Куди емігрують українці

У 2009 році громадянство Європейського Союзу отримали 776 тисяч вихідців із країн з-поза меж ЄС. Про це свідчать дані Євростату (статистичної служби ЄС), оприлюднені 10 червня.

Найбільше своїх паспортів іноземцям видали служби Великої Британії (204 тисяч), Франції (136 тисяч) та Німеччини (96 тисяч).

Найбільшу пропорцію осіб, які отримали громадянство, від загальної кількості іноземців, Євростат зафіксував у Португалії (5,8 рішень про надання громадянства на 100 іноземців), Швеції (5,3), Польщі (4,8) та Великій Британії (4,8).

Серед країн, чиї вихідці отримують найбільше європейських паспортів, Євростат називає Марокко (7,7% від загальної кількості), Туреччину (6,7%), Індію (4%) та Еквадор (3,6%).

Так, громадянами Евросоюзу ставали - громадяни Марокко (59 900 осіб), Туреччини (51 900), Індія (31 100), Еквадор (27 800) та Албанії (26 700). Серед держав-членів з високим високим показником набуття громадянства, найбільшц групи в Об'єднаному Королівстві склали індуси (13%) та пакистанці (10%), у Франції - мароканці (19%) та алжирців (15%), і в Німеччині - турки (26%).

Українці за цим показником посідають перше місце у Чехії (43,7% від усіх осіб, що отримали громадянство), Польщі (35%) та Словаччині (29,4%);

третє місце – в Естонії (1,2%), на Кіпрі (5,7%), Латвії (1,3%), Литві (11,8%), Угорщині (9,6%) та Румунії (1,4%).

Білоруси – другі в здобутті польського громадянства (14,3%) та четверті – у здобутті громадянства Латвії (5,4%) та Румунії (2,2%).

Молдавани стали першими по здобуттю громадянства в Румунії (67% всіх іноземців),

другими в Болгарії (29 %) та третіми в Португалії (10,7 %).

Росіяни активно емігрують до Фінляндії (перше місце й 30,1 % всіх хто отримав громадянство в цій країні), на другому місті вони в Естонії (5,2 %), Кіпру (7,9 %), Латвія (1,7 %), Литва (28,6 %), на третьому місці в Чехії (5,9 %), Греції та Польші.

Крім того у Латвії та Естонії, 96% і 93% (відповідно) від нових громадян складають "особи без громадянства" (Recognised non-citizen) = колишні громадяни СССР, які не змогли раніше отримати паспорти цих країн, але відмовились отримувати громадянство Росії. Це переважно російськомовні мешкаці, яких всіляко "опікає" Москва.

Ще одна категорія "осіб без громадянства" - "Stateless", також колишні громадяни СССР, склали найбільшу групу громадян (52,2 %), які отримали громадянство у Литві. В Латвії ця категорія стала четвертою по кількості, а в Румунії зайняла друге місце (22 %).

У деяких інших державах-членах, велика частина громадянства також була надана громадянам тільки з однієї країни: Греція (84% з Албанії) та Угорщини (66% від

Румунія).

В Києві презентовано найбільшу картину в світі

В Києві презентовано найбільшу картину в світі, що закликає до релігійної толерантності та миру.

В рамках Днів культури Палестини в Україні, на Співочому полі у Києві, була презентована найбільша в світі картина, написана олійними фарбами. Картина має назву «В багатоманітті - Один» й пропагує ідею примирення й толерантності між різними релігіями та народами.

Автор картини - Джамаль Бадван, громадянин України палестинського походження. Як відзначив митець, цим твором він хоче звести нові мости порозуміння між різними народами, культурами та релігіями. «Я не хочу війни, расизму, релігійних сутичок. Мені було 9 років, коли почалась війна на моїй батьківщині, я бачив біль, смерть й нічого тоді не міг змінити. Тепер цією картиною хочу сказати людству, хочу крикнути до всіх: «Зупиніться! Зупиніться!» - емоційно промовив Джамаль Бадван під час презентації полотна.

Крім того, художник підкреслив, що своєю картиною він хотів підкреслити, що «на землі є лише одна нація - людина, одна релігія - любов, а Бог - єдин для всіх».

На картині зображені Мойсей, Ісус Христос, біблійні та сучасні сюжети. В центрі символічно змальована ідея єднання релігій – голуб, як символ миру, мечеть, християнський собор і синагога. З обох боків картини зображені малюнки дітей різних національностей. Висота полотна 15,2 метра ширина - 20,5 метра, загальна площа 310 квадратних метри.

Під час презентації на Співочому полі, картину було офіційно внесено до Книги рекордів України, на відправленні всі необхідні документи для занесення досягнення до Книги рекордів Гіннесса, як найбільшу картину у світі, написану олійними фарбами на полотні.

На презентації найбільшої картини в світі, написаної на релігійну тематику, були присутні: міністр туризму і культурної спадщини Палестини доктор Хулюд Діабез, офіційний представник президента Палестини Ясер Аббас, Надзвичайний і Повноважний Посол Палестини в Україні Др. Мохаммед Аль-Асаад та заступник міністра культури України Тимофій Кохан.

Посол Палестини Мохаммед Аль-Асаад відзначив на презентації картини, що Палестина є батьківщиною трьох світових релігій – юдаїзму, християнства й ісламу, тому символічно, за палестинський художник, що живе в полірелігійній, демократичній й толерантній країні – зміг створити таку картину, якою буде пишатися й Україна, й Палестина. Й яка зможе підштовхнути людство задуматись про необхідність мирного й толерантного співіснування на нашій планеті.

Після української презентації художник планує показати картину в інших країнах світу. Взагалі, твори Джамаля Бадвана, окрім України, вже виставлялись в Палестині, Болгарії, Росії, Туреччині, Ірані, Греції, Америці і Франції.

Суспільство і влада – хто кому служить

2 червня в Києві було презентовано нову аудіокигу Блаженнішого Любомира (Гузара) “Суспільство і влада».

Це перша частина нової трилогії колишнього Глави УГКЦ під загальною назвою «Суспільство». Аудіо книга стала логічним продовженням попередньої трилогії, що її записав Блаженніший Любомир: «Дорога до себе», «Дорога до ближнього», «Дорога до Бога».

Послухавши аудіо-книгу «Суспільство і влада», що скалається з двох СD-дисків, можна буде дізнатися: чи всяка влада від Бога; як відрізнити політиків, які служать країні, від тих, які тільки вдають це; про показову релігійність політиків; про депутатів в рясах; за яких умов народ може повстати проти своєї влади; чи завжди народ вартий свого правителя, та багато інших цікавих тем.

Питання для Любомира (Гузара) готувались на основі запитів суспільства, питань віруючих й не тільки. Як відзначила народний депутат Леся Оробец, зокрема до підготовки питань до Блаженнішого взяла участь найбільш активна частина суспіства – блогери та користувачи соціальних мереж.

Віктор Єлецький, президент Української асоціації релігійної свободи, автор передмови до аудіо-книги, підкреслив, що для суспільства важливо, щоб церква вирішувала те тільки свої внутрішні питання (пільгове оподаткування, знижки на комунальні послуги, побудова нових церков), але й також приймала активну участь у житті суспільства. Важливо, щоб церква, своїм моральним авторитетом дієво закликала владу до справжнього служіння на благо народу й держави.

Влада повинна завжди пам’ятати, що вона є найнята народом на службу. Вона перша повинна виконувати ті закони, що сама ж їх приймає. Зі свого боку суспільство повинно активно й ефективно контролювати владу. Адже не вся влада від Бога, від Бога лише добра влада – підкреслив Блаженніший Любомир (Гузар).

В нашому суспільстві склалась усталена думка, що влада, політика – то брудна справа. Але, влада сама пособі не є поганою, або доброю. Поганими можуть бути виконавці, які зловживають тою владою – відзначив Блаженніший. І саме суспільство має вирішувати, чи буде воно терпіти таку владу, чи обере собі іншу.

Відзначив Любомир (Гузар) й важливість освіти у формуванні, як здорового суспільства, так і чесної влади. Адже саме з освіти, зі школи та інституту починається формуватися особистість. В сьогоднішньому суспільстві є певне напруження між народом і владою, між різними чинниками влади і групами народу. Це прикро, але не трагедія. Бо це є можливий завдаток, це може стати початком пробудження. Я відчуваю, що ми починаємо прозрівати, думати і становлятися. Головне, щоб люди не пішли поганими шляхами, не дали демагогам звести себе на манівці – підкреслив Блаженніший Любомир.

Поширення християнства в Україні-Руси

Київська Православна Церква довгий час була найбільшою за територією Митрополією Вселенського Константиннопольського Патріархату. Лише з 1685 року українська церква була (в неканонічний спосіб) переведена під юрисдикцію Москви. Але ніколи за всю понад тисячолітню історію духовна дочка - Київська митрополія - не зрікалась свого зв'язку зі своєю Матір'ю - Константинопольською Патріархією.

Церковний переказ подає, що після Зіслання Святого Духа на Апостолів Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. На південному березі Руського (Чорного) моря був Синоп. Із Синопу морем шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де Апостол довідався, що близько лежить Дніпрове гирло. Апостол Андрій «рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі», де тепер столиця України - Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє «благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог» та поставив хреста.

Київ, як і Єрусалим, Константинополь і Рим - найважливіші духовні центри світового Християнства - стоїть на семи горбах, і це єднає Київ з давніми апостольськими столицями.

Про поширення у свідомості давніх українців-русів імені (хоч прямо і не названо) Святого Апостола Андрія як одного з перших місіонерів свідчить лист візантійського імператора Михайла Дуки до сина київського князя Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича (близько 1073/74 року): «Духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що одне і те саме слово спасіння поширене в обох (державах), одні і ті ж самовидці божественного таїнства і його вістуни проголосили у них слово Євангелія».

Відомий український історик Михайло Брайчевський вважав, що «перебування апостола Андрія в Криму (в Керчі та Херсонесі) цілком правдоподібне». Вчений зробив висновок: «Незалежно від часу введення цього [про Апостола Андрія] переказу до київського літописання маємо розглядати його як <...> документ епохи, набагато давнішої за часи Нестора і Сильвестра».

Найранніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скіфами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято «давно» пишуть в «Церковній історії» Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в «Короткій хронографії».

В історії залишилось ім'я князя слов'янської держави антів (територія Південної України) Божа, якого разом із синами і сімдесятьма воєводами, як християн, розп'яли ґоти на хрестах.

Візантійські джерела повідомляють, що полянський князь Кий (в оригіналі Кувер) в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніяна І, у Константинополі прийняв Християнство, тут же здобув освіту. «Мав велику честь від царя», одержав бенефіцій у Нижньому Подунав'ї, де заснував «градок Києвець», але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Тому Кий повертається додому, де «заклав» (напевно, розбудував або переніс з іншого міста) свою столицю Київ.

За іншими свідченнями візантійців, Кий був сучасником імператора Іраклія. Як докладно пише його сучасник Іоан з Нікіу, силою Святого і Животворного Хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів і язичників». Про дружні зв'язки давньоукраїнського князя з візантійським імператорським двором свідчить і «Повість временних літ».

Друга половина VII-VIII століття, коли на імператорському престолі сиділи імператори-іконоборці, були важкими для Східної Церкви. Північно-Східний Крим став місцем заслання або схованки для шанувальників ікон. Із Криму завдяки місіонерській діяльності таких постатей, як Стефан Сурозький Ісповідник та інші, поширювалось Християнство у його православній формі серед навколишніх язичників. Збережений давньоруський переклад поширеної редакції «Житія Стефана Сурозького» (грецький оригінал втрачено) свідчить про хрещення князя Бравлина наприкінці VIII - на початку IX ст. Найцікавіше те, що правдивість свідчень «Житія» про несподівану хворобу і чудесне зцілення Київського князя Бравлина.

У середині - другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дир, про яких є думка, що вони були останніми нащадками князя Кия. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західноєвропейських джерелах.

Про хрещення українців-русів пишуть Патріархи Фотій та Ігнатій, імператор Константин Порфироґенет. Тогочасні документи засвідчують бурхливу діяльність князя Аскольда, часто підкріплювану силою зброї. Вже тоді Київська Русь стала поважним суперником Візантійської імперії і зайняла значну позицію у тогочасній Ойкумені. Язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Дира та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Києвій династії прийшла династія Рюриковичів і почався період язичницької реакції. Забігаючи вперед, скажемо, що навіть в ХІ-ХІІ ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття.

Імператор Михайло III 861 року відрядив у так звану «хозарську місію» Костянтина Філософа. Найоптимальніше для місіонера було б плисти безпосередньо до Меотиди (Азовського моря), але майбутній Учитель слов'ян чомусь їде до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де знаходить монаха-русича, у якого «обріте» (знайшов? придбав?) релігійні книги, «руськими письменами писані». А потім, 863 року, була моравська місія, для якої святі брати Кирило (Костянтин) і Мефодій переклали слов'янською мовою Новий Заповіт і богослужбові книги. Навіть при сучасному розвитку можливостей перекладу і наявності величезної кількості граматик і словників праця перекладача є подвижництвом. А що тоді говорити про час, коли цього всього ще не було, коли треба було виробити власну слов'янську термінологію для передання специфічних понять, подібних до слова «рай» (до речі, у західноєвропейських мовах для цього поняття вживається запозичене слово, а не власне). Отже, напевно, Костянтин Філософ придбав потрібні книги, дещо їх відредагував, але ще довгий час після нього у римських джерелах їх називають «руськими», а не загально «слов'янськими». І ще одне: логічно з Криму було б їхати на Русь для місійного служіння, оскільки в той час Київ був важливіший з політичного боку, ніж Моравія і Паннонія. Та Русь на той час вже була християнською державою, отже, нема жодного смислу нести Християнство християнам.

Після язичницької реакції у Києві утверджується династія Рюриковичів, яка ставиться вороже до християн. Але сама Християнська Церква не пропала. Під час укладення договорів між Києвом і Константинополем за князя Ігоря ми бачимо русичів-християн, які присягають на Євангелії, у час княгині Ольги на Подолі - одній з частин Києва - діє соборна церква Святого Пророка Іллі. Та й сама княгиня Ольга і її син Уліб є християнами.

Новий період у розвитку християнського життя Київської Русі настав за онука княгині Ольги Володимира. 988 чи 989 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабки і відновлює офіційний статус Християнства як державної релігії. Тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім'ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурґзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського володаря. Після відновлення Християнства у Києві були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі. Прикметно, що про схрещення тих земель, на яких проживають сучасні українці і білоруси, ніде нема згадки. Отже, на них збереглось Аскольдове хрещення.

Навіть у нинішній непростий час, коли Українське Православ'я розділене на три гілки, Церкви, що відроджують і зберігають українську традицію, не виявляють нерозумної нетерпимості і агресивності щодо своїх єдиновірних братів.

Терпіння і віра будуть у свій час винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна Церква, до якої прагнуть дійсні християни і патріоти своєї землі.

Джерело: матеріал підготовлено Вселенським патріархатом

Геогриевская ленточка - символ империи

"Символом Победы" сейчас все называют георгиевские ленточки, и хотят заклеймить позором всех, кто отказывается их носить.
А вообще-то георгиевские ленты является символом Российской империи и ее завоеваний.

Георгиевская лента не имеет никакого отношения к победителям ВОВ, к наградам СССР и солдатам РККА, ибо она крепилась к Ордену Св. Георгия, которым официально награждали в Российской империи (возродили эту награду лишь в РФ).

На самом деле во времена ВОВ в СССР награждали Орденом Славы (с 1943 г.) и к нему прилагалась гвардейская лента.
Георгиевская лента имеет прямое отношение к побежденным ВОВ, к наградам КОНР и солдатам РОА (армии Власова).
Многие офицеры РОА были кавалерами Ордена Св. Георгия и получили его еще в Российской империи.
Кавалерами Ордена Св. Георгия являются такие одиозные личности:

генерал Петр Краснов, начальник главка казачих войск 3-го Рейха
Комитет Освобождения Народов России

маршал Финляндии Маннергейм (Георгиевский крест виден на фото под Рыцарским крестом)

группенфюрер СС Рудольф Бангерский

майор Александр Альбов, начальник отдела пропаганды штаба ВВС КОНР

генерал-майор Антон Туркул, командир II корпуса Вооруженных Сил КОНР


Кавалером Золотого Георгиевского оружия является также группенфюрер СС Андрей Шкуро

как говорится - вас обманули, вам дали гораздо лучше...

Св. Михайло Чернігівський - борець з монголо-татарами

Великий князь Київський Михайло Всеволодович, що також відомий як Святий кн. Михайло Чернігівський - був одним з небагатьох князів, який відкрито виступив проти хана Батия (на відміну від Олександра Невського та інших північних князів, що ходили на поклон до хана). Великий князь Михайло проводив політику самостійності Української (Руської) Православної Церкви, й сприяв обранню Митрополитом Київським і всієї Русі українця Петра Акеровича. Саме Петро Акерович представляв Київську митрополію на І Вселенському Ліонському Соборі.

Чернігівський князь Михайло Всеволодович, страчений разом зі своїм боярином Федором в Орді за наказом хана Батия за відмову виконувати язичницькі обряди, став одним з найбільш шанованих руських (українських) святих. Його подвиг уособлював незломленість давньої Русі-України, давав людям надію на позбавлення від рабства.

Великий князь Київський Михайло був сином князя Всеволода Святославича, з роду чернігівських князів, одного із самих діяльних і войовничих князів того часу. У 1223 році брав участь у битві з монголо-татарами на Калці. Після загибелі свого дядька, князя Мстислава Святославича, у трагічній битві на Калці (у якій руські-даньоукраїнські князі вперше воювати з монголо-татарами), Михайло зайняв чернігівський престол. Крім того, він княжив у різний час в Переяславі, Новгороді, Києві, Галичі; майже безперервно воював, часто міняв союзників. Довгі роки Михайло боровся за князювання в Новгороді з князем Ярославом Всеволодовичем, батьком Олександра Невського. Він двічі займав місто (у 1224/25 і 1229 роках), але обидва рази змушений був залишати його.

У 1228 році, разом з київським князем Володимиром Рюриковичем, Михайло воював з Данилом Галицьким - незважаючи на те, що останній доводився йому швагром (Михайло був одружений із сестрою Данила); ця війна закінчилася невдало для союзників. У 1235, в союзі зі своїм двоюрідним братом Ізяславом Володимировичем, Михайло почав війну проти свого недавнього союзника Володимира Рюриковича і Данила Галицького. На деякий час Михайло зайняв Галич, а в 1236 році - і Київ, в якому чернігівський князь залишався до кінця 1239.

А найстрашніше для Руси-України було те, що навіть нашестя татар не зупинило усобиці і чвари руських князів. Наприкінці 1239 татарські загони вперше з'явилися біля стін Києва. Татари вступили в переговори з князем Михайлом, але той відмовився від будь-яких переговорів. Під натиском татар та тих північних князів, що перейшли на їх бік, Михайло відступив в Угорщину, де вже перебував його син Ростислав. А потім до Польщі, де намагався отримати допомогу (у тому числі від Римського Папи Інокентія IV) для боротьби з ординцями.

Київ перейшов спочатку до смоленського князя Ростислава, але потім стольний град відвоював Данило Галицький, який посадив у місті свого воєводу Дмитра (майбутнього героя трагічної київської оборони від татар). Втечею Михайла скористався і його давній недруг, союзник татар князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського). Він захопив у місті Кам'янці дружину і бояр князя.

Не знайшовши допомоги на Заході, Михайло направляє послів до свого швагру і недавнього ворога Данила в Галич з проханням надати притулок. Данило прийняв вигнанців. Однак взимку 1240 почалося вторгнення в південну Русь полчищ Батия. У грудні упав Київ, і татари кинулися в Галицьку землю. Михайло знову втік до Польщі, звідти - До Силезії. 1241 року Михайло з сином повернувся до Київ, на згарищі. У 1245 Ростислав одружився з дочкою угорського короля Бели IV. Дізнавшись про виконання своєї давньої мрії, Михайло поспішив до Угорщини. Однак ні сват, ні син не надали йому гідного прийому. Ображений Михайло повернувся на Русь, в рідний Чернігів.

В 1241 (за ін. дан., 1245) повернувся до зруйнованого Києва та Чернігова. Князь Михайло Чернігівський, як тодішній Великий князь Київський, після зруйнування столиці татарами 1240 року (й смерті митрополита), зайнявся обсадою Київської Митрополії та настановив митрополитом Київським і всієї Русі - архиєпископа Петра Акеровича, ігумена монастиря св. Спаса на Берестовій під Києвом. Незабаром митрополит Петро Акерович вирушив на Вселенський церковний І Ліонський Собор, де також намагався переконати Папу Римського й західних володарів в необхідності спільної боротьби проти татар.

Тим часом, Хан Батий вимагав від руських князів бути до нього з поклоном і отримувати з його рук особливу грамоту (ярлик) на володіння тим чи іншим князівством. "Не личить вам сидіти на цій землі Батиєвій, не вклонившись йому", - передають літописі слова татар, звернені, зокрема, до князя Михайла. За звичаєм, прийнятому у татар, коли князі руські були до Батия, їх спочатку проводили між вогнями. для очищення, і вимагали, щоб прийшли вклонилися "куща, і вогню, і ідолам їх ". Також і частина дарів, які князі приносили з собою, спочатку кидали у вогонь. Тільки після цього князів вели до хана. Багато князів з боярами проходили крізь вогонь, сподіваючись отримати з рук Батия міста, в яких вони княжили. І хан давав їм те місто, про яке вони просили.

У 1246 році князь Михайло з боярином Федором приїхали до ставку Батия. Разом з князем був і його онук, юний Ростовський князь Борис Василькович (син його доньки Марії). Князь рішуче відмовився здійсювати поганські ритуали. Татари схопили святого князя Михайла, і вбили його. А один з убивць, колишній перш християнином, а потім відкидає християнської віри, на ім'я Доман, вийняв ніж і відрізав голову святому князю і кинув її геть. Сталося ж це зле вбивство 23 вересня. Тіла обох мучеників були кинуті на поживу псам, і тільки через кілька днів християнам вдалося вкрити їх.

Тіла святих мучеників князя Михайла і боярина Федора перевезли на Русь: у Чернігів. Вже незабаром після смерті їх стали почитати як святих. Київська Церква почитала цих мучеників, як борців з монголо-татарами за Русь-Україну та віру православну.

В 1572 році московські війська захопили Чернігів, й вивезли мощі святих до Москви. Тоді ж московська церква проголосили їх святими.

Александр Невський - справжня історія

Князь Александр Невский, якого російська (русская) православна церква проголосила святим, й якого дуже шанують в Московії, як "захисника Росії" - був сатрапом й прислужником хана Золотої Орди й захищав окраїни монголо-татарської імперії й її інтереси.

Монгольський сатрап Олександр „Невський” - лютий ворог слов’ян
Народився Олександр в Переяславлі-Заліському, тобто в Залешанській землі, серед мері. Відразу відзначимо, що в роки навали Батия на землю Суздальську в 1237-1238 роки, ні Олександр, ні його батько Ярослав Всеволодович, ні молодші брати Ярослава зовсім опір не чинили, тому і не були знищені монголами. Здавшись Хану Батию „на капітуляцію”, князь Ярослав з родичами в тому ж році поступив на службу до монголів.
Першу, так звану „велику перемогу” Олександр, згідно російських писань, отримав 15 липня 1240 року. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, що висадилися на берег Неви, і „розбив їх в пух і прах”. З обох боків в тій бійці взяло участь не більше 300 чоловік. І Олександр в тій сутичці не переміг з тим блиском, як нам казали. „Битва припинилася, мабуть, з наступом темноти. Під покривом ночі залишки ворожого війська завантажилися на кораблі й відплили геть. Втрати з російського (??) боку були невеликими - всього 20 чоловік”. /Журнал „Батьківщина” №11, Москва,1993 рік, стр.27./
У тому і полягає секрет російської державної казки, що нам ніколи не дозволяли знати письмові джерела протилежної сторони. Навіщо підносити матеріал для роздумів. Хай людина вірить брехливим державним „оповідям”.
За старих часів в Московії траплялися бійки і більше Невської, коли на святках йшло битися село на село. Таких „битв” за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі і з інородцями, але жодному російському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще - доленосними.
Майже такого ж рівня була і „битва” Олександра з німцями і естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпат’євський літопис просто не підтверджує її „буття”. „В лето 6750 не бысть ничтоже”, - свідчить літопис. Тим часом, 6750 - це 1242 рік.
За даними Ордена, Чудська сутичка все ж мала місце і втрати Ордена склали 20 лицарів убитих і 6 лицарів полонених. Проте про розгром не йдеться. Такий масштаб „Чудської битви”.
Здавалося б, навіщо ця брехня російської історії? І тут скринечка відкривається просто. Олександр, так званий Невський, в реальності що народився десь в 1230 році, в 1238 році був забраний ханом Батиєм в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокняжий стіл. Князь же Ярослав, після повернення Батия з Європи в 1242 році, був відправлений до Каракоруму на коронацію Гуюка.
Так от, пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1249 рік, а можливо і по 1252 рік, коли був посланий на великокняжий стіл до Владимира, Олександр не приймав участі ні в одній з серйозних битв. Але так вже склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Чому і довелося шукати „перемоги”, інакше предок російських государів опинявся зовсім в негожому світлі.
Після викладених вище фактів, нам повинно стати зрозумілим бажання московської еліти приховати теперішній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання „ушляхетнити” родоначальника московії - Олександра Ярославовича, тим більше, що поруч в Київській Русі в ті роки воістину блищав Данило Галицький, що було зафіксовано істориками і літописами Європи.
Історія Російської держави почала письмово викладатися, по суті, з XVIII століття під строгим „оком” і по велінню государів (Формування її було завершене при Катерині ІІ). Московські царі навіть думки не допускали розповісти світу про монгольське походження своєї державності. У тому і полягав секрет, який велено було приховати і заховати у вигадках і фантазіях.
До речі саме Хан Золотої Орди, внук Батия, Менгу-Тімур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису населення Суздальського, зробленого в 1272 році. А в 1277 році по досягненню Данилом (сином Олександра Невського) повноліття (за монгольськими законами в 16 років) посадив сього князя на „московський стіл”.
У чому дійсно досяг успіху князь Олександр, так це в інтригах і підступах проти своїх рідних братів і сусідніх князів. „Андрій Ярославович (брат Олександра. - В.Б.), ставши князем володимирським (Великим князем. - В.Б.), уклав союз з сильним князем Південної Русі (Київській Русі; такими хитрощами нас намагаються переконати, що існувала і інша Русь. - В.Б.) Данилом Романовичем Галицьким, одружившись на його дочці, і спробувавши вести незалежну від Золотої Орди політику. Але в 1251 році великим ханом став друг і ставленець Батия - Мунке. Це розв’язало руки золотоординському ханові, і наступного року він організував військові акції проти Андрія і Данила. На галицького князя Батий послав рать Куремси, що не добилася успіху, а на Андрія - рать під командуванням Неврюя, що розорила околиці Переяславля. Володимирський князь втік, знайшовши притулок в Швеції (пізніше він повернувся на Русь (?!) і [з дозволу Хана] княжив у Суздалі). У тому ж році ще до походу Неврюя (зверніть на цей факт особливу увагу! - В.Б.) Олександр поїхав до Батия, отримав ярлик на володимирське велике княжіння і після повернення… сів у Володимирі. З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський. - В.Б.) був великим князем володимирським”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.29./ Олександр відкинув союз з рідним братом і став на сторону татаро-монголів. Це безперечний факт.
Значить, дійсно, князь Олександр отримав перед Золотою Ордою великі заслуги. У чому ж ці заслуги полягали? Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не піднімав меч проти татаро-монголів.
Не зуміли монголи мечем і силою підкорити великої гордості Київської Русі - Новгород і Псков. Слов’янські святині підніс монголам „на блюдечке с каемочкой” Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старшого сина Василя, що відмовився покорятися батьку-зраднику, віддав на розтерзання Хану, аби задобрити своїх панів.
Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав всі вимоги Золотої Орди і відправився в Сарай востаннє.
У історії Московії-Росії дійсно немає князя, що більш попрацював на Орду, як князь Олександр. Як виявилось, „дарунки” Олександру Невському були гідні його вчинків. З найбільшого веління Хана з 1272 року і стала заселятися Москва, цей глухий тайговий кут. А з 1277 року тут засів перший московський князь - Данило, син Олександра Невського.
Існує декілька точок зору на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що „…саме колабораціонізм Олександра по відношенню до монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі іга Золотої Орди”. /Журнал „Батьківщина” № 11, 1993 рік, стр.30./
Послухай, читачу: „…Александр сделал судьбоносный выбор между Востоком и Западом в пользу Востока. Пойдя на союз с Ордой (як незрозуміло сказано, адже пішов-то до Орди в рабство, ставши Золотоординським Улусом. - В.Б.), он предотвратил поглощение Северной Руси (майбутній московії. - В.Б.) католической Европой и тем… спас русское православие”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.30./
Ці думки є священним постулатом Російського православ’я. Жодні людські якості або їх відсутність не приймалися Російською церквою до уваги, коли сього князя зводили в сан „святаго Русской Православной церкви”. Всі малодушні підлості князя Олександра пробачили і забули, а з часом - збочені і виправдані всього лише за послуги перед Російським православ’ям.
Не слід забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами стала разом з князем на коліна і преклонила голову - за що була винагороджена Ханом.


Розвінчання міфу про Олександра Невського.
Російська історіографія ретельно приховує рік його народження. Але якщо елементарно проаналізувати біографію князя в контексті історичних подій, пов’язаних із його життям, то виходить, що під час битви на Чудському озері та Неві йому було не більше як 6–8 років!
Як свідчать історичні факти, Олександр був кревним братом прямого нащадка Чингізхана – Сартака. Брататися на крові з ним князя не примушував ніхто і ніщо, окрім його рабської ментальності. Олександр жив заручником у столиці Золотої Орди Сараї кільканадцять років після того, як монголо-татари завоювали Володимиро-Суздальське князівство та залишили після цього князювати в ньому його батька Ярослава.
Потім Олександр сам був там князем і служив своїм хазяям-завойовникам вірою та правдою, придушуючи всі повстання проти татар не тільки у своєму, але й у сусідніх князівствах (улусах) та чітко і своєчасно збираючи при цьому десятину зі своїх співвітчизників для Орди.
Неодноразово для отримання та підтвердження свого ярлика на княже правління Олександр Ярославович повзав у ярмі перед сарайськими ханами та підступно вбивав інших князів, які були до тих ханів не настільки лояльні, як національний герой сучасної Росії.
Висновок із цього очевидний: раб може бути в героях тільки для ментальних рабів, які не знають і не бажають знати своєї правдивої історії, яким для імперської пихи достатньо замість неї цинічної брехні, яка завжди вела їх і поведе в разі необхідності на нові завоювання тих земель, на які вкаже «родіна-мать».
У тій же радянській шкільній історії Куликовська битва трактувалася як вирішальна перемога Русі в її визвольній боротьбі з монголо-татарами. Як з’ясувалося, насправді це була лише сутичка за владу двох ханів, на боці одного з яких був князь-васал.
Подібних прикладів відвертої брехні в радянській та російській історіографії забагато, щоб вважати їх правдивими. Ось за що у першу чергу слід було б вибачатися сьогодні російському керівництву. І не перед поляками, а в першу чергу перед власним народом –за те, що цілі його покоління були виховані й виховуються досі на суцільній історичній брехні.



За матеріалами: h.ua та RISU

Зі Святом Великодня !

Напередодні Світлого Свята Великодня, глави католицької та православних Церков звернулися до своїх вірних і духовенства з посланнями, присвяченими празникові Христового Воскресіння.

Вселенський Патріарх та Архієпископ Константинополя - Нового Риму Варфоломій звернувся до всієї Церкви з пасхальним привітанням,  в якому особливо відзначив, що Воскресіння Христа дарує вірним християнам упевненість, а для всього людства можливість — пережити несприятливі наслідки природних та духовних злих сил, повідомляє офіційний сайт Константинопольського Патріархату.

В привітанні Вселенського патріарха Варфолімія також говориться: "Христос Воскрес і дав нове життя досконалому ідеалу людства, який мав затемнений ідеал. Христос став першо-народженим та першим у новому відновленому світі та всього творіння. Вістка Воскресіння не є без значення для якості людського життя та збалансованої функції природи. Проживаючи Воскресіння Христа у глибині нашого серця, наше буття буде сприятливо впливати на все людство та природний світ."

Патріарх УКГЦ, Верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський Блаженніший Святослав нагорошує: "Пасха Господня, яку ми сьогодні святкуємо, є запрошенням воскреслого Христа йти за Ним від смерті до життя. 
У цей світлий день, прямуючи назустріч воскреслому Христові, ми не йдемо мовчки − ми «перемоги пісню співаємо»! Як важливо для нашого народу, що живе на різних континентах і сьогодні часом є розгубленим, пригніченим та зневіреним у власній гідності та силі, заспівати цю урочисту пасхальну пісню перемоги! 

Бо ж у воскреслому Спасителеві є сила, незламність і перемога українського духу. «Господь − просвічення моє і спаситель мій. Кого маю боятися?» − співає пророк Давид (Пс. 26, 1). 

Нехай ця пасхальна пісня перемоги залунає сьогодні у кожному нашому домі, у кожній родині! Нехай сила воскреслого Спасителя, який сьогодні переможно виходить із запечатаного гробу, буде вашим світлом, вашою силою та вашою піснею!"

Привітали з Великодними святами віруючих Української Православної Церкви поза межами України і на її рідних землях й архієреї канонічної Української православної церкви у світі - Постійної Конференції Українських Православних Єпископів поза межами України.

"Бог дав нам присмак Його великої надії, що Христова Церква збереться разом і буде єдиною. 
Хоч для досягнення мети потрібно ще багато діалогу і взаєморозуміння... Протягом часу між Церквами виявляється бажання йти вперед з діалогами про єдність... 

Ось чому ми з такою гарячою молитвою молимо нашого Небесного Отця й зі сльозами надії звертаємося до наших улюблених братів і сестер в Україні знайти шляхи примирення, які мусять бути знайдені, бо ми єдині, ми об'єднані древнім апостольським переданням cвятого апостола Андрія Первозванного. Відсутність єдності і поділ приносять біль і печаль. Ці речі, це не є праця Того, Котрий Сам – Єдиність, Повнота і Злагода."
 
Великоднє послання представників канонічної Української православної церкви у світі підписали Митрополит УПЦ США та діаспорі Константин, Митрополит УПЦ в Канаді Юрій, Архиєпископ УПЦ США Антоній, Архиєпископ УПЦ в діаспорі Іоан, Архиєпископ Південноамериканської єпархії УПЦ Єремія, єпископ УПЦ в Канаді Іларіон, єпископ УПЦ Канади Андрій, єпископ УПЦ США Даниїл.

Глава УПЦ (КП),  Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет,  у своєму посланні до вірних наголосив: "Сьогодні, в день Святої Пасхи, наші серця наповнюються особливою радістю, тому що Воскресіння Христове є незборимим доказом існування вічного життя. Нехай воскреслий Господь оновить наші духовні сили на добрі справи, допоможе нам подолати всі труднощі сьогодення, приведе українське православ’я до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви для подальшого зміцнення Української держави і покращення життя українського народу».

Предстоятель УПЦ (МП), що є складовою частиною Російської православної церкви, Митрополит Київський і всієї України Володимир відзначив, що Христове Воскресіння «дарує нам сили перемагати в собі зло, долати гординю, нести тяготи повсякденного життя, удосконалювати себе щоб стати людиною, якою задумав нас Творець. Нехай же наша віра, наша любов до Христа, що виявляються у дотриманні Його Заповідей, зміцнюються з кожним днем, щоб ми були гідними проповідниками Благої вісті про Воскреслого». 

Також Митрополит Володимир відзначив, що "цього року в Україні на державному рівні святкуватиметься 1000-річчя Софії Київської — древнього Кафедрального собору Київських митрополитів. Це грандіозне творіння наших благочестивих предків втілило у собі силу духу і красу православної душі нашого народу. Софійський собор, який пережив століття й епохи, є яскравим свідченням того, що народ, осяяний світлом Христової істини, народ-богоносець, здатний відстояти свою віру, здатний творити і примножувати славу Божу, осяювати і преображати навколишній світ". 

Христос воскрес!
 

Богдан Хмельницький - Князь Руси

27 грудня 1648 року під час урочистої служби у Києві Єрусалимський патріарх Паїсій без сповіді відпустив гетьману Богдану Хмельцькому не тільки минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту: відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

"Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з нащадків Месії, гетьмане козацький Богдане Хмельницький!" - саме так у грудні 1650 року звертався до українського очільника турецький султан Мегмед IV.

Не менш значний титул містив хрестоматійний портрет роботи Гондіуса: "Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь".

"Правда то є, що я - лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським" - говорив Б. Хмельницький посольству польського короля на чолi з воэводою Адамом Кисільом.

А Богдан Хмельницький продовжував окреслювати свій план: "Тепер уже час минув. Я вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що задумав: виб'ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. [...] Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич".

Князь Руський Богдан

21 грудня 1648 року весь Київ вийшов вітати Богдана. Хмельницький в'їжджав до давньої столиці "монархів руських" в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї.

Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана "князем Русі" та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

Тріумф перед київськими Золотими Воротами. Мізансцена і декорації ті самі, головний герой – інший. У серпні 1651 році зустріч литовського князя Януша Радзивілла відбувалася майже за тим сценарієм, що й тріумф Хмельницького три роки тому. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда, 1651 р.

Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше - без сповіді відпустив йому не тільки минулі, а й майбутні гріхи.

Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту - відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

Через місяць після "коронації" Хмельницького, патріарха Паїсія розпитувала у Москві довірена особа царя - думний дяк Михайло Волошенінов.

Очевидно, що "месседжі", які посилав патріарх і його оточення, були узгоджені із князем Богданом. Поки тривали переговори, царя Олексія обережно залякували чутками, що в Україні ніби буде проголошений свій Київський патріархат. І опікувався ним той же руський (украiнський) воэвода Адам Кисіль, який начебто мав привести патріарха-уніата від Папи.

Царя спокушали інформацією, що той-таки Папа заборонив німецьким католицьким князям посилати найманців у Польщу, бо та не надала допомогу у війні проти турків; що самі турки у тій війні за Кіпр та із Венецією виснажилися - тож чим це не слушна нагода, щоб "гроб Божий за самодержавства вашої царської величності з руки турецької звільнений був..."

Турецький гамбіт

Якщо досліджувати переписку Хмельницького з Москвою (і тільки) картина виглядатиме доволі парадоксальною: гетьман щойно проголосив себе самодержцем, незалежним від одного государя, і вже за кілька днів після цього відправляє посольство, аби попроситися у прийми до іншого.

Насправді, загальна картина виглядала іще більш дивною.

"Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є самою божею волею, щоб руський народ був вільний від польської неволі". - цей лист був адресований султану Мегмеду IV.

Саме з літа 1648 року Хмельницький також починає домагатися протекції Оттоманської Порти. Практично одночасно із ескалацією дипломатичних зусиль на московському напрямку.

А десь за місяць до київського тріумфу звертається іще і до правителя Трансильванського князівства Юрія Ракоці: "...ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини".

І навіть через півтора року після коронації Казимира Хмельницький закликав Ракоці до завоювання Польщі. Поляки самі були переконані, що гетьман збирає за допомогою братів Ракоці загальноєвропейську антипольську коаліцію.

Ракоці мав домовитися із германським імператором та узгодити спільний наступ із козаками. Отримання за допомогою зброї польської корони відкривало шлях мріям Сигізмунда Ракоці про шлюб із шведською королевою.

Шведи вступлять до Прусії. Московіти, що незадоволені втратою Смоленська - у Литву. Сам Хмельницький атакує Мазовію, а Сигізмунд Ракоці - мав прорватися до Малопольщі і зайняти Краків.

Частково цей план реалізується у 1655 року, під час подій, які у польській історії отримають назву "Потопу" .

Тобто кожному з високих престолів Хмельницький казав те, що тим хотілося чути.

Найспритнішими виявилися турки. У 1651 році Великий диван приймає Запорізьке Військо під свою протекцію Порти, надсилає своїм північним чорноморським васалам наказ в усьому допомагати козакам, а самому Хмельницькому символи васальної залежності - шаблю і халат.

Його союз із Портою лякав московітів, союз із Москвою - турків. Турецькі дарунки таки налякали Москву якнайкраще.

Чим ця історія закінчилася, ми усі знаємо. Богдан на своїй великій шахівниці вирішив зіграти турецький гамбіт - пожертвувати менш корисною, на його думку фігурою. А до того його схиляли православні ієрархи: і Паїсій, і Макарій, і Афанасій, і інші...

"Людина тисячі облич" і сарана

Чи проголошував Хмельницький незалежність української монархії? З формальної точки зору - так.

На необхідність такого акту йому натякав і Михайло Волошенінов, оголосивши 6 травня 1649 року патріарху Паїсію та полковнику Мужиловському волю Олексія Михайловича:

"А буде гетьман Хмельницький і все Запорізьке Військо своїми силами у короля і у панів учиняться свобідні і похотять бути у підданстві за великим государем нашим, за його царською величністю без порушення вічного докончанія..." то цар їм пожалує і під свою руку прийняти повелить.

Але ж цей факт вже мав місце за чотири місяці до того!

Чому Хмельницький виголосив про свої монарші претензії лише польському посольству і нічого про це не велів говорити у Москві - можна тільки здогадуватися.

Можна шукати пояснень у тому ключі, що насправді він не дуже й то хотів "під государеву високу руку", що це був лише один із епізодів складної дипломатичної гри, якою була охоплена величезна територія від Балтійського моря до Червоного - від Стокгольму до Єрусалиму.

Але у цьому був весь Хмельницький! "Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає-гадає..." - сучасники були впевнені, що у Хмельницького тисяча облич, і жодне з них - справжнє.

Він запевняв у щирій прихильності короля Яна Казимира і за його спиною змовлявся із московським царем і семирадським князем, обіцяючи кожному з них польську корону.

Він клявся у вірності кожному з названих монархів, знаходив приводів, щоб ті свої клятви скасувати, і причини - щоб знов їх поновити.

Чого прагнув Богдан? "Возз'єднання" із Московією і здобуття гроба Господня з турецької неволі? Можна було б відповісти "так", якби перед тим Хмельницький не "возз'єднувався" із Туреччиною, а потім не вів складні переговори щодо союзу ще й із Швецією.

Він плодив інтриги із блискавичністю, яка вражала його сучасників, і остаточно заплутала його нащадків.  

Чому не можна було послідовно і наполегливо діяти саме за планом "А" - незалежна монархія?! Відповідь, здається, залишається на поверхні.

І "наш" Самійло Величко, а перед ним "їх" Самуїл Твардовський як найзначнішу подію 1648 року відзначали нечувані-небачені знамення: "А найперше велике надзвичай затемнення сонця у день Страстей Христових перед тією війною було. Потім комета, споконвіку небачена десять днів на небі являлася. А перед самим початком війни сарана велика всі трави і збіжжя поз'їдала."

Наступного, 1649 року стихійне лихо повторилося вдруге. Українську незалежність з'їла сарана. Разом із жахіттями війни та епідеміями те стихійне лихо призвело до голоду, дорожнечі та нечуваної депопуляції. Хмельницький мусив шукати допомоги на стороні, бо у тій війні вичерпувалися і людські, і економічні ресурси.

Він грав у свою гру, мабуть, впевнений у своєму щасті і можливості реалізувати врешті-решт план "А". Адже восени 1656 року Хмельницький відсилає своїх послів до Вільна, аби литовці на перемирному з'їзді домагалися від Польщі й Московії, щоб кордон земель Богдана проходив "як за давніх князів руських". 

Проте час гри скінчився несподівано швидко. Хоча гетьмана і попереджали.

Іще наприкінці грудня 1648 року старий розумник Паїсій "...йому казав, щоб він не зі всяким пив та їв, щоб його не спортили..." Незалежність Війська Запорізького після смерті Богдана його нащадкам відновити не судилося.

Спасіння неможливе без жертви

Мирослав Маринович: Сучасний молодий чоловік вважає, що на жертву йти не слід, а треба просто правильно використати наявні ресурси й можливості.

Я не проти. Я за таке суспільство, де можна було б правильним розподілом ресурсів усе залагодити. Здається, це і є ідеальний світ, який живе за Божими законами і в якому немає криз. Але ми живемо в реальному світі, де гріх клубочиться і множиться, і якщо його не видаляти із суспільства, то буде так, як зі шлаками, які залишаються в нашому організмі й занечищують його. А як видалити ці шлаки, якщо вони не видаляються самі? Тільки через жертву. Це формула, яка детермінувала навіть самого Бога.

Адже Бог, щоб змінити людство, послав на жертву Свого Сина (відповідно до християнського бачення). Отже, це є в основі світу, і ми повинні розуміти, що якщо не хочемо іти на маленьку жертву сьогодні (мається на увазі, що когось можуть звільнити з роботи, комусь зменшать зарплату, хтось змушений буде переїхати до іншого міста тощо), тоді ми чи наші нащадки будемо змушені платити дуже великою жертвою. Загалом, події зараз так швидко розвиваються, що, скоріш за все, ми також платитимемо. Отже, вибір за нами. Я сподіваюся, що молоді люди потикаються сюди-туди, шукаючи шляхів, спробують обійтися без жертви, а тоді зрозуміють, що так не вийде. 

Україні потрібні моральні авторитети. Потрібні люди, які можуть у своїй поведінці змоделювати і проілюструвати певні моральні істини. Та поки що лише триває балаканина, і немає таких людей на загальнодержавному рівні. Про занепад духовності говорять майже всі, починаючи від президентів й закінчуючи нашими сусідами і нами самими, але як важко цю духовність нам виявити в реальному житті!

В результаті маємо те, що Головаха, київський соціолог, назвав “аморальною більшістю”, для якої діяти відповідно до моральних принципів – означає бути “лузером”, невдахою. Отже, в такому світі, де панує аморальна більшість, величезну вагу має поява тих людей, які спроможні проявити іншу модель поведінки. Особливо коли таких людей набереться достатня критична маса, щоб змінити ситуацію.

Кожен, хто хоче жити гідним життям, мусить подолати страх. Без цього не вдасться зберегти гідність, оскільки ви обов’язково з часом підете на такі компроміси, які будуть шкодити вашому моральному хребту.   Для мене таким переломним періодом були спроби КДБ схилити мене до інформаторства. Все почалося зі страху, великого страху, бо я ж був молодим недосвідченим хлопцем. Раптом тебе ставлять перед дилемою: або ти погодишся стати інформатором, або тебе на третьому курсі викинуть з інституту.

Зрозуміло, що людина шукає якісь компроміси, щоб, з одного боку, не допустити звільнення, а з іншого боку – не перейти межу допустимого. Так-от, мій висновок такий: цей компроміс неможливий. Рано чи пізно він обернеться великим моральним викликом, а тому зробити вибір та обрати свій шлях ти таки будеш змушений.