Русь - це давня Україна

У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживали найрізноманітніші назви: «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: «русини» («старожитній народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ–ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як «владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою», тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ–ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.

Навіть титул київських великих князів «всієї Русі», що з’явився під візантійським впливом, стосувався Руської землі у питомому значенні, тобто теренів Середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі від 1155 року терени «всієї Русі» окреслено так: «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса – в Турові, а Гліба – в Переяславі, а Василькові дав Поросся»). Згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та «Русь» і «русини» в етнічному поширюються на віддаленіші терени. З ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руська марка» (Marсhia Ruthenorum). А об’єднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу – як Руське королівство.

Таким чином, упродовж існування Києво-Руської імперії етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до Наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. Надалі, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель у ХІV–XVІ ст. етнонім «русини» однаковою мірою вживають як мешканці руських комітатів Угорського Королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) й Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские – Подольские, Киевские и Волынские», як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 року).

Русьска віра

Поряд з етнічним визначенням прикметник «руський» доволі часто вживали також у церковній сфері, причому в значно ширшому за етнічні межі сенсі. Це було пов’язано передусім із тим, що вплив митрополитів Київських і всієї Русі поширювався на терени цілої Києво-Руської імперії, відповідно до чого християнська церква на всіх залежних від Руської землі та Києва теренах називалася «руською», а назви «руська віра» та «руські люди» стали своєрідним еквівалентом «християнства» та «християн».

З претензією на вищість

Так само калькою, але цього разу з грецької мови була і дещо пізніша назва «Росія» («Россия» від «Ρωσία»). Обидві ці форми («Русія» і «Россия») беззастережно вказують на чужорідність назви «Русь» для московської політичної еліти, яка, використовуючи цей претензійний титул, зверталася до грецьких і латинських, а не власне руських зразків. Варто зазначити, що в російській мові й досі вживають ці дві кальковані назви для російських форм позначення сучасних держав: Росії («Россия») та Білорусі («Белоруссия»).

Титул «Великий князь всея Русіи» в очах московських князів тривалий час не мав певної територіальної прив’язки, а ли­­ше вказував на їхній династичний зв’язок із великими князями київськими (руськими) та визначав провідне місце московських правителів у системі міжкнязівських взаємин. Згодом, наприкінці XV ст., це титулування набуло претензійного значення, за допомогою якого московські князі декларували свої наміри щодо територіального розширення за рахунок західних сусідів. Прик­метно, що процес «збирання» земель на східному та південному напрямах (за рахунок інших уламків Золотої Орди) московські правителі супроводжували не менш претензійною титулатурою: «многих государств и земель восточ­ных и западных и северных отчич и дедич и наследник, великий государь и обладатель», яку було запозичено від Чингізидів, що, своєю чергою, викликало гострі протести з боку кримських ханів – справжніх нащадків Чингісхана, які, влас­­не, користувалися такою титулатурою.

Претензійну природу титулу «всея Русіи» розуміли також і в сусідніх країнах, насамперед у Великому князівстві Литовському і Руському, господарі якого відмовлялися визнавати цей титул за московськими великими князями, аргументуючи це тим, що власне Русь зі столичним містом Києвом належить до складу Литовсько-Руської, а не Московської держави. З реакції московського уряду чітко зрозуміло, що останній «Русью» («Руською землею») вважав зовсім не «Московское государство», а ті терени, що мали своїм центром Київ і належали литовсько-руським господарям: «вся Русская земля, Киев, и Смоленск, и иные городы, которые он (великий князь Олександр) за собою держит к Литовской земле, з Божьею волею, из старины, от наших прародителей наша отчина».

Чітко відрізняли Московію від Русі також в інших країнах. Зокрема, в Західній Європі загальновживаними були відповідно назви Moscovia та Ruthenia. Остання, що її вперше фіксують джерела початку ХІІ ст., мала суто літературне походження і, ґрунтуючись на співзвучності назв, апелювала до античної традиції – давнього народу Rutheni.

Своєю чергою, визначний діяч болгарського Відродження кінця XVIII ст. Паїсій Хілендарський у переліку слов’янських народів називає: «българите, сърбите, русите, московите, словените, леховите», «москалите и русите», «русите и московците» тощо. Навіть в офіційних актах Великого князівства Московського держава, якою правили тамтешні володарі, попри твердження сучасних російських істориків, ніколи не йменувалася князівством або царством «всея Руси». Це державне утворення мало іншу самоназву – «Московское государство» («Московское княжение», «Московское царство»), а країна, в якій розташовувалася ця держава, – «земля Залесская».

Аналогічно і назви «Русь», «руський народ», «русини» тощо ніколи не були самоназвами країни й народу, що населяв Московську державу. Як самоназви вживалися «Москва», «Московская земля», «московские люди». Втім, найчастіше етнічну самоназву замінювало визначення релігійної належності: «христиане», «православ­ные» або «русские» (у конфесійному значенні). Навіть у сере­дині ХІХ ст., за свідченням відомого панславіста Івана Аксакова, така практика була цілком домінуючою: «...на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошують промови із закликом: «Православные!». Ось як російський народ визначає свою національність».

Україна та українці

Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому слов’янському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Ним зазвичай позначали терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark – прикордонна область) – термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark – прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark – східна прикордонна країна, згодом Oesterreich).

Та назва, якою згодом було іменовано всю нашу країну, з’являється, вочевидь, на межі XV – XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVІ ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»), що внаслідок татарської агресії з останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на межі двох світів» – у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (слов’янським і тюркським) світами.

Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді Подільське та Руське.

Назва «Україна» впродовж XVII–ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ – ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Наше старе ім’я поступово було узурповане сусіднім народом і використане для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу.
Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.

Отже, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну ру­ської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. У такий спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу дер­­жаву представити як історичне непорозуміння, без ґрун­­ту і традиції. Очевидно, що нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим ви­­зна­чався зміст поняття Русі».

"Український Тиждень"

Мова — основа безпеки української нації

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що «мова — це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах учора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація... Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підгрунтя своєї політики доктрину безпеки».

Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності. «Російська мова об’єднує людей у російський світ — сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», — підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Виникає запитання насамперед до президента України В.Януковича: «А де ж тоді проходять «кордони українського світу», якщо «кордони російського» проходять по коридорах влади в Україні? Отже, маємо справу з небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право і можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть усі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм — це безпрецедентно», — наголосила Ліна Костенко.

У всіх народів рідна мова — це не лише засіб спілкування, це — Дім буття, це — національна сутність. В Україні українська мова — це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також — і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним», — підкреслював Ю.Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.

Український народ опинився наприкінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду. — В.Л.)
1932—1933 років він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності — радянському народі».

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. — відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви — Московія, московити — вже не влаштовували, — зазначає історик Анатолій Ціпко. — Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву — Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави. — В.Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов’янським». Насправді проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, у різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням.


Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.
Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано так званий Радзивилівський літопис із текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В.Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольными». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб у першу чергу знайти і вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А.Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: усі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.
«Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім канали Національної радіокомпанії України. — В.Л.), не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав», — справедливо наголошує Ігор Лосєв.

Історичний час вимагає від кожного з нас, незалежно від національності, зайняти чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і для жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс — злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою національної ідентифікації українців, єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.

Джерело: ДТ

Повторення помилок

Культуролог Вадим Скуратівський про зацикленість українців на минулому, про нинішню владу, про загрози з боку Росії

Останнім часом ви досить радикально висловлюєтеся щодо нашого північно-східного сусіда.

- У мене завжди було радикальне ставлення до Росії як до політичного сусіда. А взагалі, я - русист, у мене сотні робіт, присвячених російській літературі. Десь із ХVIII століття з'являється високого класу російська культурна модель, яка проіснувала до кінця минулого. Тепер її немає. Залишилася тільки кремлівська банда. Зараз маємо східного сусіда як дуже кризову й небезпечну величину.

Чому кризову? Вони ж сильні. Принаймні сильніші за нас.

- Наприкінці ХVIII століття Державін писав: "На что тебе союз? - О Росс! Шагни - и вся твоя вселенна". Це справді світова потуга, але це не заважає їй бути кризовою величиною. Росія зараз на перехресті, її стрясають дуже важкі внутрішні процеси. Керівництво намагається йти шляхом відвертого і, на мій погляд, незграбного тоталітаризму. І це може скінчитися величезним скандалом. Нова російська революція може бути кінцем світу. Ця держава була й залишається нуклеарною силою. Ніхто ж не знає, у чиї руки попадуть ці боєголовки й водневі утворення.

У нас є шанс у протистоянні з північним сусідом?

- Зараз немає. А особливо в останній політичний сезон. Партія регіонів - уже не партія, а політичний монолог. Очевидно, наша країна буде інкорпорована до складу Росії. Має місце планетарний Мюнхен. Як колись 1938-го Захід здав Чехословаччину Третьому рейху, бо не хотів конфліктувати з ним, так тепер Київ - Москві.

Україна, Білорусь, Молдова та країни Закавказзя перебувають під загрозою кремлівської анексії. Спочатку я думав, що нашу державу як доволі велике утворення мине така доля. Але внаслідок відомих політичних колізій весни цього року маємо керівництво, яке хутко йде в напрямі авторитаризму. Зупинити це дуже важко. Демократична Україна вже програла.

Проте є ще одна небезпека. Естонський чи албанський авторитаризми обов'язково опиралися на свою патріотичну модель. А в нас авторитаризм, який відверто орієнтується на російський націоналізм у провінційному бездарному виконанні. Який-небудь Табачник мені нагадує реакціонера радянських часів, літературознавця Олександра Димшица. Про нього Еренбург одній німецькій колезі, яка хотіла з ним зустрітися, говорив прямо: "Ты что не видела фашиста?". Димшица називали "руководителем еврейской секции союза русского народа". Табачник саме звідти. Недалеко від нього пішов і наш президент.

Україна зараз у мішку російського імперіалізму.

У добрі наміри із боку Кремля я не вірю, особливо після ідіотизму довкола 1932-1933-х років. Україна, мовляв, не повинна називати голод геноцидом, бо в Росії теж помирали з голоду. Це аргумент позичений із вжитку якоїсь божевільні - і не політичної, а психіатричної. Якщо в Росії також помирали, то оголосіть ту епоху геноцидом російського народу! Це буде справедливо.

У нас є хоча б щось, чого ми маємо триматися, щоб не дійти до трагічної ситуації?

- Нічого, окрім минулого, від якого ми повинні відійти, а ми навпаки до нього повертаємося. Ми мали перегорнути своє минуле, як у Центральній Європі. А тут стоїть одоробло на півдні - пам'ятник Сталіну. Ідемо до епохи УПА. Це справді була єдина серйозна сила, яка воювала з міністерством державної безпеки, міністерством внутрішніх справ і навіть встигала повоювати із міністерством охорони громадського порядку. Проти деспотизму вели війну тільки упівці, шанувати б їх! Але ж ні.

Має місце планетарний Мюнхен. Як колись 1938-го Захід здав Чехословаччину Третьому Рейху, бо не хотів конфліктувати з ним, так тепер Україну - Росії

Інститут національної пам'яті зараз очолив комуніст (Валерій Солдатенко, у 1984-1988 роках завідував кафедрою історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. - "Країна"). Ця установа виникла спочатку в Польщі, для того щоб обраховувати всі втрати часів комунізму. За цією самою моделлю і в нас заснували інститут. А тепер мені згадується молодий дотепний письменник-гуморист середини минулого столітті в Києві, який писав оповідання в один рядок на зразок: "Едут, едут! - радостно закричал кладбищенский сторож".

Із пролетаріатом усе зрозуміло. Українське селянство? Так воно пройшло не одну Кампучію - сотні! І це назавжди визначило сутність цього стану.

Схоже на 1919 рік, тільки в більших параметрах і ще трагічніше. Спочатку видавалося, що Українська народна республіка всерйоз і надовго. А потім Олександр Олесь сказав: "Стоїть УНР, як корова дурна". От стоїть нинішня Україна відповідним чином.

1996 року я був у Букерівському журі в Москві. Присудили російському письменнику-перекладачеві Андрію Сергеєву премію зо 20 тисяч доларів. Він обнімає мене й каже: "Вадик, дорогой, спасибо тебе. Вот мы возвращаемся к прошлому. Ведь в XVIII веке во Львове говорили только по-русски!" Це першокласний перекладач англомовних поетів. Отаке в нього ставлення. Звідки все це? Солженіцин 1990-го в статті "Как нам обустроить Россию" написав: "Во Львове говорили же на русском". Не на русском, а на руському! Це справді був діалект української мови. Але пішла брехня по світу.

Джерело :

СБУ обслуговує інтереси ФСБ

Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ:

СБУ ЗАЙМАЄТЬСЯ ПРАКТИКОЮ, ЩО ВЛАСТИВА ТОТАЛІТАРНИМ РЕЖИМАМ

Мирослав ПоповичЗа міжнародною практикою, секрети найвищого державного рівня перестають бути секретами через тридцять років. У будь-якому разі ті таємниці, що пов’язані з війною, мають бути звільнені від грифу «секретно» вже давно.

Мені важко сказати, якими міркуваннями керувалася СБУ, коли затримувала історика зі Львова. Мабуть, це була лише спроба нагадати, що існує такий орган і, мовляв, дивіться уважно. Тобто що є така серйозна організація, яка дивиться і все фіксує. По-іншому я не можу пояснити такі дії. Це ж несерйозно з їхнього боку…

Усі розуміють, що йдеться про ідеологічні речі. Але це абсолютно неприйнятно, у демократичному суспільстві так не робиться. Такі жести СБУ є загрозою для свободи, яка ще не зміцніла.

Те, чим займається сьогодні СБУ, – практика, властива тоталітарним режимам.

Безумовно, це небезпечно, бо ми ж, крім усього іншого, рухаємося в бік однопартійної системи, за якої всі непровладні політичні партії будуть гарніром, а Партія регіонів буде чимось на зразок Єдиної Росії чи КПСС.


Дмитро Корчинський, публіцист:

ЗНАЮ НИЗКУ ЖИВИХ КАГЕБІСТІВ, ЯКІ ПИШАЮТЬСЯ СВОЇМИ «ПОДВИГАМИ» І КІЛЬКІСТЮ РОЗСТРІЛЯНИХ

Зараз СБУ дуже тісно співпрацює зі своїми колегами з Федеральної служби безпеки Росії і системно робить реверанси в бік ФСБ чи виконує прямі прохання з боку російських колег. Росія дуже серйозно ставиться до ревізії радянської версії історії. А СБУ обслуговує інтереси ФСБ.

Загалом це небезпечна тенденція. Справа в тім, що знищення архівних матеріалів – явище традиційне в Україні. Ми пам’ятаємо пожежі 60-их років, коли згорів Київський архів… Це була централізована кампанія. Знищення й вивезення документів почалося у XVIII столітті й не припинялася досі. Цілком можливо, що велика кількість українських архівів, особливо центрального апарату та місцевих управлінь КГБ опинилися в Москві. І ми не знаємо, які там відбуваються з ними маніпуляції. Гадаю, низка документів і нині передається в Москву.

Кагебісти дуже живучі. Я знаю цілий ряд людей, дуже бадьорих старичків – по 80-90 років – які й не збираються помирати. Вони досі пишаються своїми «подвигами» й кількістю розстріляних.

Український філіал КГБ не був розігнаний, не було сформовано нову спецслужбу. Працівники сиділи в тих самих кабінетах... А потрібно було створити нову спецслужбу, з нуля. Цього зроблено не було, і сьогодні ми маємо Службу безпеки, яка, крім як знищувати документи, підслуховувати й підглядати за істориками, ні нащо не здатна.

Для суспільства вкрай важливо знати, хто розстрілював, хто репресував. Бо всі наші твердження, ґрунтовані на спогадах наших батьків і дідів щодо масових репресій, часто не мають належного документального підтвердження. А тепер уже й не можуть мати, бо багато всього було знищено.

Часто ми навіть не уявляємо масштаби того, що відбувалося. Вважається, що тільки в Биківнянському лісі закопано 120 тисяч людей, розстріляних у Жовтневому палаці в 30-і роки. Їх туди трамваєм вивозили.

Таких місць поховання у Києві ще кілька: у районі ВДНХ, у Бабиному Яру, який був наповнений трупами ще задовго до німців. Уся Україна вкрита масовими похованнями вбитих людей у 20-і, 30-і, 40-і й на початку 50-их років. Звісно, що робити ексгумацію цих мільйонів убитих не варто, проте знати, скільки їх було – треба. Також важко визначити ким вони були вбиті. Наприклад, у Биківні – більш-менш ясно, бо в більшості черепів є невеличкі овтри від куль, випущених з пістолета ТК – маленької генеральської зброї, щоб мізки не забризкували приміщення…


За матеріалами УНІАН:

Сводоба людини й тоталітаризм

Наслідки тоталітарного режиму.

«Соціально-економічні можливості українців сьогодні значно більші, ніж кілька років тому. Однак, немає певності, що так буде завжди. Через це страх, викликаний непевністю за майбутнє, обмежує людську свободу і спонукає її подумки мріяти про суспільний лад, в якому влада сама дбала б про те, як жити». Про це сказав Мирослав Маринович на Європейському симпозіумі у Львові.

«Ми не звикли жити в умовах конкурентної свободи, коли від нашої активності залежить наш добробут, – підкреслив Мирослав Маринович, Президент інституту релігії і суспільства УКУ. Нам все ще було б комфортніше, якби ми мали менші соціальні та економічні блага, але вони були гарантовані».

«Подвійні стандарти нашого життя в комуністичний період сьогодні відображаються в подвійних стандартах нашої віри, – відзначив Мирослав Маринович. Один стандарт для офіційних ситуацій, а інший – в приватному житті. Така подвійність вбиває правдиву віру і, на жаль, ми щойно тепер починаємо це осмислювати. Тільки тепер ми починаємо бачити, що традиція підтримує віру, але не є самою вірою».

Можна також додати до цього,

що сама наявність об'єктивних обставин та суб'єктивних моментів ставить питання про свободу вибору людини. Об'єктивний бік свободи - це наявність варіантів поведінки. Суб'єктивний - можливість здійснювати вчинки за внутрішніми переконаннями.

Несвободі суспільства ставлять людину перед іншим вибором, або вона діє як від неї вимагають, або її буде знищено (духовно або фізично). Однак, в будь-якому разі, в процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Людина має сводобу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір.

А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати власний шлях, то вона залежна від волі інших.
Якщо поведінка людини обумов­люється волею інших людей, то змістом її вибору та її життя стає воля й бажання диктуючого суб'єкта.
Отже, незалежність від інших - суттєва харак­теристика буття і самобутності людини.
Сводоба існує тоді, коли людина сама виз­начає себе, володіє собою.

Прагнути свободи може тільки той, хто є внутрішньо свобідним.

Несвободний в душі - прагне НЕ свободи, а компенсації на її відсутність. Він шукає не свободи, або можливості її досягнення, а знаходить кого звинуватити у власних бідах.

Справедливість же й правда йому бачаться не в додержані власної незалежності, дотриманні людської гідності й цінностей, а в покаранні або звинуваченні дійсних чи мнимих «винуванців» власної безпорадності й несвободи.

Слід також відмітити, що в нашому глобальному, «вільному» світі, нерідко інформація, ЗМІ та комунікативні технології використовуються для маніпулятивного впливу на свідомість людей, створюючи ілюзію свободи вибору. Але насправді такі дії обмежують сводобу людини, й загоняють її в певні рамки дій й поведінки, які вигідні НЕ самій людині, й НЕ здоровому суспільству в цілому.

Релігія в різних країнах світу

«Русский мир» в який нас так тягуть, як заїзжі патріархи й кремлівські урядовці, так й місцеві посіпаки «північного брата» - виявляється є не такий вже релігійний й духовний.

Закликаючи українців до «Русского мира» патріарх Кирило й його підлеглі не одноразово наголошували на «великой духовной силе единого народа», на спільній історій й цінностях. Ну про «спільну церковну історію» вже мовилось не раз, як і про те, що її не дуже то багато й було. А ось – свіжі данні соціологічних опитувань спростовують ще й твердження єдиних та неділимих про спільну духовність та релігійність «північних братніх народів».

Нещодавно авторитетне агентство Gallup опублікувало результати дослідження в 114 країнах світу, які показують, що релігія, як і раніше відіграє важливу роль в житті людей в усьому світі. Так, в середньому по світу частка дорослих, які стверджують, що релігія є важливою частиною їх повсякденного життя, становить 84%.

Однак є й аутсайдери. В 10 країнах світу всього до 35% жителів заявили, що релігія є важливою частиною їх повсякденного життя. До країн, в яких більше половини населення вважають, що релігія не є для них важливою складовою їх життя належать:

1. Естонія (16% - релігія є частиною повсякденного життя), (78% - релігія не є частиною життя)
2. Швеція (17%), (82%)
3. Данія (19%), (80%)
4. Японія (24%), (75%)
5. Гонконг (24%), (74%)
6. Великобританія (27%), (73%)
7. В’єтнам (30%), (69%)
8. Франція (30%), (69%)
9. Росія (34%), (60%)
10. Білорусь (34%), (56%)

Україна в цьому списку знаходиться посередині. 46 % населення назвали релігію важливою частиною свого життя, 48 % - сказали, що ні.

Краще за нас з релігійною свідомістю мешканців є справи в Молдові (72% - проти 19%), Польщі (75% - 19%), Грузії (81% - 16%). В Італії й Греції релігію вважають значущою в своєму житті 72 й 71 відсотків відповідно, а в США – 65%.

То може, перш ніж лізти в Україну зі своїм уставом, краще б було діячам «Русского мира» добре попрацювати на своїй канонічній території Московського царства, й наполегливо підіймати духовність й релігійну свідомість власного – російського народу.

Повністю данні дослідження "Ґелоп" можна проглянути тут:

ФСБ працює проти Української державності

Інтерв'ю Генерал-лейтенанта СБУ Олександра Скіпальського журналу "Країна".

Потенціал спецслужби можуть оцінювати лише інші країни. У нас немає жодної державної служби, що повністю відповідала б критеріям незалежної країни. Над цим не працювали.

Чому Україна, одна з небагатьох націй із потужним генетичним кодом, упродовж 800 років ніяк не спроможеться здобути власну державність? По-перше, ми успадкували жорстку традицію князівств. Ярославові Мудрому не вдалося створити цивілізованої держави, бо він розділив її між синами. Українці надто рідко виступали спільним фронтом. По-друге, після Київської Русі країна не мала свого центру. Народжувався, скажімо, хлопчик в анклаві, що знаходився під Польщею. Куди його забирали, коли він виростав розумним? До Варшави. Теж саме робили й росіяни. Найкращі люди йшли служити імперіям. У нас лишалися лише найпокірніші, найупослідженіші.

Що цікавить іноземні розвідки в Україні?

- Існують різні види розвідницької діяльності. Є дослідницько-аналітичний. Коли стежать, що ж це за цікава нація така, не вписується в жодну норму захисту національних інтересів.

А є розвідницько-підривна. Вона націлена на руйнацію держави. Таку відчуваємо з боку лише однієї східної країни (Російської Федерації).

У чому зацікавлена російська розвідка?

- Ізолювати Україну від власного зовнішньополітичного курсу. Цікавить наш інтелектуальний потенціал. Їм не вдається запустити свою "Булаву", досі російський ядерний щит існує за значної підтримки українського "Південмашу". Є й військові аспекти. Росії треба утримувати Кавказ, а мусульманин мусульманина не битиме. Тому зацікавлені у військовому м'ясі. Суворов Суворовим, але ж Альпи штурмували солдати, з яких щонайменше половина була українцями. Матрос Кішка - з Полтави. У Севастополі на військовому цвинтарі поховані 2700 волинян! Іще Черкаський полк, Чернігівський. Без українського сержанта Петренка росіянам важко.

Коли у США розвідували атомні технології, на радянську розвідку працювали багато вихідців із Росії. Великою мірою допомагала єврейська солідарність. Керівництво радянської розвідки було єврейським і по всьому світі ставку робили теж на євреїв. Путін, до речі, перейняв цей досвід і призначив директором зовнішньої розвідки Михайла Фрадкова, єврея. Про це ніде не говорять, та й він ніде не з'являється. Це наші на екранах світяться. У Росії такого немає.

Якими патріотичними гаслами можна було завербувати молодих російських шпигунів і змусити їх по 10-12 років працювати в чужій країні?

- Спробуйте сказати будь-кому з росіян: "Росії - капут! Вона нікому не потрібна!" - і вони негайно стануть на її захист. Росія формувалася за рахунок захоплення чужих територій, у кожному з них генетично сидить солдат.

А ми сиділи в хуторі. У нас партизанське мислення. Вдарити раз - і сховатися. Доки не прийде розуміння, що держава - своя хата, успішної роботи не вийде.

Ті, хто закликають до союзу з Росією - раби, дурні або вороги. Підозрюю, що Володимира Семиноженка зняли з посади за те, що він завчасно розкрив плани владної верхівки щодо походу в Росію. Умови та механізми були ще неготові. Але ж завести на Схід - подалі від НАТО і ЄС, хочуть саме народ, а не владу. Бо ж у самих у кишенях іноземні паспорти.

Зараз одна з нині дружніх нам розвідок (ФСБ) стверджує, що їхня країна відчуває загрозу в економічній сфері з боку іншої великої держави (США). Закликають Україну до тісної співпраці. Якось приїхали до нас полковники (ФСБ) приблизно мого віку - із досвідом, справжні монстри в професійному розумінні. А в нас чергову чистку провели, підполковники - пацани, півроку на посаді начальника департаменту. І от 20 хвилин сканували вони наших хлопців, бачать, що діти, і кажуть: "Наші президенти (Росії й України) ухвалили правильне рішення, тепер ми працюємо разом. Дуже боїмося проникнення іноземної економіки, і будемо вдячні за співпрацю та інформацію". Думаєте, хтось із наших сказав: "Почекайте, але ж 40 відсотків нашої економіки належать вам (росіянам)! Це ж теж загроза!" Вони сиділи й конспектували, як школярі. От така співпраця.

Ви казали, що прихід Януковича до влади - це дуже вдала операція ФСБ.

- Вони зробили ставку на Януковича ще за першої каденції. Потім образилися, що нічого не вийшло. А тоді побачили, як усе розхлябано в нас... Два роки тому Медведєв, вітаючи російських розвідників та контррозвідників, дякував їм за те, що Україна не вступила до НАТО. Нас переграли! Російські служби мають досвід із часів Івана Грозного. Це 500 років! Перебраний, відшліфований, науково обґрунтований. А що в нас? Святе місце порожнім не буває. Не працює українська церква - працюватиме московська.

Чи є провина СБУ в тому, що Константинопольський патріарх Варфоломій, приїхавши до Києва, так і не визнав автокефалії Української церкви?

- Безумовно, це програш української дипломатії.

Коли виникла справа Гонгадже, тоді Працювала й іноземна агентура. Я заходив до Кучми після касетного скандалу й "України без Кучми". Казав: "Згадайте Черчилля: "Немає постійних друзів, є постійні інтереси". Для Росії її інтереси в Україні у сто разів важливіші, ніж ви. Думаєте, що ви друзі? Помиляєтесь. Вас б'ють, бо ви йдете в Європу". Псувати імідж президента - це робота російських спецслужб. У такий спосіб вони ізолюють Україну.

Якби сьогодні вам зателефонували з Адміністрації президента і запропонували посаду голови СБУ, погодилися б?

- Ні. А якби погодився, то перше, чим чесно мусив би зайнятися - це зв'язки Януковича. Вони цього не зроблять, бо не камікадзе.

Джерело: тут.

Україна - це Русь

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".

Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з'являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.

Українські козаки вважали, що назва Русь походить від сарматського племені роксолан. Це плем'я розселилося в Центральній Україні на південь від Києва починаючи з І століття до н.е. У тому регіоні є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо.

Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові є слово "росіяни", у той час як прикметник "руський" залишено для всього, пов'язаного з Київською середньовічної державою.

Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.

Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?

Сучасна російська мова є ближчою до болгарської, ніж до мов сусідніх слов‘янських народів - української, польської, білоруської. Мовна дистанція між українською і російською досить значна, і часто росіяни з Росії взагалі не розуміють української.

Причина цього в тому, що російська мова була створена не на базі стародавніх слов'янських діалектів, а натомість за рахунок засвоєння місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов'янської мови, насаджуваної церквою та владою.

Церковнослов‘янська, як відомо, була штучно створена слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнського просвітництва на основі солунського діалекту болгарської мови.

Слово "Україна" вперше з'явилося в літописах у 1187 року - того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви Україна в літературі 12-15 століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".

Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.

Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Слід відзначити, що назва "Україна" застосовувалася й щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися "в свою Україну", тобто у власне князівство.

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія - Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим - Суздалю й Заліссям.

Сьогодні ми можемо сказати, що Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одні лише називалися Руссю й становили ядро Київської держави в часи, коли до цієї держави належали сучасні російські й білоруські землі.

Пізніші спроби привласнити назву Русі - це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія - навіть в ХІХ столітті.

Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п‘ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "Третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв‘язки з Києвом.

Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымера", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Нещодавно російський прем'єр Володимир Путін порівняв тяжкі пожежі в Росії з нападами печенігів і половців. Навряд чи в ці драматичні дні він думав про історію, а, швидше, підбирав аналоги біді. Однак, варто відзначити, що напади печенігів на території Росії в історії не зафіксовані.

Половці, щоправда, кілька разів були присутні - переважно в ролі союзників суздальських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського під час їхніх воєн проти Києва.

Цінуймо це - історія України настільки престижна, що викликає бажання запозичити навіть її супротивників. Щоправда, на жаль, це стосується переважно давньої історії. З найбільш актуальною новітньою у нас поки складається не так добре. Але це вже інша тема.

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук, для УП

Мормони збудували храм в Києві

«Приглашаем всех желающих на экскурсию в новопостроенный Киевский Украинский храм Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней – первого храма Церкви построенного в Восточной Европе». Так звучит объявление, растиражированное в СМИ, размешенное на рекламных бордах на улицах и в метро. Так «Церковь Христа» (они же – мормоны) зазывают интересующихся познакомиться ближе этой неординарной организацией.

На получасовой экскурсии вам расскажут немного об истории возникновении самой церкви, покажут внутреннее, достаточно богатое и со вкусом выполненное, убранство храма, проведут по главным комнатам – христильне с купелью, комнате для запечатывания брака, целестиальной комнате…. Однако на все уточняющие вопросы: что именно исповедуют мормоны, каков их символ веры, насколько их основатели изменили Библию, каким образом проходят обряды, для чего предназначены алтари, занавеси а стенах (и что за ними), зачем в целестиальной комнате вверху на стенах с двух рядов есть окошка (явно для подглядывания) и что происходит в этот момент внизу – это узнают лишь посвященные.

А посвящаться есть во что. Ведь после проведения экскурсий и официального трехразового освящения храма в немо могут войти только избранные. Т.е. даже самим членам церкви не всем вольно туда войти. В него допускают только заслуженных по специальному допуску от епископа и только на ограниченное время.

Основная же масса членов церкви ведет активную миссионную деятельность, работает на благо церкви и выполняет все поручения священства.

В течение XX века, исконно американская церковь (ее адепты утверждали, что в апостольские времена часть семитских племен перебрались на американский континент и даже искали семитские корни в индейских генах) существенно выросла и превратилась в серьезную международную организацию. По официальным данным на 2000 год, количество миссионеров составляло 60 784 человека, а количество членов церкви по всему миру достигло 11 068 861. К 2007 году число прихожан увеличилось до 14 миллионов. Церковь ведёт активную деятельность в 162 странах. Мормонский журнал «Лиахона» издается на 50 языках, а Книга Мормона переведена на более 90 язов и издана общим тиражом более 100 млн. экземпляров. Было построено 128 храмов во всех уголках мира, и вот последний храм теперь открыт в Украине.

А начинались мормоны с того, что в 1827 году молодой и активный Джозеф Смит «нашел явившиеся ему тайным образом золотые таблицы с древним текстом». После чего он ачал их плодотворно переводить. Говорят до этого, с ранних лет Смит занимался оккультизмом. Он ходил по местным фермам и предлагал их владельцам с помощью вызывания духов найти им клад. Правда, дела у него пошли не очень, и в 1826 г. он был привлечен к суду за шарлатанство. Так вот, в начале 1828 года, преуспевающий фермер из Пальмиры Мартин Харрис присоединился к Джозефу и «оказал помощь в переводе». Но совместное творчество не продлилось долго, и работа возобновиласьапреле 1829, на этот раз секретарём Джозефа Смита стал Оливер Каудери, местный школьный учитель.

В 1830 году вышло первое издание «Книги Мормонов» и началось активное строительство Церкови Христа. Нет необходимости перечислять все этапы строительства данной организации, об этом имеется достаточно информации. Следует только отметить, что почему-то мормонов активно (и с оружием в руках) изгоняли местные жители из двух штатов Огайо и Миссури. В 1838 году Джозеф Смит с последователями был вынужде бежал из Кёртланда в Миссури, поскольку его обвинили в незаконных банковских операциях во время финансовой паники 1837 года. В Миссури церковь подверглась гонениям, и в 1838 году даже вспыхнула война между мормонскими поселенцами и другими жителями, что вновь привело к изгнанию церкви из штата. В 1846 году после окончательного изгнания из штата Миссури и нового роста напряженности в Иллинойсе мормоны пошли далеко на запад, и поселились на (тогда еще) территории Мексики.

Обстроившись и укрепившись они объявили свою территорию независимым государством. В 1849 мормоны провозгласили «Государство медоносных пчёл», которое должно было располагаться от Орегона до Мексики и хребта Сьерра-Невада. Последовало обращение в Конгресс о приёме штата в состав США. Хотя Конгресс и согласился на вхождение, но отвел штату Юта гораздо меньшую территорию, чем запрашивали мормоны. После этого следует продолжительный период конфликтов с властями США, индейцами, переселенцами-немормонами. Противостояние с федеральными войсками привело даже к войне в Юте (1857-58). Сначала губернатор штата Янг планировал сжечь Солт-Лейк Сити и бежать с последователями в Мексику, но в последний момент договорился и получил прощение президента.

Кроме финансовых манипуляций, различного рода афер и вооруженных конфликтов, мормоны того времени были известны также активным многоженством. Так, губернатор Юты Бригам Янг был женат на 50 женщинах, которые были «запечатаны с ним» в качестве жен, и имел 57 детей. Официально многоженство было отменено мормонами в 1890 году, под активным давлением со стороны правительства США.

Критикуют мормонов и за возможные связи с масонством. Кто видел их храмы внешне или внутри, не может не проассоциировать их с архитектурой и убранством масонских организаций. Да и не секрет, что храмовые церемонии, разработанные Дж. Смитом, имеют много общего с масонскими церемониями посвящения, как текстуально, так и церемониально. Известно, что 15 марта 1842 г. Джозеф Смит стал членом масонской ложи в Наву. Также утверждают, первая группа ведущих мормонов почти вся состояла из масонов.

Однако, все это дела давно минувших дней. Что же сейчас представляет собой Церковь Иисуса Христа Святых последних дней. Журнал Time Magazine оценил собственность мормонов в 11 млрд. долларов, а ежегодный доход - в 600 млн. Громадные доходы приносит мормонская промышленность, банковская, страховая, гостиничная и другая деятельность. “Церковь Иисуса Христа” владеет акциями сетей супермаркетов, газет (в частности, “Лос-Анджелес Таймс”) и сахарной империей. Ей принадлежит большая часть территории штата Юта (в том числе и обширная недвижимость в этом штате), большей половиной территории на Гавайях, гостиничной сетью “Мариотт”. Мормоны являются крупнейшим инвестором игорного бизнеса в Лас-Вегасе.

Зачем же пришли мормоны в Украину? Официально, Киевский Украинский храм является 134-м действующим храмом в мире и 11-м в Европе. Ранее достойные члены церкви должны были ездить для совершения обрядов в ближайшие храмы в Франкфурт, Фрайберг (Германия), Хельсинки, Берн или Копенгаген.

Теперь мормоны из Украины и девяти соседних стран смогут посетить село Софиевская Борщаговка, что под Киевом, и получить всю необходимую благодать. Кроме того, наличие собственного «крупнейшего на Европейском континенте» 42-х метрового храма, конечно же привлечет новых активных членов в церковь. А новые, молодые и послушные члены данной церкви ой как нужны. Кроме поддержания в идеальном состоянии газонов, деревьев на довольно-таки просторной территории храма и обслуживания различных важных для церкви и ее «священников, епископом, апостолов и пророков» потребностей и ритуалов, есть и еще одна проблема, которую нужно будет решать. Еще в 2008 году мормонская газета “Deseret News” сообщила о важном решении руководства. Ввиду изменения российского закона о порядке получения виз, миссионеров из стран Северной Америки не будут больше посылать в Россию. Действующие в России миссионеры, завершат свой срок (2 года для юношей и полтора — для девушек), но замена им из этих государств направляться не будет. Где же набирать новых миссионеров для многомиллионной России, чтобы можно было обойтись без виз? Конечно же – в Украине. Именно в этот период начинается активное строительство храма, хотя намерение о его возведении было объявлено еще в 1998 году.

Чем же еще, кроме активной бизнесовой и финансовой (не афишируемой) и миссионерской (официальной) деятельности занимаются мормоны. Говорят, что они очень активно проникают в органы власти (особенно местные). СМИ сообщали, что за последние годы американские мормонские миссионеры неоднократно задерживались на территориях закрытых российских военных объектов. Рассказывают, что в начале 90-х становлению мормонских организаций в пост-советских странах активно помогали работники посольства США. Известно, что мормоны разъезжают по все¬му миру и активно копируют на цифровые носители архивы и метрические книги. Эти сведения пересылаются в Солт-Лейк-Сити, где хранятся в специальном архивохранилище.

В Украину первые миссионеры из США прибыли в 1990 году. В 1991 году «апостолы» Церкви Бойд К. Пекер и Даллин Х. Оукс на Владимирской горке у подножья памятника князю Владимиру «освятили землю Украины» для создания «Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней». 25 ноября, в Киеве в водах Днепра были крещены первые украинские адепты секты.

С 1992 г. мормоны стали работать с архивами Украины, микрофильмируя все возможные архивные документы.

В июле 1993 г. в Украине была организована миссия со штаб-квартирой в Донецке.
30 июля 1996 г. было зарегистрировано Религиозное Управление «Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней» в Украине.

В мае 2004 г. в Киеве был образован первый в Восточной Европе кол Церкви. В 2008 действовало 58 приходов, 4 округа (в Донецке, Днепропетровске, Одессе и Харькове), а также 1 кол в Киеве. Все они объединены в 32 общины «Церкви Иисуса Христа Святых Последних Дней», представляющие почти все области Украины.

В августе 2010 года под Киевом был освящен Киевский Украинский Храм. Чем будут заниматься мормоны в Украине в дальнейшем, какой бизнес вести, в какие органы власти проникать, сколько соберут «рядовых» активистов, и кто из влиятельных людей будут вхожи в их храм – покажет время. Как время и покажет, насколько здоровым окажется украинское общество, чтобы отличить церковь от секты, христианство от использования имени Христа, веру от бизнеса, и истинное от ложного.

Бог всему судья.

Українська Прага

На жаль, і українці, й самі мешканці Праги дуже мало знають про те, наскільки тісно пов’язані українська й чеська минувшина, скільки видатних українців жили та працювали у столиці Чехії.

Всім відомого, що центрі Праги знаходиться величний собор Св. Віта та старовинний палац. Але мало хто знає, що одним з перших дослідників-археологів Празького граду був видатний українець Іван Борковський. На Староместській площі розташований бароковий костел Св. Миколая, в якому 1926 року вінчалися Олена та Михайло Теліги. Місце вінчання було вибрано не випадково: з 1874 р. і аж до кінця Другої світової війни у цьому храмі відбувалися православні богослужіння, в тому числі й українською мовою.

В комплексі Клементинум, який з XVI ст. був важливим духовним та освітнім центром, знаходиться Чеська національна бібліотека. До її складу входить і Слов’янська бібліотека – найбільша славістична книгозбірня у Центральній Європі. Слов’янську бібліотеку одразу по її створенні у 1924 р. очолили українці Володимир Тукалевський та Микола Михальчук. Сьогодні тут діє Український відділ, у фондах якого є стародруки, художня та наукова література, періодика, видані у різних країнах світу. Пам’ятають стіни Клементинуму і українських спудеїв – у міжвоєнні часи окремі його приміщення використовувалися для занять Українського Вільного Університету.

Однією з перлин комплексу є катедральний собор Св. Климента, у якому від 1931 р. розташовується греко-католицька парафія. Богослужіння відбуваються тут і українською, і церковнослов’янською мовами. У інтер’єрі собору увагу привертає оригінальний іконостас, який гармонійно поєднується з багатим бароковим оздобленням старовинного храму. При вході до храму – вивіска шістьома мовами: чеською, українською, німецькою, англійською, грецькою та арабською.

Якщо у вашому розпорядженні буде трохи більше вільного часу, неодмінно відвідайте Ольшанський цвинтар (метро А, станція Zelivskeho), що розташувався по обидва боки від вул. Желівскего. Вийшовши з метро, побачите новий єврейський цвинтар, а за ним – місце спочинку наших співвітчизників – учасників національно-визвольних змагань, членів Директорії УНР та уряду Скоропадського, діячів науки і культури. Від головного входу алея веде до православної каплиці, зліва від неї можна знайти українські поховання, зокрема, могилу Олександра Олеся та його дружини Віри, бібліолога та громадського діяча Степана Сірополка, та символічний надгробок з написом «Моїм вірним дітям героям і жертвам терорів. Мати Україна».

У приміщенні І-го Медичного Факультету Карлового Університету багато літ пропрацював наш земляк, академік Іван Горбачевський. У фойє (вхід від вул. Катержінської) на меморіальній дошці напис: «Чесько-український учений, засновник чеської школи лікарської хімії, професор та ректор Іван Горбачевський». Працівники Інституту Біохімії вважають себе спадкоємцями славного вченого, переконані, що саме Горбачевський є genius loci їхнього закладу.

До найяскравіших сторінок українського життя у Празі належить діяльність Українського Вільного Університету та Музею української визвольної боротьби (МУВБ). У міжвоєнні роки, за умов відсутності власної державності, українська інтеліґенція зуміла створити у Празі потужні осередки формування національної еліти. Звичайно, це не було б можливе без активної і дієвої підтримки з боку тодішньої влади Чехословацької республіки, і, зокрема, президента Масарика. Це за його ініціативою у 1921 р. на урядовому рівні було розроблено план, що передбачав створення наукових, культурницьких, освітніх установ, закладів і товариств для емігрантів з колишньої Російської імперії. У той час, коли на радянській Україні сталінський режим безжалісно розправлявся з інтелігенцією, тут, у Празі могли вільно творити найкращі українські літератори та митці, відомі як представники «Празької школи»: Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олег Ольжич, Наталія Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська.

Завдяки зусиллям українських політиків, діячів науки та культури восени 1921 р. у Празі розпочав свою діяльність Український Вільний Університет. Серед викладачів цього Університету були такі визначні українські вчені та громадські діячі як І. Горбачевський, Д. Антонович, Л. Білецький, С. Дністрянський, Д. Дорошенко, О. Колесса, С. Рудницький, С. Смаль-Стоцький. У першому семестрі навчання було прийнято близько 700 слухачів, які, попри всі труднощі емігрантського життя, прагнули здобути вищу освіту. Діяла у Празі і українська друкарня, яка забезпечувала потреби громади у виданнях рідною мовою. У 1926 р. кафедри українознавства були відкриті у Карловому університеті, завдяки чому студенти отримали змогу вивчати українську мову та літературу, історію України. У 1922 р. створено Українську Господарську Академію в Подєбрадах, а роком пізніше – Український педагогічний інститут М.Драгоманова.

На чужині поставало потужне українське інтелектуальне середовище, яке було органічно вписане у європейський науковий та культурний контекст. У цьому ж середовищі виникла ідея створення Музею визвольної боротьби України, - першого українського історичного музею за кордоном, яку було реалізовано 1925 року. До створення цього безпрецедентного науково-культурного закладу були причетні як представники української еліти, так і тисячі простих людей – українських емігрантів, розпорошених по всьому світу. У ситуації, коли українські національно-визвольні змагання зазнали поразки, ці люди не втратили віри і готовності боротися за свої ідеї. До музею надходили експонати та архівні матеріали з цілої діаспори українців. Станом на 1948 р. фонди нараховували понад 1 млн. одиниць письмових документів, творів українського образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, тисячі рідкісних фотографій. Кошти на утримання музею та на придбання нового приміщення МУВБ надходили від українців з усіх країн Європи та з США.

Із закінченням Другої світової війни довелося припинити діяльність українських інституцій у Празі. Рятуючись від репресій НКВД, були вимушені виїхати на Захід майже всі професори Українського Вільного Університету, Української Господарської Академії, Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова та Української академії пластичного мистецтва.

Джерело: Український Тиждень