений, й нікого навколо не було. В той же самий час, всі навколишні храми, церкви та костели тримали відкритими свої двері з раннього ранку до пізнього вечора. І це цілком слушно, адже туристи – люди не тільки цікаві до всього нового, але й щедрі. Як в католицьких церквах, так й в московських православних соборах вони ставлять свічки, моляться, купляють іконки, хрестики, або просто: листівки, календарі, інші сувеніри. Також вони відгукуються на пропозиції залишити якусь дещицю для реставрування чи підтримки в належному стані пам’ятника архітектури….

Спеціально декілька разів обійшли навколо церкви Св. Трійці, але так і не знайшли навіть прибитої до дверей чи стіни скрині, в якій можна б було залишити добровільну пожертву… Що ж , мабуть священики цією обителі сподіваються на щось інше у справі відбудови храму. А шкода.

Звісно, потім знаючи люди нам розповідали про те, що в храмі відбуваються постійні Служби Божі, на деякі збирається багато гостей не тільки з Литви, але й інших країн… Але тримати двері храму відчиненими, чи організувати роботу так, щоб до храму йшли, про нього знали, йому хотіли допомогти – до цього, поки що, справа не дійшла.

(Фото не автора. Вікіпедія)

Сподіваюсь, дійсно – поки що.

Й вірю, що все ще попереду.

Довідка: Українська Церква Пресвятої Трійці (збудована у 1514 р.) знаходиться у самому центрі старого міста, по вул. Аушрос Вартай, неподалік Чудотворної ікони Матері Божої Остробрамської.
Вхід на подвір’я Церкви відкриває велична брама із барельєфом Пресвятої Трійці. (Брама знаходиться будинком вище від Філармонії, по правій стороні вулиці.)

Адреса: Aušros Vartų 7B, 2001 Vilnius.

Русский мир – не для нас!

Українська Православна Церква в Канаді довела, що вона є дійсно українською, на відміну від УПЦ (МП), які мовчки обслуговують імперські потреби Москви й потакають розбудові чергового «російського світу».

Митрополит Канади та Архиєпископ Вінніпегу Юрій (Каліщук) – предстоятель канонічної церкви, що є в єдності з

Вселеським Патріархатом, звернувся до своєї пастви, аби пояснити, чому УПЦ в Канаді відхилила пропозицію Канадської Архиєпархії Православної Церкви в Америці прийняти мощі святого князя Володимира Великого. Своє рішення Митрополит Канади Юрій мотивував несприйняттям позиції Російської православної церкви та твердим бажанням відстояти правду про Українську Церкву.

Суть проблеми в тому, що Московський Патріархат, через свою філію ПЦА, пропагує «єдину Русь» й стверджує, що Володимир був князем Росії. Як сказано в звернені митрополита Юрія «для вшанування нами священних предметів з нашої духовної та історичної батьківщини України, пропонуються тими, хто історично був гнобителем українського народу й української Церкви, особливо від часів Переяславської Угоди (1654) і неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 році.»

Його Всеcвятість, Патріярх Варфоломей, в одному зі своїх виступів під час свого візиту в Україну в 2008 році, сказав, що "видатна серед Церков-Дочок, є саме Церква України, яка знаходилася в канонічній юрисдикції Вселенського Патріярхату протягом семи століть, тобто від часу Хрещення Великого Київського князівства у 988 році до її приєднання при Петрові Великому (1687 р.) до російської держави".

Наша історична пам'ять відносин з царським і радянським режимами і Російською Православною Церквою включає політичне поневолення, русифікацію, страти, депортації, етнічну чистку, різні голодомори, в тому числі Великий Голодомор-Ґеноцид 1932-33 років, репресії українських церковних традицій та численні заборони релігійних і світських видань українською мовою.

Теперішня Російська Держава та Московський Патріярхат мали 19 років після розпаду Радянського Союзу для того, щоб відмежуватися від політики переслідування та репресій щодо України царським і радянським режимами, і пропонувати не тільки Українській Державі і Українській Православній Церкві, але й всім репресованим народам колишнього Радянського Союзу, встановити нові відносини нормального, гідного і шанобливого добросусідства.

Що ми бачимо замість цього - це абсурдну спробу відтворення старої російської імперії через визначене і послідовне розповсюдження маячної ідеології самообману - "Русский мир". Це не для нас!

У світлі цього, як ми можемо без підозріння і скептицизму розглядати будь-яку пропозицію чи то безпосередньо від Московського Патріярхату, чи через його вітку - Українську Православну Церкву (Московського Патріярхату), інакше, ніж як спробу втягнути Українську Православну Церкву в Канаді в сферу свого впливу або витворити хибну уяву, що так справа дійсно мається, і тим самим створити або посилити розбіжності між нами?

На жаль, Святі Мощі супроводжуються літературою, такою як літургійні тексти, які посилаються на Росію та інформаційна стаття англійською мовою, під назвою “Equal of the Apostles Great Prince St. Vladimir, in Holy Baptism Basil, the Enlightener of the Russian Land Commemorated on July 15”, написана з промосковської, царської і Радянської історичної точки зору. Намір цього, здається, полягає в тому, щоб створити враження, що історичні персонажі і події, представлені там мають пряме відношення до сучасної "Росії" – термін прийнятий для Великого Князівства Московського, Московським царем Петром I після Полтавської битви в 1709 році, для того, щоб узурпувати для Московської імперії, яку він розбудовував, історію та спадщину Київської Русі. Навіть імена – «Vladimir, Kiev, Olga, Gleb, Chernigov, Belgorod, Pecheneg, Dniepr» - це транслітерації з російської, а не з української мови, яка на щастя, офіційною мовою суверенної України вже протягом 19 років.

Крім того, в статті говориться про "Російську Церкву, аж до останнього з Рюриковичів, царя Федора Іоанновича, при якому (1589) Російська Православна Церква стала п'ятим незалежним патріярхатом в диптихах Православних Автокефальних Церков". Це явно відноситься до Церкви сучасної Росії з центром у Москві, а не до Церкви Київської Русі, заснованої Великим Князем Володимиром у Києві, столиці України, яка була приєднана до Церкви Московської в 1686 році. Нашим історикам пропонується проаналізувати і прокоментувати супроводжуючу статтю про Великого Князя Володимира.

Ми дійсно шануємо пам'ять Київського Князя Володимира Великого, Хрестителя нашого народу, і не перешкоджали б почитанню його Мощей будь-ким, де б вони не були представлені для їх побожної шанобливої уваги. Проте, Українська Православна Церква в Канаді не погодиться, щоб її ім'я було пов'язане з поширенням тенденційної інтерпретації історії народів України та Росії, ані до співпраці з тими, що поширюють політичні ідеології й церковні проекти, які завдають шкоди Українському Народові, Українській Державі і Українській Православній Церкві.

Русь - це давня Україна

У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживали найрізноманітніші назви: «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: «русини» («старожитній народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ–ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як «владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою», тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ–ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.

Навіть титул київських великих князів «всієї Русі», що з’явився під візантійським впливом, стосувався Руської землі у питомому значенні, тобто теренів Середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі від 1155 року терени «всієї Русі» окреслено так: «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса – в Турові, а Гліба – в Переяславі, а Василькові дав Поросся»). Згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та «Русь» і «русини» в етнічному поширюються на віддаленіші терени. З ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руська марка» (Marсhia Ruthenorum). А об’єднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу – як Руське королівство.

Таким чином, упродовж існування Києво-Руської імперії етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до Наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. Надалі, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель у ХІV–XVІ ст. етнонім «русини» однаковою мірою вживають як мешканці руських комітатів Угорського Королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) й Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские – Подольские, Киевские и Волынские», як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 року).

Русьска віра

Поряд з етнічним визначенням прикметник «руський» доволі часто вживали також у церковній сфері, причому в значно ширшому за етнічні межі сенсі. Це було пов’язано передусім із тим, що вплив митрополитів Київських і всієї Русі поширювався на терени цілої Києво-Руської імперії, відповідно до чого християнська церква на всіх залежних від Руської землі та Києва теренах називалася «руською», а назви «руська віра» та «руські люди» стали своєрідним еквівалентом «християнства» та «християн».

З претензією на вищість

Так само калькою, але цього разу з грецької мови була і дещо пізніша назва «Росія» («Россия» від «Ρωσία»). Обидві ці форми («Русія» і «Россия») беззастережно вказують на чужорідність назви «Русь» для московської політичної еліти, яка, використовуючи цей претензійний титул, зверталася до грецьких і латинських, а не власне руських зразків. Варто зазначити, що в російській мові й досі вживають ці дві кальковані назви для російських форм позначення сучасних держав: Росії («Россия») та Білорусі («Белоруссия»).

Титул «Великий князь всея Русіи» в очах московських князів тривалий час не мав певної територіальної прив’язки, а ли­­ше вказував на їхній династичний зв’язок із великими князями київськими (руськими) та визначав провідне місце московських правителів у системі міжкнязівських взаємин. Згодом, наприкінці XV ст., це титулування набуло претензійного значення, за допомогою якого московські князі декларували свої наміри щодо територіального розширення за рахунок західних сусідів. Прик­метно, що процес «збирання» земель на східному та південному напрямах (за рахунок інших уламків Золотої Орди) московські правителі супроводжували не менш претензійною титулатурою: «многих государств и земель восточ­ных и западных и северных отчич и дедич и наследник, великий государь и обладатель», яку було запозичено від Чингізидів, що, своєю чергою, викликало гострі протести з боку кримських ханів – справжніх нащадків Чингісхана, які, влас­­не, користувалися такою титулатурою.

Претензійну природу титулу «всея Русіи» розуміли також і в сусідніх країнах, насамперед у Великому князівстві Литовському і Руському, господарі якого відмовлялися визнавати цей титул за московськими великими князями, аргументуючи це тим, що власне Русь зі столичним містом Києвом належить до складу Литовсько-Руської, а не Московської держави. З реакції московського уряду чітко зрозуміло, що останній «Русью» («Руською землею») вважав зовсім не «Московское государство», а ті терени, що мали своїм центром Київ і належали литовсько-руським господарям: «вся Русская земля, Киев, и Смоленск, и иные городы, которые он (великий князь Олександр) за собою держит к Литовской земле, з Божьею волею, из старины, от наших прародителей наша отчина».

Чітко відрізняли Московію від Русі також в інших країнах. Зокрема, в Західній Європі загальновживаними були відповідно назви Moscovia та Ruthenia. Остання, що її вперше фіксують джерела початку ХІІ ст., мала суто літературне походження і, ґрунтуючись на співзвучності назв, апелювала до античної традиції – давнього народу Rutheni.

Своєю чергою, визначний діяч болгарського Відродження кінця XVIII ст. Паїсій Хілендарський у переліку слов’янських народів називає: «българите, сърбите, русите, московите, словените, леховите», «москалите и русите», «русите и московците» тощо. Навіть в офіційних актах Великого князівства Московського держава, якою правили тамтешні володарі, попри твердження сучасних російських істориків, ніколи не йменувалася князівством або царством «всея Руси». Це державне утворення мало іншу самоназву – «Московское государство» («Московское княжение», «Московское царство»), а країна, в якій розташовувалася ця держава, – «земля Залесская».

Аналогічно і назви «Русь», «руський народ», «русини» тощо ніколи не були самоназвами країни й народу, що населяв Московську державу. Як самоназви вживалися «Москва», «Московская земля», «московские люди». Втім, найчастіше етнічну самоназву замінювало визначення релігійної належності: «христиане», «православ­ные» або «русские» (у конфесійному значенні). Навіть у сере­дині ХІХ ст., за свідченням відомого панславіста Івана Аксакова, така практика була цілком домінуючою: «...на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошують промови із закликом: «Православные!». Ось як російський народ визначає свою національність».

Україна та українці

Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому слов’янському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Ним зазвичай позначали терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark – прикордонна область) – термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark – прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark – східна прикордонна країна, згодом Oesterreich).

Та назва, якою згодом було іменовано всю нашу країну, з’являється, вочевидь, на межі XV – XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVІ ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»), що внаслідок татарської агресії з останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на межі двох світів» – у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (слов’янським і тюркським) світами.

Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді Подільське та Руське.

Назва «Україна» впродовж XVII–ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ – ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Наше старе ім’я поступово було узурповане сусіднім народом і використане для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу.
Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.

Отже, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну ру­ської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. У такий спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу дер­­жаву представити як історичне непорозуміння, без ґрун­­ту і традиції. Очевидно, що нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим ви­­зна­чався зміст поняття Русі».

"Український Тиждень"

Мова — основа безпеки української нації

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що «мова — це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах учора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація... Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підгрунтя своєї політики доктрину безпеки».

Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності. «Російська мова об’єднує людей у російський світ — сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», — підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Виникає запитання насамперед до президента України В.Януковича: «А де ж тоді проходять «кордони українського світу», якщо «кордони російського» проходять по коридорах влади в Україні? Отже, маємо справу з небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право і можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть усі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм — це безпрецедентно», — наголосила Ліна Костенко.

У всіх народів рідна мова — це не лише засіб спілкування, це — Дім буття, це — національна сутність. В Україні українська мова — це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також — і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним», — підкреслював Ю.Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.

Український народ опинився наприкінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду. — В.Л.)
1932—1933 років він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності — радянському народі».

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. — відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви — Московія, московити — вже не влаштовували, — зазначає історик Анатолій Ціпко. — Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву — Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави. — В.Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов’янським». Насправді проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, у різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням.


Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.
Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано так званий Радзивилівський літопис із текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В.Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольными». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб у першу чергу знайти і вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А.Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: усі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.
«Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім канали Національної радіокомпанії України. — В.Л.), не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав», — справедливо наголошує Ігор Лосєв.

Історичний час вимагає від кожного з нас, незалежно від національності, зайняти чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і для жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс — злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою національної ідентифікації українців, єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.

Джерело: ДТ

Повторення помилок

Культуролог Вадим Скуратівський про зацикленість українців на минулому, про нинішню владу, про загрози з боку Росії

Останнім часом ви досить радикально висловлюєтеся щодо нашого північно-східного сусіда.

- У мене завжди було радикальне ставлення до Росії як до політичного сусіда. А взагалі, я - русист, у мене сотні робіт, присвячених російській літературі. Десь із ХVIII століття з'являється високого класу російська культурна модель, яка проіснувала до кінця минулого. Тепер її немає. Залишилася тільки кремлівська банда. Зараз маємо східного сусіда як дуже кризову й небезпечну величину.

Чому кризову? Вони ж сильні. Принаймні сильніші за нас.

- Наприкінці ХVIII століття Державін писав: "На что тебе союз? - О Росс! Шагни - и вся твоя вселенна". Це справді світова потуга, але це не заважає їй бути кризовою величиною. Росія зараз на перехресті, її стрясають дуже важкі внутрішні процеси. Керівництво намагається йти шляхом відвертого і, на мій погляд, незграбного тоталітаризму. І це може скінчитися величезним скандалом. Нова російська революція може бути кінцем світу. Ця держава була й залишається нуклеарною силою. Ніхто ж не знає, у чиї руки попадуть ці боєголовки й водневі утворення.

У нас є шанс у протистоянні з північним сусідом?

- Зараз немає. А особливо в останній політичний сезон. Партія регіонів - уже не партія, а політичний монолог. Очевидно, наша країна буде інкорпорована до складу Росії. Має місце планетарний Мюнхен. Як колись 1938-го Захід здав Чехословаччину Третьому рейху, бо не хотів конфліктувати з ним, так тепер Київ - Москві.

Україна, Білорусь, Молдова та країни Закавказзя перебувають під загрозою кремлівської анексії. Спочатку я думав, що нашу державу як доволі велике утворення мине така доля. Але внаслідок відомих політичних колізій весни цього року маємо керівництво, яке хутко йде в напрямі авторитаризму. Зупинити це дуже важко. Демократична Україна вже програла.

Проте є ще одна небезпека. Естонський чи албанський авторитаризми обов'язково опиралися на свою патріотичну модель. А в нас авторитаризм, який відверто орієнтується на російський націоналізм у провінційному бездарному виконанні. Який-небудь Табачник мені нагадує реакціонера радянських часів, літературознавця Олександра Димшица. Про нього Еренбург одній німецькій колезі, яка хотіла з ним зустрітися, говорив прямо: "Ты что не видела фашиста?". Димшица називали "руководителем еврейской секции союза русского народа". Табачник саме звідти. Недалеко від нього пішов і наш президент.

Україна зараз у мішку російського імперіалізму.

У добрі наміри із боку Кремля я не вірю, особливо після ідіотизму довкола 1932-1933-х років. Україна, мовляв, не повинна називати голод геноцидом, бо в Росії теж помирали з голоду. Це аргумент позичений із вжитку якоїсь божевільні - і не політичної, а психіатричної. Якщо в Росії також помирали, то оголосіть ту епоху геноцидом російського народу! Це буде справедливо.

У нас є хоча б щось, чого ми маємо триматися, щоб не дійти до трагічної ситуації?

- Нічого, окрім минулого, від якого ми повинні відійти, а ми навпаки до нього повертаємося. Ми мали перегорнути своє минуле, як у Центральній Європі. А тут стоїть одоробло на півдні - пам'ятник Сталіну. Ідемо до епохи УПА. Це справді була єдина серйозна сила, яка воювала з міністерством державної безпеки, міністерством внутрішніх справ і навіть встигала повоювати із міністерством охорони громадського порядку. Проти деспотизму вели війну тільки упівці, шанувати б їх! Але ж ні.

Має місце планетарний Мюнхен. Як колись 1938-го Захід здав Чехословаччину Третьому Рейху, бо не хотів конфліктувати з ним, так тепер Україну - Росії

Інститут національної пам'яті зараз очолив комуніст (Валерій Солдатенко, у 1984-1988 роках завідував кафедрою історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. - "Країна"). Ця установа виникла спочатку в Польщі, для того щоб обраховувати всі втрати часів комунізму. За цією самою моделлю і в нас заснували інститут. А тепер мені згадується молодий дотепний письменник-гуморист середини минулого столітті в Києві, який писав оповідання в один рядок на зразок: "Едут, едут! - радостно закричал кладбищенский сторож".

Із пролетаріатом усе зрозуміло. Українське селянство? Так воно пройшло не одну Кампучію - сотні! І це назавжди визначило сутність цього стану.

Схоже на 1919 рік, тільки в більших параметрах і ще трагічніше. Спочатку видавалося, що Українська народна республіка всерйоз і надовго. А потім Олександр Олесь сказав: "Стоїть УНР, як корова дурна". От стоїть нинішня Україна відповідним чином.

1996 року я був у Букерівському журі в Москві. Присудили російському письменнику-перекладачеві Андрію Сергеєву премію зо 20 тисяч доларів. Він обнімає мене й каже: "Вадик, дорогой, спасибо тебе. Вот мы возвращаемся к прошлому. Ведь в XVIII веке во Львове говорили только по-русски!" Це першокласний перекладач англомовних поетів. Отаке в нього ставлення. Звідки все це? Солженіцин 1990-го в статті "Как нам обустроить Россию" написав: "Во Львове говорили же на русском". Не на русском, а на руському! Це справді був діалект української мови. Але пішла брехня по світу.

Джерело :

СБУ обслуговує інтереси ФСБ

Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ:

СБУ ЗАЙМАЄТЬСЯ ПРАКТИКОЮ, ЩО ВЛАСТИВА ТОТАЛІТАРНИМ РЕЖИМАМ

Мирослав ПоповичЗа міжнародною практикою, секрети найвищого державного рівня перестають бути секретами через тридцять років. У будь-якому разі ті таємниці, що пов’язані з війною, мають бути звільнені від грифу «секретно» вже давно.

Мені важко сказати, якими міркуваннями керувалася СБУ, коли затримувала історика зі Львова. Мабуть, це була лише спроба нагадати, що існує такий орган і, мовляв, дивіться уважно. Тобто що є така серйозна організація, яка дивиться і все фіксує. По-іншому я не можу пояснити такі дії. Це ж несерйозно з їхнього боку…

Усі розуміють, що йдеться про ідеологічні речі. Але це абсолютно неприйнятно, у демократичному суспільстві так не робиться. Такі жести СБУ є загрозою для свободи, яка ще не зміцніла.

Те, чим займається сьогодні СБУ, – практика, властива тоталітарним режимам.

Безумовно, це небезпечно, бо ми ж, крім усього іншого, рухаємося в бік однопартійної системи, за якої всі непровладні політичні партії будуть гарніром, а Партія регіонів буде чимось на зразок Єдиної Росії чи КПСС.


Дмитро Корчинський, публіцист:

ЗНАЮ НИЗКУ ЖИВИХ КАГЕБІСТІВ, ЯКІ ПИШАЮТЬСЯ СВОЇМИ «ПОДВИГАМИ» І КІЛЬКІСТЮ РОЗСТРІЛЯНИХ

Зараз СБУ дуже тісно співпрацює зі своїми колегами з Федеральної служби безпеки Росії і системно робить реверанси в бік ФСБ чи виконує прямі прохання з боку російських колег. Росія дуже серйозно ставиться до ревізії радянської версії історії. А СБУ обслуговує інтереси ФСБ.

Загалом це небезпечна тенденція. Справа в тім, що знищення архівних матеріалів – явище традиційне в Україні. Ми пам’ятаємо пожежі 60-их років, коли згорів Київський архів… Це була централізована кампанія. Знищення й вивезення документів почалося у XVIII столітті й не припинялася досі. Цілком можливо, що велика кількість українських архівів, особливо центрального апарату та місцевих управлінь КГБ опинилися в Москві. І ми не знаємо, які там відбуваються з ними маніпуляції. Гадаю, низка документів і нині передається в Москву.

Кагебісти дуже живучі. Я знаю цілий ряд людей, дуже бадьорих старичків – по 80-90 років – які й не збираються помирати. Вони досі пишаються своїми «подвигами» й кількістю розстріляних.

Український філіал КГБ не був розігнаний, не було сформовано нову спецслужбу. Працівники сиділи в тих самих кабінетах... А потрібно було створити нову спецслужбу, з нуля. Цього зроблено не було, і сьогодні ми маємо Службу безпеки, яка, крім як знищувати документи, підслуховувати й підглядати за істориками, ні нащо не здатна.

Для суспільства вкрай важливо знати, хто розстрілював, хто репресував. Бо всі наші твердження, ґрунтовані на спогадах наших батьків і дідів щодо масових репресій, часто не мають належного документального підтвердження. А тепер уже й не можуть мати, бо багато всього було знищено.

Часто ми навіть не уявляємо масштаби того, що відбувалося. Вважається, що тільки в Биківнянському лісі закопано 120 тисяч людей, розстріляних у Жовтневому палаці в 30-і роки. Їх туди трамваєм вивозили.

Таких місць поховання у Києві ще кілька: у районі ВДНХ, у Бабиному Яру, який був наповнений трупами ще задовго до німців. Уся Україна вкрита масовими похованнями вбитих людей у 20-і, 30-і, 40-і й на початку 50-их років. Звісно, що робити ексгумацію цих мільйонів убитих не варто, проте знати, скільки їх було – треба. Також важко визначити ким вони були вбиті. Наприклад, у Биківні – більш-менш ясно, бо в більшості черепів є невеличкі овтри від куль, випущених з пістолета ТК – маленької генеральської зброї, щоб мізки не забризкували приміщення…


За матеріалами УНІАН:

Сводоба людини й тоталітаризм

Наслідки тоталітарного режиму.

«Соціально-економічні можливості українців сьогодні значно більші, ніж кілька років тому. Однак, немає певності, що так буде завжди. Через це страх, викликаний непевністю за майбутнє, обмежує людську свободу і спонукає її подумки мріяти про суспільний лад, в якому влада сама дбала б про те, як жити». Про це сказав Мирослав Маринович на Європейському симпозіумі у Львові.

«Ми не звикли жити в умовах конкурентної свободи, коли від нашої активності залежить наш добробут, – підкреслив Мирослав Маринович, Президент інституту релігії і суспільства УКУ. Нам все ще було б комфортніше, якби ми мали менші соціальні та економічні блага, але вони були гарантовані».

«Подвійні стандарти нашого життя в комуністичний період сьогодні відображаються в подвійних стандартах нашої віри, – відзначив Мирослав Маринович. Один стандарт для офіційних ситуацій, а інший – в приватному житті. Така подвійність вбиває правдиву віру і, на жаль, ми щойно тепер починаємо це осмислювати. Тільки тепер ми починаємо бачити, що традиція підтримує віру, але не є самою вірою».

Можна також додати до цього,

що сама наявність об'єктивних обставин та суб'єктивних моментів ставить питання про свободу вибору людини. Об'єктивний бік свободи - це наявність варіантів поведінки. Суб'єктивний - можливість здійснювати вчинки за внутрішніми переконаннями.

Несвободі суспільства ставлять людину перед іншим вибором, або вона діє як від неї вимагають, або її буде знищено (духовно або фізично). Однак, в будь-якому разі, в процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Людина має сводобу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір.

А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати власний шлях, то вона залежна від волі інших.
Якщо поведінка людини обумов­люється волею інших людей, то змістом її вибору та її життя стає воля й бажання диктуючого суб'єкта.
Отже, незалежність від інших - суттєва харак­теристика буття і самобутності людини.
Сводоба існує тоді, коли людина сама виз­начає себе, володіє собою.

Прагнути свободи може тільки той, хто є внутрішньо свобідним.

Несвободний в душі - прагне НЕ свободи, а компенсації на її відсутність. Він шукає не свободи, або можливості її досягнення, а знаходить кого звинуватити у власних бідах.

Справедливість же й правда йому бачаться не в додержані власної незалежності, дотриманні людської гідності й цінностей, а в покаранні або звинуваченні дійсних чи мнимих «винуванців» власної безпорадності й несвободи.

Слід також відмітити, що в нашому глобальному, «вільному» світі, нерідко інформація, ЗМІ та комунікативні технології використовуються для маніпулятивного впливу на свідомість людей, створюючи ілюзію свободи вибору. Але насправді такі дії обмежують сводобу людини, й загоняють її в певні рамки дій й поведінки, які вигідні НЕ самій людині, й НЕ здоровому суспільству в цілому.

Релігія в різних країнах світу

«Русский мир» в який нас так тягуть, як заїзжі патріархи й кремлівські урядовці, так й місцеві посіпаки «північного брата» - виявляється є не такий вже релігійний й духовний.

Закликаючи українців до «Русского мира» патріарх Кирило й його підлеглі не одноразово наголошували на «великой духовной силе единого народа», на спільній історій й цінностях. Ну про «спільну церковну історію» вже мовилось не раз, як і про те, що її не дуже то багато й було. А ось – свіжі данні соціологічних опитувань спростовують ще й твердження єдиних та неділимих про спільну духовність та релігійність «північних братніх народів».

Нещодавно авторитетне агентство Gallup опублікувало результати дослідження в 114 країнах світу, які показують, що релігія, як і раніше відіграє важливу роль в житті людей в усьому світі. Так, в середньому по світу частка дорослих, які стверджують, що релігія є важливою частиною їх повсякденного життя, становить 84%.

Однак є й аутсайдери. В 10 країнах світу всього до 35% жителів заявили, що релігія є важливою частиною їх повсякденного життя. До країн, в яких більше половини населення вважають, що релігія не є для них важливою складовою їх життя належать:

1. Естонія (16% - релігія є частиною повсякденного життя), (78% - релігія не є частиною життя)
2. Швеція (17%), (82%)
3. Данія (19%), (80%)
4. Японія (24%), (75%)
5. Гонконг (24%), (74%)
6. Великобританія (27%), (73%)
7. В’єтнам (30%), (69%)
8. Франція (30%), (69%)
9. Росія (34%), (60%)
10. Білорусь (34%), (56%)

Україна в цьому списку знаходиться посередині. 46 % населення назвали релігію важливою частиною свого життя, 48 % - сказали, що ні.

Краще за нас з релігійною свідомістю мешканців є справи в Молдові (72% - проти 19%), Польщі (75% - 19%), Грузії (81% - 16%). В Італії й Греції релігію вважають значущою в своєму житті 72 й 71 відсотків відповідно, а в США – 65%.

То може, перш ніж лізти в Україну зі своїм уставом, краще б було діячам «Русского мира» добре попрацювати на своїй канонічній території Московського царства, й наполегливо підіймати духовність й релігійну свідомість власного – російського народу.

Повністю данні дослідження "Ґелоп" можна проглянути тут: