Розстріляне Відродження

3 листопада 1937 року стало чорним днем в історії української нації. Саме в цей день радянська репресивна машина знищила сотні Геніїв Українського Народу.

Саме в цей день Українське Відродження стало – розстріляним.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.

Це відродження було логічним продовженням розвитку української нації, діяльності тих українських митців, що навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi світового визнання (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський).

Після революційних подій, введенням рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр. та набуттям Украïною своєï державності (1917-1919) та проголошення курсу на українізацію в УРСР на повний голос мала змогу проявитися вся сила та велич творчості нації.

Вийшовши в масi своïй з нижчих верств населення (службовцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння украïнськоï елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями в той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Основними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Але тоталітарна система не терпить ніякої свободи. В тому числі – і свободи нації.

Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах.

1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельковський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали майстри світового рівня Михайло Бойчук разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром, яких розстріляли 13 липня 1937 в Києві.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб -представників української інтелігенції - цвіту нації.

Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна.

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном.

Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом.

Це трагедія всього людства, яке не пізнало багатьох геніїв Українського Народу.

Європарламент визнав голодомор

Європарламент визнав голодомор 30-х років в Україні злочином проти людства

23 жовтня Європейський Парламент видав резолюцію з нагоди річниці Голодомору, штучного голоду в Україні в 1932-1933 років, в якій депутати називають його «жахливим злочином проти українського народу та людства».

У резолюції сказано, що Голодомор 1932-1933 років, який став причиною смерті мільйонів українців, «був цинічно та жорстоко спланованим сталінським режимом для впровадження політики колективізації в сільському господарстві в Радянському Союзі проти волі сільського населення України».

Євродепутати переконані, що «нагадування про злочини проти людства в європейській історії допоможуть уникнути подібних злочинів у майбутньому».

Депутати наголошують, що «європейська інтеграція базувалась на готовності прийти до згоди щодо трагічної історії ХХ століття. Таке примирення з важкою історією жодним чином не вказує на колективну вину, проте формує стабільний фундамент для будівництва спільного європейського майбутнього, заснованого на спільних цінностях».

У своїй резолюції Європейський Парламент «висловлює співчуття українському народу, який постраждав від трагедії, та віддає належну повагу тим, хто помер внаслідок штучного голоду 1932-1933 років».

На кінець резолюція «закликає країни, які виникли після розпаду Радянського Союзу відкрити свої архіви щодо Голодомору в Україні1932-1933 років для докладного вивчення, щоб всі причини та наслідки були розкриті та повністю розслідувані».

Наслідки Голодомору для України

Причиною Голодомору-геноциду була політична складова, а не економічна необхідність, як це трактувалося в радянській історіографії. Зумисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства

Добре відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4% українців проживали у містах, решта ж – у селі. Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По – перше, активізація в Україні у 1929 – 1930 роках так званого «розкуркулення», що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру, або ж просто у поле посеред зими без жодних засобів до існування. Тисячі господарств українських найкращих хліборобів було зліквідовано, а їхніх власників заарештовано або вислано за межі України.

У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити супротив геноциду. Москва добре пам’ятала прагнення українців до створення Соборної незалежної України у 1920-тих роках. Тому ще з 1929 року арештам було піддано партійних діячів, письменників, вчених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно вишукували у містечках і селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців та й просто «неблагонадійних українців». Репресивна машина розгортала свої страшні потужності. У відповідь на нарікання партійних організацій про непомірні плани хлібозаготівель у 1931-1932 роках знову карали багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви.

У 1931 році і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії». На заміну їм прибували «керувати» в Україну помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель непосильні, що колгоспники вже у 1931 році ходили пухлі від голоду на роботу, як його тут же заарештовували. Як правило, ніхто з них не повернувся додому.

Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, у листопаді 1932 р. ще було здійснене контрольне вишукування супротивників грабіжницькій політиці Москви, яке проводилася у 243 районах України. В результаті під арешт попали знову тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, селяни з «антирадянським минулим». Тоді ж у листопаді 1932 року були створені «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст. Їх за офіційними даними з Росії приїхало понад 20 тисяч. Вони почали щоденні обходи дворів селян. Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей всі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоч мізерну кількість зерна, били і заарештовували .

Отже механізм підготовки до здійснення геноциду українців був відпрацьований ретельно і характер втілення плану був в усіх голодуючих областях абсолютно ідентичний. Відшукані документи дають чітку структуру цього жахливого плану – змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це писав безпосередній очевидець Голодомору італійський Консул С. Граденіго у м. Харкові, коли у травні 1933 року занотував про «Голод і українське питання». Ним було зазначено, що нема сумніву, що цей Голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Про зумисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часом він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду українців з різних областей тодішньої УСРР стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні запаси харчування (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур´янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневу частину стовбура, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів із статистики жаху. У 1931 році виловили 731 254 собак та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за одинадцять місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів».

Найбільше під час Голодомору 1932-1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово вимирали, просячи хліба. Восени 1933 року до школи не прийшло від 50 до 70 % сільських школярів.

Отже у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.

У 1932-1933 рр. на виснажених непосильними хлібозаготівлями людей був зроблений головний удар – масове знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Селяни не мали права на одержання паспорта, а без нього вони були позбавлені права на вільне пересування і працевлаштування у містах. Вдавалося вирватися із лещат смерті лише тим, кого набирали за організаційним набором на будівництво промислових підприємств. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоч би сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи спричинили загибель мільйонів українців. Ця цифра становить понад 7 мільйонів українських селян.

Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, який і досі не подоланий.

На підставі вивчення джерел не може бути сумніву, що це був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає «...якщо врахуємо те, що внаслідок голодомору українське етнічне населення втратило 20-25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням – яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним в другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше порядку сотень тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921- 1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки від сільських вчителів до національних лідерів, тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».

НАТО нам поможет ?

На плакаті написано: "Ви можете знайти наш сайт в інтернеті або дзвоніть нам 1-800-ТАК-НАТО". Ця карикатура була опублікована в журналі Economist

Грузія виходить з СНД

Після військової окупації частини території Грузії, російські війска заявили про те, шо будуть в разі чого "ухвалювати рішення по знищенню агресора". Тобто продовжувати контролювати захоплену територію.

В той же час, Президент Грузії Михайло Саакашвілі заявив про вихід країни з СНД
"Після консультацій з головою парламенту ми прийняли рішення про вихід Грузії зі СНД. Ми остаточно прощаємося з Радянським Союзом і закликаємо Україну та інші країни залишити союз, який очолює Росія.

Ми вирішили, крім денонсації миротворчої місії в Абхазії, оголосити російські війська окупаційними, а Абхазію і Південну Осетію окупованими територіями. Поки останній окупант буде на території Грузії, жоден грузин не заспокоїться", - заявив Саакашвілі.

Грузіє, ми з тобою

... Коли ми з Вами стояли на Майдані за нашу Свободу – серед наших прапорів були прапори Вільної Грузії. В ті дні кожен грузин і грузинка серцем були в Києві...
Сьогодні війна прийшла на землю Грузії. Якщо твоє серце болить за Грузинський Народ – підпишися під цим коротким листом в його підтримку.

ГРУЗІЄ, УКРАЇНЦІ З ТОБОЮ!

Невідомий Ярослав Стецько

Ярослав Стецько, один з ідеологів українського націоналізму, особисто приятелював із генералом Франко та Чан Кай Ші. З його думкою рахувалися генеральні секретарі НАТО та господарі Білого Дому.

Ім’я Ярослава Стецька часто асоціюється із 30 червня 1941 року – днем, коли було оприлюднено Акт проголошення Української Держави. Або ж із постаттю його дружини – Ярослави Стецько, представницею української діаспори, яка вдало інтегрувалася в українське політичне життя 1990-х.

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу у 1936 році: тоді 24-літній Стецько опинився на лаві підсудних у так званому «Львівському процесі Степана Бандери та товаришів». На процесі судили весь крайовий провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Стецько був наймолодшим серед підсудних.
Цікаво, що всім оунівцям інкримінували підготовку та здійснення ряду атентатів. А от Ярослава Стецька, студента філософії та права Краківського та Львівського університетів, прокурор обвинувачував у «затруєнні душ української суспільності». Це стосувалося й Володимира Яніва, який уже пізніше, після відбуття покарання, стане ректором Українського Вільного Університету (нині базується у Мюнхені) й одним із найвідоміших українських інтелектуалів діаспори.
У 1936 «отруювачі душ» отримали 5-літній термін ув’язнення, а уже в 1938 році Євген Коновалець покличе Стецька організовувати ІІ Великий Збір ОУН, який відбувся у 1939 році. Ще через два роки, 30 червня 1941 року, 29-літній Ярослав Стецько проголошуватиме Акт відновлення Української Держави й стане прем’єром невизнаного нацистами державного утворення.
Згодом він став в’язнем концтабору Заксенхаузен, в якому перебували політичні опоненти Третього Рейху з усієї Європи (наведемо кілька гучних імен: Степан Бандера, Яків Сталін, члени королівської родини Баварії, оунівці Омелян Антонович, Андрій Мельник, поет Олег Кандиба-Ольжич і головний командир польської Армії Крайової генерал Ровецький).
Згадуючи про доленосні віхи життя Стецька, неможливо упустити наступний випадок. На «Львівському судовому процесі», перед тюремним ув’язненням, 24-літній Стецько заявив – «я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...». У той час це виглядало як нездійсненні мрії юного ідеаліста. Але вже через 10 років, у 1946-у, йому вдалось створити потужну міжнародну організацію – Антибільшовицький Блок Народів (АБН).

Ярослав Стецько був не лише організатором, але й вдалим політтехнологом. Напередодні візиту голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова до Стокгольма у 1963 році, Ярослав Стецько відвідав могилу Карла ХІІ, на яку поклав вінок із квітів. Відтак прес-конференція Хрущова перетворилась на брутальну тираду, в якій він критикував націоналістів.

Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини офіційно запросив Ярослава Стецька в гості і, незважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Провідника ОУН (Стецько з 1968 по 1986 роки очолював цю структуру) по Чорному морю – щоб той міг побачити береги України та набрати морської води своєї Батьківщини.

До нього за допомогою зверталися різні політичні діячі, коли хотіли зав’язати контакти з вагомими світовими лідерами. Ярослав Стецько радо їм допомагав, а про себе говорив, що він «маклер без держави»: допомагає іншим державам в той час, як його нація сама позбавлена державності.

Звертаючись до молоді, Стецько залишив заповіт, у якому криється таємниця його сили та успіху: «Міряйте свої сили не реальним, але бажаним! Великого бажайте!».

ПіК України

Вселенські Партіархи в Україні

Патріарх Константинопольський Єремія ІІ (Транос) (1530-1595) - патріарх у 1572-1579, 1580-1584, 1589-1595). Протягом 1587-89 двічі відвідав Україну. Перебуваючи на українських землях, провів ряд реформ: надав широкі права братствам, а Львівському Успенському братству надав право ставропігії (грудень 1586); зобов'язав митрополитів щорічно скликати церковні собори; призначив київським митрополитом М. Рогозу та патріаршим екзархом луцького єпископа К.Терлецького.

У 1589 здійснив подорож до Москви за «милостинею». Дізнавшись про плани царя установити патріаршество, він спершу захотів сам стати московським патріархом; але Борис Годунов запропонував йому у такому разі жити не в багатій Москві, а в провінційному у той час Володимирі. Тоді Ієремія поставив, за вказівкою Бориса, першого "Патріарха Московського і всієї Русі" Іова.



Патріарх Константинопольський Афанасій (Петеларій), (1597-1654), патріарх у 1634 та 1652, Царгородський святитель, Лубенський чудотворець.

8 жовтня 1652 року назавжди покинув Константинополь, відвідав молдавського господаря Василя Лупу, гетьмана Богдана Хмельницького в Чигирині; 22 квітня 1653 року був прийнятий в Москві царем Олексієм Михайловичем.

Умовив царя, в союзі з Україною (Запорізьким військом) та Молдовою розпочати війну з турками, після розгрому яких цар повинен був зайняти престол ромейських імператорів, а Московський Патріарх — уселенську кафедру. В кінці грудня 1653 року виїхав з Москви до Молдавії, щоб прибути в Миколаївський монастир в Галаце. По дорозі гостив у Богдана Хмельницького.

У лютому 1654 року залишився в Мгарськом монастирі (Лубенський район, Полтавська область), занедужав, і в середу на седмиці Фоміной, 5 квітня, помер. Був похований возсідаючим на троні під амвоном Преображенського храму Мгарського монастиря.

Зараз нетлінні мощі святого Афанасія зберігаються в Благовіщенському соборі м.Харкова.


Патріарх Константинопольський Серафим ІІ (Анін) (патріарх у 1757-1761) , похований у Мгарському монастирі (Полтавська область).

Серафим був обраний патріархом у 1757 році. Після позбавлення патріаршого престолу перебував на Афоні, а з 1776 року - в Російській імперії.


Патріарх Константинопольський Димитрій І (у миру Дімітріос Пападопулос (1914 - 1991) був 296-тім Вселенським Патріархом Константинополя з 16 ліпня 1972 до смерті 2 жовтня 1991.

Провів переговори з папою рімським Іваном Павлом ІІ у Стамбулі 30 листопада 1979 р., а потім у Ватікані 7 грудня 1987 р.

В 1987 році, на порозi ювiлею 1000-лiття Хрещення Pyci, на запрошення Московської Патрiархiї, прибув з вiзитом до СРСР.
24 серпня приїхав з Ленiнграда до Львова. Високого гостя супроводжували архiпастирi Pyської Православної Церкви: Володимир, архiєпископ Псковський i Порховський та Макарiй, архiєпископ Iвано-Франкiвський i Коломийський.
В аеропорту Патріарха зустрiчали: високопреосвященний Фiларет, митрополит Київський i Галицький, Патрiарший Екзарх всієї України; високопреосвященний Никодим, митрополит Львiвький i Тернопiльський, намicник Почаївської Лаври архiмандрит Марк. В цей же день Константинопольський Патрiарх Димитрiй І вiдвiдав Львiвський кафедральний собор.
25 серпня Святiший Патрiарх i його супутники вiдвiдали Свято-Успенську Почаївську Лавру. Пicля поклонiння святиням Почаївської Лаври Патрiарх Димитрiй І i супутники його вирушили до Львова. По дорозi вони вiдвiдали Петропавлiвську церкву села Йосипiвка Буського району.
У Львовi Святiший Патрiарх i його супутники вiдвiдали Успенську церкву, в якiй 400 pоків тому (1587) був Константинопольський Патріарх Iєремiя II.
26 серпня відбув зі Львова до Тбiлici.


Патріарх Константинопольський Варфоломій I (Деметріос Архонтоніс), з 1991 року Константінопольський патріарх, архієпіськоп Константинополя — Нового Риму.

Перший візит Патріарха Константинополя – Нового Риму в Україну відбувся 24 вересня 1997 року. Це сталося в Одесі. До місцевого порту увійшло грецьке судно «Елеферіос Венізелос», на борту якого знаходилися Вселенський Патріарх Варфоломей І і учасники симпозіуму «Екологія, релігія і довкілля». Гостей тоді зустріли митрополит Української Православної Церкви Володимир, митрополит Одеський і Ізмаїл Агафангел, мер Одеси Едуард Гурвіц. З морського вокзалу високий гість і особи, що супроводжували його, попрямували до Свято –Успенського чоловічого монастиря. У святих воріт Вселенського Патріарха зустрічав Патріарх Московський Олексій Другий. Ввечері Святійші Патріархи, представники церков і конфесій відвідали Одеську духовну семінарію.

Другий візит відбувся до Києва, з нагоди святкування 1020-ої річниці хрещення Київської Русі, 25 - 27 липня 2008 року. Вселенського патріарха Варфоломія I в аеропорту "Бориспіль" зустріли президент України Віктор Ющенко і очільник Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир (Сабодан).

Відвідав Києво-Печерську Лавру, в «Софії Київській» патріарх Варфоломій освятив відновлені Царські врата і благословлять встановлення нових дзвонів.
На Софійскій площі виголосив промогу для вірних.
В суботу (26 липня) зустрівся з московським патріархом Алексієм ІІ.
27 липня, в рамках урочистостей з нагоди 1020-ої річниці хрещення Київської Русі пройшла божественна літургія біля пам'ятника князеві Володимирові-Хрестителю на Володимирській гірці у Києві.
Літургію вів Вселенський Патріарх Варфоломій І за участю Патріарха Московського та Всієї Русі Алексія ІІ, Митрополита Володимира, глави делегації Грецької православної церкви Архієпископа Афінського та всієї Греції Ієроніма ІІ, глави делегації Албанської православної церкви Архієпископа Тиранського та всієї Албанії Анастасіоса, а також представників зарубіжних делегацій та Помісних Православних Церков.


Джерело: Вікіпедія

Свято без єдності

25 липня до Києва на святкування 1020-ліття хрещення Русі приїздить Вселенський Патріарх Варфоломій І. Цю подію українські ЗМІ переважно подають як визначний успіх чинної влади, ба більше – як неабиякий крок на шляху до створення української Помісної православної Церкви.

Але, як сповістили голова оргкомітету свята Леонід Кравчук та речники президентського секретаріату, через церковні канони на частині урочистих заходів не зможуть побувати керівники двох українських православних церков – УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Бо, мовляв, ці церкви є неканонічними.
І хоча Леонід Кравчук зауважив, що для української держави "всі церкви, які братимуть участь у святкуванні, є спадкоємцями святого Володимирського хрещення", Вселенський Патріарх не буде присутній на державних заходах, куди запросять неканонічних ієрархів.
А ще патріарх Варфоломій на всіх церемоніях буде пліч-о-пліч із патріархом московським Алексієм ІІ, який, власне, і запросив його та інших церковних лідерів на це святкування до Києва, на свою канонічну територію.

Так, саме Алексій, а не Віктор Андрійович тут грає першу скрипку, і це де-факто визнав патріарх Варфоломій в інтерв'ю "Україні молодій", сказавши: "Хочу подякувати патріарху московському Алексію ІІ, який запросив усі православні церкви планети взяти участь у цьому святкуванні".

Ось так. Тільки от цікаво: якщо неканонічних православних ієрархів не пускатимуть на святкування, то що робити їхнім вірним?

Адже таких, як засвідчують численні соціологічні дослідження, в Україні більше, ніж прихожан Московського патріархату.
Скажімо, згідно із всеукраїнським опитуванням, проведеним у грудні 2006 року "Українським демократичним колом" та фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" (більш близького за часом загальнонаціонального дослідження автор не знайшов, але у цій сфері показники змінюються повільно), відносна більшість опитаних українських громадян – 30,1% - заявила про свою належність до УПЦ Київського патріархату.
Другу за чисельністю групу становлять "нерелігійні" – 26%.
На третьому місці з показником в 20,4% - УПЦ Московського патріархату.

І ще кілька цікавих цифр із цього опитування.
А 30,7% вважають, що православна Церква в Україні має бути єдиною національною православною Церквою, підпорядкованою власному (тобто, Київському) патріархату.
І лише 11,4% погодилися з тим, що православна Церква в Україні має бути підрозділом єдиної Російської Православної Церкви i перебувати у підпорядкуванні Московського патріархату.

Як відзначив у своєму посланні до Митрополита Володимира (Предстоятеля Української Православної Церкви МП) Блаженніший Любомир:

"Ми, українські греко-католики, не раз свідчили про готовність до співпраці у творенні єдиної помісної Української Церкви. Свій підхід до еклезіологічних її підстав ми висловили, зокрема, в нашій „Екуменічній концепції УГКЦ” та в посланні «Єдиний Божий народ на Київських горах», виданому з нагоди повернення до Києва осідку Глави УГКЦ.

Неприпустимо замість розвитку сопричастя розривати вже існуюче спілкування УГКЦ з Римською, УПЦ з Московською Церквами чи нехтувати історичною пов’язаністю усіх Українських Церков із Царгородською Церквою-Матір’ю. Натомість нашим Церквам потрібно спільно розробити пропозиції щодо розвитку сопричастя з Церквами Царгороду, Риму і Москви і скерувати їх до предстоятелів цих Церков. За потреби ці пропозиції можуть бути підтримані державною владою, одначе, роль її не має бути вирішальною.

Головні засади цих пропозицій, на нашу думку, мали б бути такими:
1. Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами-Сестрами;
2. Церкви Царгороду, Риму і Москви визнають об’єднану помісну Українську Церкву Церквою-Сестрою;
3. Помісна Українська Церква і Церкви-Сестри Царгорода, Риму і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських Соборів і благодатність святих Таїнств.

У Львів на вікенд

Британське видання The Times опублікувало складений рейтинг десяти європейських міст, де найкраще провести вихідні.

Львів у рейтингу посідає третє місце.

Випередили Львів французьке місто Ля-Рошель та бельгійське місто Гент.

Як зазначено у виданні:
“Lviv - The old Hapsburg city in Ukraine has an air of Prague about it - but not the stag parties - coffee houses to rival Vienna's and stunning views at sunset from the High Castle. ”.

Крім цього до списку увійшли такі міста, як: Валенсія, Кельн, Утрехт, Ґетеборг, Белград, Болонія, Ставангер та інші.

«Місто Львів насправді, є перлиною архітектури Європи. І не тільки це видання, але й багато інших починають останнім часом звертати увагу на Львів. Це є результат системної роботи по тій концепції промоції міста, яку ми маємо», - повідомив міський голова Львова Андрій Садовий.